(КПК). Створена нелегально 1.VII 1921 на І з'їзді в Шанхаї, який проголосив кінцевою метою партії побудову соціалізму в Китаї. Одним з засновників КПК був Лі Дачжао. II з'їзд КПК (1922) гол. завданням проголосив боротьбу за перемогу спочатку демократичної, а потім — соціалістич. революції, прийняв статут. В 1922 прийнята до Комінтерну. В період підготовки і здійснення революції 1925—27 КПК тримала курс на співробітництво з гомінданом і створення єдиного нац.-революц. фронту. Після поразки революції КПК, спираючись на опорні бази на селі і керуючись рішеннями VI з'їзду (1928), сформувала Червону Армію Китаю й проголосила Кит. Рад. республіку, влада якої поширювалася на окремі райони Китаю. Під час національно-визвольної війни кит. народу проти япон. загарбників (1937—45) КПК виступала організатором єдиного нац. антияпон. фронту (ств. 1937), а після визволення країни від окупантів (1945) підняла народ на боротьбу проти проімперіалістич. режиму Чан Кайші, яка закінчилася перемогою нар. революції й утворенням КНР (1.Х 1949). Цим перемогам сприяла багатостороння допомога з боку СРСР, країн нар. демократії, міжнар. комуністич. руху. В 1949— 57 під керівництвом КПК в КНР було здійснено соціалістичні перетворення, зокрема агр. реформу, створено базу індустріалізації. VIII з'їзд КПК (1956) затвердив ген. лінію будівництва соціалізму в Китаї в тісному співробітництві з СРСР та ін. соціалістич. країнами. КПК взяла участь у нарадах комуністичних і робітничих партій 1957, 1960. Проте в кін. 50-х рр. в керівництві КПК перемогла дрібнобурж.-націоналістична лінія, боротьба якої проти пролет.-інтернаціоналістичної характерна для всієї історії КПК. Продовжуючи великодерж.- націоналістичні тенденції, що проявилися ще в 30-х рр., парт. керівництво на чолі з Мао Цзедуном стало на шлях ревізії марксизму-ленінізму. В 1958 воно проголосило волюнтарист. політику "трьох червоних знамен" (нової "генеральної лінії", "великого стрибка" і "нар. комун"), що призвела до кризи нар. г-ва країни. В ході розпочатої 1966 т. з. культурної революції, що супроводжувалася масовими репресіями, в Китаї було встановлено режим військ.-бюрократич. диктатури. В галузі зовн. політики керівництво КПК стало на шлях розколу міжнар. комуністич. руху, боротьби проти СРСР та ін. країн соціалістичної співдружності. IX з'їзд КПК (1969) проголосив "ідеї Мао" теор. основою діяльності партії. Керівництво КПК відмовилося від участі в Нараді комуністич. і робітн. партій 1969. Після X з'їзду КПК (1973), рішення якого просякнуті духом великодерж. шовінізму, антирадянщина стала офіц. парт. і держ. доктриною. Після смерті Мао Цзедуна (1976) нове керівництво КПК в боротьбі за владу розгорнуло кампанію проти своїх політ. противників, що супроводжувалася черговою чисткою партійного і державного апарату. XI з'їзд КПК (1977) закріпив маоїзм як ідейно-політ. платформу партії, оголосив закінченою "культурну революцію", підтвердив великодерж., націоналістич., антирад. курс. Керівництво КПК продовжило політику, спрямовану на нагнітання міжнар. напруженості, блокування з силами міжнар. реакції (1979 кит. вояччина здійснила агресію проти В'єтнаму, уряд КНР денонсував рад.-кит. договір про дружбу і взаємодопомогу 1950). КПРС, братні комуністичні і робітн. партії рішуче виступають проти несумісних з марксизмом-ленінізмом дій керівництва КПК. Чисельність КПК— 38 млн. чол. (1980). Голова ЦК
— Хуа Гофен (з 1976), ген. секретар ЦК — Ху Яобан (з 1980). Друк. органи: ЦО — газ. "Жекьмінь Жіоно", теор.— щоміс. журн. "Хунці" ("Червоний прапор", з 1958) та ін.
Літ.: Опасный курс, в. 1—8. М-, 1969—78: Идейно-политическая сущность маоизма. М., 1977.
Ю. В. Чудодєєв.
