Повернись живим
Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Українська Радянська Енциклопедія arrow соц-спер arrow СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК
   

СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК

(СРСР, Союз РСР, Радянський Союз) — перша в історії соціалістична багатонаціональна держава робітників і селян. Утворений 30.XII 1922. Народження Союзу РСР — результат перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції. Засновником СРСР був В. І. Ленін.

Зображення Державного герба СРСР і Державного прапора СРСР див. на окремому аркуші, с. 384 — 385. Текст і ноти Державного гімну СРСР див. на окремому аркуші, т. З, с. 40—41.

І. Загальні відомості.

В складі Союзу РСР 15 союзних радянських соціалістичних республік, 20 автономних радянських соціалістичних республік, 8 автономних областей, 10 автономних округів. В СРСР — 6 країв, 122 області, 2113 міст, 3878 селищ міського типу (1982). Карту див. на окремому аркуші, с. 416—417.

СРСР займає значну частину Євразії (Сх. Європу, Пн. і Серед. Азію). Простягається з Зх. на Сх. більш як на 9,5 тис. км, з Пн. на Пд.— більше ніж на 4,5 тис. км. Крайні точки: північна — мис Флігелі на о. Рудольфа в архіпелазі Земля Франца-Йосифа (81° 50' пн. ш.); південна—в урочищі Чильдухтер біля м. Кушки (35° 08' пн. ш.); західна — на Балтійській косі в Гданській зат. Балтійського м. (19° 38' сх. д.); східна — на о. Ратманова (о-ви Діоміда) у Берінговій прот. (169° 02' зх. д.). Полярні володіння (рад. сектор Арктики) визначені меридіанами: 32° 04' 35" сх. д. на Зх. і 168° 49' 30" зх. д. на Сх. Заг. протяжність кордонів Рад. Союзу — понад 60 тис. км, з них на суходолі 17 тис. км. На Зх. СРСР межує з Норвегією, Фінляндією, Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною та Румунією, на Пд. — з Туреччиною, Іраном, Афганістаном, КНР,МНР та КНДР. На мор. кордони припадає 43 тис. км (омивається 13 морями — Балтійським, Білим, Баренцовим, Карським, Лаптєвих, Сх.-Сибірським, Чукотським, Бе-рінговим, Охотським, Японським, Каспійським, Азовським, Чорним). На території СРСР — 11 годинних поясів.

II. Державний лад.

Союз РСР — суверенна соціалістична загальнонар. д-ва, яка виражає волю і інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих усіх націй і народностей країни. За формою нац.-держ. устрою СРСР — єдина союзна багатонац. д-ва, утворена на основі принципу соціалістичного федералізму, в результаті вільного самовизначення націй і добровільного об'єднання рівноправних радянських соціалістичних республік. Утворення СРСР — величезна заслуга ленінської партії більшовиків, багатонац. за своїм складом, глибоко інтернаціоналістської за ідеологією і політикою, організаційною будовою, принципами діяльності. Утворення Союзу РСР — живе втілення ідей В. І. Леніна, ленінських принципів нац. політики, підкреслено у постанові ЦК КПРС про 60-у річницю утворення СРСР. Результатом революційно-перетворюючої діяльності народів, які згуртувалися під керівництвом КПРС у Союз РСР, стала побудова розвинутого соціалістичного суспільства. Основи сусп. ладу і політики СРСР, взаємовідносин загальнонар. Рад. д-ви і особи, національно-державний устрій СРСР, систему, принципи і порядок формування і діяльності органів держ. влади й управління, виборчу систему СРСР, конституційні основи правосуддя, арбітражу і прокурорського нагляду визначено в Конституції СРСР 1977, яка стала історичним рубежем у розвитку Союзу РСР. Принцип всевладдя радянського народу закріплено в ст. 2 Конституції СРСР: вся влада в СРСР належить народові, який здійснює держ. владу через Ради народних депутатів — політ. основу Союзу РСР (див. також Радянська влада). Ради нар. депутатів тісно взаємодіють з масовими громадськими організаціями, з трудовими колективами, з усіма ланками політичної системи радянського суспільства. Ядром цієї системи, всіх держ. і громад. орг-цій є Комуністична партія Радянського Союзу, яка існує для народу і служить народу. Керівна і спрямовуюча роль КПРС законодавчо закріплена в Конституції СРСР. Найвищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом Союзу РСР є Верховна Рада СРСР. Вона правомочна вирішувати всі питання, віднесені Конституцією СРСР до відання Союзу РСР. Верховна Рада СРСР складається з двох рівноправних палат: Ради Союзу і Ради Національностей. Строк повноважень Верховної Ради СРСР — 5 років. Найважливіші питання, віднесені до відання Верховної Ради СРСР, розглядаються і вирішуються на її сесіях. Верховна Рада СРСР обирає на спільному засіданні палат Президію Верховної Ради СРСР — постійно діючий орган Верховної Ради СРСР, що е підзвітним їй в усій своїй діяльності і здійснює в межах, передбачених Конституцією, функції найвищого органу держ. влади СРСР у період між її сесіями. Для попереднього розгляду і підготовки питань, що належать до відання Верховної Ради СРСР, а також для сприяння проведенню в життя законів СРСР та ін. рішень Верховної Ради СРСР та її Президії, контролю за діяльністю держ. органів і орг-цій обираються з числа депутатів Ради Союзу і Ради Національностей постійні комісії (див. Постійні комісії Рад народних депутатів). Найвищим виконавчим і розпорядчим органом держ. влади СРСР є Уряд СРСР — Рада Міністрів СРСР. Вона утворюється Верховною Радою СРСР. Рада Міністрів СРСР правомочна вирішувати всі питання держ. управління, віднесені до відання Союзу РСР, оскільки вони не входять до компетенції Верховної Ради СРСР та її Президії. Уряд СРСР об'єднує і спрямовує роботу міністерств СРСР, державних комітетів СРСР, ін. підвідомчих йому органів. Найвищими органами держ. влади в союзних і авт. республіках є відповідні Верховні Ради; найвищими виконавчими і розпорядчими органами держ. влади — відповідні Ради Міністрів. Місцеві Ради народних депутатів є органами держ. влади в краях, областях, авт. областях, авт. округах, районах, містах, районах у містах, селищах, сільс. населених пунктах. Виконавчими і розпорядчими органами місц. Рад є виконавчі к-ти, що обираються ними з числа депутатів. Усі представницькі органи держ. влади в СРСР обираються на основі дійсно демократичних виборчої системи і виборчого права шляхом заг., рівних і прямих виборів народних депутатів при таємному голосуванні (див. Загальне виборче право, Пряме виб орче право, Рівне виборче право). Порядок проведення виборів до Рад визначається законами СРСР, зокрема Законом СРСР про вибори до Верховної Ради СРСР, законами союзних і автономних республік про вибори. Зміцнення радянської федерації, єдність народів Союзу РСР створюють реальні можливості для дальшого розширення соціалістичної демократії — магістрального напряму розвитку політичної системи рад. суспільства. Це знайшло глибоке і всебічне відображення в нормах Конституції СРСР про повновладдя Рад. Понад 2 млн. народних депутатів є повноважними представниками народу в Радах нар. депутатів. У складі всіх ланок Рад — представники понад 100 націй і народностей країни. Актив Рад становлять 32 млн. громадян. Рад. демократія

гарантує в конституційному порядку залежність депутатів від виборців, перед якими вони зобов'язані звітувати про свою роботу і роботу відповідної Ради, зокрема, про виконання наказів виборців депутатам. Одним з основних напрямів розвитку соціалістичної демократії в СРСР є дальше розширення і поглиблення прав і свобод громадян (див. Право на працю, Право на освіту, Право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника, Право на охорону здоров'я, Право на житло, Свобода наукової, технічної і художньої творчості тощо). В СРСР встановлено єдине союзне громадянство. Кожний громадянин союзної республіки є громадянином СРСР (див. Громадянство радянське). Рівноправність громадян закріплено в ст. 34 Конституції СРСР: "Громадяни СРСР є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Рівноправність громадян СРСР забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя". Використання громадянами прав і свобод не може завдавати шкоди інтересам суспільства і д ви, правам ін. громадян. Здійснення прав і свобод невіддільне від виконання громадянами своїх обов'язків (див. Основні права, свободи і обов'язки громадян СРСР). Реальність наданих громадянам СРСР прав і свобод забезпечується матеріальними, політичними, ідеологічними і правовими гарантіями (див., зокрема, Гарантії правові), зобов'язаннями, що взяла на себе держава по створенню необхідних умов і наданню відповідних засобів для їх забезпечення. Соціальну основу СРСР становить непорушний союз робітників, селян та інтелігенції. Втілюючи в життя політику КПРС, Рад. д-ва виявляє постійне піклування про зміцнення цього союзу, сприяє посиленню соціальної однорідності суспільства — стиранню класових відмінностей, істотних відмінностей між містом і селом, розумовою і фіз. працею, всебічному розвиткові та зближенню всіх націй і народностей СРСР. Осн. напрями держ. керівництва соціальним розвитком визначено в Конституції СРСР. Кожна з 15 суверенних рад. соціалістичних республік, що складають СРСР, поза межами компетенції Союзу РСР самостійно здійснює держ. владу на своїй території. Віданню Союзу РСР в особі його найвищих органів держ. влади й управління, як визначає Конституція СРСР, підлягають: повноваження в галузі держ. будівництва — прийняття до складу СРСР нових республік, затвердження утворення нових авт. республік і авт. областей у складі союзних республік, прийняття Конституції СРСР, внесення до неї змін, контроль за її додержанням і забезпечення відповідності конституцій союзних республік Конституції СРСР; видання законів СРСР, забезпечення єдності законодавчого регулювання на всій тер. СРСР, встановлення основ законодавства Союзу РСР і союзних республік; встановлення заг. засад організації та діяльності респ. і місц. органів держ. влади і управління; визначення кордону державного СРСР і затвердження змін кордонів між союзними республіками; в галузі екон. і соціально-культур. будівництва — здійснення єдиної соціально-екон. політики, керівництво економікою країни, визначення осн. напрямів науково-технічного прогресу і заг. заходів щодо раціонального використання і охорони природних ресурсів, розроблення і затвердження держ. планів економіч. і соціального розвитку СРСР, затвердження звітів про їх виконання; розроблення і затвердження єдиного бюджету державного СРСР, затвердження звіту про його виконання, керівництво єдиною грош. і кредитною системою, встановлення податків і доходів, що надходять на утворення держ. бюджету СРСР, визначення політики в галузі цін і оплати праці; керівництво галузями нар. г-ва. об'єднаннями й підприємствами союзного підпорядкування, заг. керівництво галузями союзно-респ. підпорядкування, організація управління пром., будівельними, с.-г. підприємствами й об'єднаннями, підприємствами транспорту і зв'язку, банками, а також ін. орг-ціями й установами союзного підпорядкування; в галузі зовн. політики, захисту соціалістичної Вітчизни — питання миру і війни, захист суверенітету, охорона держ. кордонів і тер. СРСР, організація оборони, керівництво Збройними Силами СРСР; гарантування державної безпеки; представництво СРСР у міжнародних відносинах, зв'язки СРСР з іноз. д-вами і міжнар. орг-ціями, встановлення заг. порядку і координація відносин союзних республік з іноз. д-вами і міжнар. орг-ціями; ратифікація і денонсація договорів міжнародних СРСР; зовнішня торгівля та інші види зовнішньоекономічної діяльності на основі державної монополії. Віданню Союзу РСР підлягає й вирішення інших питань загальносоюзного значення.

Суверенітет СРСР поширюється на всю його територію, яка є єдиною і включав території союзних республік, що не може змінюватися без їхньої згоди. Необхідною умовою прогресу рад. суспільства, зміцнення економіч. та оборонної могутності СРСР, зростання добробуту трудящих є, як відзначив XXVI з'їзд КПРС, курс партії, що передбачає нарощування матеріального і духовного потенціалу кожної республіки і разом з тим його максимальне використання для гармонійного розвитку всієї країни. В розвинутому соціалістичному суспільстві союзні республіки всебічно розвивають свою державність, економіку, культуру. Ленінський принцип демократичного централізму, як один з осн. принципів побудови СРСР, полягає в тому, що необхідна централізація влади поєднується з широким демократизмом. Це, зокрема, виявляється в єдиній системі Рад нар. депутатів, у розподілі повноважень між загальносоюзними і республіканськими держ. органами. Правосуддя в СРСР здійснюється тільки судом. Це положення закріплено в Конституції СРСР і є найважливішою гарантією забезпечення соціалістичної законності, охорони прав і законних інтересів громадян і орг-цій. В СРСР діють Верховний Суд СРСР — найвищий судовий орган СРСР, Верховні суди союзних республік, Верховні суди авт. республік, крайові, обл., міські суди, суди авт. областей, суди авт. округів, районні (міські) народні суди, а також військові трибунали у Збройних Силах. Для подання юридичної допомоги громадянам і орг-ціям діють колегії адвокатів. Вирішення госп. спорів між підприємствами, установами й орг-ціями здійснюється органами держ. арбітражу в межах їхньої компетенції (див. Арбітраж в СРСР). Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів у країні покладається на Генерального прокурора СРСР і підлеглих йому прокурорів. Утворення і подальший розвиток Союзу РСР має неминуще міжнар. значення. Воно знаменує важливий істор. рубіж у боротьбі передового людства за рівноправність і дружбу народів, за революц. оновлення світу. Союз РСР неухильно проводить ленінську політику миру, виступає за зміцнення безпеки народів і широке міжнар. співробітництво. Конституція СРСР забороняє пропаганду війни в СРСР, вона визначає принципи відносин СРСР з ін. д-вами: взаємне відмовлення від застосування сили або погрози силою; непорушність кордонів; тер. цілісність д-в; мирне врегулювання спорів; невтручання у внутр. справи; поважання прав людини і осн. свобод; рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею; співробітництво між д-вами; сумлінне виконання зобов'язань, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, з укладених СРСР міжнародних договорів.

Літ.: Ленин В. И. О государстве и праве, т. 1—2. М., 1958; Конституція (Основний Закон) Союзу Радянських Соціалістичних Республік. К., 1982; Матеріали XXVI з'їзду КПРС К.. 1981; Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Постанова ЦК КПРС від 19 лютого 1982 року. К.. 1982.

Р. І. Гричук.

III. Природа.

Рельєф. Значна протяжність території Радянського Союзу у меридіональному і широтному напрямах, складність тектонічної будови, положення в межах різних за характером геоструктурних областей визначають велику різноманітність рельєфу. Характерною особливістю орографічної будови території СРСР є переважання рівнин на Пн. і Зх. та гір на Пд. і Сх. Бл. 50% території займають низовини (до 200 м), 45% — височини і 5% — високогір'я. Більша частина тер. СРСР лежить нижче 1000 м, пересічна висота її 430 м над р. м. В Європ. частині СРСР найбільшу площу займає Східно-Європейська рівнина. З Пн. Зх. вона обмежована гірськими підняттями Кольського п-ова (вис. до 1191 м в Хібінах). Серед низовинних просторів Сх.-Європейської рівнини підносяться Тіманський кряж і Північні Ували на Пн., Середньоросійська височина та Приволзька височина у серед. частині, Придніпровська височина, Волинська височина. Подільська височина та Донецький кряж — на Пд. Зх. Між височинами лежать низовини: Оксько-Донська, Придніпровська низовина, на крайньому Пд.— Причорноморська низовина, Прикаспійська низовина. Зі сходу Сх.-Європейську рівнину обмежовує система давніх середньовисоких хребтів Уралу (вис. до 1895 м, г. Народна). В Азіатській частині СРСР між Уралом і Єнісеєм лежить одна з найбільших у світі низовин — Західно-Сибірська рівнина. На Пд. від неї простягається Турансша низовина, для рельєфу якої характерне чергування западин (найнижча в країні западина — Карагіє, 132 м) та плескатих плато (Устюрт та ін.). Значні площі її зайняті пустелями (Каракуми, Кизилкум). Між цими двома низовинами розташований Казахський дрібносопковик. До гірського поясу, що облямовує рівнинні простори з Пд., належать Карпати Українські (вис. до 2061 м, г. Говерла), Кримські гори (вис. до 1545 м, г. Роман-Кош), Кавказ (найвища точка — г. Ельбрус, 5642 м). Далі на Сх. лежать хр. Копетдаг, гірська країна Памір (вис. до 7495 м. Комунізму пік — найвища вершина СРСР). На Пн. Сх. від Паміру підносяться хребти Тянь-Шаню (вис. до 7439 м, Перемоги пік), далі — хребти Джунгарського Алатау й Тарба-гатай, на півдні Зх. Сибіру — Алтай (вис. до 4506 м, г. Бєлуха) та хребти Саянів (вис. до 3491 м, г. Мунку-Сардик). Значні простори між Єнісеєм і Леною займає Середньосибірське плоскогір'я. Пересічна висота його 500—700 м, найбільш піднесена частина — плато Путорана (вис. до 1701 м). З Пд. воно оточене хребтами Прибайкалля та Забайкалля (Байкальський, Хамар-Дабан, Яблоновий, Баргузинський та ін.), які чергуються з численними плоскогір'ями і нагір'ями. На Сх. від гір Забайкалля простягається Становий хребет, далі — хребти Приамур'я і Примор'я (Тукурін-гра, Джагди, Буреїнський, Сіхоте-Алінь та інші). Пн.-сх. частина СРСР зайнята хребтами Верхоянським, Черського, Сунтар-Хаята; Юкагірським плоскогір'ям, Чукотським нагір'ям, горами Камчатки (вис. до 4750 м, Ключевська Сопка).

Карту див. на окремому аркуші, с. 352—353.

Геологічна будова. В процесі тривалої історії геол. розвитку на тер. СРСР утворилися різноманітні за генезисом і складом гірські породи від архейського до антропогенового віку включно, сформувалися різні тектонічні структури (платформи, плити, щити, складчасті геосинклінальні пояси, гірські складчасті системи та ін.). Більша частина тер. Рад. Союзу розташована в межах платформених структур. Найдавнішими з них є Схід-но-Європейська і Сибірська платформи, які сформувалися в докембрії. Фундамент їх перекритий осадочними відкладами протерозою і фанерозою. Східно-європейська платформа охоплює майже всю Європ. частину СРСР. У западинах, найбільшими з яких є Дніпровсько-Донецька й Причорноморська, потужність осадочного чохла — до 6—8 тис. м. На щитах (див. Український щит. Балтійський щит) осадочні відклади мають незначну потужність, на деяких ділянках їх немає і на поверхню виходять архей-протеро-зойські кристалічні породи. Сибірська платформа займає більшу частину території між ріками Єнісеєм і Леною і басейн р. Алдану. В її межах виділяють Кансько-Ангарську западину, Вілюйську й Тунгуську синеклізи і виступи (Алданський щит, Анабарський масив та ін.). В западинах фундамент опущений на глибини до 10— 12 тис. м і перекритий осадочними відкладами. Молодшими структурами є Скіфська, Західно-Сибірська і Туранська платформи. Ядра фундаменту цих платформ складаються з кристалічних граніто-гнейсових порід архей-протерозойського віку, вони облямовані дислокованими відкладами рифею, палеозою, нижнього і частково серед. мезозою. Осадочний чохол складається з мезозойських і кайнозойських відкладів. Платформи оточені різними за віком гірськими складчастими системами. Найдавнішими з них, що утворилися в епоху байкальської складчастості (див. Докембрійські епохи складчастості), є, на думку багатьох дослідників, Тіманський кряж, Єнісейський кряж, Сх. Саян та ін. Для структур байкальської складчастості характерне значне поширення гірських порід гранітоїдного складу, пегматитів, кварцитів, пісковиків, сланців тощо. До складчастих систем, що утворилися в епоху каледонської складчастості, відносять Казахський дрібносопковик, гірські споруди Таймиру, Зх. Саяну та деякі ін. Вони складаються з метаморфічних гірських порід, серед яких переважають сланці й метаморфізовані вапняки; в ядрах антикліналей — докембрійські кристалічні породи. Значні площі зайняті гірськими складчастими системами, формування яких відбулося в епоху герцинської складчастості. Це — Донецький кряж, Пай-Хой, Урал, Алтай, Пд. Тянь-Шань, хребти Пн. Кавказу та ін. В їхній будові значне місце належить вулканогенно-осадочним комплексам, піщано-глинистим відкладам, вапнякам, аргілітам тощо. За мезозойської епохи складчастості утворилися Верхоянський хребет, Сіхоте-Алінь і Коряцьке нагір'я, гори Камчатки та ін. гірські споруди. Вони складаються переважно з теригенних відкладів (флішоїдні товщі) і вулканогенних порід. Наймолодшими складчастими системами є гірські споруди, утворення яких відбулося за альпійської епохи складчастості (див. Альпійська складчастість). До них відносять Карпати Українські, Кримські гори, Великий Кавказ, гори Паміру. Для цих споруд характерне значне поширення флішу, конгломератів, пісковиків, аргілітів та ін. теригенних відкладів. Карту див. на окремому аркуші, с. 352—353.

Корисні копалини. Рад. Союз посідає провідне місце в світі за запасами і видобутком викопного вугілля, горючого газу, заліз, і марганцевих руд, руд кольорових металів, калійних солей, апатиту, азбесту та ін.

Горючі корисні копалини. Осн. поклади викопного вугілля зосереджені в Європ. частині СРСР. Одним з найважливіших вугільних басейнів є Донецький кам'яновугільний басейн. Велике значення мають також Печорський, Львівсько-Волинський і Підмосковний вугільні басейни, Дніпровський буровугільний басейн. В Азіат. частині СРСР поклади вугілля розвідано в Зх. Сибіру (Кансько-Ачинський вугільний басейн і Кузнецький вугільний басейн), Сх. Сибіру (Іркутський, Мінусінський, Ленський, Пд.-Якутський, Тунгуський басейни), Казахстані (Екібастузький кам'яновугільний басейн, Карагандинський вугільний басейн), а також на о. Сахалін та в інших районах. У післявоєнні роки розвідано й значною мірою освоєно Західносибірську нафтогазоносну провінцію. Родовища нафти і газу відомі в межах Волго-Уральської, Тімано-Печорської, Дніпровсько-Прип'ятської, Причорноморсько-Кримської й Карпатської нафтогазоносних провінцій, а також Грозненського, Бакинського, Мангишлацького нафтогазоносних районів, у бас. Амудар'ї, на о. Сахалін. В СРСР— понад 60% світових запасів торфу. Осн. родовища, що експлуатуються, містяться на Пн. Європ. частини, в Поліссі, Зх. і Сх. Сибіру. Поклади горючих сланців відомі в РРФСР (Куйб. і Ленінгр. області, Забайкалля), Естонській РСР, Білоруській РСР, на Україні (зокрема, в Карпатах).

Серед металевих корисних копалин Рад. Союзу провідне місце за запасами належить заліз. рудам. Вони зосереджені в основному в Європ. частині країни (Курська магнітна аномалія, Криворізький залізорудний басейн, Керченський залізорудний басейн, Кременчуцький залізорудний район, Білозерський залізорудний район). Значні поклади цих руд відомі також на Уралі, в Сибіру й Казахстані, на Кавказі. На СРСР припадає понад 80% розвіданих світових запасів марганцевих руд. Найбільші поклади їх на Україні (Нікопольський марганцевий басейн) і в Грузії (Чіатурський марганцевий басейн), значно менші — на Уралі, в Зх. Сибіру, на Далекому Сході, в Казахстані. Хромітові руди є в РРФСР, зокрема на Уралі (Саранівське родовище хромітових руд) і в Казахстані, титанові руди — на Україні (Український щит) і в РРФСР (Балтійський щит, Уральські гори). Великі родовища алюмінієвих руд (бокситів, нефелінових сієнітів) розвідано в РРФСР (Кольський п-ів, Арх. обл., Урал, Зх. Сибір), Казахстані, Серед. Азії, в Закавказзі та на Україні (зокрема, в межах Українського щита і в Закарпатському прогині). Мідні руди є в РРФСР (Кольський п-ів, Урал, Пн. Кавказ, Алтай, Сх. Сибір), Казахстані, Вірменії. Найбільші родовища свинцевих і цинкових руд — у Казахстані, Узбекистані, РРФСР (Пн. Кавказ, Алтай, Забайкалля), Азербайджані; нікелевих руд — в РРФСР (на Кольському п-ові, Уралі, в Сх. Сибіру), на Україні (Побужжя й Серед. Придніпров'я); кобальтових руд — в РРФСР (Сх. Сибір, Кольський п-ів, Тув. АРСР), Казахстані, Азербайджані, на Україні. Вольфрамові й молібденові руди є в РРФСР (Пн. Кавказ, Забайкалля, Якутія, Примор'я), Вірменії, Казахстані, Киргизії, Узбекистані; ртутні руди — на Україні (Микитівське родовище ртуті), в РРФСР (Алтай, Сх. Сибір, Якутія, Чукотський і Камчатський п-ови), в Киргизії. На тер. Рад. Союзу є також родовища платинових і срібних руд, корінні і розсипні родовища золота, родовища руд рідкісноземельних і розсіяних елементів та ін. металевих корисних копалин.

Неметалеві корисні копалини. Великі родовища кам. солі є на Україні (Артемівське родовище кам'яної солі, Солотвинське родовище кам'яної солі),

в Білорусії, РРФСР (Передуралля, Прикаспійська низовина). Найбільші поклади калійних солей — в РРФСР (Передуралля), Білорусії, на Україні (Калусько-Голинське родовище калійних солей, Стебницьке родовище калійних солей). Апатити є на Кольському п-ові, Уралі, в Забайкаллі, Казахстані; фосфорити — в РРФСР (Кіров., Моск., Ленінгр. області), Естонії та Казахстані. Родовища сірки є на Україні (Передкарпатський сірконосний басейн) та в РРФСР (Поволжя, Курильські о-ви, Камчатка). Родовища бариту відомі в РРФСР (Зх. Сибір), Казахстані, Серед. Азії. В ряді районів країни, зокрема на тер. України, виявлено родовища бору, брому та йоду (часто в розсолах поблизу нафт. родовищ). Найвідоміші родовища азбесту — в

РРФСР (на Уралі, в Забайкаллі, Сх. Сибіру, Саянах), Казахстані, Закавказзі. Найбільші родовища графіту — на Україні (Петрівський графітоносний район, Заваллівське родовище графіту та ін.), в РРФСР (на Уралі, в Краснояр. краї, на Далекому Сході), в Узбекистані. Корінні й розсипні родовища алмазів виявлено в Якутії, алмазоносні розсипища відомі на Уралі. Родовища п'єзокварцу— на Україні (в межах Українського щита), в

РРФСР (на Уралі й у Сх. Сибіру) і Таджикистані; слюд — в РРФСР

(у Карелії, на Уралі, в Прибайкаллі. Якутії). Рад. Союз має великі запаси каоліну, гіпсу, флюориту, мінеральних буд. матеріалів, а також сировини для виготовлення буд. матеріалів; дорогоцінного каміння, виробного каміння Гідромінеральні корисні копалини. Найбільші артезіанські басейни підземних вод, пов'язані з платформами: Зх.-Сибірський, Прикаспійський. Волико-Подільський, Дніпровсько-Донецький, Причорноморський та ін. Значні запаси мінеральних вод є на Кавказі, Україні (зокрема, в Карпатах і на Кримському п-ові), в Серед. Азії, Сибіру, на Далекому Сході та в ін. районах Термальні води відомі в РРФСР (п-ів Камчатка, Курильські о-ви, Зх. Сибір), Казахстані, Серед. Азії, на Кавказі, Україні (Кримський п-ів, Закарпаття). Промислові підземні води виявлено в Європ. частині СРСР, зокрема на Україні, у Передкавказзі, на Прикаспійській низовині, в Сибіру та ін. районах. Карту див. на окремому аркуші, с. 432—433.

Клімат. Тер. СРСР розташована в межах арктичного, субарктичного, помірного (більша частина території) та субтропічного кліматичних поясів. Величина сумарної сонячної радіації змінюється з широтою від 2514 МДж/м2 на Пн. до 6285—6704 МДж/м2 за рік на Пд. Радіаційний баланс на території СРСР в середньому за рік додатний, крім арктичних та високогірних районів. Річні величини його збільшуються з Пн. на Пд. від 209,5—628,5 до 1676— 2095 МДж/м2. Циркуляційні процеси і перенос повітр. мас над тер. Рад. Союзу визначаються положенням осн. центрів дії атмосфери. Внаслідок охолодження материка взимку в Азіат. частині території формується Сибірський антициклон, вплив якого поширюється на Сх. Сибір і Далекий Схід. Вплив Ісландського мінімуму тиску простежується до Новосибірських о-вів, Алеутського — до узбережжя Берінгового м. Такий розподіл тиску зумовлює взимку рух повітр. мас з внутр. районів до окраїн, влітку повітр. маси рухаються на материк. Погодні умови визначаються впливом арктичних, помірних і тропічних повітр. мас. На стику повітр. мас утворюються фронти атмосферні, проходження яких спричинює зміни погоди, розвиток циклонічної діяльності. В середньому за рік на Європ. частину СРСР надходить 70 циклонів. Максимум антициклонів припадає на смугу вздовж осі високого тиску (50—45° пн. ш.). Пересічна річна т-ра повітря на Зх. країни змінюється від 0 до + 10′, на Сх. — від 0 до —10°. На температурний режим пн.-зх. районів значно впливає тепла

Північно-Атлантична течія. На Зх. Європ. частини СРСР пересічна т-ра повітря в січні становить бл. —10°, у Зх. Сибіру — бл. —28°. Найнижчі т-ри повітря спостерігаються в басейнах річок Яни, Індігірки і Колими, абсолютний мінімум (—71°) — в районі Верхоянська — Оймякона (полюс холоду Пн. півкулі). На всій тер. СРСР період з грудня по лютий є зимовим. Влітку т-ра повітря підвищується у пд. напрямі та з Зх. на Сх., на Далекому Сході вона дещо знижується під впливом мусонів. Найвищі т-ри липня спостерігаються на Прикаспійській низовині і в Серед. Азії (бл. +28°, абсолютний максимум +50° в районі Репетека). Розподіл опадів на тер. країни визначається такими заг. рисами: пересічна річна сума опадів невелика на Крайній Півночі (250—300 мм), значно більша в серед. смузі Європ. частини СРСР (500—800 мм), поступово зменшується (300—500 мм) у степовій зоні на Пд. країни і дуже незначна в пустелях Серед. Азії (100—200 мм). Найбільше опадів—на сх. узбережжі Чорного м. (у районі м. Батумі до 2500 мм), на пд. схилах Зх. Кавказу (до 3000 мм), на узбережжі Тихого ок. (понад 1000 мм), де вони пов'язані з мусонами. Більш як половина річної кількості опадів у багатьох областях країни припадає на теплий період року. Значна частина тер. СРСР (11 млн. км2) зайнята багаторічною мерзлотою. Потужність її змінюється від кількох до сотень метрів (Большеземельська тундра) і до 1000—1500 м (Якутія).

Внутрішні води. СРСР має найбільший об'єм річкового стоку серед країн світу, проте розподіляється він по території нерівномірно. Понад 80% стоку припадає на бас. Пн. Льодовитого та Тихого океанів, 7,5% — на бас. Атлантичного ок., решта — на безстічні басейни. В межах СРСР налічується бл. З млн. рік, у т. ч. 19 довж. понад 2000 км і 26 — понад 1000 км. Пересічна густота річкової сітки 0,22 км/км2. Сумарний річний стік становить 4350 км3 (28% стоку річок Європи та Азії). Модуль стоку змінюється від 0 до 100 л/с · км2. За характером водного режиму річки поділяються на 3 групи: з весняною повінню (сх.-європейський, казахстанський, зх.-сибірський, сх.-сибірський, алтайський типи), з повінню в теплу пору року (далекосхідний і тянь-шанський типи), з паводковим режимом (причорноморський, кримський, пн.-кавказький типи). На більшій частині тер. СРСР найбільші витрати води припадають на весняний період, на ріках Сх. Сибіру й Далекого Сходу — на літній. Ріки Пн. та Пн. Сх. більшу частину року вкриті кригою, внаслідок чого їхнє госп. значення знижується. На Пд. України та Пн. Кавказу льодостав скорочується до 2—З місяців, не замерзають рівнинні ріки Закавказзя та Серед. Азії. За потенціальними гідроенергоресурсами СРСР посідає 1-е місце в світі. На великих рівнинних і гірських ріках збудовано ряд гід-ротех. споруд (Волзько-Камський, Дніпровський, Єнісейсько-Ангарський, Чирчик-Бозсуйський каскади та ін.). На тер. СРСР налічується 2,8 млн. озер, з яких 99% є малими, 13 мають площу понад 1000 км2. Озерні улоговини мають льодовикове, тектонічне, карстове, суфозійне походження. Гідрологічний режим та гідрохімічні особливості озер зумовлені їхнім зонально-регіональним розташуванням, палеогеогр. умовами. Найбільше озер на Сх.-Європейській і Зх.-Сибірській рівнинах, у тундрі, в степах Казахстану, заплавах річок, на узбережжі Чорного та Азовського морів (озера-лимани). В СРСР — понад 120 тис. водосховищ, у т. ч. майже 1000 з об'ємом понад 1 млн. м3. Вони створені в зв'язку з буд-вом гідроелектростанцій, зарегулюванням стоку для водопостачання, іригації та водного транспорту, з метою організації рибного г-ва, рекреації тощо. Найбільші водосховища на ріках: Ангарі (Братське, Іркутське), Єнісеї (Красноярське), Волзі (Куйбишевське, Волгоградське), Іртиші, а також на Дніпрі. Болота займають до 10% тер. СРСР, поширені на півночі Сх.-Європейської рівнини, на Зх.-Сибірській рівнині. Площа льодовиків в СРСР оцінюється в 71.7 тис. км2. Найбільше льодовиків у Рад. секторі Арктики (50 тис. км2) та в гірських районах (в горах Серед. Азії до 2500 льодовиків). У гірських льодовиках акумульовано 2430 км3 води, вони є важливим джерелом живлення річок.

П. Г. Шищенко.

Грунти. На тер. СРСР за термічними умовами виділяють такі грунтово-кліматичні пояси: полярний (холодний), бореальний (помірно холодний), суббореальний (помірний) і субтропічний (помірно теплий). В межах поясів за умовами зволоження та континентальності клімату виділяють грунтово-біокліматичні області. Полярний пояс (охоплює узбережжя й острови Пн. Льодовитого ок.) включає Євразійську полярну область з двома ґрунтовими зонами: арктичною з своєрідними арктичними грунтами і субарктичною з тундровими грунтами. Ця область мало освоєна, невеликі осередки землеробства (переважно овочівництво) — лише на Пд., гол. чин. у річкових долинах. Бореальний пояс (нечорноземна смуга СРСР) поділяють на 4 грунтово-біокліматичні області: Західну лучно-лісову, Центральну тайгово-лісову, Східно-Сибірську мерзлотно-тайгову і Далекосхідну тайгово-лучно-лісову. Найбільшою за площею є Центральна тайгово-лісова область (Європейська частина СРСР і Зх. Сибір) з підзолистими грунтами та дерново-підзолистими грунтами, що утворюють три підзони: північнотайгову з глейопідзолис-тими і підзолистими ілювіально-гумусовими грунтами, середньо-тайгову з типовими підзолистими грунтами і південно тайгову з дерново-підзолистими грунтами. На Пд. області — місцями неширока смуга сірих лісових грунтів. Східно-Сибірська мерзлотно-тайгова область займає Сх. Сибір і характеризується поширенням своєрідних мерзлотно-тайгових (типових, опідзолених і палевих) грунтів з багаторічною мерзлотою великої потужності. Природні особливості Західної лучно-лісової (пд. узбережжя Балтійського м.) і Далекосхідної тайгово-лучно-лісової областей визначаються впливом океанів. У їхньому грунтовому покриві поряд з підзолистими й дерново-підзолистими грунтами розвиваються бурі лісові грунти, на Камчатці — лісові вулканічні грунти. Головні с.-г. райони бореального поясу — в області поширення дерново-підзолистих і сірих лісових грунтів.

Суббореальний пояс охоплює чорноземно-степову смугу СРСР й прилеглі до неї території і поділяється на 5 грунтово-біокліматичних областей: дві буроземно-лісові (Західну і Східну), Центральну лісостепову і степову, Пустельно-степову і пустельну, Високогірну пустельну. В межах Центральної лісостепової і степової області (значна тер. України, Молдавії, пд. районів РРФСР і Пн. Казахстану) виділяють три зони: лісостепову, для якої характерні опідзолені, вилуговані і типові чорноземи; степову з звичайними і пд. чорноземами та сухостепову з темно-каштановими і каштановими грунтами. Ця область — осн. база зернового господарства Рад. Союзу. Пустельно-степова і пустельна область (пн. райони Туркменії та Узбекистану, пд. райони Казахстану і Киргизія) включає такі зони: пустельно-степову з світло-каштановими і бурими напівпустельними грунтами; пустельну з сіро-бурими грунтами і передгірно-пустельно-степову з малокарбонатними сіроземами. Західна буроземно-лісова область (Карпати Українські, Кримські гори, Зх. Кавказ) характеризується значним поширенням бурих лісових грунтів. На вершинах гір розвинуті гірсько-лучні грунти. Східна буроземно-лісова область охоплює пд. райони Далекого Сходу СРСР. На рівнинах розвинуті опідзолені бурі лісові грунти і своєрідні підбіли. В долинах річок — лучно-чорноземні грунти. В межах Високогірної пустельної області (Центральний Тянь-Шань і Сх. Памір) поширені високогірні пустельні й пустельно-степові грунти.

Субтропічний пояс охоплює пд. райони СРСР; він поділяється на три грунтово-біокліматичні області: помірно теплу волого-лісову, помірно теплу ксерофітно-лісову та помірно теплу пустельно-степову і пустельну. Ґрунтовий покрив Субтропічної помірно теплої волого-лісової області (невеликі ділянки Зх. і Сх. Закавказзя) представлений жовтоземами та червоноземами, осн. культури — чай, цитрусові. Субтропічна помірно тепла ксерофітно-лісова область охоплює пд. схили Кавказу, Пд. берег Криму і зх. частину Кура-Араксинсь-кої низовини. Поширені коричневі грунти та сіро-коричневі грунти. Район вирощування зернових культур; виноградарство, садівництво. Субтропічна помірно тепла пустельно-степова і пустельна область займає рівнини Сх. Закавказзя та пд. частину Серед. Азії. Переважають сіро-бурі грунти та сіроземи. Осн. с.-г. культура — бавовник. Карту див. на окремому аркуші, с. 400—401.

Н. Б. Вернандер.

Рослинний світ дуже багатий та різноманітний. Флора вищих рослин налічує бл. 22 тис, а нижчих— бл. 70 тис. видів. З Пн. на Пд. збільшується видове багатство; в зоні арктичних пустель росте всього кілька десятків, в районах тундри — бл. 500, в лісових зонах — бл. З тис, в горах Серед. Азії — понад 5,5 тис, а на Кавказі — бл. 6 тис. видів вищих судинних рослин. Рослинний світ СРСР належить до Голарктичної біогеографічної області. У розподілі рослинності в рівнинній частині тер. СРСР чітко виражена широтна зональність, а в гірських районах— висотна поясність. Рослинність полярних пустель представлена угрупованнями лишайників, мохів та дуже невеликою кількістю видів квіткових рослин (ломикамені, кисличник, крупка, незабудки, полярні маки, злаки, осоки та ін.). Далі на Пд. панують тундри, які займають бл. 15% всієї площі СРСР. Тут переважають різні види лишайників, мохів, а також низькорослі квіткові рослини, переважно трав'янисті багаторічники, чагарники, напівчагарники, зокрема вічнозелені, подушковидні сланці. Смуга лісотундри відзначається чергуванням тундрової рослинності з ділянками рідкостійних, низькорослих та криво стовбурних березових, березово-ялинових або модринових лісів. Рослинність тундри та лісотундри має велике значення для оленярства.

В тайзі, що займає майже 50% тер. СРСР і простягається від берегів Тихого ок. до зх. кордонів, виділяють пн., серед. та пд. хвойні ліси, а також перехідні до широколистяних лісів — мішані ліси. Осн. лісоутворюючі породи — різні види ялини, ялиці, сосни, модрини з домішкою берези, осики утворюють темно- та світлохвойні ліси. Найбільші площі займають модринові ліси (бл. 250 млн. га). Тайгові ліси мають велике значення як джерело цінної деревини; відіграють дуже важливу клімато-стабілізуючу роль, в них живуть цінні промислові хутрові звірі. В Європ. частині СРСР та на Далекому Сході, де відчувається вплив океанічного клімату, ростуть широколистяні ліси з бука, дуба, граба, явора, клена, липи, ясена, в'яза та ін. Деревостан у цих лісах переважно двох'ярусний, є підлісок з чагарників, багатий трав'яний покрив, подекуди характерні весняні ефемероїди. Виділяють середньо- та східноєвропейські, передуральські, кримські, закавказькі, далекосхідні, а також гірські та лісостепові широколистяні і мішані широколистяні ліси. В Зх. Сибіру замість широколистяних поширені осиково-березові ліси. Широколистяні ліси дають цінну деревину, дубильну, лікарську та ін. сировину, дикорослі плоди та ягоди, гриби, відіграють важливу водоохоронну та ґрунтозахисну роль. Рослинність степів займає бл. 12% тер. СРСР, включаючи лісостеп, і простягається широкою смугою від зх. кордонів до Алтаю й далі місцями в Серед. Сибіру та Забайкаллі.

Для природної рослинності лісостепу (частина дослідників вважає її самостійною зоною) характерне чергування лісових масивів та ділянок лучних степів.

У степах панують ксерофілі ні злаки: види ковили, типчака, житняка, келерії, пирію, тонконога, стоколосу тощо з домішкою бобових та різнотрав'я (видів конюшини, люцерни, горошку, шавлії, волошки, астрагалу, перстачу, підмаренника та ін.); трапляються чагарники — карагана кущова, мигдаль низький, рокитник руський; характерні ефемероїди (тюльпани, півники, зірочки, крокуси тощо) та рослини перекотиполе. В степах у напрямах з Пн. на Пд. та з Зх. на Сх. спостерігається збільшення ксерофітів та їхніх угруповань. У наш час більша частина степової зони розорана і зайнята с.-г. культурами. Природна рослинність цілинних ділянок степів має значення як пасовища (напр., у Казахстані). Напівпустелі і пустелі займають бл. 10% тер. СРСР і простягаються від зх. берегів Каспійського м. до гір Серед. Азії. Для них характерними є види полину, кураю, содника, лутиги, анабазису, солонця тощо. Подекуди чимало злаків, осок, ефемерів та ефемероїдів. Значні площі тут вкриті дуже посухостійкими деревами і чагарниками (види кандиму, саксаулу, ефедри, піщаної акації тощо). В середньоазіатських республіках пустелі з такою рослинністю служать пасовищами.

В гірських районах характер висотної поясності залежить від геогр. розташування гірської системи. Так, напр., в горах Полярного Уралу лише 2 пояси: гірські тундри та гольці. В Карпатах 5 поясів: дубових, букових, темнохвойних лісів, субальпійський та альпійський. На Кавказі виділяють 3 типи висотної поясності: кубансько-абхазький — степи та шибляк, грабово-дубові, букові, темнохвойні ліси, субальпійська та альпійська рослинність; колхідсько-гірканський — заболочені ліси рівнини, вологі широколистяні ліси передгір'я, букові ліси, субальпійська рослинність; дагестансько-вірменський — пустелі та напівпустелі, фригани та аридні рідколісся, гірські степи з дубовими лісами, остепнені субальпійські та альпійські луки. Дуже різноманітна та мозаїчна висотна поясність в горах Серед. Азії. Тут є угруповання яблуневих, горіхових, темнохвойних, арчових лісів, лучних степів, субальпійського високотрав'я, високогірних степів та пустель тощо. В багатьох гірських системах розвинуте субальпійське криволісся. В більшості рослинних зон трапляються заплавні та суходільні луки, трав'яні болота, а в лісовій зоні та на півдні тундри — сфагнові болота. По берегах водойм та у їхніх акваторіях — прибережна та водна рослинність, по берегах морів — солонолюбна рослинність. Серед рослинності населених місць усіх зон поширені угруповання бур'янів, рудеральних і адвентивних рослин, площі яких все збільшуються. Велике народногосп. значення мають культурні рослини, а також дикорослі корисні рослини: кормові, лікарські рослини, плодово-ягідні, горіхоплідні, медоносні рослини, ефіроолійні рослини, та-нідоносні, смолоносні рослини, вітаміноносні рослини, пряні рослини, декоративні тощо. Рослинність, як осн. складова частина біосфери, потребує планомірної постійно діючої системи заходів по охороні, успішному відновленню, раціональному використанню та збагаченню (див. Охорона природи, Раціональне природокористування). Карту див. на окремому аркуші, с. 400—401.

Ю. Р. Шеляг-Сосонко,

Б. В. Заверуха.

Тваринний світ. Заг. кількість видів становить близько 8% видів світової фауни. Тваринний світ СРСР належить до Голарктичної біогеографічної області. Важливою рисою розміщення фауни СРСР є те, що число видів у цілому, як і число видів у окремих групах, збільшується в напрямі з Пн. на Пд. В СРСР налічується бл. 130 тис. (за ін. даними — більше) видів тварин (у т. ч. тварин, що живуть у прісних водоймах і морях): ссавців понад 300, птахів бл. 760, плазунів бл. 140, земноводних понад 30, риб бл. 1400 (з них 528 прісноводних і прохідних), молюсків понад 2 тис. (наземних бл. 600, прісноводних бл. 470, морських 1100), комах 80— 100 тис. (з них жуків бл. 25 тис, двокрилих бл. 20 тис, метеликів бл. 8500), кільчастих червів бл. 1100, круглих червів бл. 1800, плоских червів бл. 2 тис, ракоподібних бл. З тис, павукоподібних бл. 2 тис, найпростіших понад 4 тис. видів. Для фауни океанічних узбереж і островів Баренцового м. характерні гренландський тюлень, нерпа, гагарки, тупик; у пн. сибірських морях водяться морж, білий ведмідь. Для далекосхідних морів характерні тюлені, цінні хутрові звірі — котик, калан, сивуч, китоподібні, багаті за видовим складом пташині базари (кай-ри, чистики, мартини, іпатки та ін.). З тварин тундри типовими є пн. олень, лемінги, песець, біла і тундрова куріпки, біла сова; тут живуть також полівки, заєць-біляк, вовк, лисиця, росомаха, горностай, ворон; кулики, гусеподібні прилітають на гніздування. З комах численні кровососні: комарі, мошки, ґедзі — т. з. гнус.

Фауна лісів представлена тваринними комплексами тайгових, європейських і далекосхідних широколистяних і мішаних лісів. З тайгових тварин типовими є білка, летяга, бурундук, лисиця, росомаха, ведмідь бурий, лось, заєць-біляк, землерийки, лісовий лемінг, полівки, з птахів — шишкар, горіхівка, кукша, глухар, рябчик, дятли, сичі, неясить, яструбина сова, вівчарик; зокрема, для Зх. Сибіру характерні бобер, горностай, колонок, болотяні і водоплаваючі птахи, біла куріпка; для Сх. Сибіру — кабарга, бурундук, пн. пищуха; для пд. частини сибірської тайги — марал, козуля сибірська, борсук, колонок, свиня дика; трапляються також гадюка, ящірка живородяща, кутозуб сибірський, жаби, ропуха, багато павуків; численні комахи, зокрема двокрилі, метелики, жуки, перетинчастокрилі, попелиці. Для широколистяних лісів Європ. частини характерні лісова миша жовтогорла, руда полівка, соні; в окремих лісових масивах збереглися європ. козуля, олень звичайний, зубр (Біловезька Пуща), куниця лісова, норка європ., кіт лісовий.

З птахів характерні вівчарики, славки, костолуз, дятли (середній, зелений), соловейко західний, зяблик, вивільга, неясить звичайна та ін.; з плазунів — веретінниця, ящірка зелена, мідянка; з земноводних — квакша, жаби, тритон гребенястий, кумка. Молюски і комахи тут численніші, ніж у тайзі, але є багато спільних видів. У широколистяних лісах Далекого Сходу поряд з тайговими трапляються тварини пд. типу: заєць маньчжурський, олень плямистий, горал, ведмідь білогрудий, далекосхідний кіт, тигр, куниця харза, єнотовидний собака, барс, голуба сорока, широкорот, вивільга китайська, качка мандаринка, черепаха далекосхідна, вужі, полоз амурський, кігтистий уссурійський тритон. Комахи різноманітніші, ніж в ін. місцях СРСР. Багато метеликів родин нотодонтид, ураніл і епікопід; характерні також метелики індійський парусник і сатурнія-актіас, жук каліпогоп, клопи плавтія і лелія, комар мегаринус.

Тваринний світ лісостепу представлений лісовими і степовими видами. Типовими степовими тваринами є сайгак, бабак, ховрахи, хом'ячки, тушканчики, сліпаки, полівки, заєць сірий, жайворонки, дрофа, стрепет, дерихвіст, кречітка, орел степовий і могильник, гадюка степова, полоз, ящірки, часничниця. З комах численні саранові, жуки (пластинчатовусі, чорнотілки, довгоносики, жужелиці), чимало мурашок, ос, двокрилих.

Для тваринного світу степів характерне зменшення у західному напрямі кількості видів справжніх степових тварин, більшість яких характерна для степів Азіат. частини СРСР. Склад фауни європ. степів різко порушений внаслідок розорювання. Найхарактернішими тваринами напівпустель і пустель є джейран, кулан (зберігся в заповідниках), коти (барханний і плямистий), каракал (рідко трапляється), тонкопалий ховрах, піщанки, тушканчики, саксаульні сойка і горобець, пустельні славка, горобець і крук, круглоголовки, агама, варан, ящурки, гекони, стріла-змія, ефа, гюррза, черепаха степова. Серед жуків, перетинчастокрилих та ін. комах багато ендеміків; характерні терміти; з павукоподібних типові сольпуги, скорпіони, тарантули, каракурти. В долинах рік є сцинки, жаби зелена і озерна, свиня дика, олень тугайний.

В горах живуть тварини тундрової, лісової і степової зон (відповідно до висотної поясності). Проте майже в усіх великих гірських системах є характерні лише для них представники: буро-зубка альпійська, щеврик гірський, альпійський і карпатський тритони, саламандра, кумка гірська — в Укр. Карпатах; кавказькі дикі кози, прометеєва полівка, кавказький і каспійський удари, тетерев кавказький, кавказькі гюрза і саламандра та ін.— на Кавказі; архари, сіноставці, сурки і полівки — в горах Серед. Азії й Сибіру; улари, ірбіс, чубук, гвинторога вівця тощо — на Алтаї.

Природні зони. СРСР лежить у межах 4 геогр. поясів: арктичного, субарктичного, помірного і субтропічного. За співвідношенням тепла і вологи в межах поясів формуються природні зони, яких на території Рад. Союзу виділяють 10. Зона арктичних пустель займає острови Арктики та крайню пн. частину п-ова Таймир. Розвиток ландшафтів зони відбувається в умовах поширення багаторічної мерзлоти, льодовиків, наявності майже протягом усього року снігового покриву. Пересічна т-ра січня —20°, —30°, липня +5°. Опадів 200—400 мм на рік. Рослинний покрив (мохи, лишайники, водорості) розріджений, продуктивність його низька (заг. запас фітомаси менше 5 т/га на суху речовину).

Ландшафти тундрової зони поширені на Крайній Півночі Рад. Союзу. Для них характерні безлісся, надмірне звеложення при недостачі тепла (пересічна т-ра січня від —8 до —34°, липня від +5 до +10, + Неширокий розвиток мохово-лишайникового та чагарникового покриву. По долинах річок взимку — поліг. Багато озер. Грунти тундрові. Біол. кругообіг уповільнений, заг. запас фітомаси 12,5—25 т/га.

Лісотундрова зона, перехідна від тундри до тайги, утворює смугу завширшки від 20 до 200 км. Опадів 150—450 мм на рік, пересічна т-ра липня від +11 до + 14°, січня — від —10 до —38°. Характеризується широким розвитком рідколісся, гол. чин. у межиріччях, наявністю великих площ боліт і торфовищ.

Тайги зона простягається смугою завширшки від 600 до 2300 км і є найбільшою за площею природною зоною СРСР. В межах зони — найнижчі зимові т-ри повітря на тер. країни (пересічна т-ра січня в Сх. Сибіру від —40 до —43°). У липні т-ра змінюється від + 13, +14° на Пн. до +18, +19° на Пд. Зональний тип рослинності — хвойні ліси на підзолистих грунтах. Багато сфагнових боліт, на Сх. від Єнісею поширена багаторічна мерзлота. Заг. запас фітомаси в ялинових лісах досягає 150—300 т/га, щорічний приріст становить 70—85 ц/га.

Зона мішаних лісів в СРСР представлена гол. чин. на Сх.-Європейській рівнині (її протяжність з Пн. на Пд.— до 1000 км, на Сх.— 200 км) і Далекому Сході (бас. Амуру та Сіхоте-Алінь). На Сх.-Європейській рівнині клімат вологий (опадів 500— 800 мм на рік). Літо прохолодне (пересічна т-ра липня +17, +18°), зима м'яка (пересічна т-ра січня від —3 до +2°). На вододілах поширені темнохвойно-широколистяні ліси на дерново-підзолистих грунтах.

Природні особливості далекосхідної частини зони зумовлені мусонним кліматом (пересічна т-ра січня від —16 до —28°, липня + 21, +22°, опадів 500—800 мм на рік). Заг. запас фітомаси в лісах зони досягає 300—400 т/га, річний приріст — 80—130 ц/га. Лісостепова зона простягається суцільною смугою від передгір'їв Карпат до Алтаю. Опадів 400—500 мм на рік. Пересічна т-ра січня —4, —5° на Зх. зони та — 15, —20° на Сх., липня +19, + 21°. У цій зоні поєднуються ландшафти широколистяних лісів на сірих лісових грунтах і лучних різнотравно-злакових степів на чорноземах. Заг. об'єм фітомаси в дібровах становить 400—500 т/га.

Лісостеп — одна з найосвоєніших природних зон СРСР. В межах її зх. частини орні землі займають до 80% тер. зони.

Степова зона з континентальним помірним кліматом, переважанням у природному рослинному покриві злакових степів на чорноземах і темно-каштанових фунтах простягається від зх. кордону СРСР до Алтаю, далі на Сх. вона поширена фрагментарно. Пересічна т-ра січня від —2 на Зх. зони до —20° на Сх., липня — від +22 до +23,5°. Річна сума опадів значно менша за величину випаровуваності. Заг. запас фітомаси бл. 20—25 т/га. Розораність зони досягає 70—80%.

Зона напівпустель (смуга від Єргенів до Зайсанської улоговини) характеризується нестачею вологи (опадів 150—250 мм на рік), різко континентальним кліматом і розрідженістю рослинного покриву. Пересічна т-ра січня від —4° (на Зх. зони) до —16° (на Сх.), липня — від +23 до + 25°. Поряд з ксерофітними злаками (типчак, келерія, ковила), що розвиваються на світло-каштанових грунтах, на солонцях росте кепмек, на засолених грунтах— курай. Загальний запас фітомаси 5—12,5 т/га.

Зона пустель займає значні площі Туранської низовини, пд. частину Прикаспійської низовини і Казахського дрібносопковика, а також Сх. Закавказзя. Клімат зони в межах помірного поясу посушливий (пересічна т-ра січня від 0 до —10, —12°, липня — від +22 до +32°; опадів 75—150 мм на рік), різко континентальний. Рослинність розріджена (полин, курай, саксаул), формується на бурих і сіро-бурих пустельних грунтах. Поширені солончаки, такири. Запас фітомаси 2,5—5 т/га.

В пустелях субтропічного поясу тепла зима без стійкого снігового покриву. Рослинність вегетує і взимку, розвинуті ефемери, ефемероїди. Запас фітомаси в ефемерово-напівчагарникових пустелях 5—12,5 т/га. Ландшафти середземноморської зони субтропічного поясу поширені на Пд. березі Криму, Зх. Закавказзі й Ленкоранській низовині. Напівсухі субтропіки (Пд. берег Криму, Чорноморське узбережжя Кавказу від Новоросійська до Туапсе) характеризуються помірно жарким сухим літом (пересічна т-ра липня +24°) і теплою вологою зимою (пересічна т-ра січня бл. +3°, опадів 600 мм на рік), рослинність типу шибляк і фригана на коричневих грунтах. Вологі субтропіки (Колхідська та Ленкоранська низовини) мають більш вологий клімат (річна сума опадів на Колхідській низовині бл. 1500 мм, пересічна т-ра січня +6, +7°, липня — від +23 до +25°). Поширені густі широколистяні ліси з численними ліанами та домішкою вічнозелених порід на червоноземах і жовтоземах.

Охорона природи в СРСР включає систему заходів, спрямованих на додержання раціональної взаємодії між діяльністю людини та навколишнім природним середовищем, які забезпечують збереження й відновлення природних ресурсів і попереджають прямий та опосередкований негативний вплив результатів діяльності суспільства на природу і здоров'я людини. Основу охорони природи в СРСР становить соціалістична власність на землю. Охорона природи є складовою частиною раціонального

природокористування. В нашій країні політика ощадливого ставлення до природи закріплена в Конституції СРСР, рішеннях з'їздів КПРС, законодавчих актах. Видано постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про посилення охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів" (1972) та "Про додаткові заходи по посиленню охорони природи і поліпшенню використання при родних ресурсів" (1978), Закони СРСР про охорону атмосферного повітря та про охорону і використання тваринного світу (1980) та інші нормативні акти. Розділ про заходи щодо охорони природи і раціонального використання природних ресурсів є органічною частиною держ. планів розвитку нар.г-ва СРСР. В усіх союзних республіках прийнято закони про охорону природи, зокрема, на Україні прийнято Закон про охорону природи УРСР (1960). В СРСР охороняються надра землі, підземні й поверхневі води, повітря, тваринний і рослинний світ, природні ландшафти. Прийнято ряд постанов, що регламентують галузеві й регіональні аспекти охорони природи. В Рад. Союзі створена і функціонує держ. система спостережень і контролю за забрудненням навколишнього середовища, що охоплює більш як 450 міст, бл. 1900 водних об'єктів, усі внутр. й окраїнні моря, а також ґрунтовий покрив районів, де застосовують засоби хімізації в сільс. та лісовому г-ві. Облік природних ресурсів в СРСР забезпечують система кадастрів, (водний кадастр, земельний кадастр та ін.), а також держ. оцінка запасів і видобутку корисних копалин. З метою охорони рідкісних і зникаючих видів тварин і рослин засновано Червону книгу. У нашій країні створено 137 державних заповідників і заповідно-мисливських господарств, 7 національних парків, численні заказники і пам'ятки природи, у т. ч. на Україні — 11 заповідників, 4 заповідно-мисливські господарства, 122 пам'ятки природи респ. значення та ін. (1982). Значна робота спрямована на збалансоване збільшення чисельності диких тварин та відтворення цінних порід риб. Гол. напрямом природоохоронної роботи на сучас. етапі є впровадження маловідходних (де можливо — безвідходних) технологічних процесів, які зменшують чи повністю виключають забруднення навколишнього середовища і забезпечують комплексну переробку сировини, а також застосування біологічного очищення стічних вод, лісонасадження, меліорації тощо.

Функції охорони природи в нашій країні здійснюють Держплан СРСР, Держ. к-т СРСР по гідрометеорології і контролю природного середовища, м-ва с. г., геології, комітети союзних республік по охороні природи та ін. Відповідні комісії існують при Верховній Раді СРСР і Президії Ради Міністрів СРСР. Наук. дослідження з охорони природи проводять профільні та галузеві н.-д. й проектні установи, вузи, держ. заповідники. В природоохоронному вихованні населення значна роль належить Т-ву охорони природи, Геогр. т-ву СРСР. Наша країна бере активну участь у міжнар. співробітництві з питань охорони природи в рамках Програми ООН по навколишньому середовищу (ЮНЕП), РЕВ та ін. організацій. Іл. див. на окремому аркуші, с. 384—385.

Літ.: Матеріали XXVI з'їзду КПРС. К., 1981; Физико-географическое районирование СССР. М., 1968; Почвенно-географическое районирование СССР. М., 1962; Шищенко П. Г. Фізична географія СРСР. К., 1975; Гвоздецкий Н. А., Михайлов Н. И. Физическая география СССР. М., 1978; Милькоз Ф. Н. Природные зоны СССР. М., 1977; Правовая охрана природы в СССР. М., 1976; Наливки Д. В. Очерки по геологии СССР. Л., 1980; Заповедники СССР. М., 1980.

П. Г. Шищенко.

IV. Населення.

Чисельність і густота. На 1.І 1983 чисельність населення СРСР становила 271,2 млн. чол. (оцінка). Незважаючи на великі втрати в 1-й світовій війні, внаслідок громадян. війни та інозем. інтервенції і особливо в 2-й світовій війні, населення країни зростало.На 1940 в СРСР було на 21,9% більше жителів, ніж у Росії 1913. В роки Великої Вітчизн. війни прямі втрати СРСР становили понад 20 млн. чол.; великі були й непрямі втрати (зниження народжуваності й збільшення смертності). Довоєнна чисельність населення була відновлена лише на 1955. За наступні 27 років населення зросло на 74,7 млн. чол., або на 38,5%. На 1983 населення СРСР зросло порівняно з 1913 на 70,3%. Проте приріст населення по союзних республіках і в середині них (по окремих районах) був неоднаковий. З 1940 по 1982 населення в середньоазіатських республіках, Казахстані та Вірменії зросло приблизно у 2,5 раза, в Білорусії — лише на 7,7%, Литві—на 18,7%, на Україні — на 21,6%. В РРФСР населення районів Далекого Сходу зросло з 1939 по 1979 на 133%, Сх. Сибіру — на 73, Пн. Кавказу — на 50, Уралу — на 48, Зх. Сибіру — на 40%; у той же час населення Волго-Вятського екон. району зменшилося на 4%, а Центральночерноземного — на 17%. На Україні населення Пд. району зросло на 47%, а Південно-Західного — на 9%. За роки Рад. влади, в зв'язку з розвитком на Сх. країни пром-сті і освоєнням цілинних земель, значні групи населення перемістилися в ці райони. Проте після 2-ї світової війни відмінності в зростанні населення зумовлюються в основному неоднаковими темпами природного приросту у різних народів.Найгустіше населені центр. райони Європ. частини СРСР, особливо межиріччя Оки і Волги, а також райони Донбасу і Правобережної України, Молдавська РСР, багато рівнинних районів Закавказзя та Середньої Азії. Найрідше населені пн. райони Сибіру й Далекого Сходу, пустелі й напівпустелі, а також гірські райони на півдні країни. В більшості авт. округів, у Якутській АРСР, Камчатській і Магаданській областях густота менша, ніж 1 чол. на 1 км2. Карту див. на окремому аркуші, с. 416—417.

Природний приріст, віковий і статевий склад. Природний приріст населення СРСР 1981 становив 8,3 чол. на 1 тис. ж. (народжуваність на 1 тис. чол.— 18,5, смертність — 10,2). За останні 10 років населення зростає на 2,1— 2,3 млн. чол. за рік. Порівняно з дореволюційним 1913 смертність в СРСР знизилася в 2,8 раза, а з довоєнним 1940 — в 1,7 раза. Зниження смертності спостерігається в усіх вікових групах. Характерне зростання пересічної тривалості життя населення: 32 роки в 1896—97, 44 — в 1926—27, 47 — в 1938—39, 70 років у 1971—72 (64 — у чоловіків і 74 — у жінок). Чисельність людей пенсійного віку 1959 становила 25,5 млн. чол., 1970 — 40,1 млн., 1979 — 47,6 млн. На 1.VІІ 1982 чисельність чоловіків в СРСР становила 126,4 млн., а жінок — 143,6 млн., або відповідно 46,8 і 53,2% (1939 — 47,9 і 52,1%; 1959 — 45 і 55%). Таке співвідношення склалося за рахунок осіб старшого віку і зумовлене гол. чин. наслідками 2-ї світової війни та значно більшою середньою тривалістю життя жінок. Серед осіб віком до 50 років співвідношення чоловіків і жінок тепер в основному вирівнялося.

Міське населення. Чисельність населення міст і с-щ міськ. типу на 1.І 1982 становила (оцінка) 171,7 млн. чол., або 64% всього населення СРСР (1913 —18%, 1940 — 33%, 1959 — 48%, 1970— 56%. З 1940 по 1982 чисельність міського населення зросла на 108,6 млн. чол. (середньорічне зростання становило 2,6 млн. чол., у т. ч. за останні 10 років — 3 млн.). Джерела цього зростання: переїзд значної частини сільс. населення в міста, що став можливим у зв'язку із зростанням механізації та підвищенням продуктивності праці в соціалістичному с. г., природний приріст населення міст, перетворення сіл на міські поселення. В РРФСР на 1.І 1982 процент міськ. населення був найбільшим в областях: Мурманській — 92, Ленінградській (з Ленінградом) — 91, Московській (з Москвою) — 89, Кемеровській — 87, Свердловській — 86, Сахалінській — 83, Камчатській — 83, Челябінській— 82, Івановській — 81; найменшим — у Дагестанській АРСР і Калмицькій АРСР — по 41, Чечено-Інгушській АРСР — 43, Тувинській АРСР — 44. В УРСР найвищий процент міськ. населення в областях: Донецькій — 90, Ворошиловградській — 86, Дніпропетровській — 82; найменший — у Тернопільській — 34, Вінницькій — 38, Хмельницькій, Івано-Франківській, Закарпатській та Чернівецькій — по 39. В інших союзних республіках найбільший процент міського населення в областях Мангишлацькій — 90 і Карагандинській — 86 Казахської РСР, в Красноводській обл. Туркменської РСР — 82, найменший — в Сурхандар'їнській обл. Узбецької РСР—18, Курган-Тюбинській обл.— 18 і Горно-Бадахшанській а. о. — 14 Таджицької РСР. В СРСР неухильно зростає кількість міст. 1174 міста виникло після Великої Жовтневої соціалістичної революції в районах, де розвиваються різні галузі індустрії, а також на раніше відсталих нац. окраїнах. На 1.1 1982 в СРСР налічувалося 22 міста з кількістю жителів понад 1 млн. у кожному (1939 — 2, 1959 — 3, 1970 — 10; табл., с. 360).

Сільське населення. Чисельність сільс. населення на 1.І 1982 становила 97,1 млн. чол., або 36% всього населення країни (1913 — 82%, 1940 — 67%, 1959 — 52%, 1970 — 44%). З 1940 чисельність сільс. населення зменшилася на 41,6 млн. чол. (пересічно щорічне зменшення — 1 млн. чол.). Несільськогосподарське населення СРСР на 1.І 1981 становило 202,9 млн. чол., або 76% заг. чисельності, сільськогосподарське — 63,7 млн. чол. (ці дані включають як працюючих, так і утриманців). У 1970 в СРСР налічувалося 469,3 тис. сільс. поселень. Майже половина сільс. мешканців живе в поселеннях з кількістю жителів понад 1 тис. чол. Кількість сільс. населених пунктів безперервно зменшується, а кількість їхніх жителів збільшується.

Соціальний склад. Населення СРСР складається з робітн. класу, колг. селянства і нар. інтелігенції. В 1926 в СРСР налічувалося бл. З млн. працівників, зайнятих здебільшого розумовою працею, 1939 — 13 млн., 1982 — бл. 42 млн. чол. (15% всього населення).

Національний склад. СРСР — багатонаціональна д-ва. її населяють понад 100 великих і малих народів, різних за своєю мовою, особливостями нац. культури, побуту, але тісно пов'язаних спільністю істор. долі (див. табл. на берегах та карту на окремому аркуші, с. 416—417). В основу нац. політики Рад. соціалістичної д-ви покладено ленінський принцип добровільного союзу націй. З ліквідацією експлуататорських класів народи країни дістали всі можливості для вільного і всебічного екон., політ. і культур. розвитку. Рад. лад сприяв піднесенню відсталих у своєму розвитку в умовах дореволюц. Росії народів до рівня передових, допоміг досягти загального розквіту економіки й культури. Під керівництвом Комуністичної партії здійснюється поступове зближення соціалістичних націй і народностей Рад. Союзу. За роки соціалістичного будівництва в СРСР склалася нова соціальна та інтернаціональна історична спільність — радянський народ. В антропологічному відношенні більшість населення СРСР (85%) належить до європеоїдної раси, представленої всіма трьома своїми групами — північною, південною й перехідною, але з різкою перевагою перехідної. До північної (балтійська раса пн. європеоїдів) належать народи Прибалтики й пн.-зх. групи росіян, південна ж (індо-середземноморська раса пд. європеоїдів) охоплює більшість народів Кавказу. До перехідної (середньоєвроп. раси) належить більша частина росіян, українців, білорусів і деяких ін. народів Європ. частини СРСР. Корінні народи Сх. Сибіру й Далекого Сходу належать до континентальної групи монголоїдів, а ескімоси й палеоазіати утворюють арктичну групу цієї раси. В Поволжі, на Уралі, в Зх. Сибіру й Казахстані здавна утворилася контактна зона між європеоїдами і монголоїдами. Народи Західносибірської низовини й Саяно-Алтайської зони, у яких переважають монголоїдні ознаки, включаються до уральської расової групи. Народи Серед. Азії мають ознаки, перехідні між європеоїдною і монголоїдною расами. Слабо виражені ознаки монголоїдної раси відзначено у фінно-мовних (мордви, марійців, удмуртів, саамів) і тюркомовних народів (чувашів, башкирів і татар), які живуть на Поволжі і Уралі. Расовий тип цих народів прийнято називати лапоноїдним і субуральським. Найчисленніший в СРСР народ — росіяни (за переписом 1979 — 52,4% всього населення). Вони становлять абсолютну більшість населення в РРФСР, у т. ч. в 5 з 16 авт. республік, в 4 з 5 авт. областей і у 8 з 10 авт. округів, та значний процент у всіх ін. автономіях. Близько споріднені з російським два ін. сх.-слов'ян. народи — українці й білоруси, які є осн. населенням УРСР і БРСР і живуть також в ін. районах країни. Найчисленніші групи українців живуть в областях, що межують з УРСР, на Пн. Кавказі, в пд. областях Уралу й Сибіру, в Казахстані; білорусів — у Карельській АРСР і Калінінградській обл. Неслов'ян. народи Європ. частини СРСР займають переважно її периферію. Будучи сусідами сх. слов'ян. вони, завдяки багатовіковому культур. спілкуванню, наблизилися до слов'ян. народів за своїм госп. та культурно-побутовим укладом. Прибалтику, пн.-зх. й пн.-сх. райони Європ. частини СРСР і Серед. Поволжя населяють литовці, латиші, естонці, карели, вепси, саами (лопарі), комі, удмурти, марійці, мордва. В ін. районах Серед. Поволжя й на Пд. Уралі живуть чуваші, башкири й татари; на правобережжі Нижньої Волги та в Прикаспійській низовині — калмики. На крайньому Пд. Зх. СРСР живуть молдавани. На Пд. Молд. РСР — гагаузи, дуже близькі за своєю культурою до сусідніх народів (болгар, молдаван і українців). На Пд. Зх. СРСР, а також у багатьох ін. районах живуть нечисленні групи циган. У багатьох містах живуть євреї. В різних районах країни живуть німці, корейці, болгари, греки, угорці, румуни, фінни, іранці (перси), чехи, словаки, албанці, афганці та ін. Найрізноманітніший за нац. складом населення район СРСР — Кавказ. Тут живуть понад 50 різних народів: грузини, вірмени, азербайджанці, кабардинці, адигейці, абхази, черкеси, абазини, чеченці, інгуші, аварці, даргинці, лезгини, карачаївці, балкарці, кумеки та ногайці, осетини, курди, тати й талиші (останні майже повністю злилися з азербайджанця ми).

В Серед. Азії й Казахстані живуть б народів: узбеки, казахи, таджики, киргизи, туркмени, каракалпаки. З таджиками зливаються ягнобці й нечисленні припамірські народності. В Серед. Азії живуть також уйгури, дунгани та деякі ін. В Сибіру й на Далекому Сході більшу частину населення становлять росіяни, що почали селитися тут з 17 ст., а також українці й білоруси (усі вони становлять більш як 9/10 населення регіону). Корінне населення цього регіону представлене порівняно нечисленними народами (їхня заг. чисельність не набагато перевищує 1 млн. чол.), розселеними, однак, на величезній території. Серед них — якути, а також алтайці, шорці, хакаси, тувинці, тофалари (тофи), буряти. Решту народів Азіат. частини СРСР звичайно об'єднують під назвою народи Півночі (ханти, мансі, самодійські народи). По всьому Сх. Сибіру і в Примор'ї розселені евенки, евени, нанайці, ульчі, удегейці й орочі. Частину народів, які являють собою, очевидно, залишки старод. населення Пн. Азії, умовно об'єднують під назвою палеоазіатські народи. На крайньому Пн. Сх. СРСР живуть нечисленні групи ескімосів та алеутів.

Літ.: Народы Сибири. М.—Л., 1956; Народы Средней Азии и Казахстана, т. 1—2. М., 1962—63; Народы Европейской части СССР, т. 1—2. М., 1964; Современные этнические процессы в СССР. М., 1977; Брук С. И. Этноде-мографические процессы в СССР (По материалам послевоенных переписей населения). "История СССР", 1980, № 5; Народное хозяйство СССР. 1922—1982. Юбилейный статистический ежегодник. М., 1982; Брук С. И.Население мира. Этнодемографический справочник. М., 1981.

С. I. Брук.

Мови народів СРСР. Рад. Союз — одна з найбільших багатонац. і багатомовних країн світу. В ньому представлено бл. 130 мов корінних народів. Деякі невеликі народи користуються в побуті своїми мовами, але зараховують себе до складу більших народів. Крім того, в СРСР вживаються й ін. мови, осн. маса носіїв яких живе за кордоном. Комуністична партія, Рад. держава проводять політику, що забезпечує фактичну рівність усіх націй, народностей, вільний розвиток мов народів СРСР. Рівноправність мов є істор. завоюванням Рад. влади, великим досягненням ленінської нац. політики. В. І. Ленін писав: "Ніяких привілеїв жодній нації, жодній мові" (Повне зібр. тв., т. 24, с. 375). Всебічний розвиток і розквіт усіх мов народів СРСР стали можливими завдяки тому, що за радянського часу було створено писемність для раніше безписемних народів (див. Молодописемні мови); організовано рідними мовами викладання в школах і вузах, видання художньої, суспільно-політ., наук. л-ри, нац. мовами видається періодична преса, працюють телебачення, радіо, кіно, театри. Значно розширилися функції нац. літературних мов, які обслуговують усі сфери сусп. діяльності, культур. життя народу. Для багатонац. д-ви — Рад. Союзу величезне значення мала проблема мови міжнац. спілкування. "Російська мова фактично стала спільною мовою міжнаціонального єднання і співробітництва всіх народів СРСР" (Програма КПРС. К., 1977, с. 103). Добровільне вивчення, поряд з рідною мовою, рос. мови полегшує безпосереднє спілкування представників різних націй, сприяє взаємному обмінові досвідом, прилученню кожної нації і народності до наук. і культур. досягнень усіх ін. народів СРСР, до світової культури. Мови народів СРСР за генеалогічною класифікацією мов належать до різних сімей і груп (див. Мови світу). Індоєвропейськими мовами є слов'янські, балтійські, іранські, вірменська, романські, германські та індійські. До групи слов'янських мов належать російська, українська та білоруська, що розвинулися з давньорус. мови. Вони становлять сх. підгрупу слов'ян. групи мов. Балтійські мови представлені латиською та литовською. Іранськими мовами є таджицька, осетинська, курдська, татська, талишська, белуджська, ягнобська, вахан-ська, ішкашимська. язгулямська і мови шугнано-рушанської групи. Вірм. мова становить окрему групу (гілку) індоєвроп. сім'ї. Романські мови представлені молдавською, ідиш належить до германських мов, а циганська — до індійських мов. Тюркськими мовами є узбецька, казахська, азербайджанська, киргизька, туркменська, татарська, башкирська, чуваська, каракалпацька, тувинська, якутська, карачаєво-балкарська, кумицька, хакаська, алтайська, ногайська, уйгурська, гагаузька, караїмська, шорська та деякі ін. Монгольські мови представлені на тер. СРСР бурятською та калмицькою. Тунгуса-маньчжурські мови включають евенкійську, евенську, нанайську, негідальську, ульчську, орокську, орочську, удегейську. Деякі мовознавці об'єднують тюркські, монгольські та тунгусо-маньчжурські мови в алтайську сім'ю, а інші вважають їх мовним союзом. У складі кавказьких (іберійсько-кавказьких) мов виділяють чотири групи — картвельську, абхазько-адигську, нахську й дагестанську (деякі вчені об'єднують дагестанську й нахську в одну нахсько-дагестанську групу). Частина вчених заперечує генетичну спорідненість Кавказ. мов і виділяє південнокавказькі (картвельські) і північнокавказькі мови (абхазько-адигська, нахська й дагестанська групи). До картвельської групи Кавказ, (іберійсько-кавказ.) мов входять грузинська, занська (мегрелочанська) й сванська. До абхазько адигської групи відносять абхазьку, абазинську, адигейську, кабардино-черкеську мови. До нахської групи належать чеченська, інгушська та бацбійська мови. Дагестанська група включає аварську, андійську, цезьку (дідойську), каратинську, чамалинську, лакську, даргинську, лезгинську, табасаранську, хіналузьку, удинську, рутульську, цахурську, агульську, арчинську та деякі ін. мови.

До уральської сім'ї (див. Уральські мови) входять фінно-угорські (або угро-фінські) й самодійські мови. До фінно-угорських мов належать естонська, карельська, мордовські, марійська, комі, комі-перм'яцька, удмуртська, мансійська, хантийська, саамська, вепська, іжорська, лівська. Є кілька класифікацій фінно-угорських мов. До самодійських мов входять ненецька, селькупська, нганасанська, енецька мови. Під умовним терміном "палеоазіатські" (палеосибірські) мови об'єднують невеликі мовні сім'ї (за ін. класифікацією — групи) та генетично ізольовані мови палеоазіатських народів. До чукотсько-камчатської сім'ї (групи) палеоазіатських мов відносять чукотську, коряцьку, алюторську, керекську та ітельменську мови; до ескімосько-алеутської — ескімоську та алеутську (унанганську). Генетично ізольованими палеоазіатськими мовами є нівхська, кетська та юкагірська. Крім зазначених мов, на тер. Рад. Союзу є мови, осн. кількість носіїв яких живе за його межами: німецька, польська, корейська, болгарська, грецька, угорська, румунська, курдська,

турецька, фінська, дунганська, ассірійська (новосірійська) та ін. За наявністю писемних традицій серед мов народів СРСР є писемні й безписемні. До писемних мов належать мови з більш чи менш давньою писемною традицією: вірменська, грузинська, таджицька, російська, українська, білоруська, латиська, литовська, естонська, азербайджанська, узбецька, туркменська, казахська, татарська, бурятська, калмицька та ін. і молодописемні мови, для яких за Рад. влади створено алфавіти, розроблено основні орфографічні правила, термінологічні системи. Молодописемними мовами є абазинська, аварська, адигейська, інгушська, кабардино-черкеська, алтайська, лезгинська, коряцька, мансійська, хантийська, чукотська та ін. Нечисленні й територіально розкидані народності користуються літ. мовами народів, серед яких вони живуть. Більшість алфавітів мов народів СРСР базується на слов'яно-кириличній графічній основі (з доданням необхідних літер і діакритичних значків)— рос., укр. та білорус. мов безпосередньо, а решти мов — через російську; алфавіти латис, лит., ест. та деяких ін. мов — на латинській основі; для вірм., груз. та ідиш вживаються їхні власні оригінальні алфавіти. У Рад. Союзі постійно приділяється велика увага наук. дослідженню всіх мов народів СРСР. Питання мовознавства розробляють н.-д. інститути АН СРСР, АН союзних республік, авт. республік і авт. областей, мовознавчі кафедри ун-тів і пед. ін-тів. Видано численні монографії, наук. граматики, різного типу словники, діалектологічні атласи та ін. Див. також статті про окремі мови. Літ.: Языки народов СССР, т. 1—5. М.—Л., 1966 - 68; Мусаев К. М. Алфавиты языков народов СССР. М., 1965; Білодід I. К. Розвиток мов соціалістичних націй СРСР. К., 1967; Дешериев Ю. Д., Протченко И. Ф. Развитие языков народов СССР в советскую эпоху. М., 1968; Закономерности развития литературных языков народов СССР в советскую эпоху, кн. 1—4. М., 1969—76; Исаев М. И. Сто тридцать равноправных. М., 1970; Развитие национально-русского двуязычия. М., 1976; Русский язык как средство межнационального общения. М., 1977.

О. С. Мельничук, А. П. Кока.

V. Історія.

Первіснообщинний і рабовласницький лад. Найдавніші сліди життя людей на тер. СРСР належать до епохи раннього і серед. палеоліту (бл. 500—35 тис. років тому). З того часу протягом кількохсот тисячоліть люди розселилися на сучас. тер. країни. Спочатку були освоєні Кавказ, потім Серед. Азія, частково тер. Укр. РСР і Прибалтика. Це була епоха "первісного людського стада". 35—12 тис. років тому люди заселили значну частину тер. Сх.-Європ. рівнини, Уралу і Сибіру. На той час сформувалася людина сучас. фіз. типу. Утвердилася материнська родова община (див. Матріархат). Неоліт характеризувався великими змінами в г-ві. культурі, сусп. організації. Людина почала займатися землеробством і скотарством, виникло гончарне виробн., з'явилися перші вироби з міді (див., зокрема, Трипільська культура, Мідний вік). Виникнення об'єднань окремих родів і племен (див. Плем'я) поклало початок розвиткові етнічних груп, які згодом стали основою формування народів Європейської та Азіатської частин сучас. тер. СРСР. Відбувався перехід від материнського роду до батьківського (див. Патріархат). У бронзовому віці (3—2-е тис. до н. е.) знаряддя праці з бронзи поширились майже в усіх районах сучас. тер. СРСР (див. Зрубна культура, Андроновська культура, Середньодніпровська культура та ін.). Виникали великі союзи племен, сусп. лад набув форми військової демократії. Застосування з 1-ї пол. 1-го тис. до н. е. залізних знарядь (див. Залізний вік) сприяло дальшому розвиткові продуктивних сил і відносно швидкому розкладу первіснообщинних відносин. На той час виникли перші класові суспільства і д-ви. Зокрема, степові й лісостепові райони від Сіверського Дінця до Серед. Придніпров'я заселяли землеробські племена, які залишили пам'ятки зарубинецької культури і черняхівської культури. Найдавніші рабовласницькі д-ви на сучас. тер. СРСР виникли в 1-му тис. до н. е. в Закавказзі (Урарту, Албанія Кавказька, Іверія), Серед. Азії (Греко-Бактрійське царство, Кушанське царство), Пн. Причорномор'ї (Античні держави Північного Причорномор'я, Скіфія) тощо. На більшій частині тер. країни процес переходу до класового суспільства відбувався значно пізніше — у 2-й пол. 1 — на поч. 2-го тис. н. е. і привів до утворення феод. д-в. У 3—4 ст. н. е. рабовласницький лад в античних д-вах Пн. Причорномор'я занепав, цьому сприяли напади готів (З ст.) і навала гуннів (4 ст.). На Пн. Кавказі в 4 ст. виникло племінне об'єднання аланів. У 6—7 ст. у степах Сх. Європи існував союз кочових племен на чолі з аварами. На Пн. і Сх. від Азовського м. в 5 ст. кочували булгари. В 7 ст. вони утворили племінний союз — Велику Булгарію. В 2-й пол. 7 ст. він розпався під ударами хозарів. Частина булгар на чолі з Аспарухом відійшла на Дунай, інша переселилася на Волгу і Каму, де в 10 ст. виникла Булгарія. У серед. 1-го тис. до н. е. в басейнах Вісли і Бугу, Дніпра і Пд. Бугу визначилися праслов'ян. племена. В процесі етногенезу слов'ян відбувався поділ їх на східних і західних. На кінець 1-го тис. до н. е. сх. слов'яни розселились у верхів'ях Оки і Волги, на Десні і Дніпрі. На той час у слов'ян намітився перехід від первіснообщинного ладу до класового суспільства.

Феодальний лад. На сучас. тер. СРСР феод. відносини найраніше склалися в Закавказзі — у Вірменії, Грузії, Азербайджані (3—5 ст.); у Серед. Азії вони формувалися з 5 ст. З кін. 4 ст. Закавказзя підпало під владу Ірану, в 6 ст.— Візантії. В 7—8 ст. Закавказзя і Серед. Азію завоювали араби. Про-

ти завойовників не раз спалахували великі повстання, зокрема під проводом Муканни в Мавераннахрі, Бабека в Азербайджані і Сх.

Вірменії (див. Бабека повстання) та ін. У серед. 9—10 ст. Закавказзя визволилося від гніту араб, завойовників. У кін. 10 ст. груз. землі об'єдналися у феод. д-ву. В Серед. Азії в 9 ст. виникли самостійні д-ви (найбільша — Саманідів держава). В кін. 10 ст. всю Серед. Азію підкорили Караханіди. В 12 ст. Туркестаном оволоділи каракитаї, які утворили свою д-ву (див. Каракитаів держава). У сх. слов'ян феод. відносини почали формуватися в 2-й пол. 1-го тис. В 8—9 ст. у них існували ранньофеод. держ. об'єднання Куявія, Славія і Артанія. На межі 8 і 9 ст. сх. слов'яни утворили велику ранньофеод. давньорус. д-ву — Київську Русь. Це була землеробська країна з розвинутими торгівлею і ремеслом. Давньорус. два вела наполегливу і успішну боротьбу проти посягань Візант. імперії на панування в Пн. Причорномор'ї і Придніпров'ї, проти печенігів, половців та ін. кочових народів, які прийшли зі Сх. і зайняли степи, що прилягають до пн. узбережжя Чорного м. Розквіт Київ. Русі пов'язаний з діяльністю князів Володимира Святославича (правив 980—1015) і Ярослава Мудрого (1019—54). В 988—989 на Русі було запроваджено християнство (див. Хрещення Русі), що сприяло зміцненню внутр. і зовн. становища д-ви. Розвиток феод. відносин супроводився загостренням класових суперечностей. Проти феод. експлуатації були спрямовані Київське повстання 1068—69, Київське повстання 1113, нар. виступи 1146—47. 1157, рухи смердів 1024, 1070—71 та ін. В епоху Київської Русі склалася давньорус. народність, яка згодом стала основою формування трьох братніх народностей: російської, української і білоруської. На кін. 11 ст. почалось ослаблення єдності Київ. Русі. Почастішали феод. війни і міжусобиці. Тимчасово затримати процес феод. роздробленості вдалося кн. Володимиру Мономаху (1113—25). В кін. 11 — на поч. 12 ст. від Києва відокремилися Полоцьке князівство, Чернігівське князівство, Галицьке князівство та ін., на Пн. Зх. склалася Новгородська феодальна республіка. В серед. 13 ст. Новгород відбив агресію нім. і швед. феодалів. Велике істор. значення мали Нев-ська битва 1240 і особливо Льодове побоїще 1242, коли військо кн. Олександра Невського розгромило нім. лицарів, що поклало край просуванню їх на Русь. У 2-й пол. 12 ст. політ. центр рус. земель почав переміщатися в Пн.-Сх. Русь, де виділялося Владимиро-Суздальське князівство. Кн. Юрій Долгорукий, зміцнюючи свої володіння, заснував 1156 серед інших фортецю Москву, відому як поселення і раніше (перша згадка в літописі датується 1147). На поч. 13 ст. Владимиро-Суздальська Русь перетворилася на сильну д-ву. В Пд.-Зх. Русі великим політ. об'єднанням в 13—14 ст. стало Галицько-Волинське князівство. Найбільшої могутності воно досягло за князювання Данила Галицького. Екон. і культур. піднесення на межі 12 і ІЗ ст. характерне і для ін. рус. князівств (див. Рязанське князівство, Смоленське князівство. Тверське князівство та ін.). Освоювалися нові землі, утворювалися нові міста — центри ремесла й торгівлі. Проте цьому процесові перешкоджали князівські міжусобиці, які ослабляли сили країни.

Незважаючи на мужню боротьбу населення латиських і естонських земель проти агресії нім. і дат. феодалів, загарбникам на кін. 13 ст. вдалося підкорити ці землі, які було об'єднано під заг. назвою Лівонія (див. також Лівонський орден).Закавказзя і Серед. Азія в 11 ст. зазнали спустошливих нашесть турків-сельджуків. Боротьба груз., вірм. і азерб. народів закінчилася вигнанням нападників із Закавказзя. За царювання Давида Будівника (1089—1125) і Тамар (1184—1213)зріс вплив грузинської держави, до складу якої в той час входили Ширван і Пн. Вірменія. В Серед. Азії в 11—13 ст. існувала д-ва Хорезм шахів. На поч. 13 ст. в Центр. Азії виникла феод. імперія кочових племен монголо-татар на чолі з Чінгісханом. Загарбавши Серед. Азію, Кавказ, Поволжя, вони вторглися на тер. Русі. Перша сутичка сталася 1223 в битві на р. Калці. В 1237—38 орди хана Батия розгромили Рязань, Коломну, Козельськ, Торжок та ін. міста. В 1239—41 вони захопили Чернігів, Київ, Галич. Героїчний опір населення Русі ослабив сили нападників і врятував Зх. Європу від завоювання ордами Батия. В 13 ст. Монг. феод. імперія поділилася на дві д-ви: Джагатайський улус (Сх. Серед. Азії та частина Казахстану; див. Джагатай) і Золоту орду. Рус. князівства перебували в політ. залежності від останньої. Іго Золотої орди надовго затримало істор. розвиток народів, які потрапили в залежність від неї. Населення рос. земель вело рішучу боротьбу проти іноз. іга. Нар. повстання спалахували в Новгороді (1259), Владимирі, Суздалі, Ярославлі (усі — 1262) та ін. містах. Мужню боротьбу проти завойовників вів Данило Галицький. З серед. 13 ст. зростав вплив Великого князівства Литовського. Ослаблення Русі внаслідок панування Золотої орди створило умови для загарбання феод. Литвою пд.-рус. і зх.-рус. земель. У 14 ст. лит. феодали захопили Сх. Волинь, Чернігово-Сіверщину, Київщину, Переяславщину і Поділля. В 2-й пол. 14 ст. польс. феодали захопили Галицьку землю і частину Зх. Волині. Закарпаття ще в 11— 12 ст. опинилося в руках угор.феодалів. У серед. 14 ст. до Молавського князівства відійшла Пн. Буковина. На межі 13 і 14 ст. центром об'єднання рос. земель і формування єдиної д-ви стала Москва. В 2-й пол. 14 ст. Москва очолила боротьбу проти Золотої орди. В Куликовській битві 1380 об'єднане рос. військо під проводом кн. Дмитрія Донського за участю укр. і білорус. загонів розгромило полчища Мамая. Ця перемога відіграла вирішальну роль у політ. об'єднанні рос. земель, ще більше зміцнила керівну роль Москви в цьому процесі. В 1480 було остаточно повалено іго Золотої орди. Остання внаслідок феод. роздробленості, міжусобиць, повстань залежних народів розпалася (див. Астраханське ханство, Казанське ханство, Кримське ханство, Ногайська орда, Сибірське ханство). В кін. 15 — 1-й пол. 16 ст. за великих князів Івана III, Василія III та Івана IV (1547 прийняв титул царя) відбулося об'єднання більшості рос. земель у єдиній Російській централізованій державі з центром у Москві. Було створено нові органи держ. управління — прикази, піднеслася роль Боярської думи. Утворення Рос.централізованої д-ви мало дуже важливі наслідки для істор. долі багатьох народів, насамперед укр. і білоруського, які спиралися на неї у визвольній боротьбі проти польс.-шляхет. загарбників і тур.-тат. агресії. В 16 ст. Рос. д-ва вела боротьбу за вихід до Балтійського м., необхідний для екон. і культур. розвитку країни (див. Лівонська війка 1558—83), але зазнала невдачі. Становище ускладнювалося тим, що Казанське і Кримське ханства (останнє підтримувала Османська імперія) здійснювали спустошливі наскоки на рос. землі. В серед. 16 ст. Росії вдалося в результаті успішних воєнних дій приєднати Казанське (1552) і Астраханське (1556) ханства, 1598 було ліквідовано Сибірське ханство. В 2-й пол. 16 — на поч. 17 ст. до Рос. д-ви приєдналися племена башкирів. Почалися заселення чорноземних земель Центру Росії, освоєння багатств Уралу, колонізація Сибіру. Росіяни досягли берегів Тихого ок. Активізувалися зв'язки Росії з народами Кавказу, Серед. Азії і Казахстану. В 1557 кабардинці, а потім і балкарці добровільно прийняли рос. підданство. Вхо дження нерос. народів до складу Рос. д-ви, незважаючи на нац. і колоніальний гніт царизму, мало для них позитивне значення: сприяло розвиткові їхньої економіки і культури, припиненню спустошливих міжусобних воєн. Утворення і зміцнення Рос. централіз. д-ви відбувалося в умовах феодалізму. З кін. 16 ст. кріпосництво стало визначальн. формою феод. відносин (див. "Заповідні літа"), а Росія — феод.-кріпосницькою д-вою (див. Кріпосне право). Це привело до загострення класових суперечностей. Нар. невдоволення вилилось у селянську війну початку 17 століття в Росії, в ході якої сталися масове Хлопка повстання 1603 і селянське повстання під проводом І. І. Болотникова 1606—07. Загостренням класової боротьби в країні намагалися скористатися польс.-лит. і швед. феодали (див. Польська і шведська інтервенція початку 17 століття). Проти загарбників піднялися всі верстви рос. народу (див. Народне ополчення 1611-12 під керівництвом Мініна і Пожарського), що дало змогу вигнати інтервентів з країни. Уряд, створений після приходу до влади дин. Романових (1613), уклав із Швецією Столбовський мир 1617, з Річчю Посполитою — Деулінське перемир'я 1618. Спроба повернути землі, захоплені раніше Річчю Посполитою, була зроблена під час рос.-польс. війни 1632—34 (див. Російсько-польські війни 17 століття). Рос. централізована д-ва стала опорою укр. і білорус. народів у боротьбі проти іноз. загарбників. Внаслідок Люблінської унії 1569 більшість укр. і білорус. земель, які до того були в складі Великого князівства Литовського, опинилася під владою шляхет. Польщі. Укр. і білорус. народи, крім національного, зазнавали реліг. гніту (див. Брестська унія 1596). У 1-й пол. 16 ст. у пониззі Дніпра виникла Запорізька Січ — могутній оплот нар. мас України в боротьбі проти феод.-кріпосницького і нац.-реліг. гніту шляхет. Польщі і тур.-тат. агресії, за возз'єднання України з Росією. Ряд сел.-козац. повстань, які спалахнули на Україні в кін. 16 — на поч. 17 ст., мав антифеод., визвольний характер (див. Косинського повстання 1591—93, Наливайка повстання 1594—96, Жмайла повстання 1625, Федоровича повстання 1630, Павлюка повстання 1637, Острянина повстання 1638). Укр. народ не припиняв боротьби і проти тур.-тат. загарбників, значна роль в якій належала запорізьким козакам (див., зокрема, Хотинська війна 1620—21, Азовське сидіння). В ході визвольної боротьби різні верстви укр. народу не раз (напр., 1621, 1622, 1624) ставили перед рос. урядом питання про возз'єднання України з Росією. Народи Прибалтики в 14—16 ст. перебували під гнітом нім. лицарів. Після Лівонської війни 1558— 83 землі кол. Лівонського ордену були поділені між шляхет. Польщею, Швецією і Данією. В 1359 стало незалежним Молд. князівство. Проте на поч. 16 ст. воно підпало під владу Османської імперії. Населення Молдавії вело боротьбу проти тур. іга, одержуючи допомогу від Росії і України. Серед. Азія і Закавказзя були спустошені внаслідок навали орд Чінгісхана. В 2-й пол. 14 ст. в Серед. Азії Тімур (1370—1405) утворив велику державу з центром у Самарканді, але після його смерті почалися міжусобні війни між спадкоємцями. В 16 ст. на території Серед. Азії виникли Бухарське ханство і Хівинське ханство. Сх. частина Серед. Азії до 70-х рр. 16 ст. входила до складу д-ви кочовиків Моголистану. В Закавказзі в 15 ст. тривала феод. роздробленість. У кін. 15 — на поч.16 ст. народи Закавказзя зазнавали тур. і Іран. агресії. В 1590 усе Закавказзя опинилося під владою Туреччини. В 15 — на поч. 16 ст. на території Семиріччя виникло Казах. ханство, яке поділялося на Молодший, Серед. і Старший жузи (орди). На поч. 17 ст. в прикаспійські степи прийшли калмики, які в 2-й пол. 17 ст. створили тут своє ханство. В 17 ст. в Рос. дві поряд із зміцненням кріпосництва значно прискорився розвиток ремесел, торгівлі, місц. ринки почали концентруватися в єдиний всеросійський ринок, розвивався ряд галузей мануфактурної промисловості, в т. ч. металургійної. В 2-й пол.17 ст. почався перехід до абсолютизму. Посилення кріпосництва і загострення соціальних суперечностей привели в 17 ст. до численних антикріпосницьких виступів (див. Московсь ке повстання 1648, Новгородське повстання 1650, Псковське повстання 1650, Московське повстання 1662, Московське повстання 1682). Селянську війну під проводом С. Т. Разіна 1667—71 підтримали укр. селяни і козаки. Багато з них діяло в загонах С. Т. Разіна. Сел. війна поширилася на значну частину тер. Слобідської України (див. Дзиковського повстання 1670).

На Україні розгорнулася визвольна війна українського народу 1648—54 проти шляхет. Польщі. Укр. сел.-козац. військо не раз переносило воєнні дії на тер. Білорусії і Молдавії (див., зокрема, Молдавські походи Б. Хмельницького 1650 і 1652), що сприяло розвиткові визвольної боротьби білорус. і молд. народів. У ході війни Україна спиралася на екон., політ. і військ. допомогу Росії. Б. Хмельницький, який очолив визвольну

боротьбу укр. народу, не раз ставив перед рос. урядом питання про возз'єднання України з Росією. Земський собор 1653 вирішив прийняти Україну в підданство Рос. д-ви. На Переяславській раді 1654 представники різних верств укр. суспільства 8 (18).І одностайно прийняли рішення про возз'єднання України з Росією. Це стало поворотним етапом у житті укр. народу (див. Возз'єднання України з Росією 1654). Тер. Грузії, Вірменії, Азербайджану протягом 16—17 ст. була ареною воєн між Іраном і Туреччиною за панування на Закавказзі. Проти іноз. загарбників не раз спалахували повстання (найбільше було 1625 в Кахеті під проводом Г. Саакадзе).У кін. 17 — на поч. 18 ст. необхідність розв'язання об'єктивно назрілих зовнішньополіт. і внутр. завдань, що стояли перед Рос. д-вою, зумовила ряд перетворень в економіці, культурі, держ. управлінні, військ. справі, що привело до дальшого зміцнення самодержавства. Проведені Петром І (1682— 1725) реформи відповідали інтересам зміцнення панівного становища дворянства, сприяли зростанню торг. і мануфактурної буржуазії, були спрямовані на те, щоб подолати відставання Росії від передових країн Зх. Європи. Було створено регулярну армію і військ.-мор. флот. У ході Північної війни 1700—21 рос. армія і флот здобули ряд блискучих перемог над шведами (зокрема, в Полтавській битві 1709, в Тангутському бою 1714). Росія вийшла на береги Балтійського м. В 1703 у дельті Неви було засновано місто Санкт-Петербург, який з 1712 став новою столицею Росії. Ніштадтський мирний договір 1721 зі Швецією закріпив за Росією значну частину Прибалтики. В 1-й чверті 18 ст. було проведено докорінну перебудову центр. і місц. держ. апарату, замість приказів створено колегії, ліквідовано Боярську думу і засновано Сенат, церкву підпорядковано д-ві через Синод. У 1721 Росію було проголошено Російською імперією; на кін. 1-ї чверті 18 ст. в ній жило бл. 15,6 млн. чол. Царський уряд проводив політику централізації держ. апарату і посилення нац. гніту. Він обмежив політ. автономію Лівобережної і Слобідської України: 1709 ліквідовано Запорізьку Січ, при гетьмані було встановлено посаду царського резидента, 1722 створено Малоросійську колегію. За Петра І було почато промислове буд-во. Центром металургії став Урал. Піднесення екон. і військ. могутності Росії відбувалося за рахунок посилення кріпосницької експлуатації трудящих. Це привело до нового загострення класової боротьби; її виявом було, зокрема, Булавінське повстання 1707—09, жорстоко придушене феод.-кріпосницькою д-вою. На Слобожанщині і Лівобережній Україні, возз'єднання якої (разом з Києвом) з Росією було закріплено умовами "Вічного миру" 1686, відбувалося дальше зміцнення феод.-кріпосницьких відносин. Укр. козацька старшина разом з рос. поміщиками, які одержали від царського уряду великі зем. володіння на Україні, проводила закріпачення селян і рядового козацтва. У 18 ст. Росія продовжувала вести боротьбу за вихід до Чорного і Азовського морів, а також за береги Балтики. В результаті війни з Туреччиною 1735—39 (див. Російсько-турецькі війни 17—19 століть) Росія повернула Азов і закріпила за собою тер. Запоріжжя (включаючи частину Правобережної України). Після війни з Швецією 1741—43 (див. Російсько-шведські війни 17—19 століть) до Росії відійшла частина тер. Фінляндії. Росія взяла участь у Семилітній війні 1756—63, рос. війська розгромили прусську армію Фрідріха II і 1760 зайняли Берлін. У 30—40-х рр. 18 ст. до складу Росії добровільно ввійшли Молодший і Середній казахські жузи (Старший жуз приєднався 1846). 6 кін. 17 ст. на тер. Рос. д-ви переселилася частина туркменів (т. з. ставропольські).Запорізькі козаки 1734 з дозволу царського уряду утворили Нову Січ для захисту пд. кордонів Росії. На Правобережній Україні, яка перебувала під гнітом шляхет. Польщі, у 18 ст. розгорнувся гайдамацький рух проти феод.-кріпосницького і нац. гніту польс. шляхти. Найбільшим повстанням гайдамаків стала Коліївщина (1768). У 2-й пол. 18 ст., за правління Катерини II (1762—96), в середині феод.-кріпосницького ладу розвивався капіталістичний уклад. Кріпосне право (зокрема, 1783 офіційно запроваджене на Лівобережній і Слобідській Україні) дедалі більше гальмувало екон. розвиток країни. Здійснювалася дальша централізація управління, ліквідувалися залишки автономії України. В 1775 зруйновано

Нову Січ. Гніт царизму і поміщиків викликав ряд сел.-козац. повстань (див. Кліщинське повстання 1767— 70, Турбаївське повстання 1789—93). Селянська війна під проводом О. І. Пугачова 1773— 75 захитала основи російської дворянської держави. Зовн. політика Росії характеризувалася продовженням боротьби за береги Чорного м., які були під контролем Туреччини і Крим. ханства. Внаслідок рос.-тур. воєн 1768—74 і 1787—91 Крим. ханство було визнано незалежним (1774) від Туреччини (1783 його територію приєднано до Росії), до Росії було приєднано й частину Приазов'я і Прикубання, фортеці Керч, Єнікале, землі між Бугом і Дністром (див. Кючук-Кайнарджійський мир 1774, Ясський мирний договір 1791). В період 1772—95 до Росії відійшли Волинь, Правобережна Україна, частини Зх. Білорусії, Прибалтики, які раніше захопила Польща (див. Возз'єднання Правобережної України з Росією). Галичину і Пн. Буковину загарбала Австрія (1772—74). Рос. царизм брав участь у придушенні польського повстання 1794, вів боротьбу проти Великої французької революції, посилив реакційний курс всередині країни. Внаслідок Кавказької війни 1817— 64 до Росії були приєднані Чечня, Гірський Дагестан і Пн.-Зх. Кавказ. У кін. 18 ст. Росія брала участь у війні проти Франції, під час якої було здійснено Італійський похід Суворова 1799, Швейцарський похід Суворова 1799 і Середземноморський похід Ушакова 1798—1800. В кін. 18 — 1-й пол. 19 ст. далі розширювалася територія багатонац. Рос. держави. Внаслідок воєн і дипломатичної діяльності до складу Росії ввійшли Грузія (1801—10), Сх. Вірменія (1801—28), Азербайджан (1803— 28), Фінляндія (1809), Бессарабія (1812), Дагестан (1813), що відповідало не лише інтересам Росії, але й інтересам прогресивного розвитку народів, які приєдналися до неї.В 1812 Росія зазнала вторгнення армії франц. імператора Наполеона І, який перед тим підкорив майже всю Зх. Європу. В ході Вітчизняної війни 1812, знекровивши противника у Бородінській битві 1812, рос. війська, очолені М. І. Кутузовим, повністю розгромили наполеонівську армію. Цією перемогою, а також закорд. походами рос. армії 1813—14, які стали сигналом до пробудження нац.-визвольного руху в Зх. Європі, Росія допомогла визволенню ін. європ. д-в від наполеонівського панування. За рішенням Віденського конгресу 1814—15 до складу Росії ввійшла значна частина Польщі — Царство Польське. Для боротьби проти революц. руху в Європі було створено Священний союз, в якому царській Росії належала провідна роль. Вітчизняна війна 1812 сприяла зростанню національної самосвідомості і визвольного руху в Росії. Посилилися виступи народних мас проти самодержавно-кріпосницького ладу. Спалахнули повстання серед військ. поселенців, у т. ч. на Україні (див. Бузьких козаків повстання 1817, Чугуївське повстання 1819). Серед передових представників дворянства поширились антифеод., антикріпосницькі ідеї. Почався рух декабристів за революц. перетворення Росії. Були створені таємні орг-ції (див. Північне товариство декабристів, Південне товариство декабристів, Товариство об'єднаних слов'ян), метою яких було повалення самодержавства і скасування кріпосного права. 14 (26).ХІІ 1825 декабристи підняли повстання в Петербурзі, а 29.ХІІ 1825 (10.1 1826) — на Україні (див. Чернігівського полку повстання). Декабристи поклали початок першому, дворянському етапові революц.-визвольного руху в Росії (1825—61). Після поразки повстання посилилася політ. реакція в країні, яку насаджував Микола І (1825—55). В Росії наростала криза феод.-кріпосницької системи, відбувався дальший розвиток нових, капіталістичних відносин. У цій обстановці посилився сел. рух. Особливо тривалою і рішучою була антикріпосницька боротьба селян під проводом У. Я. Кармалюка на Поділлі в 1-й пол. 19 ст. Царизм прагнув шляхом реформ пристосувати кріпосницький лад до нових відносин (реформа управління державними селянами 1837— 41, скасування кріпацтва в Прибалтиці 1816—19 та ін.). В ідеологічній боротьбі, яка розгорнулася навколо сел. питання, інтереси лібералів відстоювали прихильники скасування кріпосництва згори — західники і слов'янофіли, інтереси нар. мас виражали революційні демократи (див. Революційний демократизм). їхня ідеологія відображала боротьбу нар. мас за свободу і землю, ставила завдання повалити самодержавство і ліквідувати кріпосництво шляхом нар. революції. Видатними діячами революц.-демократичного руху були В. Г. Бєлінський, О. І. Герцен, М. О. Добролюбов, М. П. Огарьов, М. Г. Чернишевський, Т. Г. Шевченко, М. Л. Налбандян. Проти кріпацтва виступили петрашевці, на Україні — Кирило-Мефодіївське товариство. Загострення відносин Росії з Іраном і Туреччиною призвело до рос-іран. 1826 (див. Російсько-іранські війни 18—19 століть) і рос.-тур. 1828—29 воєн. Екон. і політ. опір Росії англо-франц. експансії на Бл. Сході викликав Кримську війну 1853—56. Незважаючи на героїзм рос. воїнів, виявлений у Севастопольській обороні 1854 —55 (керівники — В. О. Корнілов і П. С. Нахімов), царська Росія зазнала поразки.

Капіталістичний лад. Поразка царизму в Крим. війні, що була наслідком кризи феод.-кріпосницької системи, привела до різкого загострення класової боротьби в країні. В обстановці революц. ситуації, що склалася на межі 50 і 60-х рр., царизм змушений був 1861 скасувати кріпосне право. Відтоді прискорився капіталістичний розвиток. Росія вступила в капіталістичну формацію. Селянська реформа 1861 не ліквідувала пережитків кріпосництва, насамперед дворянського землеволодіння. Аграрне питання стало одним з головних у рос. визвольному русі. Грабіжницький характер реформи викликав сел. заворушення, в т. ч. на Україні (див. Безуглівське селянське заворушення 1861, Кам'янськослобідське заворушення селян 1861). Скасування кріпацтва і бурж. реформи 60—70-х рр. (див. Земська реформа 1864, Міська реформа 1870) мали на меті пристосувати самодержавний лад до нових, капіталістичних умов. Незважаючи на свою обмеженість і половинчастість, вони сприяли прискоренню розвитку капіталізму. В кін. 70 — на поч. 80-х рр. 19 ст. завершився пром. переворот, який почався в 30-х рр. 19 ст. Поряд з Москвою, Петербургом, Уралом виникли нові пром. осередки: Донбас, Кривий Ріг, Баку. Широкого розвитку набуло буд-во залізниць. На поч. 90-х рр. в Росії остаточно ствердився капіталістичний лад. Проте зберігалося ще багато пережитків кріпосництва, головними з яких були самодержавство і дворянське землеволодіння. На той час завершився процес утворення нових сусп. класів — буржуазії і пролетаріату. На 1890 чисельність пролетаріату в пром-сті і на транспорті досягла 1,5 млн. чол. Рос. капіталізм розвивався вшир, прагнув оволодіти новими ринками і джерелами сировини. В 60— 80-х рр. 19 ст. до складу Росії ввійшла вся Серед. Азія. Айгунським договором 1858 і Пекінським договором 1860 було закріплено права Росії на Приамур'я і Примор'я, встановлені раніше Кяхтинським договором 1727 з Китаєм. У 1860 засновано Владивосток. За рос.-япон. договором 1875 (див. Російсько-японські договори і угоди) Сахалін став володінням Росії, 1867 Аляску та ін. володіння в Пн. Америці царський уряд продав США. Важливою подією зовн. політики Росії стала рос.-тур. війна 1877—78. Хоч Росія в цій війні мала свої інтереси, об'єктивно війна сприяла визволенню народів Балкан (Сербії, Чорногорії, Румунії) від тур. іга і завоюванню ними незалежності; Болгарія здобула автономію. За даними Всерос. перепису 1897, заг. кількість населення Рос. імперії (без Фінляндії) становила 125,6 млн. чол. У 19 ст. завершилося формування рос., укр., білорус, ест., латв., лит., вірм., груз. та ін. бурж. націй. Посилився процес консолідації в бурж. нації азерб., казах., кирг., тадж., туркм. і узб. народностей. Проводячи політику національного гноблення нерос. народів, які становили більше половини населення країни, царизм утискував нац. культури, розпалював нац. ворожнечу. З 60-х рр. 19 ст. у визвольному русі почався новий період — бурж.-демократичний. Революціонери-різночинці, народники (див. Народництво) створювали революц. орг ції ("Земля і воля", "Народна воля" та ін.), виступали за повалення царизму шляхом селянської революції. Діяльність народників поширилася і на Україну (див. "Київська комуна", "Південноросійський робітничий союз", Чигиринська змова 1877 та ін.). У кін. 1869 — на поч. 1870 в Женеві створено Російську секцію 1-го Інтернаціоналу. В 70-х рр. виникли перші робітн. орг-ції—"Південноросійський союз робітників" (1875, Одеса), "Північний союз російських робітників" (1878, Петербург). З 80-х рр. у Росії поширився марксизм — ідеологія пролетаріату (див. Марксизм-ленінізм). Велика заслуга в цьому належала Г. В. Плеханову і створеній ним групі "Визволення праці" (1883). Виникли перші марксистські с.-д. орг-ції в Петербурзі (див. Благоєва група, Точиського група, Бруснева група), в Казані (група М. Є. Федосєєва). В кін. 80— на поч. 90-х рр. виникли марксистські гуртки і на Україні — в Києві, Катеринославі, Харкові, Одесі та ін. містах. У 90-х рр. розгорнув революційну діяльність В. І. Ленін. Заснований ним 1895 петербурзький "Союз боротьби за визволення робітничого класу" повів боротьбу за створення мар ксистської революц. робітн. партії в Росії; почався пролет. період у рос. визвольному русі. За прикладом петерб. "Союзу боротьби" 1897 виникли київський "Союз боротьби за визволення робітничого класу" і катеринославський "Союз боротьби за визволення робітничого класу". В 1898 у Мінську відбувся Перший з'їзд РСДРП, який проголосив створення марксистської Рос. с.-д. робітничої партії. Проте партію як єдину централізовану орг-цію ще не було засновано. Революц. марксисти на чолі з В. І. Леніним розгорнули енергійну діяльність щодо організації пролет. партії нового типу. Вирішальна роль у цьому належала газ. "Искра", заснованій В. І. Леніним 1900. В 1903 на Другому з'їзді РСДРП таку партію було створено (див Комуністична партія Радянського Союзу). З'їзд закріпив перемогу прихильників В. І. Леніна, які здобули більшість при виборах керівних органів партії. Відтоді їх почали називати більшовиками, а їхніх противників — меншовиками. На межі 19 і 20 ст. світова капіталістична система, в т. ч. і в Росії, вступила в найвищу стадію свого розвитку — стадію імперіалізму. На поч. 20 ст. в Росії утворилися великі монополії у вугільній, металург., вагонобудівній та ін. галузях пром-сті (див. Монополістичні об'єднання в дореволюційній Росії). Відбувалося зрощення банків з пром-стю, формування фінанс. капіталу. Росія перетворилася на країну з серед. рівнем розвитку економіки. В результаті бурхливого пром. розвитку країни рос. пролетаріат став великою силою. Напередодні 1-ї світової війни в Росії було бл. 17 млн. найманих робітників, у т. ч. бл. 4 млн.— фаб.-зав. і залізничних робітників. На поч. 20 ст. в Росії різко загострилися класові суперечності, чому сприяла екон. криза 1902—03. Самодержавний гніт переплітався з капіталістичним і національним. З поч. 20 ст. Росія стала центром міжнар. революц. руху і батьківщиною найпередовішої революц. думки — ленінізму. Зростав страйковий рух, дедалі більше набуваючи політ. характеру. Високу оцінку дав В. І. Ленін Харківській політичній демонстрації 1900 (див. Повне зібр. тв., т. 4, с. 347—353). Політ. демонстрації робітників на поч. 1901 відбулися в Петербурзі, Москві, Харкові, Києві та ін. містах. Загальний страйк на Півдні Росії 1903 охопив Закавказзя і Україну. Відбулися сотні сел. виступів (див., зокрема, Полтавсько-Харківське селянське повстання 1902). На поч. 20 ст. в Росії визріли об'єктивні передумови соціалістичної революції. Екон. і політ. розвиток країни, загострення класової боротьби привели до виникнення революц. кризи, назрівання якої прискорила поразка царської Росії в російсько-японській війні 1904—05. Дев'ятого січня 1905 почалася революція 1905—07 в Росії. В ході її були створені Ради робітничих депутатів 1905. Третій з'їзд РСДРП (1905) визначив роль робітн. класу як гегемона бурж.-демократичної революції, вказав на єдність пролетаріату і його союзника — селянства, націлив пролетаріат на збройне повстання для встановлення революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства. Влітку 1905 розгорнувся могутній сел. рух; Україна за його розмахом займала одне з перших місць у Росії (див. Знам'янський виступ селян 1905, Комісарівське селянське заворушення 1905, Коробівський виступ селян 1905, Майданецькі селянські заворушення 1905). Жовтневий всеросійський політичний страйк 1905 охопив усю країну. Найвищого піднесення революція досягла під час Грудневих збройних повстань 1905 (див. також Горлівське збройне повстання 1905, Люботинське збройне повстання 1905, Олександрівське грудневе збройне повстання 1905, "Красноярська республіка", "Новоросійська республіка", "Читинська республіка" та ін.). Революція поширилась на армію і флот (див. "Потьомкін", "Очаків", Саперів повстання 1905, Севастопольське збройне повстання 1905, Харківське збройне повстання 1905, Богодухівського полку збройна демонстрація 1905, Інгульського полку заворушення 1905, Кронштадтські повстання 1905 і 1906 та ін.). Революція зазнала поразки (див. Третьочервневий переворот 1907), але вона розхитала основи самодержавства і мала величезний вплив на весь наступний істор. розвиток Росії. Для зміцнення свого становища царизм провів столипінську аграрну реформу, маючи намір створити сильний прошарок куркульства — своєї соціальної опори на селі. В 1910—13 в Росії настало пром. піднесення. Почалось і нове піднесення революц. руху, поштовхом до масового розгортання якого став Ленський розстріл (1912). На чолі революц. руху стали більшовики. Трудящі на розстріл робітників Ленських копалень відповіли Квітнево-травневими політичними страйками 1912. Величезне значення для зростання визвольного руху народів Росії мала боротьба більшовиків за інтернац. єдність робітн. руху. Перша світова війна 1914—18, в яку царська Росія вступила на боці Антанти проти Німеччини і Австро-Угорщини, виявила банкрутство існуючого сусп.-екон. ладу, загострила класові суперечності, стала могутнім прискорювачем нової, нар. революції. З 1916 в країні під впливом поразок на фронтах і екон. труднощів у тилу почала складатися революц. ситуація, розгорнувся нац.-визвольний рух на окраїнах (див. Середньоазіатське повстання 1916). Ширився страйковий рух, у т. ч. і на Україні. Посилилися виступи селянства, зростали антивоєнні настрої солдатів у армії. 26.ІІ (11.III) почалася Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 в Росії, яка повалила самодержавство. Поряд з бурж. Тимчасовим урядом виникли органи революц.-демократичної диктатури пролетаріату й селянства — Ради (див. Ради робітничих і солдатських депутатів, Ради селянських депутатів). У країні створилося двовладдя. На Україні в одному контрреволюц. таборі з Тимчасовим урядом виступала бурж.-націоналістична Центральна рада, в Білорусії— "Білоруська рада", в Бессарабії — "Сфатул церій". Через активізацію дрібнобурж. верств населення, які становили абсолютну більшість у країні, й недостатню на той період організованість і свідомість пролетаріату, найбільше політично зріла частина якого була на фронті або репресована царизмом, більшість у Радах захопили меншовики та есери. Тимчасовий уряд проводив далі імперіалістичну антинар. політику.

Епоха соціалізму. Тільки соціалістична революція могла ліквідувати бурж.-поміщицький лад у Росії, встановити диктатуру пролетаріату, необхідну для побудови соціалістичного суспільства. Гол. рушійною силою соціалістичної революції виступав рос. робітн. клас під керівництвом більшовицької партії. Союзником пролетаріату була сільс. біднота. Більшовицька партія провела величезну агітаційно-пропагандистську і організаторську роботу щодо роз'яснення своєї політики і завоювання нар. мас на свій бік. В. І. Ленін розробив конкретний, науково обгрунтований план боротьби за перехід від бурж.-демократичної революції до соціалістичної (див. Квітневі тези В. І. Леніна). Беручи до уваги конкретні умови, насамперед існування двовладдя, партія більшовиків вважала за можливе мирний розвиток революції шляхом переходу всієї влади до Рад. Важливими подіями періоду мирного розвитку революції були Квітнева криза 1917 і Червнева криза 1917. Липневі дні 1917 означали кінець двовладдя і мирного розвитку революції. Шостий з'їзд РСДРП(б) [26.VІІ— 3.VІІІ (8—16.VІІІ) 1917, Петроград] взяв курс на збройне повстання. До осені 1917 більшість трудящих перейшла на бік більшовиків. Антинар. політика бурж. Тимчасового уряду привела країну на грань катастрофи. В країні назрівала загальнонац. криза. Спробам контрреволюц. буржуазії встановити в країні бурж.-поміщицьку військ. диктатуру (див. Корніловщина) поклав край революц. народ. На черзі дня стало питання про завоювання влади пролетаріатом на чолі з більшовиками. По всій країні розгорнувся процес більшовизації Рад 1917. Враховуючи конкретно-істор. обстановку, що склалася в країні, більшовики починаючи з серпня вели посилену підготовку до збройного повстання. Роботу більшовицької партії щодо підготовки і проведення повстання надихав і спрямовував В. І. Ленін та його соратники. Ударною силою революції стала Червона гвардія. На бік революції перейшли Петрогр. гарнізон (150 тис. солдатів), Балт. флот (понад 80 тис. чол. і майже 700

бойових кораблів та допоміжних суден), більшість солдатів діючої армії, насамперед Пн. і Зх. фронтів, а також багато солдатів тилових гарнізонів. Для допомоги місц. Парт. орг-ціям у підготовці повстання ЦК направив своїх представників: зокрема на Україну — Г. І. Петровського. 25.Х (7.XI) 1917 в Петрограді в результаті збройного повстання було повалено бурж. Тимчасовий уряд. Увечері 25.Х (7.XI) в Смольному відкрився Другий Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, який проголосив перехід усієї влади в країні до Рад. На доповідь В. І. Леніна з'їзд Рад 26.Х (8.XI) прийняв Декрет про мир і вночі проти 27.Х (9.XI) — Декрет про землю. З'їзд обрав Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК) і сформував перший робітничо-сел. Рад. уряд — Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з В. І. Леніним. Встановлення Рад. влади в столиці та істор. рішення 2-го Всерос. з'їзду Рад поклали початок тріумфальному походові Радянської влади по всій країні. Слідом за перемогою повстання в Петрограді Рад. владу З (16).ХІ було встановлено в Москві. Внаслідок перемоги Великого Жовтня на шлях соціалістичної революції стали народи всієї Росії. 2 (15).ХІ 1917 Рад. уряд прийняв Декларацію прав народів Росії, яка проголосила рівність і суверенність усіх народів країни, їхнє право на вільне самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійних д-в, а також скасування нац. і реліг. привілеїв і обмежень, вільний розвиток нац. меншостей і етнічних груп. Самовіддано боровся за встановлення диктатури пролетаріату укр. народ. У Луганську, Горлівці, Краматорську та ін. містах Донбасу Рад. владу було встановлено в перші дні після перемоги збройного повстання в Петрограді. 12 (25).ХІІ 1917 Перший Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив Україну Республікою Рад і визнав її федеративною частиною Рос. республіки. Спираючись на широку підтримку трудящих і допомогу Рад. Росії, Укр. Рад. уряд очолив боротьбу робітників і селян проти бурж.-націоналістичної Центр. ради. В грудні 1917 — січні 1918 в результаті перемоги збройних повстань Рад. владу було проголошено в Катеринославі, Одесі, Києві та ін. містах України (див. Катеринославське збройне повстання 1917, Одеське січневе збройне повстання 1918, Київське січневе збройне повстання 1918). Протягом жовтня 1917 — березня 1918 Рад. влада перемогла в Білорусії, Естонії, в неокупованій нім. загарбниками частині Латвії, в Молдавії, Криму, Баку, нац. районах Поволжя, Туркестані, в більшій частині Казахстану. Більшовики на чолі з В. І. Леніним були натхненниками і організаторами Великої Жовтневої соціалістичної революції. Вони об'єднали в єдиний революц. потік заг.-демократичний рух за мир, сел.-демократичний рух за захоплення поміщицьких земель, нац.-визвольний рух пригноблених народів за нац. рівноправність і соціалістичний рух пролетаріату за повалення буржуазії і встановлення влади трудящих. Рад. уряд, утворений на 2-му Всерос. з'їзді Рад, очолив будівництво нової, першої в історії людства соціалістичної д-ви робітників і селян. Декларація прав трудящого і експлуатованого народу, яка була написана В. І. Леніним і прийнята в січні 1918 Третім Всеросійським з'їздом Рад, проголосила Росію Республікою Рад і законодавчо закріпила Ради як держ. форму диктатури пролетаріату. Велика Жовтнева соціалістична революція повалила владу капіталістів і поміщиків і ліквідувала в Росії капіталістичну систему. Водночас було ліквідовано також залишки феод. відносин, становості й нерівноправності в усіх сферах суспільного життя. Внаслідок соціалістичної революції робітн. клас з пригнобленого і експлуатованого перетворився на пануючий клас, а його партія — Комуністична — на правлячу партію. Почалися соціалістичні перетворення в галузі економіки. Слідом за націоналізацією землі, банків, транспорту, впровадженням робітн. контролю над виробництвом і розподілом продуктів почалася націоналізація великої, а потім і серед. пром-сті. В економіці було створено соціалістичний уклад. У пром-сті виникли нові, соціалістичні виробничі відносини. Велика Жовтн. соціалістич. революція прорвала фронт світового імперіалізму, її перемога оз наменувала корінний поворот у всесвітній історії. Світ розколовся на дві системи — соціалізму і капіталізму. Поглибилася загальна криза капіталізму. Великий Жовтень відкрив епоху пролет. і нац.-визвольних революцій, поклав початок перехідному періодові від капіталізму до соціалізму, відкрив шлях до соціалізму для народів усіх країн світу. Втілюючи в життя Декрет про мир. Рад. уряд розв'язав і питання про війну. Рад. Росія уклала Брестський мир 1918 з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною і вийшла з імперіалістичної війни. У липні 1918 соціалістичний сусп. і держ. лад був законодавчо закріплений Конституцією РРФСР (до 1936 — РСФРР) — першою конституцією д-ви робітників і селян (прийнята П'ятим Всеросійським з'їздом Рад). Столицею Рад. д-ви стала Москва, куди в березні 1918 переїхав Рад. уряд. Під впливом Великого Жовтня відбулося наростання революц. руху в багатьох країнах світу, зокрема відбулися революції в Німеччині і Австро-Угорщині. Разом з ін. пригнобленими народами Австро-Угорщини на боротьбу за соціальне і нац. визволення виступили і трудящі зх.-укр. земель. На Буковинському народному вічі 1918 було проголошено возз'єднання Пн. Буковини з Рад. Україною. Прагнення до возз'єднання Закарпаття з Рад. Україною висловили Закарпатські всенародні збори 1919. Нар. маси Зх. України вели рішучу боротьбу (яскравим виявом її було Дрогобицьке збройне повстання 1919) проти контрреволюц. бурж.-націоналістичного уряду "Західноукраїнської народної республіки" (ЗУНР), за возз'єднання з Рад. Україною. Перемога і зміцнення Рад. влади, здійснення революц. заходів викликали ненависть повалених експлуататорських класів і ворогів молодої Рад. д-ви за кордоном, які поставили своєю метою знищення Рад. влади і реставрацію капіталістичних порядків. На цій основі й сталося об'єднання зовн. і внутр. антирад. сил. Великі білогвардійські армії, споряджені міжнар. імперіалізмом, почали воєнні дії проти Рад. влади (див. Громадянська війна і воєнна інтервенція 1918—20 в Росії). В Рад. Росію вторглися також війська Великобританії, США, Франції, Японії, Німеччини. Влітку 1918 три чверті тер. країни перебувало в руках білогвардійців та іноз. інтервентів. Проводячи політику "воєнного комунізму", Комуністична партія і Рад. д-ва мобілізували всі наявні сили і засоби на відсіч ворогові, перебудували все госп. і суспільно-політ. життя країни на воєнний лад, перетворивши її на єдиний бойовий табір, створили регулярну Червону Армію і Флот (див. розділ Збройні Сили). 30.ХІ 1918 було створено найвищий військово-політ. і військ.-госп. орган країни — Раду робітничої і селянської оборони, яку очолив В. І. Ленін. На Україні, в Білорусії, Прибалтиці і Закавказзі під керівництвом комуністів розгорнулася нар. війна проти нім. та австр. імперіалістів (див. Австро-німецька окупація України 1918). Відчутного удару окупантам на Україні завдав Всеукраїнський страйк залізничників 1918. Велику роль в організації боротьби укр. народу проти нім. та австр. загарбників відіграв Перший з'їзд КП(б) України, на якому було створено Комуністичну партію України — складову і невід'ємну частину РКП(б). Утворений за рішенням з'їзду Всеукраїнський Центральний Військово-Революційний Комітет (ВЦВРК) очолив визвольну боротьбу трудящих України. 13.ХІ 1918 ВЦВК РРФСР оголосив анульованим грабіжницький Брестський мир. Почалося масове вигнання окупантів з України, Криму, Білорусії, Прибалтики. 28.XI 1918 було сформовано Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України. 1.І 1919 проголошено Білоруську РСР, 29.XI 1918 відновлено Рад. владу в Естонії, 16.ХІІ 1918 влада Рад перемогла в Литві, 17.XII 1918 — в Латвії. На Україні в січні — лютому 1919 було розгромлено війська контрреволюц. бурж.-націоналістичної Директорії, яка, скориставшися з втечі нім. окупантів, 14.XII 1918 підступно захопила владу. Рад. військам на Україні довелося вести воєнні дії і проти військ Антанти, які в кін. 1918 почали інтервенцію на Пд. країни. Протягом 1919—20 рад. війська очистили від інтервентів Пд. Україну, Серед. Азію, Закавказзя, пн. частину РРФСР. В кін. 1919— на поч. 1920 було розгромлено колчаківщину і визволено Урал та більшу частину Сибіру. В 1920 Червона Армія розгромила денікінщину, війська бурж.-поміщицької Польщі (див. Радянсько-польська війна 1920) і врангелівщину, визволила Правобережну і частину Зх. України, Білорусію і Крим. У Закарпатті навесні 1919, під час соціалістичної революції в Угорщині, а в Сх. Галичині влітку 1920, після визволення частини її Червоною Армією, проходило рад. будівництво. 28.IV 1920 було створено Азербайджанську РСР, 26.IV 1920 — Хорезмську народну радянську республіку, 8.Х 1920 — Бухарську народну радянську республіку, 29.XI 1920 — Вірменську РСР, 25.ІІ 1921 — Грузинську РСР. У 1922 визволено Далекий Схід. Рад. народ, його Червона Армія і Флот під керівництвом Комуністичної партії в боротьбі проти коаліції сил міжнар. імперіалізму і внутр. контрреволюції відстояли завоювання соціалістичної революції. Війна проти інтервентів і білогвардійців призвела до величезних жертв. Загинуло 8 млн. чол., у т. ч. 1 млн. воїнів Червоної Армії і Флоту. Заг. збитки, завдані нар. г-ву, становили бл. 39 млрд. золотих крб. Внаслідок 1-ї світової і громадян. воєн, а також воєнної інтервенції обсяг пром. продукції 1920 скоротився до 13,8% порівняно з 1913. Виплавка чавуну і сталі відповідно становила З і 5% довоєнного рівня, видобуток вугілля — 30%, нафти — 42%. В 1921 текст. фабрики країни дали в 22 рази менше тканин, ніж 1913. Відчувалася гостра нестача палива і сировини. Транспорт був у стані повного розладу. Вантажооборот з-ць 1920 становив 17% від вантажообороту 1913. Тяжким було становище і в с. г. В 1921 село постачало місту продуктів харчування в 3 рази менше, ніж 1913. За таких умов довелося рад. людям починати соціалістичне будівництво. В. І. Ленін розробив осн. принципи екон. політики Рад. д-ви, розрахованої на побудову соціалістичного суспільства в умовах капіталістичного оточення і жорстокої боротьби капіталістичних і соціалістичних елементів усередині країни. Запроваджена в країні 1921 нова економічна політика (неп) була спрямована на відбудову нар. г-ва і створення соціалістичного г-ва при використанні ринку, торгівлі, грошового обігу, господарського розрахунку, прибутку, рентабельності, на зміцнення союзу робітничого класу і селянства. Важливу роль в успішному соціалістичному будівництві відіграло утворення СРСР. Добровільне об'єднання суверенних рад. республік у першу в світі єдину союзну багатонац. д-ву робітників і селян диктувалося необхідністю спільної боротьби з зовн. і внутр. контрреволюцією, спільними завданнями щодо відбудови нар. г-ва і будівництва соціалізму, інтересами оборони і зовн. політики. 30.ХІІ 1922 Перший з'їзд Рад СРСР затвердив Декларацію про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. Вирішальну роль в утворенні єдиної союзної д-ви відіграла РРФСР. Будучи першою багатонац. Рад. д-вою, вона стала прообразом Союзу РСР. Навколо РРФСР

на добровільних началах згуртувались усі рад. республіки. Спочатку до СРСР увійшли РРФСР, УРСР, БРСР, ЗСФРР (Закавказ. Соціалістична Федеративна Рад. Республіка, утворена в грудні 1922; див. Закавказька федерація), до складу якої входили Аз.РСР, Вірм. РСР і Груз. РСР. 31.І 1924 Другий з'їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію Союзу РСР. Відповідно до неї були розроблені і прийняті конституції союзних республік. Тривало нац.-держ. будівництво. Численні народи, які населяли країну, вперше в своїй історії здобули нац. державність. У Рос. Федерації утворились автономні рад. соціалістичні республіки (Казахська, Башкирська, Татарська, Карельська, Якутська та ін.), авт. області і нац. округи. 12.X 1924 в складі УРСР було утворено Молд. АРСР. У 1924—25 було проведено національно-державне розмежування радянських республік Середньої Азії. Так склалася струнка система державності народів СРСР. Рад. уряд здійснював ленінську політику, яка вперше в світі розв'язала національне питання в такій багатонац. країні, як Росія. Правильне вирішення нац. питання в СРСР мало міжнар. значення. В галузі зовн. відносин Рад. уряд послідовно втілював у життя політику миру, грунтуючись на ленінському принципі про можливість мирного співіснування держав з різним сусп.-політ. ладом. На початок 1925 Рад. Союз мав дипломатичні й торг. відносини з багатьма країнами світу. В 1922 — на поч. 1923 В. І. Ленін у своїх останніх працях завершив розробку програми будівництва соціалізму, яка включала індустріалізацію країни, колективізацію сільського господарства, культурну революцію (див. Ленінський план побудови соціалізму в СРСР). У 1924 радянський народ, усе прогресивне людство зазнало тяжкої втрати. 21.І помер В. І. Ленін. Трудящі СРСР ще тісніше згуртувалися навколо ленінської партії. ЦК РКП(б) оголосив ленінський призов у партію. Третій з'їзд Рад СРСР (травень 1925) до складу СРСР включив Узб. РСР і Туркм. РСР (обидві утворилися 27.Х 1924). З'їзд ухвалив важливі рішення в питаннях рад. будівництва, промисловості, сільського господарства і будівництва Збройних Сил, для зміцнення яких було проведено військ. реформу 1924—25 (див. Радянська Армія). У 1925—27 нар. г-во країни досягло довоєнного рівня розвитку (1913). Однак це був рівень відсталої в техніко-екон. відношенні країни. Займаючи 1-е місце за розміром території, 3-є місце за чисельністю населення серед країн світу, СРСР за обсягом пром. продукції стояв на 5-му місці в світі і на 4-му в Європі. Близько 2/3 продукції народного господарства давало с. г. і трохи більше 1/3 — промисловість. Перед рад. народом стояло невідкладне завдання: перетворити країну з відсталої, аграрної на передову, індустр.-агр. соціалістичну д-ву. Єдиною матеріальною основою соціалізму могла бути тільки велика машинна пром-сть і електрифікація країни, які здатні були реорганізувати землеробство, стати міцною базою всього нар. господарства і обороноздатності СРСР, підвищити добробут трудящих. Комуністична партія в гострій боротьбі проти троцькізму, а потім проти "нової опозиції", які заперечували можливість перемоги соціалізму в СРСР, висунула на Чотирнадцятому з'їзді ВКП(6) (грудень 1925) завдання здійснення соціалістичної індустріалізації СРСР, створення матеріально-технічної бази соціалізму. На поч. 1928 питома вага соціалістичного сектора у валовій продукції пром-сті Рад. Союзу становила 82,4%; це свідчило, що в пром-сті міцно утвердилися соціалістичні виробничі відносини, які сприяють швидкому зростанню продуктивних сил. Проте дрібносел. с. г. різко відставало у своєму розвитку від пром-сті, від зростаючих потреб країни: 1927 налічувалося понад 25 млн. дрібних сел. г-в. Відставання с. г. порушувало постачання міста й армії і створювало загрозу здійсненню індустріалізації країни. Соціалістичне будівництво не можна було далі базувати на двох різних основах: на великій соціалістичній пром-сті і на дрібному напівнатуральному одноосібному сел. г-ві. яке породжувало капіталістичні елементи. П'ятнадцятий з'їзд ВКП(б) (грудень 1927), виходячи з кооперативного плану В. І. Леніна, визначив курс на розгортання колективізації сільськ ого господарства. Конкретною програмою побудови екон. фундаменту соціалістичного суспільства став перший п'ятирічний план розвитку нар. г-ва СРСР на 1928/29—1932/33. Гол. завдання його полягало в побудові фундаменту соціалістичної економіки, в дальшому витісненні капіталістичних елементів міста і села, у зміцненні обороноздатності країни. Творча активність робітн. класу виявилась у масовому соціалістичному змаганні і ударництві. П'ятирічний план було виконано за 4 роки і 3 місяці. За цей період збудували і ввели в дію понад 1500 пром. підприємств, оснащених новітньою технікою, з них на Україні — 400, у т. ч. Дніпрогес імені В. І. Леніна, Харківський тракторний завод імені Серго Орджонікідзе. В країні було створено нові галузі пром-сті (автомобільну, авіаційну та ін.), засновано другу (після Донбасу) вугільно-металург. базу — Урало-Кузбас, виник ряд нових великих промислових центрів. Машинобудування зросло в 7 раз порівняно з 1913. За п'ятирічку тракторний парк у с. г. збільшився більш як на 120 тис. машин. Було створено сучасну оборонну пром-сть, що дало змогу поліпшити тех. оснащення Збройних Сил СРСР. Питома вага пром-сті в нар. г-ві збільшилася з 48% (1928) до 70% (1932). Чисельність робітників і службовців за п'ятирічку майже подвоїлась і досягла 22,6 млн. чол. Успіхи в розвитку пром-сті створили матеріально-тех. базу для великих перетворень на селі. На кін. 1932 у колгоспи вступило 61,5% сел. дворів, а на поч. 1937 — 93%. Зокрема, на Україні на кін. 1932 у колгоспах було об'єднано бл. 69% сел. г-в, які мали 80,5% посівної площі. Революц. переворот на селі відбувався в умовах жорстокої класової боротьби, з великими труднощами. В результаті успішного проведення колективізації с. г. було ліквідовано останній експлуататорський клас у країні — куркульство. Колективізація с. г. була величезним революц. переворотом у екон. відносинах і в усьому укладі життя селянства. Тепер уже не тільки в місті, а й на селі склались, а потім і утвердилися соціалістичні виробничі відносини. Було створено колгоспний лад. Слідом за робітн. класом селянство стало соціалістичним класом рад. суспільства, яке грунтується на соціалістичній колг.-кооперативній власності. Водночас з проведенням індустріалізації країни і колективізації с. г. успішно розв'язувалися завдання культур. революції. Здійснювалося заг. обов'язкове поч. навчання. Письменність населення піднялася до 89,1% (на 1932). В СРСР було створено нову, нар. інтелігенцію, яка вийшла з середовища робітників і трудового селянства. Величезний стрибок у своєму розвитку здійснила наука. Л-ра, мист. утвердилися на позиціях соціалістичного реалізму. В усіх народів СРСР відбувався розквіт культури, національної за формою, соціалістичної за змістом. У процесі виконання другого п'ятирічного плану (1933—37) і в перші роки третього п'ятирічного плану розвитку нар. г-ва СРСР (з 1938) здійснювалася ще ширша програма соціальної, екон. і культур. перебудови країни. Значно підвищилася продуктивність праці робітників (див. Ста-хановський рух). СРСР перетворився на могутню індустр.-агр. д-ву, економічно незалежну ц від капіталістичного світу. Йдучи шляхом, вказаним В. І. Леніним, Комуністична партія привела народи Рад. Союзу до перемоги соціалізму. Було остаточно ліквідовано експлуататорські класи. Сформувалися нові класи — робітн. клас, колг. селянство і нова, справді народна рад. інтелігенція. СРСР став країною суцільної грамотності. Склалася соціально-політична й ідейна єдність радянського суспільства. Величезним завоюванням соціалізму стало формування нової людини, вихованої в дусі пролет. інтернаціоналізму, свідомого і активного будівника соціалістичного суспільства. В результаті соціалістичного будівництва було подолано й культур. відсталість раніше пригноблених народів. Сформувались якісно нові, соціалістичні нації. До складу СРСР 1936 входило 11 Союзних Рад. Соціалістичних Республік: РРФСР, Українська, Білоруська, Казахська, Туркменська, Узбецька, Киргизька, Таджицька, Азербайджанська, Грузинська і Вірменська. Відсталі окраїни колишньої царської Росії за роки Радянської влади перетворилися на пром ислово розвинуті соціалістичні республіки. Народи Серед. Азії, Казахстану і деяких ін. районів прийшли від феодалізму і навіть патріархально-родового ладу до соціалізму, минувши стадію капіталістичного розвитку. Перемогу соціалізму в СРСР було законодавчо закріплено в Конституції СРСР, затвердженій 5.ХІІ 1936 Надзвичайним восьмим з'їздом Рад СРСР. У 1937 на основі заг., рівного і прямого виборчого права, при таємному голосуванні було обрано Верховну Раду СРСР 1-го скликання. В умовах різкого погіршання міжнар. обстановки Комуністична партія і Рад. д-ва наполегливо боролися за зміцнення миру і створення міцної системи колективної безпеки. В 1934 СРСР вступив до Ліги націй. З рядом країн СРСР підписав договори про взаємну допомогу (1935 — з Францією, Чехословаччиною), про ненапад (1937— з Китаєм). У 1936—39 СРСР подавав всебічну допомогу ісп. народові, який вів нац.-революц. війну проти фашист. сил Іспанії, Німеччини та Італії. Спроба Японії порушити 1938 далекосхідні кордони СРСР у районі оз. Хасан, а потім вторгнення япон. військ у межі МНР в районі р. Халхін-Голу 1939 дістали збройну відсіч. 1.ІХ 1939 фашист. Німеччина нападом на Польщу розв'язала другу світову війну 1939—45. У зв'язку з розвалом польс. бурж.-поміщицької д-ви і наближенням нім.-фашист. військ до рад. кордонів створилося небезпечне становище для СРСР. Рад. уряд 17.IX 1939 віддав наказ Червоній Армії перейти держ. кордон, взяти під захист життя і майно населення Зх. України і Зх. Білорусії. Зх. Україна возз'єдналася з УРСР, Зх. Білорусія — з БРСР. У вересні — жовтні 1939 СРСР уклав договори про взаємодопомогу з Естонією, Латвією і Литвою. Спроби реакційних правлячих кіл цих країн саботувати виконання укладених з СРСР пактів і орієнтуватися на фашист. Німеччину викликали обурення народів Прибалтики. В червні 1940 бурж.-націоналістичні уряди були повалені трудящими Прибалтики. В липні 1940 лит., латис, ест. народи відновили у своїх країнах Рад. владу. Утворилися Латвійська, Литовська і Естонська Рад. Соціалістичні Республіки, які в серпні 1940 добровільно вступили до складу Союзу РСР. У 1939 фашист. елементи і реакційні сили, які активізувались у Фінляндії, пішли на загострення взаємовідносин з СРСР, спровокувавши збройний конфлікт (див. Радянсько-фінляндська війна 1939—40). Рад.-фінл. мирний договір (березень 1940) встановлював між СРСР і Фінляндією новий державний кордон, що мало велике значення для безпеки Ленінграда і Мурманська. До СРСР було приєднано Карельський перешийок з м. Виборгом.

У червні 1940 Рад. уряд запропонував королівському урядові Румунії повернути СРСР Бессара-бію, загарбану 1918, і передати пн. частину Буковини, населену українцями. Уряд Румунії прийняв пропозицію СРСР. Більша частина Бессарабії була возз'єднана з Молд. АРСР, яку 2.VIII 1940 перетворено на Молд. РСР. Пн. Буковину і частину повітів Бессарабії з переважаючим укр. населенням возз'єднано з УРСР. На той час СРСР уже являв собою могутню індустріально-колг. соціалістичну д-ву. За три неповні п'ятирічки було збудовано 9 тис. нових пром. підприємств. Велика пром-сть СРСР 1940 виробляла продукції майже в 12 раз більше, ніж 1913. Валова продукція машинобудування і металообробки в 35 раз перевищувала продукцію дореволюц. Росії. Зросло і досягло значних успіхів соціалістичне с. г., в якому налічувалося (1940) 531 тис. тракторів, 182 тис. зернозбиральних комбайнів, 228 тис. вантажних автомобілів. У 30-х pp. Червона Армія і Військ.-Мор. Флот оснащувалися новим озброєнням. Героїчними зусиллями рад. народу під керівництвом Комуністичної партії було створено потужний військово-економічний потенціал.

22.VI 1941 збройні сили гітлерівської Німеччини та її союзників без оголошення війни віроломно вторг-лися на тер. СРСР. Почалася Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941—45 проти нім.-фашист. загарбників. Комуністична партія, Рад. д-ва вжили всіх заходів для відбиття агресії. Програму організації відсічі ворогові і його розгрому було викладено в Директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) 29.VI 1941 парт. і рад. органам. Уся повнота влади в країні зосереджувалася в руках утвореного 30.VI 1941 Державного Комітету Оборони на чолі з Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) і Головою РНК СРСР И. В. Сталіним, який став Верховним Головнокомандуючим Збройними Силами СРСР. В надзвичайно тяжких умовах літа і осені 1941 здійснювалася перебудова всього нар. г-ва на воєнний лад. Країна перетворювалася на єдиний воєн. табір. У містах прифронтової смуги створювалися загони нар. ополчення (див. Народне ополчення у Великій Вітчизняній війні 1941— 45). У перші 3 місяці війни в сх. райони було перебазовано 1360 пром. підприємств і понад 10 млн. чол. населення. СРСР став провідною і вирішальною силою антигітлерівської коаліції, яка склалася в ході війни. В 1941—45 було підписано угоди між Великобританією, США і СРСР про спільні дії у війні проти агресивного блоку гітлерівської Німеччини, фашист. Італії, мілітаристської Японії та їхніх сателітів. З самого початку війни на рад.-нім. фронті розгорнулися бої величезних масштабів (див. Брестська оборона 1941, Смоленська оборонна операція 1941, Київська оборонна операція 1941, Одеська оборона 1941, Севастопольська оборона 1941—42, Ленінградська битва 1941—44). Восени почалася Московська битва 1941—42. В результаті могутнього удару рад. військ у грудні ворога було відкинуто від столиці. Перемога під Москвою і наступ рад. військ взимку 1941—42 зірвали нім.-фашист. план "блискавичної" війни і розвіяли міф про "непереможність" нім. армії. Це мало величезне воєнно-політичне значення, було початком повороту в ході війни. Навесні і влітку 1942 нім.-фашист. командування, мобілізувавши екон. ресурси Німеччини і окупованих нею країн та скориставшись з відсутності другого фронту в Європі (був відкритий лише в червні 1944), зосередило на рад.-нім. фронті бл. 80% усіх своїх збройних сил. Становище в країні восени 1942 було дуже напруженим. Україна, Білорусія, Прибалтика, Молдавія, зх., пн.-зх. і деякі пд. області РРФСР

були окуповані противником. На всій цій території жило до війни 45% населення, вироблялося 33% пром. продукції країни, видобувалося 63% вугілля, виплавлялося 71% чавуну і 58% сталі, було 47% посівних площ і бл. 45% усього поголів'я худоби. На загарбаній території встановлювався фашист. окупаційний режим. Тільки на Україні було знищено понад 5 млн. чол., понад 2 млн. чол. відправлено на каторжні роботи до Німеччини. Рад. люди під керівництвом ЦК ВКП(б) і місц. підпільних парт. орг-цій розгорнули всенар. партизанську війну проти загарбників (див. Партизанський рух у період Великої Вітчизняної війни 1941—45, Партизанські рейди, Партійне підпілля в роки Великої Вітчизняної війни 1941—45). Влітку 1942 розгорнулися Сталінградська битва 1942—43 і битва за Кавказ 1942—43. Битва на Волзі стала вирішальним етапом у досягненні воєнно-політ. мети СРСР — докорінного перелому в ході Великої Вітчизняної і всієї 2-ї світової війни. Битва, що переможно закінчилася на поч. лютого 1943, мала величезне воєнне, політ. і міжнародне значення. Посилилася боротьба поневолених народів Європи проти фашист. окупантів, активізувався Рух Опору. Вирішальною подією збройної боротьби на фронтах 2-ї світової війни влітку 1943 стала Курська битва 1943. Перемогою під Курськом і виходом рад. військ до Дніпра (див. Битва за Дніпро 1943) завершився докорінний перелом у ході війни. Фашист. армія зазнала в ній такої поразки, яка зумовила воєнний розгром гітлерівської Німеччини. Перемоги рад. військ мали вирішальний вплив на весь хід 2-ї світової війни. В 1944 нім.-фашист. загарбників було вигнано за межі СРСР, за винятком невеликої частини Латвії (див. Білоруська операція 1944, Яссько-Кишинівська операція 1944, Прибалтійська операція 1944).

Виконуючи велику визвольну місію, СРСР подав безпосередню допомогу народам Європи у визволенні їх від фашист. гніту. Воєнні дії було перенесено на тер. Німеччини. 2.V 1945 Рад. Армія оволоділа Берліном (див. Берлінська операція 1945). 8.V 1945 фашист. Німеччина беззастережно капітулювала. 9.V Рад. Армія визволила столицю Чехословаччини Прагу. Війна в Європі закінчилася. 9.VІІІ 1945 СРСР з метою ліквідації вогнища війни на Далекому Сході, якнайшвидшого закінчення 2-ї світової війни і відповідно до союзницьких зобов'язань вступив у війну проти Японії (див. Радянсько-японська війна 1945). 2.IX 1945 Японія беззастережно капітулювала. 2-а світова війна закінчилася повним розгромом агресорів.

СРСР здобув у Великій Вітчизн. війні перемогу всесвітньо-істор. значення, зробив вирішальний внесок у розгром фашист. Німеччини і мілітаристської Японії. Він не тільки відстояв свою свободу і незалежність, але й відіграв вирішальну роль у визволенні народів Європи і Азії від загрози фашист. поневолення, врятував світову цивілізацію. В результаті 2-ї світової війни змінилося співвідношення сил на міжнар. арені на користь соціалізму. Перемога Рад. Союзу створила багатьом народам Європи і Азії сприятливі умови для того, щоб скинути гніт капіталізму і стати на шлях соціалізму. Утворилася світова система соціалізму. Зміцнилося міжнар. становище Рад. Союзу, посилились його міжнар. вплив і авторитет. СРСР — один з ініціаторів утворення Організації Об'єднаних Націй (ООН). Україна і Білорусія були серед членів — засновників ООН. В результаті перемоги у Великій Вітчизн. війні СРСР зміцнив безпеку своїх кордонів на Зх.

і Сх. Рішенням Потсдамської конференції 1945 до складу СРСР було включено Кенігсберзький округ з містом Кенігсбергом (тепер Калінінград). За мирним договором з Фінляндією СРСР було повернуто Печенгську область з портом Печенга (Петсамо) на Баренцовому м. За рішенням Кримської конференції 1945 СРСР на Далекому Сході було повернуто Нд. Сахалін з усіма островами, що прилягають до нього, і передано Курильські о-ви. Перемога народів Рад. Союзу над фашист. Німеччиною і її союзниками, зокрема Угорщиною, привела до завершення істор. процесу возз'єднання українського народу в єдиній Українській Радянській державі. 29.VI 1945 у Москві було підписано договір між СРСР і Чехословаччиною, за яким Закарпаття відповідно до побажань його населення було возз'єднано з Рад. Україною. В боях проти військ фашист. Німеччини і мілітаристської Японії Рад. Збройні Сили показали неперевершене воєнне мистецтво, небачені в історії наполегливість, витримку, мужність, масовий героїзм. 11603 воїнам армії і флоту було присвоєно звання Героя Рад. Союзу, 104 з них — двічі; понад 7 млн. чол. нагороджено орденами і медалями СРСР. Натхненником і організатором усіх перемог рад. народу і його Збройних Сил у війні була Комуністична партія —керівна і спрямовуюча сила радянського суспільства. Після війни перед рад. народом постало невідкладне завдання — відбудувати зруйноване війною нар. г-во. Нім.-фашист. загарбники завдали країні тяжких втрат. Війна згубила понад 20 млн. рад. людей. Окупанти повністю або частково зруйнували і спалили сотні міст, 70 тис. селищ і сіл, знищили 32 тис. пром. підприємств, 65 тис. км залізничних шляхів, зруйнували і пограбували 98 тис. колгоспів, 1876 радгоспів і 2890 МТС. Тільки на Україні нім.-фашист. загарбники зруйнували 714 міст і селищ, понад 28 тис. сіл, залишивши без житла бл. 10 млн. чол., зруйнували 16 тис. пром. підприємств, усі колгоспи, радгоспи, МТС. Загалом матеріальні збитки СРСР становили 2569 млрд. крб. (в т. ч. прямих збитків 679 млрд. крб.) у довоєнних цінах. СРСР втратив 30% нац. багатства. Завдання післявоєнної відбудови і дальшого розвитку нар. г-ва були визначені в четвертому п'ятирічному плані відбудови і розвитку нар. г-ва СРСР (1946—50). Героїчними трудовими зусиллями робітників, селян та інтелігенції ці завдання було розв'язано. Г-во районів, які зазнали руйнувань від окупації, відбудовувалося з допомогою всіх народів СРСР. Таку допомогу, зокрема, дістала і Україна. Тільки у відбудові Дніпрогесу брали участь 120 заводів і ф-к усього Рад. Союзу, будівельники 23 національностей, у відбудові Донбасу — шахтарі Підмосков'я і Кузбасу, у відродженні металургії — робітники Уралу. В свою чергу, трудящі УРСР допомогли у відбудові пром. об'єктів у Молдавії, республіках Прибалтики, у створенні металург. пром-сті в Грузії. Протягом першої повоєнної п'ятирічки відроджено, збудовано і введено в дію 6200 великих і тисячі дрібних пром. підприємств. Пром-сть країни на кін. 1948 досягла довоєнного рівня. Поряд з відродженням пром-сті велика увага приділялась індустріалізації районів, які недавно ввійшли до складу СРСР, зокрема зх.-укр. земель. Відбудова сільського господарства відбувалась у тяжких умовах — 1946 країна потерпіла від сильної посухи, але на поч. 1950 наслідки війни і в цій галузі в основному було ліквідовано. В 1949—50 в зх. районах України і Білорусії, в Молдавії, Естонії, Латвії і Литві в гострій боротьбі проти куркульства було здійснено колективізацію с. г.

Велике значення мало освоєння цілини, яке стало всенар. справою. В 1954—55 в цілинних районах створено 425 великих зернових радгоспів і значну кількість колгоспів. У 1954—57 освоєно бл. 35 млн. га цілинних і перелогових земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, в Поволжі, на Пн. Кавказі. Заг. обсяг пром. продукції 1957 порівняно з 1913 збільшився в 33 рази. Зміцнилися колгоспи і радгоспи, поліпшилось матеріальне становище трудящих. Почала здійснюватися широка програма житл. буд-ва в місті і на селі. Грандіозними були досягнення рад. науки. 4.Х 1957 в СРСР запущено в космос перший штучний супутник Землі. 12.IV 1961 здійснено політ першого в світі космічного корабля "Восток", пілотованого рад. громадянином Ю. О. Гагаріним. СРСР, кровно заінтересований у встановленні і зміцненні миру на землі, послідовно і неухильно проводить ленінську зовн. політику гарантування безпеки народів, зменшення напруженості в міжнар. відносинах, принцип мирного співіснування держав з різним суспільним ладом. Імперіалістичний табір, очолюваний реакційними колами СІЛА, відразу ж після 2-ї світової війни став на шлях політики "з позиції сипи" щодо СРСР та інших соціалістичних країн (див. "Холодна війна"). США створили в різних районах планети сотні військових баз, спрямованих проти СРСР та ін. соціалістичних країн. У 1949 США організували агресивний воєнний блок — Орг-цію Пн.-атлантичного договору НАТО). Цей курс імперіалізму змушує КПРС і Рад. д-ву постійно зміцнювати обороноздатність країни. Зважаючи на зростання воєнної небезпеки, СРСР і ряд європ. соціалістичних країн уклали Варшавський договір 1955 про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу з метою захистити соціалістичні завоювання, гарантувати мир і безпеку в світі (див. також Організація Варшавського Договору). В 1967 партія підбила підсумки великих істор. перемог рад. народу за 50 років. Країна перетворилася на високорозвинуту соціалістичну д-ву з могутньою пром-стю і великим механізованим с. г. У 1967 було вироблено продукції пром-сті в 73 рази більше, ніж 1913. а продукції с. г.— в 3 рази. Двадцять четвертий з'їзд КПРС (1971), підбиваючи підсумки екон. розвитку країни, констатував, що тільки за один 1970 пром. продукції було випущено приблизно в 2 рази більше, ніж за всі довоєнні п'ятирічки (1929—40). У 60 — на поч. 70-х рр. СРСР зробив великий крок уперед у створенні матеріально-тех. бази комунізму. XXIV з'їзд КПРС виробив Програму миру, спрямовану ка відвернення термоядерної війни, корінний поворот до розрядки міжнародної напруженості в світі. Двадцять п'ятий з'їзд КПРС (1976) конкретизував і розвинув принципові настанови економічної політики партіІ в умовах розвинутого соціалістичного суспільства. Виконуючи рішення з'їзду, КПРС і Рад. два зосередили свої зусилля на корінних питаннях органічного поєднання наук.-тех. революції з перевагами соціалістичної системи г-ва, на підвищенні ефективності сусп. виробництва, вдосконаленні екон. відносин у рад. суспільстві, поліпшенні планування, системи управління нар. г-вом, підвищенні його наук. рівня.

Рад. народ успішно здійснив завдання дев'ятої (1971—75) і десятої (1976—80) п'ятирічок (див. П'ятирічні плани розвитку народного господарства СРСР). Однією з найважливіших подій політ. історії Рад. д-ви стало прийняття 1977 нової Конституції СРСР — конституції розвинутого соціалістичного суспільства. У листопаді 1977 радянський народ урочисто відзначив 60-річчя Великого Жовтня. За десятиріччя, порівняно з 1967, економічний потенціал країни практично зріс у два рази. 70-і рр. позначені дальшою розрядкою міжнар. напруженості. 23.ІІ—3.III 1981 відбувся Двадцять шостий з'їзд КПРС (див. т. 12, Додаток). З'їзд одностайно цілком і повністю схвалив ленінський курс і практичну діяльність ЦК КПРС, затвердив Основні напрями економічного і соціального розвитку СРСР на 1981 —1985 роки і на період до 1990 року. Зросла екон. могутність Рад. країни дала можливість партії і уряду провести великі соціальні заходи, зокрема, в галузі підвищення заробітної плати різним категоріям робітників, пенсійного забезпечення, житл. будівництва. Вирішальний внесок в успіхи Рад. д-ви зробив робітн. клас, який

1980 становив 78,8 млн. чол., тобто дві третини всього зайнятого населення. Широка програма дальшого піднесення матеріального і культур. рівня життя народу намічається одинадцятим п'ятирічним планом. Неухильно зміцнюється дружба всіх народів країни. Під керівництвом Комуністичної партії здійснюється поступове, дедалі повніше зближення соціалістичних націй і народностей Рад. Союзу. За роки соціалістичного будівництва в СРСР виникла нова соціальна та інтернац. істор. спільність — радянський народ. Новими успіхами в усіх сферах сусп. життя зустріли рад. люди 60-у річницю утворення Союзу РСР, що стало новим свідченням торжества ленінської нац. політики КПРС, істор. досягнень соціалізму. Стрижневим напрямом зовнішньополіт. діяльності КПРС і Рад. д-ви була і залишається послідовна боротьба за мир, проти агресивної політики імперіалізму, розпалюваної ним гонки озброєнь, яка несе народам загрозу ядерної катастрофи. Програма миру для 80-х рр., висунута XXVI з'їздом КПРС, вказує реалістичні, конструктивні шляхи ослаблення загрози війни, поглиблення розрядки, розвитку широкого співробітництва д-в з різним сусп. ладом. Рад. народ по праву пишається своїми досягненнями, тією революц. істор. місією, яку з честю виконує Рад. країна, що йде в перших рядах борців за мир, незалежність, свободу і щастя народів. Трудящі всіх націй і народностей Рад. Союзу впевнено йдуть до спільної мети — комунізму. Див. також розділ Історія у статтях про союзні та авт. республіки.

Літ.: К. Маркс, Ф. Энгельс и революционная Россия. М., 1967; Листування К. Маркса і Ф. Енгельса з російськими політичними діячами. К., 1953; Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 1—55. К., 1969 — 78; Ленинский сборник, т. 1 — 39. М.—Л., 1924—80; 50 років утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. М., 1973: Про 60-у річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції. Постанова ЦК КПРС від 31 січня 1977 року. К., 1977; Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Постанова ЦК КПРС від 19 лютого 1982 року. К., 1982; Андропов Ю. В. Шістдесят років СРСР. К., 1983; Декреты Советской власти, т. 1 —10. М., 1957—80; Образование СССР. Сборник документов. 1917 —1924. М.— Л., 1949; Братское содружество народов СССР. 1922 — 1936 гг. Сборник документов и материалов. М.. 1964; Документы внешней политики СССР, т. 1—21. М., 1957-77; Сборник документов и материалов по истории СССР советского периода (1917 — 1958 гг.). М., 1966; Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы, т. 1—3. М., 1954; История СССР. С дреннейших времен до наших дней, в 2 сериях, 12-ти т., т. 1 —11. М., 1966—80; Очерки истории СССР [т. 1—9]. М., 1953 — 58; Краткая исто рия СССР, ч. 1—2. Л., 1972; Історія Української РСР, т. 1—8. К., 1977 — 79; История Великой Октябрьской социалистической революции. М., 1967; Минц И. И. История Великого Октября, т. 1—3. М. 1977 — 79; История внешней полигики СССР, ч. 1—2. 1917 — 1970 гг. М., 1966—71; История гражданской войны в СССР, т. 1—5. М., 1937—60; История Великой Отечественной войны Советского Союза, т. 1—6. М., 1960—65: СССР в Великой Отечественной войне. 1941 — 1945. Краткая хроника. М., 1970; СССР и проблемы межгосударственного сотрудничества. М., 1980; Историография истории СССР с древнейших времён до Великой Октябрьской социалистической революции. М., 1961; История СССР. Аннотированный перечень русских библиографий, изданных до 1965 г. М., 1966.

М. I. Кузнецов, В. Л. Зуц.

VI. Комуністична партія Радянського Союзу.

Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС) — керівна і спрямовуюча сила рад. суспільства, ядро його політ. системи, держ. і громад. орг-цій, політ. вождь робітн. класу, всього рад. народу, його випробуваний авангард. Створена на ленінських ідейних, політ. і орг. принципах. Теор. основою КПРС є марксизм-ленінізм. Вона визначає ген. перспективу розвитку суспільства, лінію внутр. і зовн. політики країни, надає планомірного, науково обгрунтованого характеру боротьбі рад. народу за побудову комунізму. КПРС — невід'ємна складова частина і бойовий загін міжнар. комуністичного і робітничого руху. В 1898 відбувся Перший з'їзд РСДРП, який проголосив заснування Рос. с.-д. робітн. партії (РСДРП). Але практично процес об'єднання революц. марксист. орг-цій завершився на Другому з'їзді РСДРП (1903), на якому було створено першу в історії людства партію нового типу — більшовицьку партію."Більшовизм, — писав В. І. Ленін,— існує, як течія політичної думки і як політична партія, з 1903 року" (Повне зібр. тв., т. 41, с. 6). З квітня 1917 партія називалася Рос. с.-д. партією (більшовиків) — РСДРП(б). VII з'їзд партії (1918) перейменував її на Російську Комуністичну партію (більшовиків) — РКП(б). Мотивуючи перейменування партії на Комуністичну, В. І. Ленін у доповіді на з'їзді вказував, що "починаючи соціалістичні перетворення, ми повинні ясно поставити перед собою мету, до якої ці перетворення, кінець кінцем, спрямовані, а саме мету створення комуністичного суспільства" (Повне зібр. тв., т. 36, с. 42). У зв'язку з утворенням Союзу РСР XIV з'їзд РКП(б) (1925) перейменував її на Всесоюзну Комуністичну партію (більшовиків) — ВКП(б). На XIX з'їзді (1952) ВКП(б) перейменовано на Комуністичну партію Радянського Союзу (КПРС). Керуючись марксистсько-ленінським вченням, творчо його розвиваючи і збагачуючи, КПРС на кожному істор. етапі визначала чергові й перспективні завдання в своїх Програмах. Першу Програму партії було прийнято 1903 на II з'їзді РСДРП. Ця Програма визначала кінцеву мету робітн. руху— побудову комунізму; осн. завдання — здійснення соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату. Найближчим завданням Програма проголосила повалення самодержавства і завоювання демократичних свобод. Майже півтора десятиліття героїчної боротьби і праці потрібно було партії більшовиків, щоб виконати першу Програму. Другу Програму партії — програму побудови соціалістичного суспільства було прийнято 1919 на Восьмому з'їзді РКП(б). Як і перша, вона була повністю виконана рад. народом, керованим Комуністичною партією. Третю Програму прийнято 1961 на Двадцять другому з'їзді КПРС (див. Програма Комуністичної партії Радянського Союзу). Орг. основи КПРС втілено в Статуті Комуністичної партії Радянського Союзу. Пройдений ленінською партією шлях не має собі рівних, вона нагромадила величезний досвід керівництва істор. творчістю робітн. класу і широких нар. мас, непримиренної боротьби з будь-якими проявами опортунізму і бурж. ідеології. Перемога Великої Жовтн. соціалістич. революції, яка відкрила нову еру в історії людства, створення Союзу РСР; побудова вперше в історії основ соціалізму; істор. перемога рад. народу, його Збройних Сил у Великій Вітчизн. війні 1941—45; побудова першого в світі суспільства розвинутого соціалізму, створення загальнонар. д-ви, виникнення нової істор. спільності людей — рад. народу, розвиток соціалістич. способу життя — такі осн. віхи і здобутки революц. перетворюючої діяльності партії після перемоги Великого Жовтня. Спираючись на ленінську теор. спадщину, на набутий досвід, партія зробила висновок, що в нашій країні побудовано розвинутий соціалізм, який є закономірним і тривалим етапом в становленні комуністичної формації. Основний зміст діяльності партії і народу в сучасних умовах полягає в удосконаленні розвинутого соціалізму, в міру чого відбуватиметься поступовий перехід до комунізму. Завдання на одинадцяту п'ятирічку і 80-і роки в цілому визначив Двадцять шостий з'їзд КПРС (див. т. 12, Додаток). Рішення з'їзду — визначний вклад у творчий розвиток марксизму-ленінізму, в ленінське вчення про партію, в зміцнення неп орушної єдності партії і народу. З'їзд прийняв постанову "Про підготовку нової редакції Програми КПРС". Програма миру на 80-і роки, прийнята на XXVI з'їзді КПРС, вказує реальний шлях врятування людства від загрози ядерної катастрофи. Партія і народ спрямовують свої зусилля на здійснення поставлених з'їздом завдань, на максимальну реалізацію величезних можливостей, які криються в суспільстві зрілого соціалізму для забезпечення дальшого підвищення добробуту рад. людей.

Нові величні завдання перед комуністами і всіма трудящими поставлено в рішеннях Травневого пленуму ЦК КПРС 1982, який прийняв Продовольчу програму СРСР, Листопадового пленуму ЦК КПРС 1982, в доповіді Генерального секретаря ЦК КПРС Ю. В. Андропова "Шістдесят років СРСР", в ін. документах партії. По достоїнству оцінюючи досягнуте, партія бачить і недоліки в розвитку нар. г-ва, мобілізує трудящих на усунення їх, вимагає ще більшої організованості в усіх ланках нар. г-ва. Під керівництвом КПРС працює ВЛКСМ. КПРС, яка (1983) налічує 18 118 тис. комуністів, об'єднаних у 426 тис. первинних парт. організацій, має найглибші корені в усіх класах і прошарках нашого суспільства. В умовах розвинутого соціалізму вона не втратила свого класового характеру. В її складі дві третини становлять робітники і колгоспники, решту — представники технічної, наукової, худож. інтелігенції, працівники освіти, охорони здоров'я, культури, апарату управління і військовослужбовці. КПРС — живе втілення пролет. інтернаціоналізму, дружби народів нашої країни, об'єднує представників понад 100 національностей. На 1.І 1982 мережа місц. Парт. органів включала 14 ЦК компартій союзних республік, 6 крайкомів, 150 обкомів, 2 міськкоми (Моск. і Київ.), прирівнені до обкомів, 10 окружкомів, 874 міськкоми, 631 міський райком, 2855 сільс. райкомів. Верховним органом партії є з'їзд КПРС, який обирає Центральний Комітет (ЦК) і Центральну ревізійну комісію. ЦК обирає Політбюро і Секретаріат. Відбулося 26 з'їздів КПРС. Члени Політбюро ЦК КПРС (на лютий 1983): Ю. В. Андропов, Г. А. Алієв, М. С. Горбачов, В. В. Гришин, А. А. Громико, Д. А. Кунаєв, А. Я. Пельше, Г. В. Романов, М. О. Тихонов, Д. Ф. Устинов, К. У. Черненко, В. В. Щербицький. Кандидати в члени Політбюро ЦК: П. Н. Демичев, В. I. Долгих, В. В. Кузнецов, Б. М. Пономарьов, Ш. Р. Рашидов, М. С. Соломенцев, Е. А. Шеварднадзе. Секретарі ЦК КПРС: Ю. В. Андропов — Генеральний секретар ЦК (з листопада 1982), М. С. Горбачов, К. У. Черненко, В. I. Долгих, Б. М. Пономарьов, М. В. Зимянін, I. В. Капітонов, К. В. Русаков, М. I. Рижков. Голова Комітету парт. контролю при ЦК КПРС — А. Я. Пельше. Голова Центральної ревізійної комісії — Г. Ф. Сизов. Друк. органи ЦК КПРС: ЦО — газета "Правда", теор. і політ. — журнал "Коммунист". Газети ЦК КПРС: "Советская Россия", "Социалистическая индустрия", "Сельская жизнь", "Советская культура", "Экономическая газета". Журнали ЦК КПРС: "Партийная жизнь", "Политическое самообразование", "Агитатор". Вищою наук. установою партії є Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, вищим партійним навчальним закладом — Академія сусп. наук при ЦК КПРС. Див. також ст. Комуністична партія Радянського Союзу у т. 5, с. 333.

Літ.: Історія Комуністичної партії Радянського Союзу, т. і—5. К., 1965—74: История Коммунистической партии Советского Союза. М.. 1982; КПСС. Справочник. М., 1982.

В. І. Юрчук.

VII. Професійні спілки СРСР.

Професійні спілки СРСР — невід'ємна частина рад. політ. системи, найбільш масова громадська орг-ція трудящих, яка об'єднує на добровільних засадах робітників і службовців усіх галузей нар. г-ва, колгоспників і учнівську молодь, без розрізнення раси, національності, статі та релігійних переконань. На 1.І 1982 профспілки СРСР об'єднували в своїх рядах 130 млн. чол., або 98,6% всіх трудящих. Конституція СРСР надає трудящим право об'єднання в профспілки, визначає місце профспілок у політ. системі рад. суспільства, забезпечує їхні права. Профспілки було створено під керівництвом революц. партії робітн. класу в період революції 1905— 07 в Росії. З самого початку організації їх більшовицька партія вела боротьбу з дрібнобурж. партіями за керівництво профспілками, проти реформістських і анархо-синдикалістських тенденцій у профспілковому русі. Під керівництвом партії профспілки брали активну участь у боротьбі проти царизму і капіталістів. Після перемоги Лютневої революції 1917 на підприємствах створювалися фабрично-заводські комітети (фабзавкоми), які відіграли велику роль у здійсненні робітничого контролю над виробництвом і розподілом продуктів, у підготовці і здійсненні соціалістичної революції. Після перемоги Великого Жовтня роль і завдання профспілок докорінно змінилися. З напівлегальних орг-цій пригнобленого і експлуатованого класу вони перетворилися на масові громад. об'єднання пролетаріату, який став пануючим класом. Між Рад. д-вою і профспілками склалися відносини тісної співдружності і взаємної підтримки. Ці відносини базуються на єдності класової основи й спільності мети, яка полягає в перебудові суспільства на соціалістичних і комуністичних засадах. У перші роки Рад. влади профспілки відіграли важливу роль у створенні нового держ. апарату, організації робітн. контролю, націоналізації пром-сті, поліпшенні умов праці і побуту трудящих. Будучи, за визначенням В. І. Леніна, орг-цією виховною, орг-цією залучення, навчання, школою управління, школою господарювання, школою комунізму (див. Повне зібр. тв., т. 42, с. 196), профспілки СРСР на всіх етапах будівництва соціалізму і комунізму відігравали і відіграють важливу роль у розв'язанні політ. і екон. завдань, у залученні широких мас трудящих до управління виробництвом та ін. справами суспільства. В роки довоєн. п'ятирічок вони сприяли зростанню творчої активності трудящих у здійсненні соціалістичної індустріалізації країни, колективізації с. г., культур. революції. В період Великої Вітчизн. війни діяльність профспілок була спрямована на перебудову г-ва, мобілізацію трудівників тилу на героїчну працю в ім'я перемоги. В умовах розвинутого соціалізму зростає роль профспілок у мобілізації трудящих на розв'язання екон. завдань, поставлених партією, в розвитку комуністичних сусп. відносин, вихованні нової людини. Орг. і виховна робота профспілок спрямовується на розвиток творчої ініціативи і трудової активності трудящих, на розгортання соціалістичного змагання за успішне виконання нар.-госп. планів, на поліпшення умов праці, побуту і відпочинку, комуністичне виховання трудящих. У 1981 в соціалістичному змаганні брали участь 109,4 млн. чол., 70,3 млн. чол. брали участь у русі за комуністичне ставлення до праці. Значно зросла роль профспілок у житті рад. суспільства, кожного трудового колективу. їм надано широкі права і повноваження, які закріплено в законодавчих актах. Профспілки беруть участь у розробці і реалізації нар.-госп. планів, у розподілі матеріальних і фінанс. ресурсів підприємств, у розв'язанні питань поліпшення умов праці, заробітної плати, використання сусп. фондів споживання. Профспілки співробітничають з держ. органами у розв'язанні всіх соціально-побутових питань. Рад. профспілки проводять активну політику, спрямовану на розвиток дружніх зв'язків і контактів з профспілками зарубіжних країн. Рад. профспілки 1982 підтримували зв'язки з профспілками 145 країн світу. Профспілки СРСР є членом Всесвітньої федерації профспілок, входять у Міжнародні об'єднання галузевих профспілок, беруть участь у діяльності Міжнародної організації праці. Свою діяльність профспілки здійсн юють відповідно до Статуту професійних спілок СРСР. Керів; ними принципами орг. побудови і діяльності рад. профспілок є принцип демократичного централізму і виробничий. Основа профспілок-первинна профспілкова орг-ція. Профспілки мають свої центр. і місц. органи. Найвищим органом профспілок СРСР є з'їзд профес. спілок, а між з'їздами — Всесоюзна Центральна Рада професійних спілок (ВЦРПС). Голова ВЦРПС —С.О. Шалаєв (з 1982). Відбулося 17 з'їздів профспілок СРСР. В 1982 в країні було 32 центральних комітети профспілок. Основу профспілок становлять 750 тис. первинних орг-цій і понад 3 млн. профгруп (1982). Профспілки самостійно або разом з м-вами і відомствами видають 10 газет і 26 сусп.-політ. і масово-виробничих журналів (на 1982). Центр. друк. орган профспілок — газ. "Труд". Профспілки мають своє вид-во — Профвидав. При ВЦРПС працює Вища школа профспілкового руху. Профспілки СРСР нагороджено двома орденами Леніна (1957, 1972) і орденом Жовтневої Революції (1977). Див. також ст. Професійні спілки СРСР у т. 9, с. 161.

Ю. В. Бабко

VIII. Всесоюзна Ленінська Комуністична Спілка Молоді.

Всесоюзна Ленінська Комуністична Спілка Молоді (ВЛКСМ) — самодіяльна сусп. орг-ція, яка об'єднує в своїх лавах широкі маси передової рад. молоді. Комсомол — активний помічник і резерв КПРС, працює під її керівництвом. Гол. завдання ВЛКСМ— виховувати на ідеях марксизму-ленінізму переконаних, свідомих, всебічно розвинених, працелюбних молодих будівників комунізму. Священний обов'язок комсомолу — готувати молодь до захисту соціалістичної Вітчизни. ВЛКСМ виховує юнаків і дівчат у дусі соціалістичного патріотизму, пролет. інтернаціоналізму, дружби молоді всіх країн, сприяє розвиткові і зміцненню зв'язків з братніми спілками молоді, поширенню міжнар. демократичного молодіжного руху. Рос. комуністична спілка молоді (РКСМ) створена 29.Х 1918. В 1924 комсомолу було присвоєно ім'я В. І. Леніна— Російська Ленінська Комуністична Спілка Молоді (РЛКСМ). У зв'язку з утворенням Союзу РСР (1922) комсомол 1926 перейменовано на Всесоюзну Ленінську Комуністичну Спілку Молоді (ВЛКСМ). ВЛКСМ — організаційно самостійна орг-ція, має Статут, центр. і місц. керівні органи. Первинні комсомольські орг-ції створюються на підприємствах, у колгоспах, радгоспах, навч. закладах, установах і військ. частинах. На 1.І 1982 ВЛКСМ налічувала 41,4 млн. чол., об'єднаних у 445 тис. первинних організацій. Під керівництвом партії комсомол пройшов славний шлях. У роки громадян. війни та іноз. воєн. інтервенції комсомольці билися на фронтах, у партиз. загонах, діяли в підпільних орг-ціях у тилу ворога. В роки мирного соціалістичного будівництва комсомол спрямував свої зусилля на відбудову зруйнованого в роки війни нар. г-ва, зробив великий внесок у втілення в життя ленінського плану побудови соціалізму в СРСР, брав активну участь у здійсненні індустріалізації країни, колективізації с. г., культур. революції, виступив застрільником соціалістичного змагання, був активним учасником найважливіших будов довоєнних п'ятирічок. Комсомол узяв шефство над Військ.-Мор. Флотом (з 1922) і Військ.-Повітр. Силами (з 1931). З початком Великої Вітчизн. війни молодь піднялася на боротьбу проти нім.-фашист. загарбників. Юнаки і дівчата вступали в ряди нар. ополчення, винищувальні батальйони, партизанські загони, самовіддано працювали на з-дах і в колгоспах у рад. тилу. Під час війни звання Героя Рад. Союзу було присвоєно 7 тис. членів

ВЛКСМ та вихованців комсомолу (з них 60 — двічі Героїв Рад. Союзу), понад 3,5 млн. комсомольців і молодих патріотів нагороджено орденами і медалями. Комсомол орав активну участь у відбудові зруйнованого в роки війни нар. г-ва, в освоєнні цілинних і перелогових земель, у новобудовах післявоєн. п'ятирічок. ВЛКСМ активно пропагує ідеї марксизму-ленінізму, виховує молодь на революц., бойових, трудових традиціях партії, рад. народу. Великого поширення набули "Ленінські уроки", "Ленінські заліки" — комплексні форми ідейно-політ., трудового і морального виховання.

ВЛКСМ залучає молодь до роботи по прискоренню наук.-тех. прогресу, до боротьби за підвищення продуктивності та якості праці, за економію й ощадливість, за здійснення аграрної політики КПРС, до реалізації Продовольчої програми СРСР. Комсомол виступив зачинателем руху колективів і ударників комуністичної праці. Він шефствує над спорудженням найважливіших народногосподарських об'єктів (у 1982 шефствував над 135 всесоюзними ударними будовами, над бл. 4 тис. респ., крайових і обл. ударних будов). ВЛКСМ бере участь в управлінні Рад. д-вою. До складу місцевих Рад нар. депутатів (на 1982) обрано бл. 500 тис. комсомольців, понад 2 млн.— у керівні органи профспілкових та ін. громад. орг-цій, 9,5 млн. комсомольців працюють на виборній комсомольській роботі. В рядах комсомолу — 1,5 млн. молодих комуністів. Велику увагу приділяє ВЛКСМ підготовці та перепідготовці комсомольських кадрів і активу в зональних, респ. і обл. комсомольських школах. Працює Вища комсомольська школа при ЦК ВЛКСМ. За дорученням партії ВЛКСМ керує повсякденною діяльністю Всесоюзної піонерської організації імені В. І. Леніна. В 1982 ВЛКСМ видавав 247 молодіжних, піонерських, лит. газет і журналів. Центр. друк. органи ВЛКСМ: газ. "Комсомольская правда", журн. "Молодой коммунист". ВЛКСМ — один з активних загонів міжнар. комуністичного і демократичного молодіжного руху. З 1956 діє Комітет молодіжних орг-цій СРСР (КМО СРСР), з 1958 — Бюро міжнар. молодіжного туризму "Супутник". ВЛКСМ і КМО активно працюють у масових міжнар. орг-ціях — Всесвітній федерації демократичної молоді і Міжнародному союзі студентів. Найвищим органом комсомолу є з'їзд ВЛКСМ, а між з'їздами — ЦК ВЛКСМ. Відбулося 19 з'їздів. За великі заслуги перед Рад. д-вою ВЛКСМ нагороджено орденами Червоного Прапора (1928), Трудового Червоного Прапора (1931), трьома орденами Леніна (1945, 1948, 1956), орденом Жовтневої Революції (1968). Перший секретар ЦК ВЛКСМ — В. М. Мішин (з 1982). Див. також ст. Всесоюзна Ленінська Комуністична Спілка Молоді у т. 2, с. 414.

Ю. В. Бабко.

IX. Збройні Сили.

Збройні Сили (ЗС) — військ. організація Рад. д-ви, призначена для захисту соціалістичних завоювань рад. народу, свободи і незалежності Країни Рад. ЗС СРСР створювалися Комуністичною партією під безпосереднім керівництвом В. І. Леніна, який розробив і науково обгрунтував осн. принципи військ. організації пролет. д-ви. Радянська Армія і Радянський Військово-Морський Флот формувались у період утворення першої в світі соціалістичної д-ви. Постановою 2-го Всерос. з'їзду Рад від 26.Х (8.ХІ) 1917 у Рад. уряді було створено Комітет у військ. і мор. справах. 15 (28).І 1918 В. І. Ленін підписав Декрет Раднаркому про створення Робітн.-Сел. Червоної Армії (РСЧА), а 29.І (11.ІІ) — Декрет про створення Робітн.-Сел. Червоного Флоту (РСЧФ) на добровільних засадах. На ознаменування масової мобілізації революц. сил на захист соціалістичної Вітчизни і перших героїчних боїв Червоної Армії проти нім. загарбників під Псковом і Нарвою 23.ІІ щороку відзначається в СРСР як всенар. свято— День Рад. Армії і Військ.-Мор. Флоту. 5-й Всерос. з'їзд Рад 10.VII 1918 прийняв постанову про організацію Червоної Армії на основі загального військового обов'язку трудящих. Партійно-політ. робота у ЗС здійснювалася Політ. управлінням (див. Головне політичне Управління Радянської Армії і Військово-Морського Флоту). Важливу роль у підвищенні боєздатності ЗС відіграв інститут військ. комісарів.Разом із створенням Червоної Армії зароджувалася рад. воєнна наука. В 1918 було видано перші статути військові РСЧА. Керівництво ЦК РКП(б) на чолі з В. 1. Леніним діями Рад. ЗС відіграло вирішальну роль у переможному завершенні громадян. війни і розгромі об'єднаних сил інтервентів і внутр. контрреволюції. Важливе значення в справі зміцнення ЗС мали рішення Восьмого з'їзду РКП(б); 1919 було завершено перехід до регулярної кадрової армії з налагодженою системою політ. виховання і бойової підготовки, з високою військ. дисципліною. За проведеною партією військ. реформою 1924—25 було запроваджено мішану систему комплектування військ (див. Територіально-міліційна система). У 30-х pp. на базі успіхів соціалістичного будівництва вдосконалювалися ЗС, 1935—38 було здійснено перехід до єдиної кадрової будови їх. 1 .IX 1939 було прийнято закон "Про загальний військовий обов'язок". Розвивалися далі рад. воєн. мистецтво і його складові частини — стратегія, оперативне мистецтво і тактика, які перевірялися на маневрах, навчаннях, а також у ході бойових дій у районі оз. Хасан, р. Халхін-Голу, в радянсько-фінляндській війні 1939—40. Рад. конструктори розробили кращі в світі зразки зброї і військ. техніки. Підвищувався рівень бойової підготовки та морально-політ. загартованість рад. воїнів. Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941—45 стала найтяжчим випробуванням для ЗС СРСР. Вони відстояли свободу і незалежність своєї Вітчизни, розгромили гол. сили противника, змусивши його до беззастережної капітуляції, успішно провели операції по визволенню народів Сх. і Пд.-Сх. Європи від фашист. іга. Керівною силою рад. народу в Великій Вітчизн. війні була Комуністична партія. Перемога рад. народу і його ЗС над гітлерівською Німеччиною та її союзниками ще раз підтвердила перевагу соціалізму над капіталізмом. У серпні 1945 Рад. ЗС зробили гідний внесок у розгром мілітаристської Японії і відіграли вирішальну роль у завершенні другої світової війни 1939—45. У післявоєнні роки ЗС розвивалися, використовуючи бойовий досвід Великої Вітчизн. війни. Поява ракетно-ядерних засобів і нової сучас. бойової техніки визначила в серед. 50-х pp. етап корінних якісних перетворень ЗС. Було створено новий вид ЗС — Ракетні війська стратегічного призначення (1960). Наук.-тех. революція вплинула на всі види і роди ЗС. Завдяки постійному піклуванню КПРС і Рад. д-ви про зміцнення обороноздатності країни, досягненням соціалістичної економіки, науки і техніки ЗС СРСР перебувають на рівні сучас. вимог. Організаційно вони поділяються на такі види: Ракетні війська стратегічного призначення, Сухопутні війська, Війська протиповітряної оборони, Військово-Повітряні Сили, Військово-Морський Флот; включають в себе тил.ЗС, штаби і в ійська Цивільної оборони, прикордонні війська і внутр. війська. Керівництво КПРС Збройними Силами — основа основ військ. будівництва. Вірні своєму інтернац. обов'язкові, в єдиному строю з арміями країн — учасниць Варшавського договору 1955 та ін. соціалістичних країн, ЗС пильно охороняють творчу працю рад. людей, є могутнім фактором миру і безпеки народів.

Літ.: Ленин В. И. О защите социалистического Отечества. М., 1975; КПСС о Вооруженных Силах Советского Союза. Документы и материалы. 1917 — 1981. М., 1981; Устинов Д. Ф. Избранные речи и статьи. М., 1979; В. И. Ленин и Советские Вооруженные Силы. М., 1980; КПСС — организатор защиты социалистического Отечества. М., 1974.

О. Т. Алтунін.

X. Народне господарство.

Загальна характеристика. СРСР — індустр. країна з великим і високомеханізованим с. г. В 1913 частка Росії становила лише 4% світового промислового виробн. Велика Жовтн. соціалістич. революція викликала глибокі екон. і соціальні перетворення. За короткий істор. строк було досягнуто небаченого прогресу в розвитку продуктивних сил, здійснено соціалістичну індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, створено матеріально-технічну базу соціалізму. Докорінно змінилося економічне становище країни в світі. СРСР завдяки бурхливим темпам індустріалізації за абс. розмірами пром. виробн. ще напередодні 2-ї світової війни 1939—45 вийшов на 1-е в Європі і на 2-е місце в світі, досяг повної екон. незалежності від капіталістичних країн. У сучас. період за заг. обсягом виробленого національного доходу він перевищує ФРН, Францію, Великобританію та Італію разом узяті, дає 1/5 світової пром. продукції. СРСР посідає 1-е місце в світі за видобутком нафти (включаючи газовий конденсат) і заліз. руди, виплавкою чавуну і сталі, виробн. коксу, мінеральних добрив, магістральних тепловозів і електровозів, тракторів (за сумарною потужністю двигунів), пиломатеріалів, цементу, збірних залізобетонних конструкцій і деталей, вовняних тканин, шкіряного взуття, тваринного масла та ін. пром. виробів. Сучас. економічне становище СРСР в світі визначається одним з найважливіших критеріїв — наявністю світової системи соціалізму і відповідним їй новим типом міжнародного поділу праці — міжнародним соціалістичним поділом праці, що склався в ході екон. і наук.-тех. співробітництва країн соціалістичної співдружності, координації їхніх нар.-госп. планів, спеціалізації виробництва і кооперування виробництва тощо, (див Соціалістична економічна інтеграція). Нац. доход соціалістичних країн у світовому підсумку становить одну третину, а країн — членів Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ)

— одну чверть. За темпами екон. зростання СРСР значно перевищує найрозвинутіші капіталістичні країни. Незважаючи на величезні матеріальні втрати, яких зазнала країна в роки Великої Вітчизн. війни, за 1940—82 виробничі основні фонди збільшились у 18 раз, нац. доход— у 15,1 раза, продукція пром-сті— в 23 рази, продукція с. г.— в 2,8 раза, вантажооборот транспорту — в 13,1 раза. За 1970—81 обсяг промислової продукції СРСР зріс майже вдвоє. Якщо 1950 СРСР, порівняно з США, виробив бл. 30% пром. продукції, а сільськогосподарської —55% (в середньому за рік 1949—53), то 1981 обсяг пром. виробн. становив понад 80%, а с.-г. (в середньому за рік 1976—80) — прибл. 85%.

В умовах розвинутого соціалізму економіка країни являє собою єдиний народногосподарський комплекс СРСР, що охоплює всі ланки сусп. виробн., розподілу і обміну. Виникнення і розвиток єдиного нар.-госп. комплексу — результат зростання усуспільнення виробництва, що зумовлює посилення інтеграційних процесів, цілісності й комплексності нар. г-ва, розширення і поглиблення міжгалузевих і територіально-виробничих зв'язків.

У складі єдиного нар.-госп. комплексу країни створено міжгалузеві комплекси, основані на взаємодії різних галузей матеріального виробництва (агропромислові комплекси, будівельні комплекси, паливно-енергетичний і лісопром. комплекси), галузеві комплекси, що функціонують у складі різних галузей матеріального виробн., територіально-виробничі комплекси союзних республік і економічних районів. Характерним проявом інтеграційних процесів є створення Єдиної енергетичної системи СРСР, Єдиної системи газопостачання, Єдиної транспортної системи СРСР тощо. Удосконалення єдиного нар.-госп. комплексу СРСР пов'язане з найраціональнішим використанням природних, матеріальних і трудових ресурсів, забезпеченням необхідних пропорцій у межах галузей, окремих регіонів і всього нар. г-ва, охороною навколишнього середовища, переведенням економіки на переважно інтенсивний шлях розвитку, підвищенням ефективності сусп. виробн. Дальший розвиток економіки СРСР базується на органічному поєднанні досягнень науково-технічної революції з перевагами соціалістичної системи господарства. Для вдосконалення управління і планування нар. г-ва СРСР особливо важливе значення мають прийняті 12.VII 1979 постанова ЦК КПРС "Про дальше вдосконалення господарського механізму і завдання партійних і державних органів" і постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР чПро поліпшення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи". Найвищою метою екон. розвитку є неухильне піднесення матеріального і культур. рівня життя народу, створення кращих умов для всебічного розвитку особи. Основними напрямами економічного і соціального розвитку СРСР на 1981—1985 роки і на період до 1990 року намічено випереджаючий розвиток галузей, які визначають наук.-тех. прогрес, дальший розвиток і вдосконалення управління агропром. комплексом, прискорене зростання виробн. предметів споживання, а також виробничої і соціальної інфраструктури, створення великих територіально-виробнич. комплексів. Розв'язання осн. нар.-госп. завдань буде досягнуто шляхом концентрації сил і ресурсів на реалізації цільових комплексних програм з найважливіших соціально-екон. проблем, особливо Продовольчої програми СРСР на період до 1990 року, а також розроблюваних відповідно до рішень XXVI з'їзду КПРС довгочасної комплексної програми розвитку транспорту та енерг. програми СРСР. Поглиблюватиметься територіальний поділ праці, збільшиться внесок кожної союзної республіки у розв'язання загальнодерж. завдань госп. буд-ва. Велика увага приділятиметься ефективному залученню паливно-енергетичних і мінерально-сировинних ресурсів сх. і пн. районів країни. Одинадцята п'ятирічка відображає принципові особливості стратегічного курсу розвитку країни на 80-і рр. і більш віддалену перспективу (див. Одинадцятий п'ятирічний план).

Промисловість характеризується великими масштабами і різносторонньою структурою, динамічним і сталим зростанням виробн. на основі науково-технічного прогресу. СРСР за виробн. пром. продукції перевищує всі країни Зх. Європи і наближається до США. В країні 1981 налічувалося 44 606 промислових підприємств (на самостійному балансі). Функціонували понад 4 тис. виробничих і науково-виробничих об'єднань, на які припадала 1/2 обсягу реалізованої продукції і чисельності пром.-виробничого персоналу. За 1940— 81 пром. виробн. зросло у 21,8 ра-за, в т. ч. по галузях групи "А" (виробн. засобів виробн.) — у 30,1 раза, групи "Б" (виробн. предметів споживання) — в 11,2 раза. Прискореними темпами розвивалися галузі, що забезпечують наук.-тех. прогрес: продукція електроенергетики збільшилась у 34 рази, машинобудування — в 109 раз, хім. пром-сті — в 62 рази. У 1981 заг. обсяг продукції пром-сті становив 635,3 млрд. крб., з них 92,7% вироблялося в обробних галузях і 7,3% — в добувних (у т. ч. 5,1% — в гірничодобувних галузях).В структурі пром-сті СРСР переважає важка індустрія. Вона зосереджує понад 85% пром.-виробничих осн. фондів і бл. 75% пром. робітників країни. Провідні галузі важкої індустрії, що визначають наук.-тех. прогрес, — електроенергетика, машинобудування і хім. пром-сть — 1981 виробили 39,5% заг. обсягу пром. продукції. За роки соціалістичної індустріалізації різко змінилося співвідношення між групою "А" і групою "Б" в пром-сті. В 1981 група "А" становила 73,7%, а група "Б" — 26,3% пром. продукції, тоді як до Великої Жовтн. соціалістичної революції їхня частка була відповідно 33,3% і 66,7%. В заг. обсязі вироблюваних засобів виробн. бл. 4/5 становлять предмети праці і 1/5 засоби праці. В сучас. умовах відбувається зближення темпів зростання групи "А" і групи "Б", збільшується частка засобів праці в сумарному виробн. засобів виробн. і частка засобів виробн., що спрямовуються у II підрозділ сусп. виробн. За 1976—80 випуск товарів нар. споживання зріс на 21%, у т. ч. товарів культур.-побутового і госп. призначення — на 41 %; ширшим став асортимент виробів, поліпшено їхню якість. Прискорений розвиток галузей легкої промисловості і харчової промисловості зумовлюється курсом економічної політики на дедалі повніше задоволення потреб рад. людей, неухильне підвищення їхнього добробуту. В одинадцятій п'ятирічці 1981—85 намічено випереджаюче зростання групи "Б" порівняно з групою "А". Найважливішими завданнями пром-сті є повніше задоволення потреб нар. г-ва в засобах виробн., а населення — в товарах нар. споживання, переведення економіки на шлях інтенсивного розвитку, підвищення якості продукції на основі всемірного використання досягнень наук.-тех. прогресу. Особлива увага приділяється тех. переозброєнню і реконструкції діючих підприємств, раціональному використанню виробничих потужностей. Пром-сть орієнтується на ширше впровадження ресурсозберігаючої техніки, маловідходної і безвідходної технології. Великого значення набувають економія матеріальних ресурсів, комплексна переробка сировини і утилізація виробничих відходів, залучення в оборот вторинної сировини. Здійснюється комплекс заходів щодо підвищення рівня концентрації, спеціалізації і кооперування в пром-сті, поліпшення міжгалузевих і внутрігалузевих пропорцій і зв'язків.

Паливно-енергетичний комплекс. Радянський Союз —єдина в світі велика індустріальна держава, екон. розвиток якої базується на власних паливно-енерг. ресурсах. Структура паливно-енерг. балансу СРСР зазнала значних змін. Нар. г-во країни практично повністю переведено на мінеральне паливо. В період індустріалізації СРСР осн. увага приділялася розвиткові вугільної промисловості. В 50-х pp. на вугілля припадало бл. 2/3 заг. видобутку палива. За останні 20 років значно зросла роль нафти і газу (див. Нафтодобувна промисловість, Газова промисловість). В 1981 їхня питома вага в заг. видобутку палива зросла до 74,2%. Відповідно до рішень XXVI з'їзду КПРС розробляється енерг. програма СРСР, яка передбачатиме поліпшення структури паливно-енерг. балансу, підвищення ефективності використання паливно-енерг. ресурсів (перш за все внаслідок зниження частки нафти як палива, заміни її газом і вугіллям), швидкий розвиток атомної енергетики, пошук нових джерел енергії. Найважливішими ланками цієї програми є видобування газу і нафти в Зх. Сибіру і транспортування їх в Європ. частину країни. Енерг. програма СРСР здійснюватиметься у співробітництві з країнами соціалістичної співдружності на основі соціалістичної економічної інтеграції. В 1940 видобуто нафти (включаючи газовий конденсат) — 31,1 млн. т, 1981 — 608,8 млн. т. Докорінно змінилося розміщення галузі по тер. країни: крім осн. району видобування нафти дореволюц. Росії (Баку), за роки Рад. влади освоєно нові — в районах Поволжя і Уралу, на сх. березі Каспійського моря в Туркменії, створено потужні бази по видобуванню нафти в Зх. Сибіру і Зх. Казахстані (Мангишлак). У 1980 в Зх. Сибіру видобуток нафти, включаючи газовий конденсат, перевищив 321 млн. т (понад 1/2 загальносоюзного видобутку). В транспортуванні нафти і продуктів її переробки дедалі більшого значення набувають трубопроводи.

На 1.І 1982 довжина нафто-і нафтопродуктопроводів становила 70,8 тис. км. Функціонують системи магістральних нафтопроводів, що з'єднують осн. райони видобування з центрами переробки нафти, в т. ч. в країнах — членах РЕВ (нафтопровід "Дружба"). В одинадцятій п'ятирічці будуть введені в дію нові і розширені діючі нафтопереробні з-ди в Прибалтиці (Мажейкяй), Казахстані (Чимкент) і Серед. Азії (Чарджоу). Одинадцятим п'ятирічним планом передбачено 1985 довести видобуток нафти (включаючи газовий конденсат) до 620—645 млн. т. Осн. районами видобування газу були Саратовська обл., Пн. Кавказ, Україна, Узбекистан. Розробляються нові великі родовища в Оренб. і Тюмен. областях, Комі АРСР і Туркм. РСР. У 1981 було видобуто 465,3 млрд. м3 газу (1940 — 3,2); осн. районом видобутку газу став Зх. Сибір. Нарощування видобування газу в одинадцятій п'ятирічці базується на дальшому використанні його унікальних родовищу Зх. Сибіру, де потужність газовидобутку 1985 буде збільшено в 2,5 раза. Уренгойське родовище перетворюється на одне з важливих джерел постачання газу в країні. На 1.1 1982 довжина газопроводів становила 135 тис. км. Газ транспортують також у країни — члени РЕВ (газопровід "Союз" і газопровід "Братерство"), а також в Австрію, Італію, ФРН, Фінляндію. В одинадцятій п'ятирічці будуть введені в дію газопроводи довж. 48 тис. км, серед них п'ять найбільших магістральних газопроводів Зх. Сибір — Центр. а також експортний газопровід Уренгой — Помари — Ужгород. Введено в дію 1981 газопровід Уренгой — Грязовець — Москва довж. 2,8 тис. км. В 1985 намічено довести в СРСР видобуток газу до 600—640 млрд. м3, збільшити потужності по комплексній переробці нафт. і природного газів, піднести ефективність і надійність роботи Єдиної системи газопостачання країни. Вугільна промисловість зберігає свою важливу роль в економіці країни. Більш як %о вугільних ресурсів припадає на Азіат. частину СРСР. В країні створено потужні вугільні бази міжрайонного значення: Донецький (понад 1/3 загальносоюзного видобутку), Кузнецький (бл. 1/4), Карагандинський, Печорський вугільні басейни, формується Пд.-Якутський. Серед ін. басейнів важливе значення мають Кансько-Ачинський та Екібастузький, на базі яких формуються потужні паливно-енерг. комплекси. В 1985 передбачено забезпечити видобуток вугілля в кількості 770—800 млн. т, випереджаючими темпами розвивати його видобування відкритим способом. Електроенергетика — одна з основних галузей економіки СРСР. В 1913 виробництво електроенергії становило 2 млрд. кВт·год. Розвиток електроенергії в СРСР пов'язаний з розробкою і успішним виконанням плану ГОЕЛРО, що став основою відбудови і розвитку народного г-ва. Спорудження Дніпрогесу поклало початок інтенсивному освоєнню гідроенергетичних ресурсів. Було створено Дніпровський каскад ТЕС, Волзький каскад ГЕС, Ангорський каскад ГЕС тощо. В 1981 в СРСР було вироблено 1326,0 млрд. кВт·год електроенергії. Для рад. енергетики характерний високий ступінь централізації виробн. електроенергії в енергосистемах. Електростанції заг. користування і блок-станції дають(1981) 97% електроенергії в країні. Завдяки широкому буд-ву ліній електропередачі (ЛЕП) стало можливим створення Єдиної електроенергетичної системи Європ. частини СРСР і формування Єдиної електроенергетичної системи СРСР (ЄЕЕС). Спільними зусиллями країн—членів РЕВ створено Об'єднану енергетичну систему "Мир". Швидко зростає виробн. електроенергії в усіх союзних республіках. Рад. енергетика базується в основному на ТЕС (включаючи АЕС). Великі електростанції — Красноярська ГЕС, Братська ГЕС, Усть-Ілімська ГЕС, Запорізька ДРЕС, Вуглегірська ДРЕС, Ленінградська АЕС, Курська АЕС, Чорнобильська АЕС тощо. Споруджуються (1982) типові електростанції на вугіллі відкритого видобування Кансько-Ачинського (Березовська ДРЕС), Пд.-Якутського (Нерюнгринська ДРЕС) і Екібастузького (екібастузькі ДРЕС) басейнів, природному і попутному газі Зх. Сибіру (Сургутські ДРЕС). Будуються великі гідроелектростанції в Сибіру (Саяно-Шушенська і Богучанська ГЕС), на Далекому Сході (Бурейська ГЕС) і в Серед. Азії (Курпсайська і Рогунська ГЕС). В СРСР інте нсивно будуються атомні електростанції. Серед них в районах РРФСР — Калінінська, Смоленська, Балаківська, Ростовська АЕС, в Прибалтиці — Ігналійська АЕС, на Україні — Запорізька, Хмельницька і Кримська АЕС, Одеська АТЕЦ. XXVI з'їздом КПРС поставлено завдання розгорнути активний пошук принципово нових і ефективних джерел енергії, раціонального використання їх, суттєво збільшити частку атомної енергетики з реакторами на теплових і швидких нейтронах, а в майбутньому — теплоядерної енергетики. Довести виробн. електроенергії 1985 до 1550—1600 млрд. кВт · год, продовжити роботи щодо дальшого розвитку Єдиної енерг. системи країни. Див. Електрифікація.

Чорна і кольорова металургія. Підприємства чорної металургії дореволюційної Росії були зосереджені переважно в Центрі, на Уралі та Україні. В ході соціалістичної індустріалізації виробництво продукції чорної металургії швидко зростало. Виникли нові великі центри на Уралі і в Сибіру (Магнітогорський металургійний комбінат, Кузнецький металургійний комбінат, Нижньотагільський металургійний комбінат), на УкраІні ("Запоріжсталь", ждановський металургійний завод "Азовсталь" та ін.); споруджено нові цехи на старих підприємствах. У 50—70-х рр. великі підприємства було збудовано в Казахстані, Сибіру, на Пн. Зх. країни.

Основні запаси залізної руди — в районі Курської магнітної аномалії (КМА), в Криворізькому залізорудному басейні, в Казахстані, на Уралі, в Сибіру, на Кольському півострові. В результаті впровадження прогресивної технології відповідно до потреб нар. г-ва організовано виробн. високолегованих, жаростійких, нержавіючих кислототривких та ін. сталей і сплавів для енерг., авіац. машинобудування і космічної техніки. Розширено сортамент прокату. При заг. зростанні за 1966 — 81 виробн. готового прокату в 1,7 раза, виробн. прокату з низьколегованих сталей збільшилось у 2,8, прокату зі зміцнюючою термічною обробкою — в 3,4, тонколистової холоднокатаної сталі — в 2,1 раза. Виробн. гнутих профілів за цей період зросло в 7,8 раза. У 1985 намічено виробити 117—120 млн. т готового прокату чорних металів, забезпечити збільшення випуску електросталі в 1,6 раза, довести розливку сталі на машинах безперервного лиття заготовок до 35—37 млн. т. Кольорова металургія в країні розвивається прискореними темпами. Первісток рад. алюмінієвої пром-сті — Волховський алюмінієвий комбінат. Серед великих підприємств галузі — Дніпровський алюмінієвий завод, Тіхвінський, Братський, Таджицький та ін. з-ди. Підприємства свинцево-цинкової пром-сті розміщені в Казахстані, Серед. Азії, на Уралі, Пн. Кавказі, Україні та ін. районах. Магній, алюміній, нікель, титан виробляють на Україні (Придніпров'я та Побужжя), Пн. Уралі, в Казахстані. В галузі механізовано осн. трудомісткі процеси, розвинуте видобування руд відкритим способом, підвищено вилучення металів з руд і комплексне використання сировини. За роки одинадцятої п'ятирічки виробн. алюмінію має зрости на 15—20% , міді — на 20—25%, нікелю і кобальту— не менш як в 1,3 раза, намічено значно збільшити виробн. ін. кольорових металів. Випереджаючими темпами розвивати виробн. напівпровідникових, особливо чистих і спеціальних матеріалів, прецизійних сплавів та ін. матеріалів з підвищеними параметрами. Прискорити буд-во об'єктів гірничо-збагачувальних комплексів на нових багатих родовищах.

Хімічна і нафтохімічна промисловість. Потужну багатогалузеву хімічну індустрію в Радянському Союзі створено ще в роки довоєнних п'ятирічок. На базі використання нафт. і газової сировини створено нафтохімічну промисловість. Виникли нові галузі і виробництва: по випуску синтетичного каучуку, синтетичного аміаку, барвників, хім. волокон і ниток, пластичних мас і синтетичних смол, автопокришок, мінеральних добрив. Хімічна промисловість зосереджена в РРФСР (Центр. район, Поволжя, Пн. Зх., Урал, Зх. Сибір), на Україні (Донецько-Придніпровський економічний район СРСР, Південно-Західний економічний район СРСР), значно розвинута в Казахстані, Серед. Азії, Закавказзі й Прибалтиці. В одинадцятій п'ятирічці вона розвиватиметься, зокрема, в Зх. Сибіру на базі ресурсів нафти (Тобольський нафтохім. комбінат і Томський хім. з-д). Обсяг виробн. продукції галузі намічено збільшити на 30— 33%. Машинобудування і металообробка становить великий комплекс галузей, серед яких виділяються важке, енергетичне, транспортне і с.-г. машинобудування, верстатобудування, електротех., електронна пром-сть, виробн. технологічного устаткування, точних машин, механізмів, приладів і інструментів, металокон-струкцій, ремонт машин і устаткування та ін. Підприємства машинобудівного комплексу розміщені в усіх союзних республіках і екон. районах. За обсягами виробництва найбільші підприємства галузі зосереджені в районах РРФСР (Центральний район, Урал, Поволжя, Північний Захід, Північний Кавказ, Західний і Східний Сибір) і України (зокрема, Донецько-Придніпровський економіч. район СРСР), Білорусії, Прибалтики. Машинобудування забезпечує технічний прогрес в усіх галузях нар. г-ва і розвивається високими темпами.

Продукція машинобудування 1981 порівняно з 1970 зросла в 2,8 раза; випуск приладів збільшився в 2,5, засобів обчислювальної техніки — в 7 раз. В різних районах країни введено в дію нові підприємства. Серед них: Волзький ав-томоб. з-д (ВАЗ) у м. Тольятті, Камський автомоб. з-д по виробн. великовантажних автомобілів у м. Брежнєві, волгодонський з-д "Атоммаш", Красноярський з-д важкого машинобудування і Аба-

канський вагонобудівний, Ужгородський з-д "Електродвигун", "Азерелектротерм" в Азербайджані, Марийський машинобудівний з-д у Туркменії тощо. В 70-х рр. на основі досягнень науки розвинулись такі сучас. галузі, як атомне машинобудування, виробництво космічної техніки, електронної і мікроелектронної, лазерної техніки. В одинадцятій п'ятирічці передбачено випереджаючий розвиток галузі. Випуск продукції має зрости не менш як в 1,4 раза. Поставлено завдання освоїти в короткі строки серійне виробн. нових конструкцій машин, устаткування, засобів автоматизації і приладів, що дадуть змогу використати в широких масштабах високопродуктивні, енерго- і матеріалозберігаючі технології, підвищити тех. рівень і якість продукції машинобудування, значно піднести економічність і продуктивність виготовлюваної техніки, її надійність і довговічність. Див. Машинобудування.

Лісова, деревообробна і целюлозно-паперова промисловість. Ці галузі спираються на багату сировинну базу і розвиваються на новій тех. основі. Підприємства цих галузей розташовані переважно в Північному, Північно-Західному екон. районах, Поволжі, Сибіру. Будуються нові великі підприємства, розраховані на комплексну переробку деревини (Братський лісопром. комплекс, Усть-Ілімський лісопром. комплекс). В одинадцятій п'ятирічці передбачено збільшити обсяг випуску продукції в цих галузях на 17— 19%, зокрема випуск деревно-стружкових плит намічено збільшити прибл. в 1,5 раза, деревно-волокнистих плит і картону — в 1,3—1,5, целюлози —в 1,3—1,4 раза і паперу — на 20—25%. Див. Лісова промисловість, Деревообробна промисловість. Целюлозно-паперова промисловість. Завдяки створенню промисловості будівельних матеріалів стали можливими великі масштаби буд-ва і дальше підвищення його екон. ефективності. За темпами зростання і абс. обсягом випуску ряду буд. матеріалів і конструкцій СРСР випередив промислово розвинуті капіталістичні країни. Зростання виробн. буд. матеріалів у країні супроводиться поліпшенням їхньої якості. В галузі широко здійснюється тех. реконструкція підприємств. Вони розміщені в усіх екон. районах.

Легка промисловість. У 1981 порівняно з 1970 обсяг продукції галузі збільшився в 1,5 раза. В розрахунку на душу населення за цей період випуск бавовняних тканин зріс у 2 рази, вовняних — у 3,6, шовкових — у 1,7, шкіряного взуття — в 2,5 раза. Підприємства галузі розміщені в усіх екон. районах. Найважливішими районами текст. пром-сті є Центральний, Середньоазіатський та Закавказзя. За роки Рад. влади створено нові виробн. штучної шкіри, плівкових і нетканих матеріалів, штучного хутра, дубльованих матеріалів для пошиття одягу, плащових тканин з різним покриттями і просоченнями. В 7П-х рр. інтенсивно здійснювалося тех. переоснащення галузі. Поряд з розвитком старих (Центр) створені нові потужні р-ни і центри виробн. тканин— в Серед. Азії, Поволжі, Закавказзі, а також на Україні. Значно поліпшилися технікоекон. показники роботи підприємств. Виробн. бавовняної пряжі на 1000 веретен за год. 1981 становило 870 кілономірів (1940 — 538), сурових тканин на один верстат за год.— 12 505 метроуточин (1940 — 7258); бавовняної пряжі в середньому на одного робітника за год.— 220,7 кілономірів (1940 — 77,3), сурових тканин — 52,9 тис. метроуточин (1940 — 20,4). За роки десятої п'ятирічки 1976—80 збудовано багато нових підприємств галузі, зокрема хутрово-прядильна ф-ка в Кривому Розі, Андижанська прядильно-ткацька ф-ка, Курський шкіряний з-д. Планом на одинадцяту п'ятирічку 1981—85 передбачено збільшити обсяг виробн. продукції галузі на 18—20%, нарощувати випуск високоякісних товарів, що користуються підвищеним попитом, розширювати виробн. і підвищувати якість товарів дит. асортименту тощо.

Зростає виробництво товарів культурно-побутового і господарського призначення. Пром-сть випускає радіоприймачі, в т. ч. транзисторні, радіоли, телевізори, магнітофони, холодильники, пральні машини, пилососи, електрополотери, фото- і кінознімальну апаратуру та ін. побутові товари. В 1981 їх було випущено на суму 29,4 млрд. крб., або в 4 рази більше, ніж 1965 (7,3 млрд. крб.). Високими темпами зростає виробн. і розширюється асортимент меблів, посуду тощо. В 1981 було вироблено меблів на суму 5,7 млрд. крб. (1970 — 2,8 млрд. крб.). В одинадцятій п'ятирічці намічено збільшити випуск товарів галузі не менш як в 1,4 раза, значно підвищити їхню якість, постійно поновлювати і поліпшувати асортимент продукції. Харчова промисловість. В Рад. Союзі діють тисячі підприємств галузі. Хлібопекарні, макаронні фабрики, молочні, по виробництву безалкогольних напоїв заводи та багато інших підприємств харчової промисловості є практично повсюдно. В той же час республіки та екон. райони спеціалізовані на певних видах виробів, зокрема в УРСР, Молдавії зосереджено значну частину підприємств по виробн. фруктових консервів, соків та вина; Грузія є осн. виробником чаю і цитрусових; Прибалтійські республіки спеціалізуються на виробн. молочних продуктів, сиру, масла. В РРФСР розвинута рибна пром-сть; тут зосереджено більше половини загальносоюзного виробн. молочних і м'ясних консервів. П'ять союзних республік — РРФСР, Україна, Казахстан, Білорусія і Литва — дають 90% всього виробн. м'яса. Понад половину виробн. цукру припадає на УРСР, бл. третини — на РРФСР. Обсяг валової продукції галузі 1981 порівняно з 1940 зріс майже в 1,5 раза, значно розширився асортимент харчових продуктів, відбулися зміни в розміщенні підприємств по тер. країни з урахуванням наявності сировинних баз і потреб населення.

В галузі широко здійснюється реконструкція і тех. переоснащення підприємств. Впроваджується сучас. устаткування, зростає середня потужність підприємств, автоматичних ліній і установок. За 1976—80 збудовано багато підприємств галузі, зокрема Добринський цукровий з-д, м'ясокомбінати у Волгодонську, Жлобині й Урюпинську, міські молочні комбінати в Кишиневі, Томську, Одесі, Алма-Аті. Дальший розвиток усіх галузей харч. пром-сті здійснюватиметься на основі реалізації одинадцятого п'ятирічного плану і Продовольчої програми СРСР на період до 1990 року. За 1980 —85 намічено збільшити випуск продукції на 23—26% оснастити підприємства харч. пром-сті потоковими лініями і комплектами устаткування, що забезпечують значне підвищення продуктивності праці, глибоку переробку с.-г. продукції і скорочення її втрат, підвищення якості і розширення асортименту продуктів харчування. Передбачено заходи щодо поліпшення асортименту і підвищення якості м'ясних та молочних продуктів, збільшення виробництва і поставок рідкого цукру, швидкого зростання виробн. олії, маргаринової продукції, поліпшення їхньої якості, нарощування темпів випуску продуктів дит. і дієтичного харчування, зокрема виробн. консервів для дит. і дієтичного харчування передбачено збільшити до 1985 в 2 рази і до 1990 — в 2,5 раза проти 1980. Виготовлення кондитерських виробів намічено довести 1990 не менш як до 4,4 млн. т, харч. концентратів — до 350 тис. т. Довести виробн. харч. рибної продукції 1985 до 4,2 млн. т і 1990 — до4,3— 4,5 млн. т, рибних консервів — відповідно до 3 млрд. і не менш як 3,2 млрд. умовних банок. Див. також статті про окремі галузі харчової промисловості.

Мікробіологічна і комбікормова промисловість значно розвинулася в 70-х рр. На основі мікробіол. синтезу виробляються кормові білки, амінокислоти, вітаміни, антибіотики, ферменти, бактеріальні добрива, мікробіол. засоби захисту рослин. Високими темпами зростає виробництво кормового мікробіологічного білка. Для збагачення концентрованих кормів розвивається випуск різних видів антибіотиків, лізину, преміксів та ін., що дає змогу інтенсифікувати технологію і збільшувати вихід продукції в ряді виробн. харч. пром-сті, підвищувати продуктивність тваринництва. Продовольчою програмою СРСР на період до 1990 року намічено заходи по нарощуванню виробн. комбікормів на держ., міжгосп. підприємствах, у колгоспах і радгоспах, а також повноцінних білково-вітамінних добавок. Карту див. на окремому аркуші, с. 432—433. Іл. див. на окремому аркуші, с. 384—385.

А. Т. Хрущов.

Агропромисловий комплекс( АПК). Формування агропром. комплексу СРСР — результат економічної, технологічної та організаційної взаємодії с. г. і пром-сті, тобто агропромислової інтеграції. Ядро АПК — сільське господарство. Інші складові елементи комплексу — галузі по заготівлі, зберіганню і переробці с.-г. продукції (харч. промисловість, крім рибної; підприємства легкої пром-сті, зайняті первинною переробкою с.-г. сировини; заготівельна система і елеваторно-складське г-во); галузі, що виготовляють засоби виробн. і взагалі забезпечують матеріально-тех. ресурсами с. г. (тракторне і с.-г. машинобудування, машинобудування для тваринництва і кормовиробн.; пром-сть мінеральних добрив і хім. засобів захисту рослин; комбікормова і мікробіол. пром-сть); галузі, що виготовляють засоби виробн. для ін. структурних складових комплексу (машинобудування для харч. пром-сті і підприємств легкої пром-сті по переробці с.-г. сировини); підприємства по виробничо-тех. обслуговуванню с. г.; виробнича і соціальна інфраструктура. В сучас. період комплекс виробляє понад 40% продукції нар. г-ва країни. Шляхи збалансованого розвитку агропром. комплексу країни в найближче десятиліття визначено Продовольчою програмою СРСР на період до 1990 року. З її прийняттям поставлено завдання здійснити перехід до планування АПК і управління ним як єдиним цілим на всіх рівнях — від низового району до країни в цілому.

Сільське господарство — одна з найважливіших частин єдиного нар.-госп. комплексу країни, одна з осн. сфер матеріального виробн., що великою мірою впливає на темпи розвитку рад. економіки і підвищення добробуту трудящих. В СРСР створено велике високомеханізоване соціалістичне с. г. До Великої Жовтн. соціалістич. революції ця галузь була однією з найвідсталіших у тех. і екон. відношеннях. На основі індустріалізації країни і втілення в життя кооперативного плану В. І. Леніна мільйони розпорошених одноосібних сел. г-в об'єднались у колективні г-ва — колгоспи, які д-ва оснастила новітньою технікою. Створено також мережу радгоспів, заснованих на держ. формі власності на засоби виробн. В СРСР на кін. 1981 налічувалося 25,9 тис. колгоспів (без риболовецьких) і 21,6 тис. радгоспів. У країні широко здійснюються спеціалізація і концентрація с.-г. виробн. на основі міжгосподарського кооперування і агропромислової інтеграції. На кін. 1981 в СРСР налічувалося 9,7 тис. міжгосп. підприємств і орг-цій, у т. ч. тваринницьких — 1509. С. г. країни має потужну матеріально-тех. базу. Парк с.-г. машин становив (тис.шт., 1981): тракторів — 2598, зернозбиральних комбайнів — 741, вантажних автомобілів — 1653. Різні види с.-г. виробн. об'єднуються в 2 осн. галузі: землеробство і тваринництво.

Землеробство. У користуванні колгоспів, радгоспів та інших державних с.-г. підприємств на 1.ХІ 1981 було 1051,5 млн. га зем. площі, с.-г. угіддя становили 553,7 млн. га, в т. ч. орні землі — 226,6 млн. га, сіножаті — 34,9 млн. га, пасовища — 286,9 млн.га. Площі посівів істотно збільшились у зв'язку з освоєнням цілинних і перелогових земель і поліпшенням використання орних земель. Посівна площа всіх с.-г. культур за 1940— 81 збільшилась в 1,4 раза. Відбулися якісні зрушення у структурі посівів за рахунок розширення площ під найврожайнішими культурами і сортами. Значна питома вага в заг. посівній площі 1981 належала зерновим культурам (бл. 60% всіх посівів в СРЄР). Осн. частина валового збору зерна в країні припадає на РРФСР (майже 3/5), Україну і Казахстан (понад 1/10)- Ці союзні республіки разом виробляють 95% всієї пшениці. По виробн. бавовни виділяються союзні республіки Серед. Азії (майже 9/10 валового збору), насамперед Узб. РСР (бл. 2/3); цукрового буряку — УРСР (3/5), РРФСР (бл. 1/3); льоноволокна — РРФСР (бл. 1/2), УРСР (понад 1/4), БРСР (понад 1/5); соняшнику— РРФСР (бл. 1/2) і УРСР (бл. 1/2). Виробн. продукції землеробства збільшується гол. чин. внаслідок підвищення врожайності за рахунок факторів інтенсифікації цієї галузі с. г.— хімізації, меліорації земель, комплексної механізації виробничих процесів, поліпшення насінництва, впровадження нових високоврожайних сортів с.-г. культур. Важливе значення для забезпечення динамічного розвитку с. г., зокрема землеробства, має постанова Липневого пленуму ЦК КПРС 1978 "Про дальший розвиток сільського господарства СРСР", рішення Травневого пленуму ЦК КПРС 1982, який схвалив Продовольчу програму СРСР на період до 1990 року, і Листопадового пленуму ЦК КПРС 1982. Зокрема, Програмою намічено підвищити врожайність зернових культур при збереженні стабільності посівних площ. їхня врожайність має бути доведена до 21—22 ц з га, а середньорічне виробн. зерна в одинадцятій п'ятирічці — до 238—243 млн. т і в дванадцятій п'ятирічці — до 250—255 млн. т. Валовий збір зерна кукурудзи 1985 намічено довести до 17 млн. т і 1990— до 20 млн. т, виробн. зернобобових культур — відповідно до 12—14 млн. т і 18—20 млн. т.

Тваринництво. Розвиток громад. тваринництва в СРСР характеризується інтенсифікацією галузі і сталим зростанням її продуктивності. На 1.І 1982 в усіх категоріях господарств налічувалося (млн. голів): великої рогатої худоби — 115,9 млн. (в т. ч. корів — 43,7), свиней — 73,3, овець і кіз — 148,5, птиці — 1067,5. В 1981 в СРСР було вироблено м'яса (в забійній вазі) 15,2 млн. т, молока — 88,9 млн. т, яєць — 70,9 млрд. шт., вовни — 0,5 млн. т. Осн. кількість м'яса в країні виробляють РРФСР (бл. 1/2) Україна (бл. 1/4)1 і Казахстан і союзні республіки Серед. Азії; молока — РРФСР (понад 1/2). Україна (бл. 1/4) Прибалтійські союзні республіки і Білорусія; яєць — РРФСР (бл. 3/5) і Україна (понад 1/5); вовни — РРФСР (бл. 1/2) і Казахстан (бл. 1/4). Тваринництво розпивається на основі зміцнення кормової бази, поліпшення породного складу стада, концентрації виробн. шляхом створення великих тваринницьких комплексів, поліпшення утримання худоби і догляду за нею. Продовольчою програмою СРСР на період до 1990 року ставиться завдання довести середньорічне виробництво м'яса (в забійній вазі) в одинадцятій п'ятирічці до 17—17,5 млн. т і в дванадцятій п'ятирічці — до 20—20,5 млн. і, молока — відповідно 97—99 млн. т і 104—106 млн. т, яєць — 72 млрд. шт. і 78—79 млрд. шт. Забезпечити повсюдний перехід до інтенсивних методів ведення тваринництва і значне підвищення продуктивності всіх видів худоби і птиці. Намічено піднести рівень селекційно-племінної роботи, розширити мережу племінних г-в. Прискорене зростання виробн. яловичини стане осн. напрямом збільшення ресурсів м'яса, далі розвиватиметься свинарство, збільшиться виробн. баранини на основі ефективнішого використання можливостей степових, лісостепових, напівпустельних і гірських районів країни. Головний напрям збільшення виробн. молока і молочних продуктів — підвищення продуктивності корів, переведення молочного тваринництва на пром. основу.

Карту див. на окремому аркуші, с. 432—433. Іл. див. на окремому аркуші, с. 384—385.

А. Т. Хрущов.

Транспорт. В Рад. Союзі всі види транспорту розвиваються за єдиним нар.-госп. планом. Створено Єдину транспортну систему СРСР, яка включає залізничний, морський, річковий, трубопровідний, автомоб. і повітр. транспорт. Вантажооборот усіх видів транспорту зріс з 494,4 млрд. т . км 1940 до 6337,4 млрд. т км 1981, пасажирооборот відповідно — з 108,7 млрд. пасажиро-км до 926,7 млрд. пасажиро-км. Планомірний розвиток трансп. системи є важливою умовою ефективного функціонування єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Частка залізничного транспорту становить понад 1/2 заг. вантажообороту країни. Довж. з-ць на 1.І 1982 становила 142,8 тис. км, у т. ч. електрифікованих — 44,8 тис. км. За 1940—81 довжина залізниць зросла в 1,3 раза. За повоєнний час збудовано, зокрема, важливі магістралі: Моїнти — Чу, Південно-Сибірську, Абакан — Тайшет, Гур'єв — Астрахань та ін. залізниці. Здійснено великі роботи щодо тех. пореоснащення і реконструкції з-ць, буд-ва нових магістралей в Європ. і Азіат, частинах СРСР. Будуються нові з-ці, зокрема в Зх. і Сх. Сибіру, серед них найбільша — Байкало-Амурська магістраль (БАМ). В одинадцятій п'ятирічці 1981— 85 передбачено ввести в експлуатацію не менш як 5 тис. км других колій, електрифікувати понад 6 тис. км і обладнати автом. блокуванням і диспетчерською централізацією більш як 15 тис. км з-ць, збудувати не менш як 3,6 тис. км нових залізничних ліній. Відкрити рух поїздів на всьому протязі Байкало- Амурської залізничної магістралі. Збільшити вантажооборот залізничного транспорту на 14—15% і пасажирооборот — на 9%, підвищити продуктивність праці на 10—12%. Розвивається морський транспорт СРСР. Частка мор. зовнішньоторг. перевезень (більш як у 120 країн світу) в заг. мор. вантажообороті перевищує 90%. Мор. транспорт відіграє велику роль і в перевезеннях всередині країни, особливо в райзнах Далекого Сходу і Півночі. Освоєно Північний морський шлях. Прибл. 2/3 мор. перевезень СРСР припадає на Азово-Чорноморський бас; другим є Балтійський, третім за обсягом перевезень — Далекосхідний бас. Гол. порти: Одеса, Іллічівськ, Новоросійськ, Ленінград, Калінінград, Рига, Владивосток, Находка, Мурманськ, Архангельськ, Ігарка. Збудовано нові порти — Находка, Нагаєво, Іллічівськ та ін. Створено поромні переправи Баку — Красноводськ, Ваніно — Холмськ (Далекий Схід), Іллічівськ — Варна. В одинадцятій п'ятирічці 1981— 85 передбачено поповнити флот спеціалізованими суднами-контейнеровозами, ліхтеровозами тощо; забезпечити цілорічну навігацію в зх. частині Пн. мор. шляху і своєчасну доставку необхідних вантажів у райони Крайньої Півночі і Далекого Сходу. Збільшити вантажооборот мор. транспорту на 8—9%.

Річковий транспорт СРСР за кількістю і протяжністю річкових шляхів посідає 1-е місце в світі. Заг. довжина експлуатованих всіма орг-ціями внутр. водних судноплавних шляхів 1981 становила 140 тис. км проти 108,9 тис. км 1940. За роки Рад. влади в Європ. частині країни завдяки реконструкції Волго-Балтійського водного шляху, спорудженню нових судноплавних каналів — Біломорсько-Балтійського каналу, каналу імені Москви, Волго-Донського судноплавного каналу імені В. І. Леніна і великої кількості водосховищ — створено єдину глибоководну систему, яка поєднує численні райони і моря, що омивають цю частину СРСР. Більшість вантажів перевозиться річками Волго-Камського бас. Продовжуються роботи щодо поліпшення водних шляхів у сх. районах країни. В 1981—85 передбачено істотно зміцнити матеріально-тех. базу цього виду транспорту, насамперед для забезпечення перевезень вантажів у районах Сибіру, Далекого Сходу і Півночі. Поповнити річковий флот теплоходами великої вантажопідйомності, суднами мішаного плавання типу "ріка — море". Збільшити вантажооборот річкового транспорту на 19—20% . Тех.-екон. переваги трубопровідного транспорту висувають його на 1-е місце в транспортуванні нафти і нафтопродуктів. Перекачування нафти і нафтопродуктів зросло з 7,9 млн. т 1940 до 637,7 млн. т 1981. Довж. газопроводів на кін. 1981 становила 135 тис. км (1950 — 2,3 тис. км). За 1940—81 збудовано багато трубопроводів, значно зріс їхній вантажооборот. В одинадцятій п'ятирічці 1981 — 85 передбачено прискорено розвивати трубопровідний транспорт, особливо для транспортування нафтопродуктів, нафти і газу із Зх. Сибіру в Європейську частину країни.

За роки Рад. влади розвинувся автомобільний транспорт СРСР. Лише в пром-сті автомоб. транспорт щороку перевозить (1981) понад

4,5 млрд. т вантажів (більше, ніж усі ін. види транспорту, разом узяті). Розвиток автомоб. транспорту базується на великій автомобільній промисловості, що випускає (1981) 787 тис. вантажних, понад 1,3 млн. легкових автомобілів. Поряд із створенням потужного парку автомашин здійснюється буд-во сітки автошляхів. Удосконалюються старі й будуються нові магістральні шляхи держ. і респ. значення. Найгустіша сітка удосконалених автошляхів у Прибалтиці, зх. областях України, Молдавії, Закавказзі. Довж. автомоб. шляхів заг. користування з твердим покриттям 1981 становила 744,1 тис. км (1940 — 143,4 тис. км), з них удосконалених (з цементно-асфальтобетонним покриттям і чорне шосе) відповідно 386 тис. км (7,1 тис. км). Пасажирооборот автобусів транспорту заг. користування становив 401,7 млрд. пасажиро-км 1981 проти 3,4 млрд. пасажиро-км 1940. У 1981 автобусним сполученням було охоплено 2429 міст і с-щ міськ. типу, кількість міжміськ. автобусних ліній становила 22,1 тис, а їхня заг. довжина — 3327 тис. км. На одинадцяту п'ятирічку 1981— 85 передбачено збільшити вантажооборот автомоб. транспорту заг. користування в 1,3—1,4 раза і пасажирооборот автобусів заг. користування — на 16—18%. Зростає роль повітряного транспорту. СРСР має найгустішу в світі сітку повітр. ліній, які сполучають понад 3500 міст і великих населених пунктів країни. Літаки Аерофлоту здійснюють польоти у 84 країни світу (1981). Споруджено аеровокзальні комплекси в Москві, Ленінграді, Ризі, Борисполі (Київ), Єревані, Алма-Аті тощо. За період 1940—81 загальна довжина повітряних ліній (без відділків, що перекриваються) зросла з 146 тис. км до 1019 тис. км, в т. ч. в межах території СРСР — з 144 тис. км до 804 тис. км. Вантажооборот за цей період збільшився з 23,2 млн. т до3085 млн. т. Особливо зріс пасажирооборот: у 1940 літаками було перевезено 400 тис. пасажирів, у 1965 — 42,1 млн., у 1981 — 108,9 млн. пасажирів. Високі темпи розвитку повітр. транспорту пов'язані з тех. переозброєнням авіації, зокрема з введенням в експлуатацію швидкісних реактивних літаків великої вантажопідйомності та дальності польоту. За одинадцяту п'ятирічку 1981—85 передбачено збільшити пасажирооборот повітр. транспорту прибл. в 1,3 раза. Вантажооборот усіх видів транспорту має зрости на 19%, пасажирооборот — на 15,5%. Відповідно до рішень XXVI з'їзду КПРС розробляється довгочасна комплексна програма розвитку транспорту.

А. Т. Хрущов.

Зв'язок. В СРСР є всі види зв'язку — пошта, телеграф, телефон (міжміський, міський, внутріра-йонний), радіомовлення, радіозв'язок, телебачення, відеотелефон, радіотелефон та ін. Крім зв'язку заг. користування, існує зв'язок внутрівідомчого користування (у підпорядкуванні м-в і відомств), а також внутрівиробничого (шахти. з-ди, радгоспи, колгоспи тощо), організовуваний з урахуванням особливостей структури і технологічних процесів виробн. Засоби зв'язку СРСР заг. користування становлять загально держ. систему зв'язку країни (див. Єдина автоматизована система зв'язку СРСР). Продукція зв'язку 1981 становила 6,8 млрд. крб., що в 11 раз більше, ніж 1940, або в 2 рази більше, ніж 1970 (табл. с. 390). В сучас. період майже всі сільс. Ради, радгоспи і колгоспи мають телефонний зв'язок. Із заг. кількості телефонних апаратів (30,6 млн. одиниць) понад 4/5 припадає на міську, решта — на сільс. телефонну мережу. Інтенсивно розвивається телеграфний зв'язок. Збільшилась кількість телеграфних повідомлень, що їх передають через мережу абонентського телеграфу (73,3 тис. апаратів, 1981), яка дедалі більшою мірою використовується для передачі даних АСУ нар. г-вом. Широко застосовують факсимільний зв'язок для передачі зображень газетних шпальт. Одне з найважливіших напрямів розвитку поштового зв'язку — створення автоматизованих систем обробки письмової кореспонденції і посилок. Телебаченням охоплено 87% населення країни. В системі зв'язку СРСР широко впроваджуються засоби автоматизації. Космічний зв'язок через систему "Орбіта" дає можливість передавати телепрограми і підтримувати радіозв'язок з віддаленими районами країни та обмінюватися телерадіопрограмами через системи Євробачення й Інтербачення. На одинадцяту п'ятирічку 1981— 85 передбачено забезпечити повніше задоволення потреб нар. г-ва і населення в послугах зв'язку, підвищити їхню якість; продовжити формування Єдиної автоматизованої системи зв'язку країни на базі найновіших систем передачі інформації; збільшити за п'ятиріччя протяжність міжміськ. телефонних каналів прибл. в 1,8 раза, кількість телефонів у містах і сільс. місцевості — в 1,3 раза, в т. ч. встановлених у населення — в 1,4 раза.

Д. Т. Хрущов.

Будівництво — одна з найважливіших галузей нар. г-ва, що відіграє велику роль у забезпеченні розвитку ін. галузей, у створенні матеріальної основи для підвищення життєвого рівня рад. народу. Частка буд-ва у валовому сусп. продукті країни 1981 становила 9,5%. У цій галузі нар. г-ва працює 11,3 млн. чол., або 10% заг. чисельності робітників і службовців, зайнятих у матеріальному виробн. Залежно від призначення об'єктів розрізняють промислове будівництво, енергетичне будівництво, гідротехнічне будівництво, сільське будівництво, житлово-цивільне будівництво. Буд-во в СРСР характеризується швидкими темпами введення в дію основних фондів, зростанням капітальних вкладень і обсягом виконуваних буд.-монтажних робіт. За обсягом капітальних вкладень на нове будівництво, розширення і реконструкцію діючих підприємств Рад. Союз посідає 1-е місце у світі. В 1918—81 в СРСР зведено і відбудовано 45,0 тис. великих пром. підприємств, розширено і технічно переозброєно багато з-дів і ф-к, прокладено 55.0 тис. км з-ць (44,8 тис. км електрифіковано), споруджено понад 133 тис. км магістральних газопроводів і відгалужень від них та

77.1 тис. км магістральних нафто- і нафтопродуктопроводів. За 1946— 80 введено в дію 13,0 млн. га зрошуваних і 18,3 млн. га осушених земель. Капітальні вкладення в нар. г-во за 1918—81 становили 2474 млрд. крб. Осн. частина їх спрямовувалась на розвиток пром-сті (35,8% усіх коштів). Лише за довоєнні п'ятирічки збудовано і введено в дію 9 тис. нових великих пром. підприємств. Потужна будівельна індустрія СРСР дала можливість у короткий строк відновити зруйновані під час Великої Вітчизн. війни пром. об'єкти, реконструювати і розширити діючі підприємства і збудувати нові на базі останніх досягнень науки і техніки. Серед них — Дніпровський гірничо-збагачувальний комбінат, Волзький трубний з-д, Вахшський азотно-туковий з-д, автомоб. з-д у Тольятті та багато ін. підприємств різних галузей. Став до ладу ряд великих ГЕС у Європ. частині країни, Сибіру і Серед. Азії, серед них — унікальна за своїми масштабами Красноярська ГЕС. Збудовано метрополітени в Ленінграді, Києві, Харкові, Тбілісі, Баку, Єревані.Споруджується Байкало-Амурська магістраль. За роки десятої п'ятирічки 1976—80 введено в експлуатацію діючих понад 1200 великих державних промислових підприємств. Серед них — перша черга Миколаївського глиноземного з-ду, Мажейкський і Павлодарський нафтопереробні з-ди, перші черги Камського комплексу з-дів по виробн. великовантаж. автомобілів і волгодонського з-ду "Атом-маш", Чебоксарський з-д пром. тракторів тощо. Стали до ладу Запорізька і Вуглегірська ДРЕС, Вірменська атомна електростанція, Нурекська ГЕС ім. Л. І. Брежнєва. Введено в дію Саяно-Шушенську ГЕС (5 агрегатів по 640 тис. кВт кожний), Екібастузьку ДРЕС-1 (2 агрегати по 500 тис. кВт), Курську і Чорнобильську атомні електростанції (введено по 4 агрегати потужністю 500 тис. кВт кожний). Збудовано понад 500 підприємств по виробн. товарів нар. споживання, серед них — вовнопрядильна ф-ка у Кривому Розі, Андижанська прядильно-ткацька ф-ка, Курський шкіряний з-д та багато ін. Введено в дію метрополітен в Ташкенті. В 1981 стало до ладу понад 200 нових держ. промислових підприємств. У широких масштабах здійснювались тех. переозброєння, реконструкція діючих підприємств; на це було спрямовано бл. 23 млрд. крб. держ. капітальних вкладень. Капітальні вкладення на розвиток с. г. по Есьому комплексу робіт за 1918—81 становили 528 млрд. крб. З 70-х рр. у сільс. буд-ві взято курс на буд-во великих спеціалізованих тваринницьких комплексів з прогресивною технологією утримання худоби і автоматизацією виробничих процесів. У 1971—81 збудовано багато механізованих птахофабрик, введено в дію держ. тваринницькі комплекси по вирощуванню і відгодівлі свиней на 7 млн. голів, молодняка великої рогатої худсби — на 504 тис. голів. Зросла якість житл.-цивільного буд-ва, поліпшилось планування квартир, архіт. вигляд і благоустрій міст і сіл. За 1918—81 збудовано 3614,5 млн. м2 заг. (корисної) площі житл. будинків, а також велику кількість будов комунально-побут. та соціально-культур. призначення. За 1976—81 поліпшено житл. умови більш як 60 млн. чол. Бл. 80% міськ. населення країни живе в окремих квартирах. Осн. напрямом розвитку буд-ва є індустріалізація, перетворення буд-ва на механізований, потоковий процес складання і монтажу будинків і споруд з буд. конструкцій і де

талей з високим ступенем заводської готовності.

В країні склався і функціонує будівельний комплекс, до складу якого входять будівельна індустрія , будівельних матеріалів промисловість, буд. і шляхове машинобудування, машинобудування для пром-сті буд. матеріалів, виробнича і соціальна інфраструктура. Підвищення рівня індустріалізації буд-ва і механізації трудомістких процесів внесло великі зміни в технологію буд. виробн., його організацію. У буд-ві здійснюється широка спеціалізація, впроваджуються нові методи орг-ції робіт, зокрема швидкісний метод буд-ва, бригадний метод організації праці (див. Бригадний підряд), застосовується система господарського розрахунку. Дальшому вдосконаленню будівництва в Рад. Союзі сприятиме реалізація комплексу заходів, розроблених постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про поліпшення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи" (1979). В одинадцятій п'ятирічці 1981— 85 осн. завданням капітального буд-ва є нарощування виробничого потенціалу країни на новій тех. основі, спорудження жител і об'єктів комунально-побутового і соціально-культур. призначення. Намічено здійснити заходи щодо докорінного поліпшення буд-ва, підвищення ефективності капітальних вкладень. Гол. увагу приділяти забезпеченню своєчасного введення в дію осн. фондів і виробничих потужностей. Капітальні вкладення спрямовувати насамперед на реконструкцію і тех. переозброєння підприємств і на завершення раніше розпочатих будов; створити умови для повсюдного поширення наскрізного потокового бригадного підряду; здійснити заходи по значному скороченню затрат ручної праці.

А. Т. Хрущов.

Внутрішня торгівля й побутове обслуговування. У підвищенні життєвого рівня рад. народу дедалі більшу роль відіграють галузі нар. г-ва, безпосередньо пов'язані з обслуговуванням населення. Через внутрішню торгівлю реалізується прибл. 4/5 всіх матеріальних благ, які надходять в особисте споживання. Роздрібний товарооборот держ. і кооп. торгівлі, включаючи громадське харчування, 1981 становив 286,0 млрд. крб., порівняно з 1970 він зріс на 76%. За 1970— 80 товарооборот у розрахунку на душу населення зріс на 16,0%. В заг. обсязі роздрібного товарообороту постійно підвищується питома вага непрод. товарів, що свідчить про неухильне зростання матеріального добробуту населення СРСР. У 1940 продаж непрод. товарів становив 37%, а 1981 — 50.3% роздрібного товарообороту, продовольчих — відповідно 63% і 49,7%. До системи держ. і кооп. торгівлі входять і підприємства громад. харчування. їхній товарооборот 1981 становив 25,0 млрд. крб., а частка його в заг. товарообороті — 8,7%. За 1976—81 товарооборот у громад. харчуванні зріс майже на 27,3%, у т. ч. у міських поселеннях — на 26,7%, а в селах — на 32,1%. На кінець 1981 в СРСР було 696,2 тис. підприємств роздрібної торгівлі (1940 — 407,2 тис.) та 308,5 тис. підприємств громадського харчування (1940 — 87,6 тис). Торговельна площа в магазинах за 1976—81 зросла на 12,0%. Зростання торг. мережі і збільшення її потужності супроводиться дедалі більшим поширенням прогресивних форм торгівлі: самообслуговування, приймання попередніх замовлень на товари, доставка товарів додому, торгівля за зразками, продаж товарів у кредит тощо. Все більшого розвитку набуває мережа підприємств побутового обслуговування населення. За роки Рад. влади побутове обслуговування як галузь нар. г-ва було створено, по суті, заново. Нині побутове обслуговування є галуззю з розвинутою індустр. базою — пром. підприємствами, виробничими об'єднаннями, фірмами і комбінатами, які мають у своєму розпорядженні високопродуктивні машини і механізми. Підприємства побутового обслуговування в сучас. період надають населенню понад 600 видів побутових послуг. В СРСР на кін. 1981 налічувалося 273 тис. (1965 — 193 тис.) підприємств, середньорічна чисельність працюючих становила 2677 тис. чол. (1965 — 1321 тис). Обсяг побутових послуг, наданих населенню 1981, становив 8405 млн. крб. (у порівнянних цінах 1981). Прискореними темпами розвивається побутове обслуговування в сільс. місцевості, де на кін. 1981 кількість підприємств становила 112,7 тис. (1965 — 80,2 тис), обсяг усіх побутових послуг — 2256 млн. крб. (у порівнянних цінах 1981 ) З метою найповнішого задоволення потреб населення в побутових послугах, скорочення нераціональних затрат позаробочого часу трудящих широко впроваджуються прогресивні форми обслуговування: приймання замовлень на дому і по телефону, доставка виконаних замовлень додому, ремонт побутової техніки майстрами на дому, виконання замовлень у присутності замовника тощо. Набули поширення побутові фірми і спец. бюро "добрих послуг". В одинадцятій п'ятирічці 1981—85 передбачено

збільшити роздрібний товарооборот держ. і кооп. торгівлі на 22— 25%, повніше задовольняти попит на предмети культурно-побутового і госп. призначення та ін. непрод. товари. Послідовно проводити лінію на забезпечення стабільності держ. роздрібних цін. Розширяти роздрібну торг. мережу, зміцнювати матеріально-тех. базу держ. і кооп. торгівлі, вдосконалювати організацію управління торгівлею. Піднести роль громад. харчування в задоволенні потреб населення. На основі послідовного здійснення заходів, намічених Продовольчою програмою СРСР на період до 1990 року, забезпечити дальше поліпшення харчування населення за рахунок найцінніших щодо поживності продуктів. Збільшити обсяг реалізації побутових послуг прибл. в 1,4—1,5 раза. Прискореними темпами розвивати побутове обслуговування в сільс. місцевості і в сх. районах країни.

Г. І. Таланова.

Праця. В умовах соціалізму в результаті докорінних змін у виробничих відносинах, утвердження сусп. власності на засоби виробн. і ліквідації всіх форм експлуатації праця кожного виробника стає вільною працею на себе і своє суспільство. Процес соціалістичної праці характеризується колективізмом, товариським співробітництвом і взаємодопомогою людей, єдністю особистих, колективних і сусп. інтересів, оскільки добробут кожної людини залежить від особистого внеску у створення сусп. багатства, а також від праці всіх членів суспільства. Праця в СРСР має заг. характер, що означає: суспільство надає усім своїм членам можливість працювати (право на працю закріплено в Конституції СРСР, включаючи право на вибір професії, рід занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, профес. підготовки, освіти і з урахуванням сусп. потреб; всі працездатні члени суспільства зобов'язані працювати на користь усього суспільства). В СРСР здійснюються принципи матеріального стимулювання праці на засадах розподілу за кількістю і якістю її і морального стимулювання праці (особисте і колективне), все ширше розгортається соціалістичне змагання як принципово нова форма організації високоефективної праці за соціалізму, в якому велику роль відіграють профспілки. Динамічний розвиток усіх галузей нар. г-ва супроводиться постійним збільшенням кількості зайнятих у сусп. виробництві. Суттєві зміни відбуваються в структурі зайнятих у народному господарстві. Зростає кількість працюючих у невиробничій сфері, особливо зросла частка зайнятих у галузях охорони здоров'я, нар. освіти й науки. Високими темпами розвивається комунально-побутове обслуговування, торгівля, громад. харчування, спорт, туризм. Швидкими темпами збільшується кількість зайнятих у галузях, що визначають тех. прогрес в усьому нар. г-ві — в машинобудуванні і металообробці, хім. і нафтохім. пром-сті, електроенергетиці. Зростає роль інженерно-тех. працівників у сусп. виробн. Чисельність їх за 20 років (1961—80) зросла більш як у два рази. Кількість спеціалістів з вищою і серед. спец. освітою, зайнятих у нар. г-ві, 1981 становила 29,8 млн. чол. (1941 — 2,4 млн.), в т. ч. питома вага жінок-спеціалістів з вищою і серед. спец. освітою становила 59% (1941 — 36%). У планомірному розвитку соціалістичної економіки важлива роль належить забезпеченню нар. г-ва необхідними кадрами працівників, підготовці, розподілу і раціональному використанню трудових ресурсів. Особливо це стосується кадрів робітн. класу — провідної сили суспільства—і колг. селянства. В 1981 середньорічна кількість робітників у нар. г-ві становила 79,6 млн. чол. У 1981 в профес.-тех. навч. закладах було підготовлено 2469 тис. кваліфікованих робітників (1960 — 741 тис. чол., 1970 — 1638 тис. чол.), 1474 тис. чол. механізаторських кадрів для с. г. Нових професій і спеціальностей набули 7,2 млн. робітників і службовців (1940 — 2,4 млн.; 1970 — 6,6 млн.), підвищили кваліфікацію 34,1 млн. чол. (1940 — 1,2 млн.; 1970—10,5 млн.); 394 тис. чол. навчилися нових професій у колгоспах, підвищили кваліфікацію 2809 тис. чол. (1970—1414 тис. чол.). З розгортанням науково-технічної революції швидкими темпами зростає чисельність працівників, зайнятих у галузі науки, їхня роль у тех. прогресі й підвищенні економічної ефективності соціалістичного виробництва. В 1981 в країні було 1411,2 тис. наук. працівників (1950 — 162,5 тис), або 1/4 частина всіх наук. працівників світу. За роки Рад. влади створено науково обгрунтовану систему матеріального стимулювання праці. Осн. її формою на держ. підприємствах і в установах є заробітна плата. Гол. ланка її організації — тарифна система, яка диференціює рівень оплати праці залежно від її складності, умов, нар.-госп. значення. В колгоспах введено гарантовану грош. оплату праці. Матеріальну заінтересованість колгоспників у високих результатах праці створюють також додаткова оплата і преміювання, розміри яких залежать від досягнутих результатів виробн. (див. Оплата праці в сільському господарстві). За 1950—80 мінімум заробітної плати збільшився в 3,5 раза, а серед. заробітна плата — в 2,6 раза. В "Основах законодавства Со юзу РСР і союзних республік про працю" встановлено, що нормальна тривалість робочого часу робітників і службовців на підприємствах, в установах і орг-ціях не може перевищувати 41 год. на тиждень. Коротший тиждень встановлено для робітників і службовців віком від 15 до 18 років, а також для вчителів, лікарів і деяких ін. працівників. Усім робітникам і службовцям надається щорічна відпустка із збереженням місця роботи і серед. заробітку тривалістю не менш як 15 робочих днів. Всезростаюче значення в житті кожного члена суспільства мають суспільні фонди споживання. В 1985 вони досягнуть 138 млрд. крб., що становитиме бл. 2 тис. крб. у середньому на сім'ю з чотирьох чоловік. Панування соціалістичних виробничих відносин, впровадження досягнень науково-технічного прогресу забезпечують динамічне зростання продуктивності праці — вирішального показника розвитку нар. г-ва. В 1979 порівняно з 1940 продуктивність сусп. праці зросла в 10,5 раза; продуктивність праці в пром-сті — в 7,5 раза, в с. г. (сусп. виробн.) — в 4 рази; в буд-ві — в 6,3 раза; на залізничному транспорті — в 4,7 раза. В одинадцятій п'ятирічці 1981—85 продуктивність праці передбачено підвищити на 17—20%. Піднести тех. озброєність праці, всемірно впроваджувати комплексну механізацію й автоматизацію виробничих процесів, скорочувати в усіх галузях чисельність працівників, зайнятих ручною працею, особливо на допоміжних та підсобних роботах. На Листопадовому пленумі ЦК КПРС 1982 вказувалось на необхідність підвищувати темпи зростання продуктивності праці, створювати такі умови — економічні та організаційні, — які б стимулювали якісну, продуктивну працю, ініціативу й підприємливість.

Є. Л. Маневич.

Фінанси і кредит. Фінанс.-кредитний механізм соціалістичного суспільства є складовою частиною господарського механізми і виступає як сукупність форм і методів, прийомів і важелів фінанс-кредитної політики д-ви. Фінанси СРСР являють собою систему екон. відносин, спрямованих на планомірне утворення, розподіл і використання фондів грош. засобів для забезпечення розширеного соціалістичного відтворення, неухильного підвищення добробуту народу, обороноздатності країни. В соціалістичному суспільстві існування фінансів зумовлено наявністю д-ви, товарно-грош. відносин та діянням вартості закону. їхня суть визначається діянням економічних законів соціалізму, плановою соціалістичною системою г-ва, що базується на сусп. власності на засоби виробн., природою і функціями держави. Осн. функції фінансів СРСР: розподільна, суть якої полягає в розподілі і перерозподілі сукупного суспільного продукту і національного доходу в інтересах планомірного розвитку сусп. виробн., і контрольна, яка пов'язана з контролем і стимулюванням ефективного використання матеріальних, трудових і фінанс. ресурсів суспільства. Фінанси також є важливим економічним інструментом соціалістичної економічної інтеграції, зміцнення дружніх зв'язків з країнами, що розвиваються, розширення взаємовигідних екон., наук.-тех. і культур. зв'язків з капіталістичними д-вами. На всіх етапах соціалістичного будівництва рад. фінанси відігравали і відіграють активну роль у розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. В. І. Ленін зазначав, що "всякі радикальні реформи наші приречені на невдачу, коли ми не матимемо успіху у фінансовій політиці" (Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 36, с. 331). Фінанс. механізм включає централізовані фонди грошових ресурсів, що забезпечують фінанс. потреби сусп. виробн., і децентралізовані, які пов'язані з функціонуванням окремих виробничих одиниць (об'єднань, підприємств) на основі господарського розрахунку. Централізований фонд грош. ресурсів СРСР — бюджет державний — формується переважно за рахунок доходів і нагромаджень соціалістичного г-ва. Держ. об'єднання (підприємства) і орг-ції вносять у бюджет податок з обороту, платежі від прибутку, нарахування на соціальне страхування та деякі ін. платежі, джерелом яких є створений в об'єднаннях (підприємствах) і орг-ціях чистий доход. Колгоспи, кооп. орг-ції та підприємства, громад. орг-ції вносять у бюджет прибутковий податок. Населення бере участь у формуванні держ. бюджету, гол. чин. сплачуючи податки (частка їх у держ. бюджеті незначна). Переважна частина акумульованих держ. бюджетом ресурсів спрямовується на фінансування народного господарства і соціально-культур. заходи. За рахунок ін. частини чистого доходу підприємства створюють грош. фонди розширення виробн. і фонди економічного стимулювання виробн. (зокрема, фонд розвитку виробництва, фонд соціально-культурних заходів і житлового будівництва, фонд розвитку науки і техніки єдиний, фонд матеріального заохочення тощо). Централізований фонд дає можливість соціалістичній державі утворювати і використовувати цільові фонди грошових ресурсів, необхідні для виконання її функцій — господарсько-організаторської, культурно-виховної, управління, охорони соціалістичної власності, оборони країни. Фінансова сторона діяльності об'єднань (підприємств) охоплює грош. відносини, що складаються в процесі відтворення всередині об'єднань (підприємств), між окремими об'єднаннями (підприємствами), між об'єднаннями (підприємствами) і вищестоящими орг-ціями, між об'єднаннями (підприємствами) і д-вою. Фінанс. відносини об'єднань (підприємств) регулюються Загальним положенням про всесоюзне і республіканське промислове об'єднання, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР 2.III 1973 та Положенням про виробниче об'єднання (комбінат), затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР 27.III 1974. На рівні госпрозрахункових ланок нар. г-ва фінанс. механізм активно впливає на продуктивність праці, фондовіддачу, економію матеріальних затрат, поліпшення якссті продукції. Підвищення продуктивності праці стимулюється за допомогою фондів екон. стимулювання, обсяг яких зріс 1981 до 31,0 млрд. крб. (1965 — 2,6 млрд. крб.), фінансуванням заходів у галузі науково-технічного прогресу. На зростання фондовіддачі впливає такий фінанс. важіль, як плата за фонди (питома вага його в заг. сумі держ. доходів становить більш як 10% ), а також першочергове фінансування реконструкції і тех. переозброєння діючих підприємств. Стимулюючий вплив фінансів на поліпшення якості продукції здійснюється встановленням надбавок до оптових цін на вироби вищої якості. Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про поліпшення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи" (1979) розроблено систему заходів щодо посилення ролі фінансової політики в підвищенні економічної ефективності соціалістичного виробництва. Запроваджується нова система фінансування наук-тех. робіт з єдиного фонду розвитку науки і техніки, принципово новий показник — норматив розподілу прибутку, що має стимулювати прийняття колективами об'єднань (підприємств) напружених планів, сприяти збільшенню доходів держави і одночасно підвищувати госпрозрахункову заінтересованість виробничих об'єднань (підприємств). Директивними показниками в п'ятирічних планах економічного і соціального розвитку пром. м-в, об'єднань (підприємств) стають заг. сума прибутку підприємств і госп. орг-цій, платежі в держ. бюджет і асигнування з бюджету. Планомірне використання фінанс. ресурсів дає можливість забезпечити грош. ресурсами розв'язання таких важливих завдань комуністичного будівництва, як формування і розвиток прогресивних галузей пром-сті, що визначають наук.-тех. прогрес; прискорене зростання продуктивних сил у с. г., що сприяє поступовому подоланню істотних відмінностей між містом і селом, неухильне підвищення життєвого рівня всіх членів суспільства. Фінанси широко використовують як знаряддя зміцнення централізованого планового керівництва нар. г-вом і розвитку ініціативи підприємств, об'єднань і орг-цій. Кредит за соціалізму є системою екон. відносин, що відображають акумуляцію і використання грош. ресурсів у процесі планомірного розширеного соціалістичного відтворення на умовах їх поворотності. Як форма планомірного руху позичкового фонду соціалістичної д-ви, він використовується в інтересах розширеного відтворення і підвищення добробуту трудящих. Кредитування нар. г-ва здійснюють держ. кредитні установи — банки на основі затверджуваних урядом кредитних планів. Кредит виконує такі основні функції: перерозподіл коштів у процесі розширеного соціалістичного відтворення, контроль, заміщення готівки кредитними знаряддями обігу та кредитними операціями, що відіграє важливу роль у плановому регулюванні грошового обігу і зміцненні рад. карбованця. Кредитування нар. г-ва здійснюється на основі таких принципів: плановість (позички надають відповідно до встановлених планових завдань в міру виконання нар.-госп. планів); цільове призначення (на певні планові об'єкти і на потреби, пов'язані з виконанням плану виробн. і реалізації продукції); пряме кредитування (банк надає позички безпосередньо підприємству, об'єднанню або орг-ції); забезпеченість кредиту товарно-матеріальними цінностями або відповідними розрахунковими документами; строковість і поворотність кредиту. За строками і цільовим призначенням розрізняють короткостроковий кредит (надається на строк до 1 року) і довгостроковий кредит (надається на строк до 20 років). Кредит надають також населенню на споживчі потреби. В СРСР населення одержує позички в банках на житлове будівництво, при купівлі товарів в розстрочку тощо.

Існують і такі кредитні відносини, за яких два виступає позичальником коштів у населення в формі різних грош. вкладів населення в ощадні каси і банки. За користування позичковими коштами д-ва встановлює в плановому порядку плату у формі процента. Кредитна система СРСР характеризується єдністю і високим рівнем концентрації банківської справи. Банківська система в СРСР включає Державний банк СРСР з держ. трудовими ощадними касами, Всесоюзний банк фінансування капітальних вкладень (Будбанк СРСР), Банк для зовнішньої торгівлі СРСР (Зовнішторгбанк СРСР). За характером операцій до кредитної системи можна віднести ломбарди та каси взаємодопомоги. Відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 12.VII 1979 вводяться два нові види кредиту для виробничих і наук.-виробничих об'єднань: на оплату робіт, що фінансуються за рахунок коштів єдиного фонду, якщо роботи виконуються в коротші строки, ніж це заплановано, та на здійснення високоефективних заходів щодо розвитку науки і техніки, непередбачених планом. Ці кредити мають погашатися за рахунок коштів єдиного фонду протягом двох років. Держбанку СРСР і Будбанку СРСР дозволено надавати виробничим об'єднанням (підприємствам) і орг-ціям кредити для виробн. нової продукції і поліпшення якості виготовлюваних виробів, а також на розширення виробн. товарів нар. споживання і поліпшення побутового обслуговування населення. їх надають понад ліміт держ. капітальних вкладень. Умовою надання їх є окупність витрат і погашення позичок протягом двох років. Джерелом погашення є додатковий прибуток і частково податок з обороту на виготовлювані товари. З 1.І 1981 запроваджено нову шкалу платежів за користування кредитом. Заходи щодо вдосконалення фінанс.-кредитного механізму є складовою частиною вдосконалення всього госп. механізму і спрямовані на посилення збалансованості і комплексності планування, підвищення ефективності соціалістичного виробн. Поряд з кредитом всередині країни існує міжнародний кредит, що відображає кредитні відносини соціалістич. д-ви з ін. д-вами. Кредит, що надають одна одній соціалістичні країни, — важливий засіб екон. взаємодопомоги, дальшого поглиблення соціалістичної економічної інтеграції країн — членів Ради Економічної Взаємодопомоги. Кредит сприяє розвиткові екон. зв'язків соціалістичних країн з капіталістичними. Рад. Союз і ряд ін. соціалістичних країн надають велику кредитну допомогу країнам, що розвиваються. Кредитна система СРСР має забезпечити найсприятливіші умови для успішного розв'язання завдань, накреслених КПРС, щодо дальшого підвищення ефективності сусп. виробн., матеріального і культур. рівня життя рад. людей.

В. М. Федосов.

Зовнішня торгівля і зовнішні економічні зв'язки. Зовнішня торгівля в СРСР є монополією д-ви; її призначення — сприяти виконанню нар.-госп. планів шляхом використання умов міжнародного поділу праці і перш за все соціалістичного поділу праці. Завдяки могутньому піднесенню економіки на основі науково-технічного прогресу, розширення міжнар. соціалістичного ринку СРСР вийшов на одне з провідних місць у світовій торгівлі. Розвиток зовн. торгівлі СРСР спрямовується на зміцнення світової системи соціалізму, на розгортання співробітництва з країнами, які визволилися від колоніального гніту, на розширення взаємовигідних торг. відносин з усіма д-вами світу. Зовнішньо-екон. зв'язки СРСР розвиваються високими темпами. Якщо 1918, коли було обнародувано ленінський декрет про монополію зовн. торгівлі, Рад. Росія вела торгівлю з 9 д-вами, то СРСР у 1950 — з 44, 1981 — з 142 д-вами світу. Характерною особливістю зовніш-ньоекон. зв'язків СРСР є їхній сталий динамічний розвиток, неухильне додержання принципів взаємної вигоди, сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань. За 1951—81 обсяг зовн. торгівлі СРСР збільшився в 13 раз; з соціалістичними країнами — в 10 раз, зокрема з країнами — членами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) — в 12 раз, розвинутими капіталістичними країнами — в 26 раз, країнами, що розвиваються,— в 48 раз. Рад. Союз є великим експортером паливно-енерг. ресурсів, пром. сировини, машин, металург., енерг. устаткування. Зростає експорт з СРСР сучас. устаткування для атомних, теплових і гідроелектростанцій, доменного, металург. та ін. видів пром. устаткування, верстатів, приладів, тракторів, автомобілів. У рад. імпорті переважають різні машини, устаткування, прилади, прод. товари, сировина для їхнього виробництва, промислові товари народного споживання. Осн. частина зовнішньоторг. обороту СРСР припадає на соціалістичні країни. Частка товарообороту з цими країнами у всьому зовнішньоторг. обороті СРСР (1981) становить 52,8%, у т. ч. з країнами — членами РЕВ — 47,6%. Екон. співробітництво з країнами — членами РЕВ зосереджено на виконанні спільно розроблених країнами РЕВ довгострокових програм щодо розвитку матеріального виробн., науки і техніки, дальшого розвитку спеціалізації і кооперування в рамках Комплексної програми дальшого поглиблення і вдосконалення співробітництва і розвитку соціалістичної екон. інтеграції країн — членів РЕВ. Найбільшими торг. партнерами серед соціалістичних країн є НДР (1981, зовнішньоторг. оборот становив 10,7 млрд. крб.), Чехословаччина (8,5 млрд. крб.), Польща (8,1 млрд. крб.), Болгарія (8,1 млрд. крб.), Угорщина (6,6 млрд. крб.). Виходячи з принципів мирного співіснування д-в з різними соціальними системами, СРСР здійснює взаємовигідні торг.-екон. і наук.-тех. зв'язки з капіталістичними країнами, які виявляють заінтересованість у співробітництві з Рад. Союзом. Зовн. торгівля з промислово розвинутими капіталістичними країнами становила 32,2%. Гол. торг. партнери серед них (1981) — ФРН (6,0 млрд. крб.), Фінляндія (5,0 млрд. крб.), Франція (4,2 млрд. крб.), Італія (3,5 млрд. крб.). Важливу роль в системі зовнішньо-екон. зв'язків Рад. д-ви відіграють країни, що розвиваються, Азії, Африки і Лат. Америки. Частка їх у зовнішньоторг. Обороті СРСР становила 15,0% (1981). Будуються ці зв'язки на взаємовигідній основі і здійснюються в рамках реалізації угод, які грунтуються на довгочасній пром. кооперації. Рад. Союз подає цим країнам екон. і тех. допомогу в спорудженні пром. підприємств, енерг., с.-г. та ін. об'єктів, які сприяють зміцненню їхньої екон. і політ. незалежності. Гол. партнери серед цих країн — Індія (2,4 млрд. крб.), Аргентіна (2,4 млрд. крб.). В одинадцятій п'ятирічці 1981— 85 передбачено всемірно розвивати взаємовигідні торговельні, економічні і наук.-технічні зв'язки з соціалістичними країнами, далі поглиблювати соціалістичну екон. інтеграцію країн — членів РЕВ. Розвивати на довгостроковій і рівноправній основі взаємовигідний обмін товарами, всебічні екон., наук.-тех. та ін. зв'язки Рад. Союзу з країнами, що розвиваються. Виходячи з принципів мирного співіснування д-в з різними соціал ьними системами і необхідності закріплення розрядки міжнар. напруженості, здійснювати стабільні взаємовигідні торг.-екон. і наук.-тех. зв'язки з капіталістичними країнами, які виявляють заінтересованість у співробітництві з Рад. Союзом. Продовжувати реалізацію наявних домовленостей і укладення нових угод у галузі здійснення великомасштабних проектів у паливній, металург., хім. пром-сті та ін. галузях нар. г-ва. Вишукувати ін. шляхи розвитку співробітництва з цими країнами. Розвивати виробн. експортних товарів. У галузі імпорту раціонально використовувати можливості міжнар. поділу праці для прискорення наук.-тех. прогресу, повнішого задоволення потреб нар. г-ва в прогресивному устаткуванні, найновіших технологічних процесах, сировині і матеріалах, а також попиту населення на товари народного споживання.

А. Т. Хрущов

Економічні райони. Економічне районування в СРСР базується на тер. поділі праці. Кожний екон. район характеризується госп. своєрідністю і сталістю внутрірайонних зв'язків. Екон. районування дає змогу диференційовано керувати процесами тер. організації г-ва. Сітку екон. районування затверджено 1963 (з подальшими уточненнями). Вона включає 19 великих екон. районів, а також Молдавську РСР. Див. також карту Економічні райони СРСР, с. 393 і розділи Народне господарство у статтях про союзні республіки СРСР.

Літ.: Ленин В.И. Об электрификации. М., 1964; Ленин В. И. О товарном производстве и торговле в период строительства социализма. М., 1958; Ленин В. И. Вопросы строительства социализма и коммунизма. М., 1980; Ленин В. И. О принципах социалистического хозяйствования. М., 1964; Ленин В. И. О социалистических финансах М., 1971; Ленин В. И. О международной политике и международном праве. М., 1958; КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК, т. 1 — 11. К., 1978—82; Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. Сборник документов, т. 1 — 13. М., 1967—81; Конституція (Основний Закон) Союзу Радянських Соціалістичних Республік. К., 1982; Матеріали XXIV з'їзду КПРС. К., 1972; Матеріали XXV з'їзду КПРС. К.. 1976; Матеріали XXVI з'їзду КПРС. К., 1981; Про дальше вдосконалення господарського механізму і завдання партійних і державних органів. Постанова ЦК КПРС від 12 липня 1979 року.— Про поліпшення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 12 липня 1979 року. К., 1979; Продовольча програма СРСР на період до 1990 року і заходи по її реалізації. Матеріали травневого Пленуму ЦК КПРС 1982 року. К., 1982; Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 22 листопада 1982 року. К., 1982; Андропов Ю. В. Шістдесят років СРСР. К., 1983; Струмилин С. Г. Очерки социалистической экономики СССР (1929 — 1959 гг.). М.. 1959; Экономика СССР в послевоенный период (Краткий экономический обзор). М., 1962; Абалкин Л. И. Хозяйственный механизм развитого социалистического общества. М., 1973; Хачатуров Т. С. Интенсификация и эффективность в условиях развитого социализма. М., 1978; Хачатуров Т. С. Эффективность капитальных вложений. М., 1979; Экономика социалистической промышленности. М., 1980; Экономическое могущество развитого социализма. К., 1981; Экономическая политика КПСС. М., 1981; Вопросы теории экономического развития социализма. К..1981; Экономический потенциал развитого социализма. М., 1982; Советский Союз (Политико-экономический справочник). М., 1978; Народное хозяй ство СССР. 1922 — 1982. Юбилейный статистический ежегодник М., 1982.

XI. Добробут трудящих.

Неухильне підвищення добробуту трудящих Радянської країни на сучасному етапі здійснюється на основі реалізації соціальної програми КПРС, розробленої XXV і XXVI з'їздами КПРС, планомірного розвитку сусп. виробн., сталого зростання національного доходу. В Рад. Союзі прибл. 3/4 нац. доходу використовують безпосередньо на споживання і бл. 1/4 — на соціалістичне нагромадження. З урахуванням затрат на житл. і соціально-культур. буд-во безпосередньо на нар. добробут спрямовано 4/5 нац. доходу. За роки десятої п'ятирічки безпосередньо на добробут трудящих (враховуючи затрати на житл. і соціально-культур. буд-во) було спрямовано 1625 млрд. крб., на 334 млрд. крб., або на 26% більше, ніж у дев'ятій п'ятирічці. Узагальнюючим показником рівня життя народу є реальні доходи населення. Цей показник характеризує кількість одержаних населенням матеріальних благ і послуг з урахуванням змін роздрібних цін і витрат на виплату податків та ін. обов'язкових платежів. Рівень реальних доходів населення СРСР зумовлюється величиною заробітної плати робітників і службовців і оплатою праці в колгоспах, виплатами і пільгами з суспільних фондів споживання, пільговою квартирною платою і оплатою комунальних послуг, стабільними цінами на споживчі товари, низькими тарифами міського транспорту тощо.В СРСР забезпечується планомірне і швидке зростання реальних доходів усіх верств суспільства.

З кожною п'ятирічкою зменшується диференціація реальних доходів різних груп населення. В результаті здійснення важливих соціальних заходів забезпечено зближення рівнів реальних доходів колгоспників з реальними доходами робітників і службовців. Так, реальні доходи робітників і службовців у розрахунку на одного працюючого 1981 порівняно з 1940 збільшились у 4,1 раза, а реальні доходи колгоспників — в 7,2 раза. Велике значення мало введення гарантованої оплати праці в колгоспах, єдиної системи пенсійного і соціального забезпечення. Рівень реальних доходів колгоспників відносно реальних доходів робітників і службовців у розрахунку на члена сім'ї підвищився з 75% 1965, до 89% 1981. Важливу роль у зростанні реальних доходів населення відіграють сусп. фонди споживання. З цих фондів населенню забезпечуються безплатні освіта, підвищення кваліфікації і мед. обслуговування, виплачуються пенсії, стипендії, надаються матеріальна допомога, оплачувані чергові відпустки, безплатні й пільгові путівки в санаторії та будинки відпочинку тощо. В міру зростання сусп. виробн. і нац. доходу збільшуються і виплати із сусп. фондів споживання (табл. с. 396). В 1981 із заг. суми виплат і пільг понад 50% становили грош. виплатні За роки десятої п'ятирічки населенню було надано виплат і пільг на суму 527 млрд. крб., що на 134 млрд. крб., або на 34%, більше порівняно з дев'ятою п'ятирічкою. Сума вкладів населення в ощадні каси 1981 становила 165,7 млрд. крб., що більше ніж в 236

раз порівняно з 1940. Серед. розмір вкладу дорівнює 1122 крб. Витрати на соціально-культур. заходи і науку збільшились за 1940—81 в 28 раз і становлять 130,0 млрд. крб., майже 27% нац. доходу СРСР. Середньорічний обсяг роздрібного товарообороту 1976—80 становив 246,1 млрд. крб., 1981— 294,1. У 1981 роздрібний товарооборот держ. і кооп. торгівлі збільшився проти 1940 в 11,1 раза, товарооборот на душу населення — в 8,1 раза, в т. ч. в сільс. місцевості— в 10,3 раза. Міськ. житл. фонд країни 1981 становив 2270 млн. м2 заг. (корисної) площі (сільс. житл. фонд — 1404 млн. м2). За останні три п'ятирічки (1966—80) було збудовано бл. 33 млн. квартир заг. площею майже 1591 млн. м2. За цей час житл. умови поліпшили 162,0 млн. чол. капітальні вкладення на житл. буд-во за 1976—81 становили 105,2 млрд. крб. (1971—75 — 75,4 млрд. крб.). В одинадцятій п'ятирічці (1981—85) дальший соціальний прогрес суспільства пов'язаний із здійсненням широкої програми зростання нар. добробуту. Ця програма охоплює поліпшення всіх сторін життя рад. людей— споживання і житло, культуру і відпочинок, умови праці і побуту. На підвищення рівня життя населення спрямовується в розрахунку на 1985 16,6 млрд. крб., у т. ч. бл.

10 млн. крб. на підвищення заробітної плати робітників і службовців. Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців зросте за п'ятиріччя на 14,5% і 1985 становитиме 193 крб. Оплата праці колгоспників у громад. г-ві підвищиться на 20%. Реальні доходи на душу населення за п'ятиріччя мають зрости на 16—18%. Разом з тим, підвищення рівня життя трудящих не зводиться лише до зростання грош. доходів. Як зазначалося на XXVI з'їзді КПРС, на перший план висувається завдання поліпшити постачання населенню продовольства, а також пром. товарів широкого вжитку. Послідовна реалізація Продовольчої програми СРСР на період до 1990 року забезпечить стабільне постачання населення продовольчими і пром. товарами, буде досягнуто найповніше збалансування платоспроможного попиту з товарними ресурсами і платними послугами. Роздрібний товарооборот держ. і кооп. торгівлі 1985 становитиме 345 млрд. крб. Передбачено послідовно поліпшувати житл. умови рад. людей. За п'ять років буде збудовано 530—540 млн. м2 заг. площі житла. Значно розшириться буд-во житл. будинків у сх. районах країни і в сільс. місцевості. В одинадцятій п'ятирічці триває далі планомірний процес поступового подолання істотних відмінностей між містом і селом, поліпшуються умови життя населення в усіх республіках і районах країни.

Літ.: В. И. Ленин, КПСС о повышении жизненного уровня трудящихся. Документы и материалы. М., 1975; Матеріали XXVI з'їзду КПРС. К., 1981; Продовольча програма СРСР на період до 1990 року і заходи по її реалізації. Матеріали травневого Пленуму ЦК КПРС 1982 року. К., 1982; Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС. 22 листопада 1982 року. К., 1982; Капустин Е. И. Рост благосостояния советского народа — высшая цель экономической политики КПСС. М., 1974; Саркисян Г. С. Основной экономический закон социализма. М., 1975; Экономическая политика КПСС. М., 1981.

С. П. Тимошенко.

XII. Охорона здоров'я.

Охорона здоров'я народу — одне з найважливіших соціальних завдань КПРС і Радянської держави, являє собою систему соціально-економічних і медичних заходів. Право рад. людини на охорону здоров'я гарантовано Конституцією СРСР (ст. 42). Воно тісно пов'язане з правом на працю, на відпочинок, на житло, на матеріальне забезпечення в старості й при інвалідності (див. Соціальне забезпечення), з охороною материнства і дитинства, з держ. заходами по охороні навколишнього середовища. У дореволюц. Росії працювали гол. чин. приватні лікарі у великих містах. У 1913 в Росії було 28,1 тис. лікарів (1,8 лікаря на 10 тис. ж.); 46 тис. серед. мед. працівників (2,9 працівника на 10 тис. ж.); 5300 лікарн. закладів, 207,6 тис. ліжок (13 ліжок на 10 тис. ж.). Більш як 30 % міст не мали лікарень зовсім. У 1912 було зареєстровано бл. 13 млн. інфекц. хворих. Осн. принципами соціалістич. охорони здоров'я в СРСР є її держ., плановий характер, профілактична спрямованість, безплатність і загальнодоступність кваліфікованої мед. допомоги, єдність мед. теорії і практики з широким використанням досягнень науки і техніки в діяльності закладів охорони здоров'я й співробітництво з ін. країнами в галузі мед. науки, участь громадськості й широких мас трудящих у розв'язанні питань охорони здоров'я. Рад. система охорони здоров'я базується на соціалістичному гуманізмі.11 липня 1918 В. І. Ленін підписав декрет Раднаркому про створення Нар. комісаріату охорони здоров'я РРФСР. У 1936 було створено союзно-респ. Наркомат (з 1946 — М-во) охорони здоров'я СРСР; відповідні органи створено в усіх союзних і авт. республіках. Відділи охорони здоров'я є у виконкомах крайових, обл., місц. і районних Рад народних депутатів. Для мед. обслуговування працівників окремих галузей нар. г-ва у складі ряду міністерств створено мед.-сан. служби. З 1965 в обох палатах Верховної Ради СРСР функціонують постійні комісії з охорони здоров'я та соціального забезпечення, з 1976 — комісії в питаннях праці та побуту жінок, охорони материнства і дитинства. При місц. Радах нар. депутатів існують постійні комісії з охорони здоров'я. Найважливіші принципи соціалістичної охорони здоров'я набули творчого розвитку в Програмах партії, рішеннях з'їздів КПРС, спеціальних постановах партії і Рад. уряду (зокрема, в постановах ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 14 січня 1960 "Про заходи по дальшому поліпшенню медичного обслуговування і охорони здоров'я населення СРСР", від 5 липня 1968 "Про заходи по дальшому поліпшенню охорони здоров'я і розвитку медичної науки в країні" і від 26 серпня 1982 "Про додаткові заходи по поліпшенню охорони здоров'я населення"). В грудні 1969 Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров'я. В СРСР створена й успішно функціонує єдина система подання безплатної, загальнодоступної та кваліфікованої медичної допомоги усіх видів (поліклінічної, стаціонарної; лабораторні дослідження, допомога при пологах тощо). Безплатними є також харчування, ліки і всі види побутового обслуговування хворого на період його перебування в лікув. закладах (лікарнях, диспансерах). Деяким групам хворих, які хворіють на онкологічні, гемолітичні захворювання, туберкульоз, шизофренію, епілепсію, діабет та ін., а також інвалідам Великої Вітчизн. війни та дітям у віці до 1 року ліки відпускаються безплатно і при амбулаторно-поліклінічному лікуванні. Кошти на охорону здоров'я надходять з держ. бюджету, держ. фондів, кооперативних, профспілкових та ін. громад. орг-цій, а також від колгоспів. Інтенсивно розвивалася і продовжує вдосконалюватися принципово нова система позалікарняної допомоги, яка організована за дільнично-тер. принципом. В СРСР діють понад 35 тис. амбулаторно-поліклінічних закладів, де протягом року лікарі проводять 2,5 млрд. прийомів пацієнтів. В амбулаторіях і поліклініках починають і закінчують лікування 80% хворих, що свідчить про високу ефективність і загальнодоступність цього виду допомоги. На 1981 в країні діяло понад 23 тис. лікарняних закладів, у яких було 3384 тис. ліжок (125 ліжок на 10 тис. ж-). Збудовані й будуються багато профільн і й спеціалізовані лікарні, оснащені сучас. мед. технікою та апаратурою. На їхній базі організовано спеціалізовані центри обласного, міжобласного, респ. та всесоюзного значення. Великим досягненням рад. охорони здоров'я стала система подання швидкої медичної допомоги, створена і збільшується кількість спеціалізованих бригад — кардіологічних, реанімаційних, дитячих та ін. Це дає змогу проводити ефективне лікування на до госпітальному етапі. Організовано службу санітарної авіації. У країні розгорнуто широку мережу мед. закладів для мед.-сан. обслуговування робітників, на великих підприємствах створено медико-санітарні частини. Все це дозволило максимально наблизити мед. допомогу до місця роботи. Мед. обслуговування жителів сільс. місцевості організується з урахуванням екон.-геогр., демографічних особливостей і побудовано на принципі етапності подання допомоги. Позалікарняна допомога здійснюється в лікар. амбулаторіях та фельдшерсько-акушерських пунктах. Стаціонарне лікування зосереджено в дільничних, центральних районних, обласних, крайових та респ. лікарнях. В СРСР здійснюються соціально-екон., в т. ч. мед., заходи, що забезпечують поєднання функцій материнства з активною участю жінок у трудовій та громад. діяльності, гармонійний розвиток дітей і підлітків. Д-ва повністю бере на себе всі витрати, пов'язані з соціальним страхуванням. Тим, хто захворів, у разі втрати працездатності надається грош. допомога в розмірі до 100% їхньої заробітної плати. Надається також допомога по вагітності й пологах, сплачується більша частина витрат на санаторно-курортне (див. Курорти, Санаторії) лікування та відпочинок, на лік. харчування, на проведення оздоровчої роботи серед дітей, підлітків, студентів. Важливим фактором є підготовка лікарів та ін. мед. персоналу й розподіл його з урахуванням особливостей території та розселення населення. В 1981 кількість лікарів досягла 1033,9 тис, серед. мед. персоналу — 2,9 млн. чол., що становить 38,5 лікаря та 107,3 працівника з серед. мед. освітою на 10 тис. ж. Створено базу для підвищення кваліфікації мед. працівників. Підвищенню морально-етичного рівня лікарів сприяла "Присяга лікаря Радянського Союзу" (введена 1971). Осн. напрям соціалістичної охорони здоров'я — профілактичний. Здійснюються періодичні мед. огляди, створено систему профес. відбору, лікарського контролю у фіз. культурі та спорті. Проводиться у широких масштабах диспансеризація, 1980 нею було охоплено понад 45 млн. чол. Масовими профілактичними оглядами населення щороку охоплюють близько 110 млн. чол. Здійснюється широка програма первинної профілактики найпоширеніших неінфекційних хвороб (серцево-судинних, онкологічних, легеневих, ендокринних та ін.). Санітарно-епідеміологічна служба забезпечує контроль за дотриманням всіма підприємствами, орг-ціями та установами, а також окремими громадянами діючих норм сан. законодавства, крім того, вона бере участь в організації і проведенні багатьох сан.-гіг. та протиепідемічних заходів. Сучасна структура санітарно-епідеміологічної служби, її права і обов'язки визначені в "Положенні про державний санітарний нагляд в СРСР" (1973). Активну участь у роботі органів та закладів охорони здоров'я беруть профспілки. При медичних закладах існують громад. ради, до складу яких входять мед. працівники та представники громадськості. Незмінний помічник медиків — Союз Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР, що об'єднує в своїх рядах понад 100 млн. чол. В Рад. Союзі ліквідовано більшість небезпечних інфекційних хвороб, що забирали в минулому життя сотень тисяч людей. Захворюваність на дифтерію, поліомієліт зведено до поодиноких випадків. Систематично знижується захворюваність на коклюш, кір та ін. інфекційні хвороби. Це є однією з умов, завдяки яким за минулі 60 років смертність населення в СРСР знизилася більш як у 3 рази, дитяча смертність — майже в 9 раз, середня тривалість життя зросла з 32 до 70 років. Система організації охорони здоров'я в Радянській країні пройшла перевірку часом і здобула міжнародне визнання. В прийнятій

XXIII Всесвітньою асамблеєю охорони здоров'я резолюції про осн. принципи розвитку нац. служб охорони здоров'я найважливіші принципи і положення, притаманні соціалістичній охороні здоров'я, визнані найефективнішими і рекомендовані всім д-вам— членам Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) для використання при виборі схеми організації мед. допомоги населенню. Високу оцінку здобула система рад. охорони здоров'я на Міжнар. конференції з первинної медико-сан. допомоги, яка відбулася у вересні 1978 в м. Алма-Аті. Розширюється співробітництво СРСР з зарубіжними країнами в галузі мед. науки та охорони здоров'я. Важливим етапом колективної розробки теорії та практики організації соціалістичної охорони здоров'я є прийняття XVII нарадою міністрів охорони здоров'я соціалістичних країн "Основних напрямів і перспектив соціалістичної охорони здоров'я" (1976). Створено Постійну комісію РЕВ з охорони здоров'я. Позитивно розвивається і співробітництво в галузі мед. науки та охорони здоров'я з капіталістичними країнами. Радянський Союз бере активну участь у діяльності Всесвітньої організації охорони здоров'я. В СРСР лікарів готують медичні інститути (83 вузи цього профілю, в т. ч. стоматологічні і фармацевтичні, 1980), а також мед. ф-ти ун-тів — Вільнюського, Чуваського, Якутського, Мордовського та ін.— всього 9 ф-тів (1980). Спеціалістів з серед. мед. і фарм. освітою готують медичні училища (1980 — 626 уч-щ). Планування, координацію, оцінку результатів і контроль за проведенням наук.-мед. досліджень здійснює Академія медичних наук СРСР. Виходить значна кількість журналів (1980 — понад 100 назв) з різних галузей медицини, зокрема наук.-популярний журнал "Здоровье" та ін.,"Медицинская газета". В СРСР створено спеціалізовані мед. вид-ва: центральне — "Медицина" та ряд республіканських (зокрема, "Здоров'я" в УРСР). Іл. див. на окремому аркуші, с. 384—385.

Літ.: Ленинские декреты по здравоохранению, 1917 — 1921 гг. М., 1970: Основы законодательства Союза ССР и союзных республик о здравоохранении. М., 1970; Постановления КПСС и Советского правительства об охране здоровья народа. М., 1958; Серенко А. Ф.. Соболевский Г. Н. Здравоохранение социалистического общества. М., 1975; Социальная гигиена и организация здравоохранения. М., 1977; 60 лет советского здравоохранения.М., 1977; Буренков С. П., Головтеев В. В., Корчагин В. П. Социалистическое здравоохранение: задачи, ресурсы,перспективы развития. М., 1979; Здравоохранение в СССР в X пятилетке. М., 1981; Петровский Б. В. Новый этап в развитии народного здравоохранения СССР. М., 1981; Буренков С. П., Глазунов И. С. О развитии профилактического направления в советском здравоохранении. "Советское здравоохранение", 1981, № 3; Охорона здоров'я України в братній сім'ї народів СРСР. К., 1982.

О. П. Щепін.

XIII. Фізична культура і спорт.

Фіз. культура і спорт — органічна частина рад. культури та громад. життя, комплекс заходів, що здійснюються держ., громад. і фізкультурно-спорт. орг-ціями, спрямованих на гармонійний розвиток фіз. і духовних здібностей людини, зміцнення її здоров'я, підвищення та тривале збереження творчої активності, на підготовку до високопродуктивної праці, на захист Батьківщини. В 1918 організовано перші фізкультурно-спорт. осередки й гуртки Всевобучу, комсомольські т-ва "Мурашка" (Москва), "Спартак" (Петроград), "Червоний молодняк" (Мінськ) та ін., 1923 — перше всесоюзне фізкультурно-спорт. т-во "Динамо", 1935— добровільне спорт. т-во (ДСТ) "Спартак", 1936 — понад 60 ДСТ профспілок. З перших років Рад. влади держ. і фізкультурно-спорт. орг-ції за активною участю профспілок і комсомолу здійснюють програму масового розвитку фіз. культури і спорту в усіх районах країни. Вже в 20-х рр. повсюдно проводилися легкоатлетичні кроси, велогонки, лижні та ін. масові змагання, відбулися перші чемпіонати РРФСР (з плавання, 1921; футболу, 1922), Всесоюзне свято фізкультури (1923), перша Всесоюзна спартакіада (1928). Осн. напрями розвитку фіз. культури і спорту на різних етапах соціалістичного й комуністичного будівництва визначені постановами ЦК партії "Про завдання партії в галузі фізичної культури" (1925), "Про фізкультурний рух" (1929), "Про хід виконання Комітетом у справах фізичної культури і спорту директивних вказівок партії і уряду про розвиток масово-фізкультурного руху в країні й підвищення майстерності радянських спортсменів" (1948), "Про заходи по дальшому розвитку фізичної культури і спорту" (1966); постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про дальше піднесення масовості фізичної культури і спорту" (1981). В Програмі КПРС, у постановах ЦК КПРС і Рад. уряду підкреслюється держ. значення розвитку фіз. культури і спорту як важливої ділянки виховної роботи серед населення. Програмною і нормативною основою системи фіз. виховання є Всесоюзний фізкультурний комплекс "Готовий до праці й оборони СРСР" (ГПО). В 1937 для розвитку комплексу ГПО введено Єдину Всесоюзну спортивну класифікацію. Організовані заняття з фіз. культури і спорту проводяться у двох осн. напрямах — обов'язковому та добровільному. До обов'язкових занять залучають усіх учнів загальноосв. шкіл, профес-тех., серед. спец. та вищих навч. закладів, особовий склад Збройних Сил СРСР, міліції та деяких ін. орг-цій. Заняття проводяться за держ. програмами. На підприємствах, в установах і навч. закладах організуються заняття виробничою гімнастикою. Організаційно-методичне керівництво обов'язковими заняттями і контроль за виконанням. їх здійснюють відповідні м-ва й відомства. Масова фізкультурно-оздоровча і спорт. робота проводиться фізкультурно-спорт. орг-ціями профспілок, деяких міністерств та відомств, а також ДТСААФ СРСР. У 1982 налічувалося 8 всесоюзних ДСТ профспілок: "Буревісник", "Водник", "Зеніт", "Локомотив", "Спартак", "Труд", "Урожай", "ФіС" ("Фізкультура і Спорт"); відомчі т-ва: "Динамо", "Трудові резерви", ДТСААФ, фізкультурно-спорт. орг-ції Збройних Сил СРСР. Роботу профспілкових ДСТ координує Всесоюзна рада ДСТ профспілок, сільських — Центр. рада сільс. Спорт. т-в. Заг. керівництво розвитком фіз. культури і спорту та роботою фізкультурно-спорт. орг-цій здійснює Комітет по фіз. культурі і спорту при Раді Міністрів СРСР через тер. Спорт. комітети, керівництво розвитком тех. видів спорту — ЦК ДТСААФ СРСР, туризму і спорт. орієнтування — Центр. рада з туризму та екскурсій ВЦРПС. Активно співробітничають з Спорткомітетом СРСР і ЦК ДТСААФ СРСР громад. виборні органи фізкультурного руху: Олімпійський комітет СРСР, федерації СРСР з видів спорту, федерації спорт. преси, кіно, наочної та лекційної пропаганди тощо. На підприємствах, у колгоспах, радгоспах, установах і навч. закладах спорт. т-ва створюють колективи фіз. культури (1981 — понад 231 тис), у вищих навч. закладах, на великих підприємствах, будовах та ін. — спорт. й спортивно-тех. клуби (1981 — понад 7 тис). Навчально-тренувальну роботу проводять також дитячо-юнацькі спорт, школи (1981 — понад 6,5 тис). Загалом у коле ктивах фіз. культури, спорт. клубах і школах налічувалося (1982)83,7 млн. чол., у спорт. секціях — бл. 46 млн. чол. На поч. 1982 підготовлено: майстрів спорту СРСР (звання встановлено 1935) 181 тис. чол.; майстрів спорту СРСР міжнар. класу (встановлено 1965) 7,1 тис. чол.; звання засл. майстра спорту (встан. 1934) присуджено 2,6 тис. чол.; засл. тренера СРСР (встан. 1956) — бл. 1,3 тис. чол. (див. Звання спортивні). В 1982 у фізкультурному русі було зайнято понад 328 тис. штатних працівників (з них понад 75% з вищою і серед. фізкультурною освітою),а також 7,8 млн. інструкторів, тренерів і понад 6,4 млн. спорт. суддів, що працюють на громад. засадах. Підготовку кадрів здійснюють понад 220 вищих і серед. спец. навч. закладів, у т. ч. 23 ін-ти фізкультури, 96 факультетів фізичного виховання в педагогічних та в вищих навч. закладах, 25 технікумів, 73 відділення у пед. уч-щах (на 1982). Щороку випускається понад 16 тис. спеціалістів з вищою і понад 10 тис. із серед. фізкультурною освітою. Науково-пед. кадри готують у системі аспірантури при гол. ін-тах фізкультури (Москва, Ленінград, Київ, Мінськ, Тбілісі) і в трьох спеціалізованих н.-д. ін-тах фіз. культури: Всесоюзному (Москва), Ленінградському і Грузинському (Тбілісі).

Медико-санітарне забезпечення занять фіз. культурою і спортом та лікарський контроль здійснюють бл. 400 лікарсько-фізкультурних диспансерів і мережа мед. пунктів. Розвивається матеріально-тех. база фізкультурного руху. На 1.І 1982 налічувалося понад 3,6 тис. стадіонів, 74 тис. спорт. залів, 1,8 тис. наливних басейнів для плавання, 450 тис. спорт. майданчиків, 107 тис. футбольних полів,2 тис. тенісних кортів, понад 29 тис. стрілецьких тирів, 6,3 тис. лижних баз, 2,1 тис. ковзанярських доріжок тощо. Обсяг виробництва спортивного інвентаря та устаткування досягає 3,9 млрд. крб. на рік. Фіз. культура і спорт фінансуються з держ. і профспілкового бюджетів, кооперативних коштів і власних доходів фізкультурно-спорт. орг-цій. Рад. фізкультурний рух відзначається планомірним, пропорційним масовим розвитком в усіх союзних республіках (табл.). Велика увага приділяється масовій пропаганді фізичної культури і спорту. В 1939 встановлено єдине всесоюзне свято — День фізкультурника (18 липня; тепер — у серпні). Одним з найдійовіших засобів пропаганди є масові спорт. змагання. Щороку тільки за всесоюзним спорт. календарем їх проводиться до 300. Найбільші з них: спартакіади профспілок, школярів; спорт. ігри молоді, студентів; дитячі змагання — "Старти надій", "Шкіряний м'яч" (футбол), "Золота шайба" (хокей), "Зірниця" і "Орля" (військово-спорт. ігри) та ін. З 1956 один раз на 4 роки проводяться спартакіади народів СРСР. В стартах 7-ї Спартакіади народів СРСР (1979) брало участь 87,6 млн. чол., у фіналі — понад І0 тис. спортсменів з усіх союзних республік і 2,3 тис. чол. з 85 країн світу. В 1982 видавалося 35 спорт. газет і журналів (разовий тираж — понад 7 млн. прим), з них 15 центральних. Вид-во "Фізкультура і спорт" (засн. 1923) та ін. вид-ва щороку випускають бл. 200 найменувань книг та ін. видань 3 спорт. тематики заг. тиражем бл. 10 млн. прим. Щороку виходять на екран бл. 40 документальних, науково-популярних, навч. та худож. фільмів, присвячених фіз. культурі й спорту.

З середини 40-х рр. почали інтенсивно розвиватися міжнар. зв'язки рад. спортсменів. Спорт. федерації СРСР вступили до більшості міжнародних спортивних об'єднань (вони є членами більш як 80 об'єднань) і беруть участь у чемпіонатах світу, Європи, змаганнях на кубки світу і Європи та ін.В 1951 створено й визнано Міжнародним олімпійським комітетом (МОК) Олімпійський комітет СРСР. З 1952 спортсмени СРСР беруть участь у Олімпійських іграх (зимових Олімпійських іграх — з 1956), вони завоювали 1018 олімпійських медалей, у т. ч. 401 золоту, 326 срібних, 291 бронзову. В 1949 — 81 рад. спортсмени понад 2 тис. раз перемагали на чемпіонатах світу і бл. З тис.— на чемпіонатах Європи. В СРСР на 1982 відбулося понад 100 чемпіонатів світу, Європи й змагань на кубки Європи, Міжнар. дружні спорт. ігри молоді (1957), Універсіада (1973), Всесвітній конгрес спорт. науки (1974), 43-й конгрес Міжнар. федерації спорт. преси (1979) тощо. В 1980 в Москві проведено (за рішенням МОК 1974) Ігри XXII Олімпіади. За видатні спорт. досягнення і заслуги у розвитку фіз. культури і спорту понад 3 тис. спортсменів і працівників фізкультурно-спорт. орг-цій нагороджено (на 1.І 1982) орденами й медалями СРСР. Орденами СРСР нагороджено Держ. центральний (Москва) і Ленінградський ін-ти фіз. культури, спорт. т-ва "Динамо", "Спартак", "Трудові резерви", ЦСКА і ряд ін. спорт. орг-цій. Див. також статті про окремі види спорту та іл. на окремому аркуші до ст. Спорт.

С. П. Павлов.

Туризм. Виникнення рад. туризму належить до поч. 20-х рр. Туристський рух в СРСР розвивається відповідно до держ. політики в галузі охорони здоров'я народу. Туризм є також засобом духовного, культур. і соціального розвитку людини. Керівництво туристським рухом у країні здійснює Центр. рада по туризму та екскурсіях (ЦРТЕ; 1962—69 — Центр. рада по туризму) ВЦРПС; роботою дитячих туристських орг-цій керує Центр. дитяча екскурсійно-туристська станція М-ва освіти СРСР (засн. 1970). Міжнар. туристські зв'язки здійснюють Всесоюзне акціонерне т-во "Інтурист" (створене 1929) і Бюро міжнар. молодіжного туризму "Супутник" (створене 1958). Туризм як вид спорту включено до Єдиної Всесоюзної спортивної класифікації (з 1949) та Всесоюзного фізкультурного комплексу "Готовий до праці й оборони СРСР". З метою популяризації туризму запроваджено масовий значок "Турист СРСР", а також значки "Турист СРСР" І, II і III ступенів. ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР і ВЦРПС прийняли постанови "Про заходи по дальшому розвитку туризму та екскурсій у країні" (1969), "Про дальший розвиток і вдосконалення туристсько-екскурсійної справи в країні" (1980), що зміцнили матеріальну базу туризму. Розвиток туризму пов'язаний з використанням природних та соціально-екон. рекреаційних ресурсів. В СРСР діють понад 11 тис. туристських маршрутів (на 1.І 1982). В 1980 на 963 туристських базах відпочивало 22,5 млн. чол., на туристських маршрутах вихідного дня — 10 млн. чол., в екскурсіях взяли участь 173 млн. чол. Широкого розвитку набув самодіяльний туризм. Кожного року в походах по рідному краю, по місцях революційної, бойової і трудової слави рад. народу беруть участь понад ЗО млн. чол.; працюють 3 тис. туристських клубів, багато пунктів прокату туристського спорядження. В останні роки туризм перетворився у важливу галузь економіки невиробничої сфери. Наук. дослідження в галузі туризму ведуть Ін-т географії АН СРСР, Центральний і зональні ін-ти курортології й фізіотерапії М-ва охорони здоров'я СРСР, Всесоюзна н.-д. лабораторія туризму і екскурсій ЦРТЕ, н.-д. лабораторія по іноз. туризму (Москва) та ін. орг-ції. Кадри для туристських орг-цій готують Центральні і зональні туристські курси ЦРТЕ, Ін-т підвищення кваліфікації спеціалістів Гол. управління з іноз. туризму при Раді Міністрів СРСР, спец. ф-т у Вищій школі профспілкового руху ВЦРПС. В СРСР видаються щомісячний журн. "Турист", проспекти "Туристские маршруты", для іноз. туристів — журн. "Путешествие в СССР" (рос, англ., франц. і нім. мовами). Іл. с 397.

Літ.: Макарцев Н. А. Страницы истории советского спорта. М., 1967; Азар В. И. Экономика и организация туризма. М., 1972; История физической культуры и спорта. М., 1975; Советская система физического воспитания. М., 1975; Всё о спорте, т. 1—3. М., 1978; Абукова Н. X., Ахалая В. Б. Туризм и экскурсионное дело. Библиография отечественной литературы (1965—1973 гг.). Сухуми. 1975.

XIV. Народна освіта. За даними перепису 1897, в Росії серед населення віком від 9 до 49 років письменних було лише 27,9% (в т. ч. у сільс. місцевості — 21,7%), а серед жінок— 14%-За висловом В. І. Леніна, уряд Росії дев'ятьом десятим населення заступав шлях до освіти (див. Повне зібр. тв., т. 23, с. 130). Система освіти мала станово-класовий характер. Корінне населення нац. окраїн було майже повністю неписьменним. Так, у Серед. Азії (1897) неписьменних таджиків було 99,5%, киргизів — 99,4%, туркменів — 99,3%, узбеків — 98,4%, казахів —98%. На Україні відповідно — 76%, серед жінок— 88%. У 1914/15 навч. р. в Росії було 2300 серед. загальноосв. шкіл (800 тис. учнів) і 450 серед. спец. навч. закладів (54 тис. учнів), 105 вузів (127,4 тис. студентів). Вищі й серед. спец. навч. заклади територіально були розміщені нерівномірно. В Серед. Азії вищих шкіл не було, у Сибіру і на Далекому Сході було лише 4 виші школи. В Киргизії, Таджикистані, Туркменії не було жодного серед. спец. навч. закладу. Після Великої Жовтн. соціалістич. революції створено нову систему освіти, в історично стислі строки розгорнуто широку мережу загальноосв. і профес. шкіл (початкових, серед. і вищих), ліквідовано неписьменність серед дорослого населення, всі здобутки науки й культури стали загальнонар. надбанням. Система освіти в СРСР розвивалася разом з розвитком рад. суспільства. В Конституції СРСР сказано: "В СРСР існує і вдосконалюється єдина система народної освіти, яка забезпечує загальноосвітню і професійну підготовку громадян. служить комуністичному вихованню, духовному і фізичному розвиткові молоді, готує її до пращ і громадської діяльності". Осн. принципи нар. освіти в СРСР: рівність усіх громадян СРСР у здобутті освіти незалежно від расової і нац. належності, статі, відношення до релігії, майнового і соціального стану; обов'язковість освіти для всіх дітей і підлітків; держ. і громад. характер усіх навч.-виховних закладів; свобода вибору мови навчання (рідною мовою або мовою ін. народу СРСР); безплатність усіх видів навчання, утримання частини тих, хто навчається, на повному держ. забезпеченні, стипендіальне забезпечення учнів і студентів та надання їм ін. матеріальної допомоги; єдність системи нар. освіти і наступність усіх типів навч. закладів, що забезпечує можливість переходу від нижчих ступенів навчання до вищих; єдність навчання і комуністичного виховання; співробітництво школи, сім'ї і громадськості у вихованні дітей і молоді; зв'язок навчання і виховання підростаючого покоління з життям, з практикою комуністичного будівництва; наук. характер освіти, її постійне вдосконалення на основі найновіших досягнень науки, техніки, культури; гуманістичний і високоморальний характер освіти і виховання; спільне навчання осіб обох статей; світський характер освіти, який виключає вплив релігії. Принципи і система нар. освіти в СРСР визначені Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про народну освіту (липень 1973) та Законами про нар. освіту союзних республік (1974). Система народної освіти в СРСР включає дошкільне виховання, заг. серед. освіту, позашкільне виховання, професійно-технічну освіту, середню спеціальну освіту, вищу освіту. Вона відповідає сучас. етапові розвитку рад. суспільного ладу, відіграє визначну роль у розвитку продуктивних сил країни, в піднесенні матеріальної та духовної культури народу, в поступовій ліквідації відмінностей між розумовою і фіз. працею.

Дошкільне виховання. В 1914 на тер. Росії було 275 дит. садків і майданчиків. У них виховувалося бл. 7 тис. дітей. За роки Рад. влади створено широку мережу постійних дит. садків і ясел-садків, сезонних дит. майданчиків. На кін. 1981 в СРСР було 130,3 тис. дит. ясел, садків і ясел-садків. У них виховувалося 14755 тис. дітей, у т. ч. в містах — 70,1 тис. дит. ясел, садків і ясел-садків (11 158 тис. дітей) і в сільс. місцевості — 60,2 тис. дит. ясел, садків і ясел-садків (3597 тис. дітей). Тільки 1981 введено в дію дошкільних закладів на 562 тис. місць. Про кількість дітей у дошкільних закладах по союзних республіках див. таблицю. Загальна середня освіта. В 1914/15 навч. р. на тер. Росії налічувалося 123,7 тис. загальноосв. шкіл, з них початкових і вищих початкових — 121,4 тис, середніх — 2,3 тис Всього в цих школах навчалося 9,7 млн. учнів, з них 8,6 млн. у початкових школах. У 1930 в СРСР запроваджено загальне обов'язкове початкове навчання, а 1934 — загальне обов'язкове семирічне навчання і введено таку структуру загальноосвітньої школи: початкова (1—4 класи), неповна середня (1—7 класи), середня школа (1— 10 класи). У 1943/44 навч. р. поряд з цими типами шкіл створено школи робітн. і сільс. молоді, 1956 — школи-інтернати. З 1958 замість семирічного запроваджено заг. обов'язкове восьмирічне навчання, а з серед. 70-х рр.— обов'язкову заг. середню освіту, законодавчо закріплену Конституцією СРСР (1977). Загальна серед. освіта здійснюється в серед. загальноосв. школах, у серед. профес-тех. училищах і серед. спец.навч. закладах. Серед. загальноосв. школа — основна форма здобуття заг. серед. освіти — є єдиною трудовою політех. школою. Для розвитку різнобічних інтересів і здібностей учнів та їхньої профес. орієнтації при школах організовуються факультативні заняття за вибором учнів, школи і класи з поглибленим теор. і практичним вивченням окремих предметів, різних видів праці, мистецтва і спорту, виробниче навчання. Залежно від місц. умов створюються окремо початкові (1—3 класи), восьмирічні (1—8 класи) і серед. школи в складі 1—10 (11) класів при збереженні єдності і наступності всіх ступенів заг. серед. освіти. Для забезпечення доступності загальноосв. школи для учнів і здійснення заг. серед. освіти важливе значення має запровадження оптимального шкільного районування, безплатний проїзд учнів сільс. місцевості в школу та зі школи, інтернати при школах, гаряче харчування, безплатне користування підручниками, створення підготовчих класів та фондів заг. серед. освіти, шкіл з подовженим днем і груп подовж, дня, шкіл-інтернатів, дит. будинків, санаторно-лісових шкіл для хворих дітей та спец. шкіл для дітей і підлітків, які мають вади у фіз. чи розумовому розвитку, вечірні (змінні) і заочні школи або спец. класи у серед. загальноосв. школах для працюючої молоді. В СРСР на початок 1981/82 навч. р. було 143 тис. загальноосв. шкіл (44,3 млн. учнів), у т. ч. вечірніх (заочних) шкіл працюючої молоді — 12,1 тис. (4600 тис. учнів); число шкіл подовженого дня та шкіл з групами подовженого дня — 83,2 тис. (11,3 млн. учнів), у т. ч. в місті — 27,6 тис. (5,8 млн. учнів), на селі — 55,6 тис. (5,5 млн. учнів). Протягом десятої п'ятирічки кожний третій учень 1—8-х класів був охоплений школами й групами подовженого дня і перебував на на-півінтернатному утриманні. В 1981/82 навч. р. закінчили повну (і неповну) загальноосв. серед. школу 8086 тис. чол., у т. ч. вечірню — 1391 тис. чол. Якщо за період 1918 — 40 серед. освіту здобули 3829 тис.чол., то лише за один 1981 — 5024 тис. чол. У цьому ж році 4916 тис. учнів денних серед. загальноосв. шкіл пройшли трудове навчання на підприємствах пром-сті, с. г. та в установах. У загальноосв. школах СРСР 1981/82 навч. р. працювало 2332 тис. учителів, з них — 72 % жінки (про загальноосв. школи по союзних республіках див. табл.). Дитячі позашкільні заклади. В СРСР 1981/82 навч. р. налічувалося 4896 палаців і будинків піонерів і школярів, 1391 станція юних техніків, 919 станцій юних натуралістів, 242 екскурсійно-туристські станції, 162 дит. парки, 48 дит. залізниць, 63302 літні піонерські табори, 8509 дит. б-к, 8021 муз., худож. і хореографічна школа, 6 721 дит. і юнацька спорт. школа та ін. позашкільні заклади. Всіх позашкільних закладів налічувалося 103 156. Професійна освіта. В 1981/82 навч. р. в СРСР було 7378 профес.-тех. уч-щ (3713 тис. учнів), у т. ч. 4443 серед. профес.-тех. уч-ща (2168 тис. учнів). Профес-тех. і тех. уч-ща 1981/82 навч. р. підготували 2469 тис. кваліфікованих робітників для промисловості, буд-ва, транспорту, с. г. В 1981 оволодівали новими професіями і підвищували свою кваліфікацію на підприємствах, в установах, орг-ціях 34140 тис. робітників і службовців.Середня спеціальна освіта. Серед. спец. навч. заклади — технікуми, училища — готують спеціалістів для всіх галузей народного г-ва і культури. В 1981/82 навч. р. в СРСР було 4393 серед. спец. навч. заклади, у яких навчалося 4556,8 тис. учнів, у т. ч. 1689 тис.— на заочних і вечірніх відділеннях. Серед усіх учнів — 57% жінок. У 1981 серед. спец. навч. заклади закінчило 1287,3 тис. чол. (1914 — 7,4 тис. чол.).

Про кількість середніх спец. навч. закладів по союзних республіках див. таблицю, с. 399. Вища освіта. Вищі навч. заклади готують висококваліфікованих спеціалістів для всіх галузей нар. г-ва і культури. На початок 1981/82 навч. р. в СРСР працював 891 вуз, де навчалося 5284,5 тис. студентів, у т. ч. без відриву від виробн.—2273 тис. Серед студентів — 52% жінок (про кількість вищих навч. закладів по союзних республіках див. табл.). Серед заг. кількості вузів — 68 ун-тів. За роки Рад. влади вузи і технікуми підготували 45,0 млн. спеціалістів, з них лише в дев'ятій п'ятирічці — 9,1 млн., в десятій — 10 млн. спеціалістів (у т. ч. 3,7 млн. з вищою освітою). В 1981 вищі навч. заклади СРСР випустили 831,2 тис. спеціалістів (1914 — 12,2 тис). Наук. кадри готують через аспірантуру у вищих навч.закладах і н.-д. ін-тах. У 1981/82 навч. р. в СРСР було 97 860 аспірантів, з них 58 663 у вузах і 39 197 у н.-д. установах. За рівнем освіти народу Рад. Союз утримує перше місце в світі. В 1982 в нар. г-ві працювало з вищою і серед. (повною і неповною) освітою на кожну тисячу чол.: робітників — 800, колгоспників — 655, службовців — 985 (чоловіків — 851 і жінок — 840). Близький до вирівнювання освітній рівень населення всіх союзних республік.

Літ.: Ленін про народну освіту. Статті і промови. К.. 1958; Народное образование в СССР. Общеобразовательная школа. Сборник документов. 1917-1973 гг. М.. 1974; Народное образование в СССР. 1917 — 1967. М., 1967; Народное хозяйство СССР. 1922 —1982. Юбилейный статистический ежегодник. М., 1982.

А. М. Алексюк.

XV. Наука і наукові установи. Народи СРСР зробили великий внесок у світову науку. Здобутками наукової і суспільно-політ. думки давніх часів стали твори вірм. мислителів Мовсеса Хоренаці (5 — поч. 6 ст.), Ананія Ширакаці (7 ст.), середньоазіатських учених Хорезмі (9 ст.), Ібн-Сіни (Авіценни, 10ст.), Біруні (11ст.). Відомими наук. осередками свого часу були обсерваторія в Мерві (9 ст., тепер на тер. Туркм. РСР), "Дім мудрості" в Бухарі (10 ст.), Ікалтойська (11 ст.) та Гелатська (12 ст.) академії в Грузії, Гладзорський (13—14 ст.) ун-т у Вірменії, обсерваторія Улугбека (15 ст.) поблизу Самарканда. Важливі істор., правові та ін. наук. пам'ятки дійшли до нашого часу від Київської Русі. Створення Російської централізованої д-ви (15—16 ст.) сприяло прогресу економіки й освіти. В ці часи з'явилися твори про далекі подорожі, зокрема "Ходіння за три моря" А. Нікітіна, антиклерикальні твори Максима Грека, Матвія Башкіна, Феодосія Косого. Поширенню знань сприяло виникнення в країні в середині 16 ст. книгодрукування. Важливими центрами науки й культури на Україні і в Білорусії були братські школи (16—17 ст.), насамперед Львівська і Київська. На 15—17 ст. припадають праці Г. Дрогобича, Г. Скорини, Л. Зизанія, М- Смотрицького, П. Беринди, І. Гізеля, І. Борецького. В 1579 засновано Віденську академію, 1632 — Києво-Могилянську колегію та Академію Густавіана (Естонія), 1661 — Львівський ун-т та ін.В 1687 засн. перший вищий навч. заклад у Москві — Слов'яно-греко-латин. академію. З Київськ .академією (17—18 ст.) пов'язана діяльність плеяди видатних учених того часу, зокрема медика Н. Амбодика-Максимовича, історика М. Бантиша-Каменського, освітніх діячів і письменників Ф. Прокоповича, С. Полоцького та ін. В 17 ст. було складено "Большому чертежу книгу" — перший географічний і демографічний опис і карти значної частини Європ. Росії. У збагаченні знань про пн. і сх. райони країни велику роль відіграли рос. землепрохідці 17 ст. (С. Дежньов, В. Поярков, Є. Хабаров та ін.). Прогресові науки сприяли реформи Петра І (поч. 18 ст.). У 1724 було створено Петерб. Академію наук. 1755 засновано Моск. університет, які стали визначними наук. центрами. З потребами екон. розвитку країни пов'язані роботи по вивченню Уралу і Сибіру, проведення Камчатських експедицій (1725—30 та 1733—43), складання перших ге-огр. атласів Росії (І. К. Кирилов). Видатне значення для становлення багатьох галузей вітчизн. науки18 ст. мала діяльність М. В. Ломоносова, математики— Л. Ейлера-Розвиткові техніки 18 ст. сприяли винаходи А. К. Нартова, І. І. Ползунова, І. П. Кулібіна. У 2-й пол. 18 ст. створено перші ґрунтовні словникові праці, зокрема "Словник Академії Російської" (1789—99). Прогресивні ідеї утверджувались у творах російського письменника, філософа, революціонера О. М. Радищева, укр. просвітителя і філософа Г. С. Сковороди, представника демократичного напряму в груз. сусп. думці 18 ст. Д. Гурамішвілі, вірм. просвітителя Ш.Шааміряна та ін. В 1-й пол. 19 ст. розширилася мережа навчальних закладів і наукових установ. Працювали університети — Дерптський (статус ун-ту з 1802; тепер Тартуський), Віденський (статус ун-ту з 1803; тепер Вільнюський), Казанський (1804), Харківський (1805), Київський (1834); астр. обсерваторії в Дерпті (тепер Тарту; 1809), Харкові (1805), Миколаєві (1821), Пулкові (під Петербургом; 1839); бот. сади в Дерпті (1803), Криму (Нікітський бот. сад; 1812); геофіз. обсерваторія в Тбілісі (1837) та ін. Прогресу природничих наук в 1-й пол. 19 ст. сприяли дослідження вітчизн. учених: у галузі фізики — В. В. Петрова, Б. С. Якобі, хімії — М. М. Зініна, астрономії — В. Я. Струве, біологічних наук — К. Ф. Рульє та ін. Видатні праці в галузі математики створили М. І. Лобачевський, М. В. Остроградський. Навколосвітні подорожі вітчизняних моряків-учених на поч. 19 ст. [1-а російська навколосвітня подорож І. ф. Крузенштерна і Ю. Ф. Лисянського (1803—06), плавання Ф. П. Літке], відкриття Антарктиди експедицією Ф- Ф. Беллінсгаузена і М. П. Лазарева (1819—21) збагатили географію, океанологію, ботаніку, зоологію новими наук. Досягненнями. У 1-й чверті 19 ст. створено 12-томну "Історію держави Російської" М. М. Карамзіна, який зібрав значний фактичний матеріал, але виклав його з реакційних позицій відображаючи погляди російського самодержавства.

Поширення прогресивних сусп.-політ. ідей великою мірою пов'язане з рухом декабристів, з діяльністю рос. революц. демократів В. Г. Бєлінського, О. І. Герцена, М. О. Добролюбова, М. Г. Чернишевського, на Україні — з творчістю Т. Г. Шевченка, у Вірменії — X. Абовяна, в Азербайджані — М. Ахундова, в Казахстані — Абая Кунанбаєва, Ч. Валіханова, в Литві—А. Мацкявічюса. З розвитком капіталізму в Росії 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. зростали потреби в наук, знаннях. Видатні геогр. дослідження провели М. М. Пржевальський, П. П. Семенов-Тян-Шанський, етнографічні—М. М. Миклухо-Маклай. Вивченню геології і корисних копалин країни присвятили свої праці Л. І. Лутугін, І. В. Мушкетов, грунтів — В. В. Докучаєв, морів і океанів —С. О. Макаров, Ю. М. Шокальський. Нові напрями і школи в математичних науках створили П. Л. Чебишов, А. А. Марков. Велике значення мали дослідження феромагнетиків О. Г. Столєтовим, тиску світла — П. М. Лебедєвим, винаходи: електр. свічки — П. М.Яблочковим, лампи розжарювання — О. М. Лодигіним, дугового електрозварювання — М. М. Бевардосом. Важливим досягненням вітчизн. техніки було відкриття радіо О. С. Поповим. Цінний внесок у теорію космонавтики та дирижаблебудування зробив К. Е. Ціолковський. У галузі хімії фундаментальне значення мали відкриття періодичного закону хім. елементів Д. І. Менделєєвим, створення теорії хім. будови органічних сполук О. М. Бутлеровим, вивчення складу і властивостей нафти В. В. Марковниковим. Прогресивні вітчизн. біологи розвивали в своїх працях ідеї дарвінізму. Закладено основи еволюційної ембріології (О. О. Ковалевський), вивчено закономірності еволюції нижчих хребетних (М. О. Сєверцов). Вчення про імунітет розробив І. І. Мечников, основи вивчення ряду проблем вищої нервової діяльності заклав І. М. Сєченов. Важливе значення для пізнання фотосинтезу рослин мали праці К. А. Тімірязєва. Істотний внесок у розвиток хірургії зробили М. І. Пирогов, В. О. Караваєв, терапії — С. П. Боткін, мікробіології — М. Ф. Гамалія, Д. К. Заболотний. Сусп. науки в 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. розвивалися в умовах особливо гострої боротьби матеріалізму з ідеалізмом, прогресивних та реакційних ідей. Матеріалістичну лінію революц. демократів 40—50-х рр. продовжували М. В. Шелгунов, Д. І. Писарєв — у Росії, І. Я. Франко, Леся Українка, М. І. Павлик — на Україні, І. Чавчавадзе — в Грузії, М. Налбандян — у Вірменії, П. Баллод — у Латвії, К. Якобсон — в Естонії та ін. Ідеалістичні сусп.-політ. погляди відстоювали Б. М. Чичерін, В. С. Соловйов та ін. У вітчизн. історіографії ґрунтовні праці створили бурж.-ліберальні вчені В. Й. Ключевський, І. Є. Забєлін, М. І. Костомаров та ін. З позицій укр. бурж. націоналізму в істор. дослідженнях виступали В. Б. Антонович, М. С. Грушевський. Видатне значення для мистецтвознавства мала діяльність В. В. Стасова. В розвитку мовознавства важливу роль відіграли праці В. І. Даля, М. О. Максимовича, О. О. Потебні та ін. Прогресивні пед. ідеї розробляли і утверджували К. Д. Ушинський, П. Ф. Лесгафт — в Росії, X. Д. Алчевська — на Україні, Я. С. Гогебашвілі — в Грузії та ін. Незважаючи на видатні досягнення окремих учених, в цілому для науки дореволюц. Росії були характерні роз'єднаність досліджень, наявність наук. установ лише в кількох великих центрах, насамперед у Петербурзі і Москві, незначна кількість наук. працівників, відстала експериментальна база, недостатня увага до вивчення віддалених районів країни тощо. У 80-х рр. 19 ст. почалося поширення в країні ідей марксизму. Виникли пов'язані з ним нові течії сусп. думки. В пропаганді марксист. ідей велику роль відіграла діяльність Г. В. Плеханова. Популяризаторами економічного вчення К. Маркса були, зокрема, М. І. Зібер, С. А. Подолинський. В кін. 19 — на поч. 20 ст. розгорнулася революц. і теоретична діяльність В. І. Леніна, яка поклала початок новому етапу в розвитку сусп. наук. Велика Жовтн. соціалістич. революція створила найширші можливості для розвитку всіх галузей науки. Суспільні науки в СРСР розвиваються на методологічних засадах марксизму-ленінізму. їх теоретичною базою є праці К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, докуме нти КПРС Радянської держави (див. Видання творів К. Маркса і Ф. Енгельса; Видання творів В. І. Леніна). Становлення рад. сусп. наук після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції відбувалося в подоланні раніше сформованих бурж. концепцій, в гострій ідейній боротьбі проти троцькістів, різного роду опортуністів, бурж. націоналістів. У рішеннях з'їздів партії і ЦК КПРС, у працях її керівних діячів розроблено найважливіші питання марксистсько-ленінської теорії, узагальнено досвід практики соціалістичного й комуністичного будівництва в СРСР. Найголовніші напрями дослідницької роботи рад. суспільствознавців на етані зрілого соціалізму визначили документи XX—XXVI з'їздів КПРС. Важливе значення у дальшому розвитку суспільних наук мали видання Повного зібрання творів В. І. Леніна в 55 тт. і другого видання Творів К. Маркса і ф. Енгельса; розробка і прийняття Конституції СРСР теор. документи ЦК КПРС у зв'язку з 50- і 60-річчям Великої Жовтн. соціалістич. революції, 100- і 110-річчям з дня народження В. І. Леніна, 50- і 60-річчям утворення СРСР, 70- і 80-річчям II з'їзду РСДРП, 70-річчям революції 1905 — 07, 35-річчям Перемоги СРСР у Великій Вітчизн. війні 1941—45 та ін. Постанови ЦК КПРС "Про заходи по дальшому розвитку суспільних наук і підвищення їх ролі в комуністичному будівництві" (1967) і "Про дальше поліпшення ідеологічної політико-виховної роботи" (1979) зосередили увагу вчених на необхідності розробки великих теоретичних проблем, створення узагальнюючих праць з актуальних питань розвитку суспільства і сучасного наукового знання, дальшого підвищення якості та ефективності наук. досліджень, конкретно визначили першочергові напрями н.-д. роботи в галузі сусп. наук. Важливою умовою поступального розвитку марксистсько-ленінської філософії в СРСР стали вивчення, засвоєння і дальша розробка теоретичної спадщини К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна. Було розгорнуто дослідження, спрямовані на діалектико-матеріалістичний аналіз сутності, суперечностей і закономірностей сусп. розвитку в період переходу від капіталізму до соціалізму; осмислення на основі матеріалістичної діалектики процесів новітньої історії, міжнар. досвіду революційної боротьби і будівництва соціалізму; філософські узагальнення досягнень природознавства й суспільних наук тощо. Значна увага приділялася розробці питань діалектики як логіки і пізнання теорії (ленінської відображення теорії, ролі практики в пізнанні), співвідношення діалектики і формальної логіки; здійснено перехід до якісно нового рівня досліджень — розгляду історико-філос. процесу в цілому. Повна, остаточна перемога соціалізму в СРСР, утворення світової системи соціалізму висунули ряд нових проблем, активізували наук.-філос. діяльність в СРСР. Створено узагальнюючі праці: 6-томну "Історію філософії", 5-томну "Історію філософії в СРСР", 5-томну "Філософську енциклопедію", серії книг "Діалектичний матеріалізм і сучасне природознавство", "Ленінська теорія відображення й сучасна наука" та ін. Утвердилося розуміння історичного матеріалізму як загально-соціологічної теорії й методології соціально-філософського знання. Дальшого творчого розвитку набувають філософські дослідження в галузі естетики, етики, соціології, наук. атеїзму тощо. В центрі уваги рад. філософів стоять проблеми, пов'язані з аналізом закономірностей розвинутого соціалістичного суспільства, науково-технічною революцією, завданням удосконалення сусп. відносин, з потребами, що їх висуває сучас. сусп.-істор. практика-Центр. місце в дослідженнях рад. філософів посідають проблеми діалектичного матеріалізму як наук. світогляду, революц. методу пізнання й перетворення світу, боротьби проти сучас. бурж. філософії, ревізіоністських, бурж.-націоналістичних та ін. перекручень марксистсько-ленінської теорії. Вагомим внеском у різні галузі марксистсько-ленінської філософії є праці радянських учених В. В. Адоратського, Г. Ф. Александрова, В. Г. Афанасьєва, В. П. Волпна, Д. М. Гвішіані, М. О. Динника, А. Г. Єгорова, Л. Ф.Ільїчова, М. Т. Товчука, Б. М. Кедрова, Ф. В. Константинова, П. В. Копніна, С. Р. Мікулінського, М. Б. Мітіна, Т. І. Ойзермана, М . Е. Омеляновського, М. М. Руткевича, О. І . Спіркіна, Ц. О. Степаняна, П. М. Федосєєва, Г. П. Францова, І. Т. Фролова, Б. О. Чагіна, В. І. Шинкарука, П. Ф. Юдіна та ін. За роки Рад. влади широкого розвитку набули філос. дослідження в союзних республіках. Зокрема, в УРСР значним внеском у ці дослідження в 20 — 30-х рр. були праці М. О. Скрипника, С. Ю. Семківського, В. О. Юринця, пізніше — М. В. Гончаренка, В. І. Куценка, Д. X. Острянина та ін. Наук. роботи з філософії здійснюють Ін-т філософії АН СРСР (Москва), ін-ти філософії союзних республік та ін. Розвиток радянської історичної науки (див. Історія) до середини 30-х рр. відбувався у дискусіях з приводу визначення суті соціально-екон. формацій і завершився прийняттям 1934—36 постанов партії і Рад. уряду про вивчення та викладання історії. Почалася підготовка багатотомних синтетичних праць з вітчизн. та заг. історії, історії заводів і фабрик. Було доведено єдність шляхів сусп. розвитку країн Сходу і Заходу, утвердилося уявлення про феодальний характер Київської Русі і про давньоруську народність як спільне джерело формування рос., укр. та білорус. народів. У період Великої Вітчизн. війни висунулась на перше місце виховна функція рад. істор. науки, особливо — у пропаганді традицій патріотизму і дружби народів СРСР. Після закінчення війни масштаби досліджень рад. істориків значно розширились, чому сприяло створення н.-д. ін-тів історії в союзних республіках. Почалася розробка широкого кола проблем, пов'язаних із виникненням світової соціалістичної системи а також з історією народів СРСР. Постійну увагу вчені приділяють дослідженню історії радянського суспільства. Видано ряд узагальнюючих праць з історії громадянської війни і інозем. воєнної інтервенції, з історії соціалістичного будівництва в СРСР, а також з історії другої світової війни. Серед виданих колективних праць: "Історія КПРС" (у 6 томах), "Історія Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941 —1945" (в 6 томах), 12-том-на "Історія другої світової війни. 1939 — 1945", "Радянська історична енциклопедія" (в 16 томах), "Історія СРСР з найдавніших часів до наших днів" (в 12 томах). Вийшло 12 томів "Всесвітньої історії". Розгорнулися масові дослідження з історії республік, країв, областей і міст СРСР, історії комуністичних партій союзних республік, обл. і крайових парт. орг-цій. Особливу групу досліджень становлять допоміжні історичні дисципліни: джерелознавство, палеографія, нумізматика, дипломатика, епіграфіка, генеалогія, геральдика тощо. Вагомий внесок зробили рад. історики у дослідження проблем феодалізму й капіталізму (Б. Д. Греков, М. С. Державін, М. М. Дружинін, М. В. Нєчкіна, С. Д. Сказкін та ін.), проблем історії радянського суспільства (М. П. Кім, І. І. Мінц, С. П. Трапезников та ін.), у галузі нової й новітньої історії (Є. М. Жуков, Є. В. Тарле, О. Л. Нарочницький, В. М. Хвостов та ін.), історії КПРС, міжнародного робітничого й комуністичного руху (П. М. Поспєлов, Б. М. Пономарьов, Т. Т. Тимофєєв та ін.). Вагомий внесок у радянську історичну науку зробили вчені союзних республік: А. А. Алізаде, Ц. П. Агаян, Б. Н. Аракелян, А. К. Вассар, Б. Г. Гафуров, Я. С. Гросул, І. О. Гуржій, І. О. Джавахішвілі, С. М. Джанашія, О. А. Дризул, Ю. І. Жюгжда, К. К. Каракеєв, В. І. Клоков, Ю. Ю. Кондуфор, Я. П. Крастинь, X. X. Круус, В. А. Маамягі, Д. 3. Мануїльський, І. М. Мельникова, 3. Ш. Раджабов, М. І. Супруненко, П. Т. Тронько, А. М. Шлепаков, Ю. М. Юргініс, В. І. Юрчук та ін. Наук. роботу в галузі історії в Радянському Союзі проводять історичні інститути, історичні музеї, архіви, відповідні кафедри вузів.

Заслугою рад. археології стало написання давньої історії народів Сибіру, Уралу й Півночі, які до Великого Жовтня не мали писемності й не знали своєї історії. В країні проводиться археол. вивчення ранніх держ. утворень на території СРСР, античних держав Причорномор'я, старожитностей фінно-угрів на Волзі й Уралі, культури середньовічних міст Закавказзя, Серед. Азії й Казахстану, побуту й культури Київ. Русі тощо. Широко відомі праці Б. О.Рибакова, Б. Б. Піотровського, О. П. Окладникова, Г. О. Мелікішвілі, П. П. Єфименка, Я. Г. Гулямова. Крім Ін-ту археології АН СРСР, наук. дослідження проводять ін-ти археології у складі АН УРСР, АН Узб. РСР, АН Вірм. РСР, численні музеї і вузи. В радянський час сформувалася й радянська етнографічна школа (див. Етнографія). Рад. етнографи розгорнули дослідження матеріальної й духовної культури, сусп. відносин усіх народів країни, включилися в роботу по визначенню етнічного складу населення СРСР, складанню етногр. карт. Значне місце в рад. етногр. науці посідають праці С. П. Толстова, К. В. Бромлея, Й. Р. Григулевича та ін. Досягненням радянської етнографії є видання 13-томної (18 кн.) серії "Народи світу"—синтетичної праці про народи окремих районів світу. Етногр. дослідження проводяться в Ін-ті етнографії ім. Миклухо-Маклая АН СРСР (Москва), музеях антропології та етнографії (Ленінград), н.-д. ін-тах і музеях союзних і авт. республік і областей, у вузах. Рад. економічна наука відігравала і відіграє важливу роль на всіх етапах будівництва комуністичного суспільства. Екон. дослідження мали велике значення в розробці плану ГОЕЛРО, п'ятирічних планів, проблем становлення і розвитку соціалістич. г-ва. Великим внеском в екон. науку стали рішення XXIV—XXVI з'їздів КПРС, в яких дано теор. розробки проблем розвинутого соціалізму, глибокий аналіз цього етапу соціально-екон. розвитку суспільства, шляхів створення матеріально-тех. бази комунізму, удосконалення теорії і практики соціалістичного господарювання.

Рад. економістами досліджено широке коло проблем щодо суті і характеру діяння екон. законів на різних етапах соціалістичного і комуністичного будівництва, закономірностей соціалістич. розширеного відтворення (Л. І. Абалкін, П. І. Багрій, Л. М. Гатовський, Г. А. Козлов, М. Д. Колесов, Я. А. Кронрод, О. І. Ноткін, К. В. Островітянов, Ю. М. Пахомов, І. М. Румянцев, С. Г. Струмилін, Т. С. Хачатуров, М. О. Цаголов, А. А. Чухно, О. Г. Шліхтер та ін.). З питань економіки промисловості відомі праці Є. Л. Грановського, Л. Й. Ітіна, Є. І. Капустіна, Я. Б. Кваші, С. А. Хейнмана, М. Г. Чумаченка та ін.; аграрної теорії і економіки с. г.— Т. Л. Басюка, Є. С. Карнаухової, І. І. Лукінова, П. М. Першина, В. О. Тихонова та ін.; екон. географії, розміщення продуктивних сил, комплексного розвитку екон. районів країни — 3. М. Акрамова, П. М. Алампієва, О. М. Алимова, М. М. Баранського, Л. А. Валесяна, А. М. Гаджізаде, Г. Г. Гвелесіані, С. Я. Ниммика, К. О. Ортобаєва, М. М. Паламарчука та ін. Значний внесок у розвиток матем. методів, їх застосування в екон. науці і практиці управління нар. г-вом зробили А. Г. Аганбегян, К. К. Вальтух, А. М. Єфімов, Л. В. Канторович, В. С. Немчинов, В. В. Новожилов, М. П. Федоренко та ін.; у розробку проблем закономірностей екон. розвитку країн соціалістичної співдружності, соціалістич. економіч. інтеграції, зовнішньо-екон. зв'язків соціалістич. держав з розвинутими капіталістичними країнами та з країнами, що розвиваються,— О. Т. Богомолов, К. І. Микульський, Ю. С. Ширяєв та ін. На основі ленінської теорії імперіалізму рад. вчені досліджують закономірності капіталістичного відтворення, екон. цикли і кризи, питання держ.-монополістичного капіталізму, екон. змагання двох світових соціальних систем (Г. А. Арбатов, А. А. Арзуманян, Є. С. Варга, В. В. Вольський, М. М. Іпоземцев, В. А. Мартинов, Л. А. Мендельсон, Ф. І. Михалевський, В. Г. Солодовников та ін.). Екон. проблеми вивчаються в ін-тах АН СРСР і АН союзних республік, н.-д. ін-тах при планових органах, м-вах і держ. к-тах СРСР і союзних республік, на спеціалізованих кафедрах ун-тів і вузів країни. Початок юридичним наукам в СРСР поклали праці рад. держ. діячів і вчених-марксистів Д. І. Курського, М. В. Криленка, П. І. Стучки, М. Ф. Владимирського, М. К. Вєтошкіна, Є. Б. Пашуканіса та ін. Рад. правознавці провели значну роботу по узагальненню досвіду держ. і правового будівництва в СРСР, дослідили природу і соціальне значення права, показали його органічний зв'язок з політикою, сусп. відносинами. Вони брали активну участь у підготовці нової Конституції СРСР ін. законів, респ. кодексів. В останні роки здійснено розробку питань рад. права стосовно до умов розвинутого соціалістичного суспільства. Досліджуються закономірності розвитку соціалістичної д-ви і права, політ. системи зрілого соціалізму, питання держ.-правових засобів впливу на процес формування-комуністичних сусп. відносин, шляхи вдосконалення законодавства тощо. Проблемам теорії держави і права, державного права присвячені праці С. О. Голунського, А. І. Денисова, С. С. Алексєєва, Д. А. Керімова, П. О. Недбайла, С. 3. Зіманова, М. I. Палієнка, А. П. Таранова, Б. М. Топорніна, В. О. Туманова, I. П. Трайніна, Г. X. Шахназарова, К. П. Шеремета; історії держави і права, історії політ. вчень — Б. М. Бабія, С. Ф. Кечек'яна, М. О. Максимейка, С. П. Маргунського, С. А. Раджабова, А. Й. Рогожина, С. Л. Фукса, С. В. Юшкова; цивільного, госп. права і управління — А. В. Бенедиктова, С. М. Братуся, Г. О. Аксеньонка, В. М. Гордона, М. В. Гордона, В. В. Лаптєва, В. К. Мамутова, С. Н. Ландкофа, О. Є. Луньова, П. Ю. Орловського, В. В. Цвєткова; кримінального права і процесу — А. А. Піонтковського, П. С. Ромашкіна, М. С. Строговича, М. М. Гродзинського, С. І. Тихенка, В. М. Чхіквадзе, В. М. Кудрявцева, І. І. Карпеця; міжнар. права — В. М. Дурденевського, В. Е. Грабаря, С. Б. Крилова, В. М. Корецького, А. Н. Трайніна, Г. І. Тункіна, М. О. Ушакова та ін. У більшості союзних республік видано узагальнюючі праці з історії д-ви і права, проблем нац.-держ. будівництва, з теорії д-ви і права, держ., адм., цивільного і трудо вого права, з цивільного й кримінального процесу, кримінології, міжнар. права тощо. Проблеми юрид. науки розробляються в Ін-ті держави і права АН СРСР, в ін-тах, відділеннях, секторах АН союзних республік, на юрид. ф-тах ун-тів, у юрид. ін-тах країни, в наук. установах М-ва юстиції СРСР, Прокуратури СРСР, МВС СРСР. Розвиток психологічної науки в післяжовтневий період проходив у гострій боротьбі з ідеалістичними й механістичними поглядами на психіку. В теор. оформленні засад рад. психології в 20— 30-х рр. істотну роль відіграло становлення діалектичних концепцій, насамперед теорії походження, структури й розвитку вищих психічних функцій (Л. С. Виготський). Історизм у тлумаченні психіки людини набув дальшого розвитку в працях О. М. Леонтьева. В працях П. П. Блонського формувалася генетична теорія розвитку пам'яті а мислення. Широкий розвиток одержали дослідження, пов'язані з теорією установки (Д. М. Узнадзе, груз. психологічна школа), проблеми особистості (Г. С. Костюк). Учені-психологи приділяють велику увагу питанням вікової психології, педагогічної психології, психології управління, дитячої психології, психотехніки, інженерної психології, диференціальної психології тощо.

Проблеми психології розробляють в Ін-ті психології АН СРСР, н.-д. ін-ті заг. й пед. психології АПН СРСР, н.-д. ін-тах психології в УРСР та Груз. РСР, на ф-тах психології в ун-тах Москви, Ленінграда, Тбілісі та ін. У перші роки Рад. влади педагогіка головну увагу приділяла розробці основ побудови єдиної трудової політех. школи, визначенню змісту навчання й виховання в ній, проблемам виховуючого колективу. Спираючись на праці основоположників радянської пед. науки Н. К. Крупської, А. В. Луначарського, С. Т. Шацького, А. С. Макаренка, своїми дослідженнями сприяли дальшому розвитку педагогіки С. X. Чавдаров, В. О. Сухомлинський, Д. О. Лордкіпанідзе, М. М. Мехтізаде, С. Р. Раджабов та ін. Радянська пед. наука розробляє наук. основи заг. політехнічної, профес. освіти, проблеми зміцнення зв'язку школи з життям; з практикою комуністичного будівництва, поєднання навчання з продуктивною працею учнів, удосконалення методів навчання й комуністичного виховання. Н.-д. робота в галузі педагогіки ведеться в н.-д. ін-тах АПН СРСР, міністерств освіти союзних республік, Всесоюзному н.-д. ін-ті профтех-освіти Держ. к-ту СРСР по проф-техосвіті та ін. За роки Радянської влади дальшого розвитку набуло мовознавство. Створено писемність для багатьох раніше безписемних народів, написано підручники з граматики, складено орфографічні, тлумачні, термінологічні й двомовні (нац.-рос. та рос.-нац.) словники мов народів СРСР, зокрема Словник сучасної російської літературної мови в 17 томах, Словник сучасної української мови в 11 томах. Рад. мовознавці досягли успіхів у дослідженні старописемних мов і молодописемних мов, історії літературних мов, у розробці багатьох проблем заг. мовознавства. Найважливішими теор. питаннями, над якими працюють учені-мовознавці, є проблема закономірності розвитку національних мов у період переходу від соціалізму до комунізму, а також роль російської мови як мови міжнац. спілкування СРСР та як однієї з світових мов. Швидко розвивається прикладне мовознавство, зокрема такі його напрями, як створення інформаційних мов, машинні реферування, переклад та ін. У розвиток рад. мовознавства значний внесок зробили Л. В. Щерба, М. Я. Марр, Є. Ф. Карський, А. Ю. Кримський, Л. А. Булаховський, І. К. Білодід, В. В. Виноградов, Є. К. Тимченко, М. Я. Калинович, С. П. Обнорський, Д. М. Ушаков, А. В. Десницька, С. С. Малхасянц, Г. В. Церетелі, П. Арісте, А.-А. Т. Кайдаров, Г. А. Абдурахманов, В. І. Абаєв, Я. М. Ендзелін та ін. Створено ґрунтовну працю "Мови народів СРСР" у 5 томах. Дослідження заг.-теор. проблем і конкретних мов проводиться в н.-д. ін-тах АН СРСР, в АН союзних республік, в ін-тах авт. республік, вузах та ін. Долаючи негативний вплив "пролеткультівських" теорій, однобічність вульгарно-соціологічних і формалістичних концепцій, літературознавство після Великого Жовтня утверджувалось і розвивалось на засадах соціалістичного реалізму, високої ідейності, партійності і народності. Визначну роль у ствердженні цих засад відіграли О. М. Горький, А. В. Луначарський. Радянські літературознавці, спираючись на теорію марксизму-ленінізму, на рішення Комуністичної партії з питань л-ри й мистецтва, на практику рад. худож. л-ри, створили фундаментальні праці з історії рос., укр. та ін. л-р народів СРСР, а також "Історію радянської багатонаціональної літератури" в 6-ти томах, складено підручники з нац. л-р для середніх і вищих навч. закладів в усіх республіках СРСР. Багато для розвитку науки про л-ру зробили В. М. Жирмунський, Б. В. Томашевський, Є. Е. Бертельс, О. І. Біленький, М. К. Гудзій, М. С. Возняк, Л. І. Тимофєєв, Д. Д. Благой, М. Б. Храпченко, Д. С. Лихачов, М. Й. Конрад, М. Т. Рильський, М. 3. Шамота, І. О. Дзеверін, Є. П. Кирилюк, Л. М. Новиченко, Д. В. Затонський, I. В. Абашидзе, Е. Аббасов, М. О. Ауезов, А. М. Мірзоєв, О. М. Адамович, А. М. Упіт, К. П. Корсакас, М. X. Гайнуллін та ін. Провідними осередками літературознавчої думки в СРСР є Ін-т світової л-ри ім. О. М. Горького АН СРСР у Москві, Ін-т рос. л-ри ("Пушкінський дім") АН СРСР у Ленінграді, спец. ін-ти в союзних республіках. Рад. мистецтвознавство аналізує й узагальнює процеси розвитку, взаємозбагачення й зближення худож. культур соціалістичних націй, стверджує революц.-гуманістичні ідеали мистецтва соціалістич. реалізму, широко пропагує досягнення багатопац. рад. мистецтва, викриває реакційну суть бурж. концепцій. Значним досягненням радянського мистецтвознавства стало видання таких праць, як "Музична енциклопедія", "Театральна енциклопедія", "Мистецтво країн і народів світу", "Історія мистецтва народів СРСР", "Історія російського мистецтва", "Загальна історія мистецтв", "Загальна історія архітектури", ґрунтовних монографій та енциклопедичних видань у союзних республіках, зокрема "Історія українського мистецтва". У галузі мистецтва відомі праці М. В. Алпатова, І. Е. Грабаря, В. І. Касіяна, В. М. Лазарева, А. Д. Чегодаєва,.Д. Я. Аміранашвілі, в галузі музикознавства — Б. В. Асаф'єва, І. Ф. Белзи, Д. Б. Кабалевського, Ю. В. Келдиша, Ф. М. Колесси, Л. М. Ревуцького, М. О. Грінченка. Ю. К. Гаудрімаса, Я. Я. Вітоліня, Г. Г. Тігранова та ін.; у галузі театрознавства — С. С-Мокульського, Г. Н. Бояджієва, Д. Джафарова, Д. С. Джанелідзе, К. Кундзіня, Б. Кундакбаєва та ін.; кінознавства — С. М. Ейзенштейна, О- П. Довженка, Д. Вертова, Л. В. Кулешова, В. I. Пудовкіна, М. О. Лебедева, В. Б. Шкловського, Р. М. Юренєва, I. С Корнієнка та ін., архітектури — М. В. Баранова, С. О. Хан-Магомедова, С. А. Таранушенка, Ю. С. Яралова та ін. Центрами мистецтвознавчої роботи є відомі музеї, н.-д. ін-ти, серед яких Ін-т історії мистецтв М-ва культури СРСР, Н.-д. ін-т теорії й історії образотворчих мистецтв Академії мистецтв СРСР, мистецькі вузи.

В Г Сарбей.

Природничі і технічні науки. Ленінська праця "Начерк плану науково-технічних робіт" (квітень 1918, див. Твори, вид. 5, т. 36) стала першою програмою наук. досліджень рад. учених у цьому напрямі. Вона передбачала шляхи вивчення і освоєння природних багатств країни, створення її енерг. та індустр. бази. В результаті реалізації єдиних планів підготовки наук. кадрів, формування мережі наук. закладів і самої наук. діяльності в СРСР, що має плановий і комплексний характер, досягнуто видатних успіхів у розвитку природознавства і техніки. Характерною рисою розвитку матем. наук в СРСР (див. Математика) є їхній високий теор. рівень і разом з тим чітко виражена спрямованість на розв'язання задач механіки й теорії машин. Матем. дослідження в галузі теорії літальних машин пов'язані з іменем М. Є. Жуковського, теорії коливань пружних систем стосовно до розрахунків у кораблебудуванні — О. М. Крилова. Роботи в галузі прикладної математики С. О.Чаплигіна, В. В. Голубєва, а пізніше М. В. Келдиша, М. Є. Кочина, С. О. Христиановича та ін. мали велике значення для створення новітньої техніки. М. М. Боголюбов та його школа розвинули теорію функцій багатьох комплексних змінних стосовно до завдань квантової та статистичної фізики. Значні результати одержали рад. математики в галузі теорії чисел (І. М. Виноградов, Ю. В. Лінник, К. К. Марджанішвілі та ін.), алгебри й матем. логіки (П. С. Новиков, А. І. Мальцев, Д. О. Граве, О. Ю. Шмідт та ін.), теорії функцій дійсної (М. М. Лузін, А. М. Колмогоров, С. Л. Соболєв, С. М. Нікольський та ін.) і комплексної (М. Є. Жуковський, С. О. Чаплигін, М. В. Келдиш, М. І. Мусхелішвілі, I. Н. Векуа, М. О. Лаврентьєв та ін.) змінної, геометрії (О. Д. Александров, О. В. Погорєлов та ін.), диференціальних рівнянь (В. І. Смирнов, С. Л. Соболєв, А. М. Колмогоров, I. Г. Петровський, I. Н. Векуа та ін.) та в ін. розділах математики. Однією з особливостей сучас. математики є новий, алгоритмічний підхід до розв'язування задач. Для утвердження цього підходу, пов'язаного з розвитком методів обчислювання на ЕОМ, величезне значення мали праці П. С. Новикова та його школи. В розвитку обчислювальної математики в СРСР провідна роль належить М. В. Келдишу, М. О. Лаврентьєву, А. М. Тихонову, А. О. Дородницину, О. А. Самарському, а в розв'язуванні матем. проблем обчислювальної техніки — В. М. Глушкову, Г. І. Марчуку та ін. Велику роль у створенні теорії керуючих систем зіграли дослідження Б. М. Петрова, В. О. Трапезникова, Л. С. Понтрягіна та ін. Створена В. О. Котельниковим теорія потенціальної перешкодостійкості й розвинута А. М. Колмогоровим теорія фільтрації й екстраполяції випадкових процесів поряд з працями К. Шеннона і Н. Вінера привели до створення заг. інформації теорії й кібернетики. В галузі тех. кібернетики під керівництвом Е. О. Якубайтіса розробляються нові математичні моделі дискретних апаратів і машин, побудованих на основі інтегральних схем і однорідних середовищ, створюється автоматизована система синтезу логічних пристроїв, розвивається теорія імовірностей автоматів, ведуться дослідження з матем. моделей структури автоматизованих систем управління підприємствами і галузями нар. г-ва.

Видатними є досягнення рад. вчених у галузі фізики. Л. Д. Ландау заклав основи теорії твердого тіла і фізики низьких температур. Істотний внесок у розвиток квантової механіки зробив В. О. Фок, який запропонував методи розв'язування ряду квантово-механічних задач (рівняння Хартрі — Фока). Велике значення для розвитку квантової теорії поля мали праці М. М. Боголюбова, Л. Д. Ландау, І. Я. Померанчука, І. Є. Тамма, В. О. Фока. Я. Б. Зельдович і Ю. Б. Харитон відкрили механізм ланцюгового поділу атомного ядра; це мало великий вплив на дальший розвиток ядерної фізики. Радянські вчені виявили ряд фундаментальних фізичних явищ: П. Л. Капіца відкрив і дослідив надплинність гелію, Д. В. Скобельцин — зливи космічного проміння; С. Н. Вернов — зовн. радіаційний пояс Землі, С. І. Вавилов і П. О. Черенков — випромінювання електронів, які рухаються з швидкістю, що перевищує швидкість світла у середовищі (Черепкова — Вавилова випромінювання). Є. К. Завойський виявив електронний парамагнітний резонанс. Успіхи у фізиці кристалів, металів, діелектриків і напівпровідників в СРСР пов'язані з працями А. Ф. Йоффе, А. П. Александрова, Б. І. Вєркіна, Г. В. Курдюмова, І. К. Кікоїна, І. В. Обреїмова. С. І. Пекара, А. Ф. Прихотько, Я. І. Френкеля та ін. Великий внесок у розвиток вчення про магнетизм зробили С. В. Вопсовський, Б. Г. Лазарєв, Л. Д. Ландау, Є. М. Ліфшиць, О. В. Шубников, Я. І. Френкель та ін. Фундаментом для створення оптико-мех. пром-сті в СРСР стали дослідження з фіз. га прикладної оптики, що проводилися під керівництвом Д. С. Рождественського. Рад. вченими М. М. Андрєєвим, Л. М. Бреховських та ін. виконано ряд важливих досліджень з різних галузей акустики. Основи рад. радіофізики, радіотехніки і теорії коливань закладено працями М. О. Бонч-Бруєвича, Л. І. Мандельштама, М. Д. Папалексі. Істотний внесок у розвиток цих досліджень зробили В. Л. Гінзбург, М. О. Леонтович, В. О. Фок, В. П. Шестопалов та ін. Успіхи ядерної фізики і фізики елементарних частинок визначаються прогресом фізики і техніки прискорювачів заряджених частинок, який в СРСР пов'язаний значною мірою з діяльністю В. І. Векслера. Під керівництвом 1. В. Курчатова розвинулися роботи по використанню атомної енергії в мирних цілях. В СРСР було створено перший циклотрон і побудовано (1954) першу в світі атомну електростанцію. Завдяки працям І. В. Курчатова, А. П. Александрова, А. І. Аліханова, Д. І. Блохінцева та ін. в галузях ядерної фізики і реакторобудування були створені різні типи дос-ліджувальних і енергетичних реакторів. Це дало змогу збудувати в країні атомні електростанції з величезною одиничною потужністю агрегатів — до 1,0—1,5 млн. кВт. Вчені СРСР відкрили принципи і засоби магнітного утримання високотемпературної плазми, створили системи токамак і модифікацію стеларатора — торсатрон, які являють собою прообрази термоядерних реакторів. Роботи у цьому напрямі ведуть до здійснення керованого термоядерного синтезу, що є однією з найголовніших проблем сучас. фізики, розв'язання якої відкриває людству шляхи до практично невичерпних запасів енергії. Значними досягненнями є синтезування Г. М. Фльоровим ізотопів трансуранових елементів з порядк. номерами 102 — 107 і створення М. Г. Басовим і О. М. Прохоровим перших лазерів та розробка основ квантової електроніки. В СРСР створено нові типи лазерів і мазерів — напівпровідникові і хім. лазери, мазери, дія яких грунтується на явищі циклотронного резонансу та ін. Створено також джерела випромінювання, що забезпечують високу когерентність, точну напрямленість і величезну енергію променів. Це відкриває широкі можливості поліпшення техніки зв'язку, обробки і плавлення металів тощо. Важливі дослідження люмінесценції молекул і кристало-фосфорів виконано під керівництвом К. К. Ребане, а надплинності рідкого гелію — під керівництвом Е. Л. Андронікашвілі. Розроблено тонкі методи дослідження збуджених станів складних молекул газів (М. О. Борисевнч). Є. О. Патон і Б. Є. Патон заклали фіз. основи нових методів зварювання. Значних успіхів досягнуто в галузі фізики і хімії високих тисків. Під керівництвом Л. Ф. Верещагіна в нашій країні штучно одержано алмази з графіту і новий надтвердий матеріал на основі бору і азоту; це дало змогу поставити виробництво абразивних алмазів та ін. надтвердих матеріалів на пром. основу. Різнобічні дослідження ведуться в Радянському Союзі у галузі астрономії. Значних результатів досягнуто в астрометрії (О. Я. Орлов, Є. П. Федоров та ін.), астрофізиці й зоряній астрономії (В. А. Амбарцумян, В. В. Соболєв, А. Б. Сєверний, Є. К. Харадзе, Г. А. Шайн та ін.). Успішно розвивається в СРСР і радіоастрономія (С. Я. Брауде та ін.). Великий радіотелескоп (РАТАН 600) встановлено 1975 на Спеціальній астрофізичній обсерваторії АН СРСР. Радіотелескопи працюють також на Кримській астрофізичній обсерваторії АН СРСР, у Фіз. ін-ті АН СРСР, в Ін-ті радіофізики і електроніки АН УРСР (Харків), на обсерваторіях Горьковського та Одеського університетів. Значний внесок зробили радянські вчені і конструктори у розвиток авіації (А. М. Туполєв, С. В. Ільюшин, О. К. Антонов та ін.) і космонавтики. Ф. А. Цандер, Ю. В. Кондратюк та О. М. Ісаєв продовжили розробку її теор. проблем, почату К. Е. Ціолковським. На базі Газодинамічної лабораторії і Групи вивчення реактивного руху було створено (1933) Реактивний науково-дослідний ін-т, який став школою кадрів для дальшого розвитку космонавтики в СРСР. Після Великої Вітчизн. війни під керівництвом С. П. Корольова було розгорнуто наук.-тех. роботи по підготовці міжпланетних польотів, почали створювати спец. наук. заклади для розробки наук. основ вивчення космічного простору за допомогою автом. і пілотованих космічних літальних апаратів. 4.Х 1957 в СРСР було виведено на орбіту перший штучний супутник Землі. 12.IV 1961 Ю. О. Гагарін на кораблі "Восток" здійснив перший у світі політ у космос. Потім було здійснено тривалі групові польоти космонавтів на кораблях "Восход" і "Союз". У 1969 було проведено стикування космічних кораблів "Союз-4" і "Союз-5" та вихід двох космонавтів у відкритий космос. З 1971 у космосі функціонують орбітальні станції "Салют", на яких виконано велику програму досліджень. З 1959 з використанням автом. станцій систематично досліджується Місяць. Було сфотографовано зворотну сторону Місяця, здійснено м'яку посадку автом. станції на його поверхню, одержано зразки місячного грунту. Великих успіхів досягнуто у дослідженні Венери й Марса: автом. станції "Венера" і "Марс" здійснили м'яку посадку на поверхні цих планет і передавали інформацію про хім. склад їхніх атмосфер, температурний режим тощо. З 1965 досягнення ракетно-космічної техніки використовуються у телевізійному й радіозв'язку, метеорологічних, геофіз. і ядернофіз. дослідженнях, астр. спостереженнях. Значних результатів досягла хімія в СРСР. У 1926—28 С. В. Лебедєв здійснив синтез каучуку, а з 1932 в СРСР уперше в світі налагоджено промислове виробн. каучуку. З того часу в цьому напрямі досягнуто великих успіхів: синтетичним способом відтворено натуральний ізопреновий каучук; пром-сть готує десятки видів каучуку спец. призначення (бутадієннітрильні каучуки, хлорсульфований поліетилен, полісульфідні, уретанові та ін. каучуки). З 1927 М. М. Семенов розвиває теорію ланцюгових розгалужених реакцій, яка дає змогу керувати хім. процесами (праці Є. О. Шилова, М. М. Емануеля, М. В. Полякова та ін.). На основі цієї теорії здійснено синтез багатьох кисневмісних сполук і полімерів. Праці М. Д. Зелінського, О. О. Баландіна, Б. О. Казанського та їхніх учнів у галузі каталізу й хімії вуглеводнів лягли в основу сучас. нафтохімії. В. А. Ройтер, Г. К. Боресков та ін. розробили основи макрокінетики гетерогенно-каталітичних процесів. К. А. Андріанов відкрив реакції одержання кремнійорганічних сполук. Значний внесок у дослідження елементоорганічних сполук зробили О. М. Несмеянов, О. Є. Арбузов, І. Л. Кнунянц, К. О. Кочешков, О. О. Реутов, М. I. Кабачник, О. В. Кірсанов, Ф. С. Бабичев, О. В. Фокін та ін. Праці М. С. Курнакова і його школи в галузі фізико-хім. аналізу дали змогу розв'язати багато проблем у галузі використання сольових сировинних ресурсів СРСР для виробн. добрив (Е. В. Бріцке, С. І. Вольфкович). Фіз. картина взаємодії між іонами та середовище м систематично вивчалась О. І. Бродським, М. А. Ізмайловим, А. Ф. Капустинським, К. Б. Яцимирським та ін. Основоположні праці в галузі фотохімії виконали О. М. Теренін, А. 1. Кіпріанов, С. Р. Рафіков. Здійснено фотохімічний синтез речовин з заданими властивостями. Важливі наук. дослідження в галузі електрохімії виконано під керівництвом О. Н. Фрумкіна, Ю. Ю. Матуліса, Ю. К. Делімарського та ін. Рад. вчені досягли великих успіхів у галузі колоїдної хімії (П. О. Ребіндер, А. В. Думанський, Ф. Д. Овчаренко та ін.). Успішно розроблялися методи хім. аналізу (М. О. Тананаєв), проводилися дослідження з хімії комплексних сполук (А. К. Бабко, В. І. Спицин, К. Б. Яцимирсь-кий та ін.). Багато праць присвячено з'ясуванню складу і будови різних природних сполук (А. М. Бєлозерський, М. К. Кочетков, Ю. А. Овчинников, А. С. Садиков, О. С. Хохлов, М. М. Шемякін та ін.). В останній час набули розвитку роботи І. В. Березіна з хімії іммобілізованих систем (ферментів), результати їх застосовують у пром-сті і в медицині (Є. І. Чазов). Фізико-хім. основи металургії розробили О. О. Байков, І. П. Бардін, М. О. Павлов та ін. Важливі дослідження в галузі електротехніки виконали М. П. Костенко, В. С. Кулебакін, В. Ф. Міткевич, Л. Р. Нейман, В. П. Нікітін, В. І. Попков, О. О. Чернишов, К. І. Шенфер, у галузі гірничої справи — О. П. Герман, М. В. Мельников, О. О. Скочинський, О. М. Терпигорєв, Л. Д. Шевяков та ін. Розроблено наук. основи з різних проблем теплотехніки (праці В. П. Глушка, М. А. Доллежаля, М. В. Кирпичова, М. О. Михєєва, М. А. Стириковича, С. П. Сиром'ятникова, О. Ю. Шейндліна та ін.), радіотехніки (праці А. І. Берга, Б. В. Бункіна, Б. О. Введенського, Ю. Б. Кобзарева, В. О. Котельникова, О. Л. Мінца, О. А. Расплетіна, М. В. Шулейкіна та ін.), гідротехніки (праці І. Г. Александрова, Б. Є. Веденєєва, С. Я. Жука), автоматики і телемеханіки (праці М. О. Пилюгіна, В. С. Семенихіната ін.). Розвиткові матеріалознавства, зокрема металознавства, сприяли роботи А. А. Бочвара, М. Т. Гудцова, С. Т. Кишкіна, Г. В. Курдюмова, В. Д. Садовського та ін. вчених. Під керівництвом О. К. Малмейстера розроблено основи науки про опір полімерних матеріалів, на базі яких ведуться інженерні розрахунки деталей і конструктивних елементів з полімерів. Досягнення тех. наук в СРСР втілені в найбільших тепло-, гідро- і атомних електростанціях, у створенні єдиних високовольтних мереж Європ. та Азіат. частин СРСР, у вугільно-металург. гігантах Уралу й Сибіру, у машинобудівних з-дах, що постачають турбіни й генератори, автом. верстати, трактори, автомашини, судна на підводних крилах, с.-г. знаряддя тощо. Дослідження в галузі фізико-математичних, хімічних і технічних наук ведуться в н.-д. ін-тах АН СРСР, АН союзних республік, у відомчих н.-д. установах та на відповідних кафедрах вузів. В галузі наук про Землю велике значення мають дослідження нафтових родовищ "Другого Баку" (І. М. Губкін). Відкрито родовища нафти й газу в Зх. Сибіру, Серед. Азії, Білорусії, на Україні. Завдяки вивченню Курської магнітної аномалії відкриті і експлуатуються потужні родовища заліз. руд. Розвиток теорії рудоутворення (С. С. Смирнов, А. Г. Бетехтін, Д. С. Коржинський та ін.) сприяв відкриттю родовищ золота, кольорових і рідкісних металів у Сибіру, на Далекому Сході, в Казахстані. На Кольському п-ові О. Є. Ферсман виявив великі поклади апатитонефелінової сировини. Особливе місце в науках про Землю займають праці В. І. Вернадського — основоположника геохімії і радіогеології. О. П. Виноградов розробив концепцію, що розглядає утворення земної кори, океану й атмосфери як результат єдиного геол. процесу виплавлення й дегазації мантії Землі. Значного розвитку набули мор. геол. дослідження, в результаті яких одержано відомості про будову земної кори океанічного типу, про особливості рельєфу дна океанів. Ці дослідження мають велике практичне значення у зв'язку з розвідкою та добуванням корисних копалин у акваторіях морів. За роки Рад. влади проведено комплексне фізико-геогр. вивчення тер. СРСР. Розроблено вчення про структуру геогр. оболонки (А. О. Григор'єв), здійснено фізико-геогр. районування, вид ілено ландшафтно-геогр. зони (Л. С. Берг, С. В. Калесник). Значна увага приділяється регіональним дослідженням тер. СРСР у цілому (Б. Ф. Добринін, С. П. Суслов та ін.) та окремих її частин, зокрема пустельних областей (А. Г. Бабаєв), високогірних районів (М. А. Гвоздецький, Л. Й. Маруашвілі, О. Є. Агаханянц та ін.). Велика роль рад. вчених у стаціонарних та експедиційних дослідженнях рад. сектора Арктики (В. Ю. Візе, О. Ю. Шмідт та ін.) і Антарктиди (М. М. Сомов, О. Ф. Трешников) та ін. Розвивається конструктивний напрям у географії (І. П. Герасимов), що розробляє проблеми планомірного перетворення навколишнього середовища з метою раціонального природокористування. Все більшого значення набувають океанологія, космічні методи вивчення материків та океанів. Дослідження в галузі геології та географії провадять н.-д. установи АН СРСР, Відділення наук про Землю АН УРСр, а також ін-ти АН союзних республік, відповідні кафедри вузів та ін. організації. В галузі біології дальшого розвитку набули напрями, що розроблялися вченими, чия наук. діяльність почалася ще до Великого Жовтня: фізіологами О. О. Ухтомським, М. Є. Введенським, Л. А. Орбелі, І. С. Беріташвілі, О. О. Богомольцем, зоологами І. І. Шмальгаузеном, О. М. Сєверцовим, Д. М. Насоновим, ботаніками та фізіологами рослин К. А. Тімірязевим, В. Л. Комаровим, С. П. Костичевим, Д. М. Прянишниковим, М. О Максимовим, М. Г. Холодним, і . В. Фоміним, мікробіологами В. Л. Омелянським, Д. К. Заболотним, цитологами О. О. Заварзіним, М. Г. Хлопіним, біохіміками О. М. Бахом, Я. О. Парнасом, паразитологами Є. Н. Павловським, К. І. Скрябіним та ін. Здобули всесвітнє визнання праці І. П. Павлова і його учнів у галузі вищої нервової діяльності, дослідження М. І. Вавилова про центри походження культурних рослин і його гомологічних рядів закон у спадковій мінливості. Створення В. І. Вернадським учення про біосферу та біогеохімії, а В. М. Сукачовим — біогеоценологіі дало основу для наук. розуміння взаємовідношень людства з біосферою Землі. Загальнобіологічного значення набула гіпотеза О. І. Опарі-на про походження життя на Землі. Праці рад. генетиків у 20— 30-х рр. займали провідне місце ь світовій науці. Теорія молекулярної будови хромосом (М. К. Кольцов), складної структури гена (А. С. Серебровський, М. П. Дубінін), популяційна генетика і питання зв'язку генетики і еволюційного вчення (С. С. Четвериков), дослідження ролі ядра (С. Г. Навашин), явища поліплоїдії (Г. Д. Карпеченко та ін.), відкриття і дальша розробка питань радіаційного та хімічного мутагенезу (Г. А. Надсон, Г. С. Філіппов, В. В. Сахаров та ін.) здобули широке визнання. В роки Рад. влади біологами розпочато планомірні дослідження в різних галузях ботаніки і зоології, зокрема по вивченню рослинних і тваринних ресурсів країни. Були створені 30-томна праця "Флора СССР", унікальна карта рослинності СРСР, визначники з фауни і флори СРСР, описано склад флори і фауни більшості союзних республік та окремих регіонів, зокрема України, Білорусії, Казахстану, Туркменії, Грузії, а також Сибіру, Камчатки, Кавказу та ін. Запропоновані нові філогенетичні системи рослинного царства (Б. М. Козо-Полянський, Б. К. Шишкін, В. В. Альохін, Г. Ф. Морозов, Д. К. Зеров, А. Л. Тахтаджян та ін.). Значного розвитку зоологія досягла завдяки працям В. О. Догеля, М. С. Гілярова, Г. П. Дементьєва, О. М. Формозова, І. Г. Підоплічка, О. П. Маркевича, С. С. Шварца та багатьох ін. За роки Рад. влади в біологічній науці відбулися не тільки кількісні, але й якісні зміни. Набули всебічного розвитку такі галузі біології, як біофізика (П. П. Лазарєв, Г. М. Франк, М. В. Волькенштейн), вірусологія (В. Л. Рижков, Л. О. Зільбер, М. Ф. Гамалія,

В. М. Жданов, Т. У. Тихоненко), гідробіологія і біоокеанологія (Л. О- Зенкевич, В. Г. Богоров, Г. В. Нікольський, С. О. Зернов), склалися нові наук. школи з мікробіології (В. М. Шапошников, Є. М. Мішустін, М. О. Красильников, М. Д. Ієрусалимський, О. О. Імшенецький, М. М. Мейсель, Є. І. Квасников та ін.), ембріології тварин (О. О. Захваткін, П. П. Іванов, М. М. Завадовський, Б. П. Токін), біохімії та фізіології рослин (Максимов, М. X. Чайлахян, В. Б. Сочава), фізіології тварин і людини (X. С. Коштоянц, П. К. Анохін, П. Г. Костюк та ін.). 3 початком освоєння людиною космічного простору розвинулася космічна біологія (Н. М. Сісакян, B. М. Черніговський, В. В. Парін, О. Г. Газенко, Імшенецький та ін.). Рад. біохіміки збагатили науку рядом значних досліджень: з ферментативного переамінування амінокислот (О. О. Браунштейн), з біохімії м'язів та проміжного обміну (Парнас, В. О. Енгельгардт, О- В. Палладій), з біохімії ферментів (Бах, Опарін, А. Л. Курсанов, Сісакян, В. Л. Кретович). 50-і рр. 20 ст. стали початком розвитку в СРСР нового напряму, який узагальнено називається фізико-хімічною біологією і до якого входять, перш за все, молекулярна біологія і молекулярна генетика. В становленні цих галузей значну роль відіграли праці А. М. Білозерського, Енгельгардта, О. О. Баєва, Ю. А. Овчинникова, Дубініна, О. С. Спіріна, C. Є. Бреслера, С. І. Аліханяна. Г. П. Георгієва та ін.

На стику різних галузей — мікробіології, біохімії, генетики, цитології, біоорганічної хімії та молекулярної біології — виникла біотехнологія, успіхи в розвитку якої дали змогу створити в СРСР мікробіологічну промисловість. В СРСР були розроблені наук. основи виробництва мікробного білка та білково-вітамінних концентратів на вуглеводнях нафти, природного газу, відходах цукрового виробництва, спирту. У 1974 прийнято постанову ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР "Про заходи по прискоренню розвитку молекулярної біології і молекулярної генетики і використанню їх досягнень у народному господарстві". В 70-х рр. в СРСР швидко розвинувся новий напрям у біології — генетична інженерія, що має значення не тільки для фундаментальних досліджень, а й для практичного застосування наук. досягнень в нар. господарстві. Завдяки методам генетичної інженерії одержано соматотропін — росту гормон людини; штам мікроорганізму — продуцент інтерферону, гібридоми — гібридні клітини, здатні виробляти моноклональні антитіла. Синтезовані гени активних нейропептидів — лейциненкефаліну, брадикініну, а також ген, що кодує гормон ангіотензин. Завершено роботу з хіміко-ферментативного синтезу гена проінсуліну, що дало змогу одержати штами бактерій, здатних виробляти попередник інсуліну. На основі використання культури клітин рослин створено промислову технологію для виробництва настойки женьшеня з клітинної біомаси цієї рослини. Вивчення тотіпотентності рослинних клітин — здатності соматичних клітин давати початок рослині — зробило можливим планування в науково-цільовій програмі "Біотехнологія" організації виробництва в пром. масштабах мікроклонального розмноження садивного матеріалу нових цінних сортів картоплі, цукрових буряків, люцерни, філоксеростійкого сорту винограду та ін. На основі методів культивування зародків і овоцитів широко проводяться розробки нових прийомів, що мають на меті одержання генетичних копій особливо цінних тварин. Розвиток фундаментальної біол. науки постійно розширює галузі застосування біотехнології. З метою прискорення впровадження наук. досягнень у практику ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР 1981 прийняли постанову "Про дальший розвиток фізико-хімічної біології та біотехнології і використання їх досягнень у медицині, сільському господарстві та промисловості". Розв'язанням актуальних проблем сучасної біол. науки займаються н.-д. установи АН СРСР, АН союзних республік, МОЗ СРСР, ін-ти М-ва мед. пром-сті СРСР, ВАСГНІЛ, АМН СРСР, науково-виробничі об'єднання, кафедри ун-тів та ін. вищих навч. закладів. Держ. характер рад. охорони здоров'я визначив плановість розвитку н.-д. установ і наукових досліджень, швидке впровадження результатів цих досліджень у практику лікувально-профілактичних і санітарно-епідеміологічних закладів. У 20—30-х рр. створено н.-д. установи: Держ. ін-т народної охорони здоров'я (Москва), ін-ти: очних хвороб (Казань), епідеміології і мікробіології ім. Пастера, експериментальної медицини (Ленінград), клінічної медицини (Київ), охорони праці (Москва), туберкульозу (Тбілісі) та ін. У 1944 було створено Академію медичних наук СРСР. Дальшому розвитку радянської медицини сприяли, зокрема, праці В. П. Воробйова (методи дослідження анатомічної будови і іннервації органів), Д. А. Жданова (вчення про лімфатичну систему і колатеральний кровообіг), М. І. Грашенкова, А. Д. Зурабашвілі (встановили типи міжнейронних зв'язків). Міжнародне визнання здобули праці B. Т. Талалаєва, М.О. Скворцова, А. І. Струкова (про патоморфологію туберкульозу і ревматизму), О. О. Богомольця (про роль сполучної тканини в реактивності організму), О. Д. Сперанського, A. М. Чернуха (трофічна функція нервової системи). Проблемам кардіології присвячені праці Г. Ф.Ланга, М. Д. Стражеска, Д. Д. Плетньова, А. І. Нестерова, Є. І. Чазова, 3. І. Янушкевичюса, Л. Т. Малої та ін. Проблеми гастроентерології вивчали М. П. Кончаловський, В. X. Василенко та ін., нефрології — С. С. Зімницький, М. С. Вовсі, Є. М. Тарєєв та ін., гематології — Й. А. Касирський, О. М. Крюков, пульмонології — Б. Є. Вотчал, В. І. Стручков, ф. Г. Углов. Рад. вченими розроблено заходи місцевої анестезії (О. В. Вишневський), хірургічного лікування захворювань шлунково-кишкового тракту, печінки, нирок і сечовивідних шляхів (І. І. Греков, C. П. Федоров, А. М. Мартинов та ін.), оперативної офтальмологи (М. Й. Авербах, В. П. Філатов, Н. О. Пучківська) і оториноларингологи (О. С. Коломійченко, С. Н. Хечинашвілі). В галузі хірургії значних успіхів досягли Б.В. Петровський, М. М. Амосов, А. П. Ромоданов, О. О. Шалімов та ін. B. І. Бураковський разом з своїми співробітниками розробив метод гіпербаричної оксигенації і впровадив цей метод у хірургічну практику. Нові методи лікування хворих з ушкодженнями і захворюваннями опорно-рухового апарату були розроблені Г. А. Ілізаровим і О. Н. Гудушаурі. Дослідженнями синоптичної дії фізіологічно активних речовин займалися С. В. Анічков, В. В. Закусов. М. М. Краснов розробив нові принципи хірургічного лікування очних хвороб. У 1970—80 створені Всесоюзний н.-д. ін-т очних хвороб у Москві, Ін-т фізіології АМН СРСР, філіали Всесоюзного НДІ клінічної і експериментальної хірургії в Ташкенті і Єревані, Вірменський філіал Всесоюзного н.-д. ін-ту гігієни і токсикології пестицидів, полімерних і пластичних мас (Київ) та багато ін. Зусилля вчених-медиків спрямовано на розв'язання проблем боротьби з серцево-судинними, онкологічними та вірусними захворюваннями, на розробку питань генетики медичної, створення нових фізіологічно активних препаратів і т. д. Широкі дослідження розгорнуто в галузях молекулярної біології, фізіології, біохімії, імунології, генетики. Важливе значення для розвитку медичної науки має постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про дальший розвиток медичної науки в районах

Сибіру та Далекого Сходу" (1979). Після Великої Жовтн. соціалістич. революції 1917 створились умови для швидкого розвитку с.-г. наук. Відповідно до підписаних В. І. Леніним "Декрету про племінне тваринництво" (13.VII 1918) і декрету "Про насінництво" (13.VI 1921) розгорнулися наук. дослідження і планомірна робота по агрономії (як комплексу с.-г. наук і практичних заходів по вирощуванню с.-г. культур) і тваринництву. У розвиток агрономічної науки великий внесок зробили: Д. М. Прянишников (розробив наукові основи живлення рослин, на підставі його праць розв'язано найважливіші теоретичні і практичні питання з агрохімії, зокрема питання щодо ефективного використання мінеральних і органічних добрив); М. М. Тулайков (праці з питань землеробства в умовах посушливих районів південно-східних областей Європейської частини СРСР); В. Р. Вільямс (основоположник агрономічного грунтознавства, збагатив теорію наук. землеробства); О. Г. Дояренко (його праці відіграли важливу роль у розвитку досліджень з агрофізики); М. І. Вавилов (основоположник сучасної наук. селекції); в досягненнях селекції пшениці, кукурудзи, соняшнику визначна роль таких вчених, як П. П. Лук'яненко, В. М. Ремесло, М. В. Цицин, Б. П. Соколов, В. С. Пустовойт. Уперше в світі одержано сорти однонасінних цукр. буряків завдяки роботам О. К. Коломієць та ін. В галузі агрономічної науки плідно працювали також Б. М. Рожественський, А. Є. Зайкевич, С. Ф. Третьяков, В. В. Колкунов, В. Я. Юр'єв, О. Н. Соколовський, О. І. Душечкін, М. М. Кулешов та ін. Рад. вченими виведено і підібрано найпродуктивніші сорти с.-г. рослин для різних районів країни, розроблено ефективні способи поглиблення і окультурення орного шару на різних грунтах, індустріальну технологію вирощування с.-г. культур, рекомендовано орієнтовні схеми сівозмін для всіх зон і г-в різної спеціалізації, вдосконалено заходи захисту с.-г. угідь від ерозії грунти, розроблено способи ефективного вирощування проміжних культур. Розроблено нові ефективні способи захисту рослин від шкідників, хвороб, бур'янів. Радянські вчені та інженери створили нові, досконаліші машини та знаряддя для с. г.— самохідні комбайни, складні зерноочисні машини, коренезбиральні машини, кормозаготівельні машини, кормо навантажувачі, кормоприготувальні машини, кормо транспортери та ін. Розвитку тваринництва присвячені наукові дослідження в галузі зоотехнії (засновники сучасної зоотехнії М. П. Чирвинський, П. М. Кулешов, М. І. Придорогін та ін.) і ветеринарії (К. І. Скрябін, С. М. Вишелеський, О. П. Климов, І. О. Поваженко та ін.). На прискорення науково-тех. прогресу в с. г. спрямована постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про заходи по дальшому підвищенню ефективності сільськогосподарської науки і зміцненню її зв'язку з виробництвом" (1976). В цьому документі накреслено конкретні шляхи підвищення ролі науки у розв'язанні соц. завдань с. г. — забезпечення дальшого зростання виробництва зерна та ін. продукції, створення зон гарантованого врожаю, всебічного підвищення ефективності землеробства і тваринництва, якості с.-г. продукції. Зусилля с.-г. науки в СРСР, поряд з розробкою теоретич. проблем, все більшою мірою зосереджуються на розв'язанні ключових народногосп. питань у галузях агрономії, землеробства, меліорації, зрошення та осушення земель, боротьби з посухою та ін. На розв'язання завдань сільського господарства, поставлених у Продовольчій програмі СРСР на період до 1990 року, спрямовує зусилля Академія сільськогосподарських наук Всесоюзна, зокрема, на Україні — Південне відділення Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, мережа галузевих н.-д. інститутів — Землеробства український науково-дослідний інститут. Землеробства і тваринництва західних районів УРСР науково-дослідний інститут, Всесоюзний н.-д. ін-т бавовництва, Всесоюзний н.-д. ін-т льону. Кукурудзи всесоюзний науково-дослідний інститут, Селекції і насінництва пшениці миронівський науково-дослідний інститут. Селекційно-генетичний всесоюзний науково-дослідний інститут, Цукрових буряків всесоюзний науково-дослідний інститут та ін.

Проблеми механізації, електрифікації й автоматизації с.-г. виробництва досліджують Всесоюзний н.-д. ін-т механізації сільського господарства, Механізації та електрифікації тваринництва південної зони СРСР центральний науково-дослідний і проектно-технологічний інститут, Механізації та електрифікації сільського господарства український головний науково-дослідний інститут та ін. Значний внесок у розвиток с.-г.наук роблять вищі навч. заклади. Сучас. наука становить важливу складову частину науково-технічної революції, вона стала безпосередньою продуктивною силою суспільства. КПРС і Рад. д-ва приділяли і приділяють постійну увагу розвиткові науки, її всезростаючій ролі в комуністичному будівництві.

Див. також Наука.

В. І. Кузнецов (фізико-математичні науки, хімія, техніка).

Наукові установи. В СРСР створено розгалужену систему н.-д. установ. Загальносоюзним органом, відповідальним за справу науково-тех. прогресу в країні й проведення єдиної наук. політики, є Держ. к-т СрСР по науці і техніці, при ньому діють наук. ради з найважливіших комплексних і міжгалузевих наук.-тех. проблем, що координують н.-д. роботу в країні. Орг-цію досліджень з провідних напрямів природничих і суспільних наук покладено на Академію наук СРСР, при Президії АН СРСР, при її секціях і відділеннях працюють понад 200 рад з різних наук. проблем і напрямів розвитку науки. Значний обсяг фундаментальних досліджень виконують філіали АН СРСР. В тісному контакті з АН СРСР працюють: Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС з філіалами ін-ту в союзних республіках, Академія суспільних наук при ЦК КПРС; галузеві академії — Академія медичних наук СРСР, Академія педагогічних наук СРСР, Академія сільськогосподарських наук Всесоюзна імені В. І. Леніна, ін-ти, підпорядковані цим установам. Великі сили рад. учених сконцентровано в системі академій наук союзних республік (див. окремі статті). В 1981 20 академій країни об'єднували бл. 400 наук. установ; кількість наук. працівників становила 1,4 млн. чол., або четверту частину всіх наук. працівників світу (табл., с. 407). Понад 60% всіх наукових установ країни працює в системі міністерств і відомств. Завдання створення і впровадження нової техніки й технології успішно розв'язують науково-виробничі об'єднання. Великий внесок у рад. науку роблять установи вищої школи, в системі вузів країни — понад 60 н.-д. ін-тів і конструкторських бюро, численні лабораторії, сектори тощо. Див. також ст. Наука, розділ Народна освіта, наукові та культурно-освітні заклади в статтях про союзні республіки. Іл. див. на окремому аркуші, с. 384—385.

Літ.: В. И. Ленин, КПСС о развитии науки. М., 1981; Ленин В. И. О литературе и искусстве. М., 1979; Об идеологической работе КПСС. Сборник документов. М., 1977; Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної роботи. Постанова ЦК КПРС від 26 квітня 1979 року. К., 1979; Матеріали XXVI з'їзду КПРС. К., 1981; Матеріали XXVI з'їзду Компартії України. К. 1981; Организация науки в первые годы Советской власти (1917 — 1925). Сборник документов. Л., 1968; Ленин и современная наука, кн. 1 — 2. М., 1970; Горбунов Н. П. Великие планы развития науки и техники. В кн.: В. И. Ленин во главе великого строительства. М., 1960; Наука Союза ССР. М., 1972; Октябрь и наука (1917 — 1977). М., 1977; Развитие техники в СССР (1917 — 1977). М., 1978; Советская наука на новом рубеже. М., 1981; Наука и человечество, 1982. М., 1982; Наука сегодня. Справочник лектора, в. 1— 9. М., 1973—81; Трапезников С. П. Общественные науки — могучий идейный потенциал коммунизма. М., 1974; Федосеев П. Н. Марксизм в XX веке. М., 1977; Советский Союз. Политико-экономический справочник. М., 1978; Беляев Е. А.. Пышкова Н. С. Формирование н развитие сети научных учреждений СССР. М., 1979; Пономарев Б. Н. Живое и действенное учение марксизма-ленинизма. М., 1981; Сиволгин В. Е. Политическая экономия. История экономической мысли. Аннотированный указатель отечественных библиографических пособий, изданных в 1812—1972 гг. М., 1974: Эймонтова Р. Г. История исторической науки в СССР. Советский период. Октябрь 1917 — 1967 г. Библиография. М., 1980; Будилова Е. А. Философские проблемы советской психологии. М., 1972; История естествознания в России, т. 1 — 3. М., 1957—62; Развитие биологии в СССР. М., 1976; История биологии с начала XX пека до наших дней. Л., 1975; Тимаков В. Д. 30 лет Академии медицинских наук СССР. "Вестник АМН СССР", 1975, № 11; Заблудовский П. Е. (та ін.]. История медицины. М., 1981; Общественный перспективный план внедрения важнейших достижений медицинской науки в практику здравоохранения на 1981 — 1985 гг. М., 1981; Чикин С. Я. Развитие здравоохранения в 11 пятилетке. М.. 1981; Теорія літератури. К., 1975; Соціалістичний спосіб життя і література. К., 1977; Теоретичні проблеми радянського мистецтвознавства. К., 1977; История советского языкознания. М., 1981; Ленинизм и теоретические проблемы языкознания. М., 1970; Мова і процеси суспільного розвитку. К., 1980; Языки народов СССР, т. 1—5. М., 1966—68; Экран и идеологическая борьба. М., 1976; Советский театр. Документы и материалы, т. 1—3. Л., 1972—75.

XVI. Преса.

Преса в СРСР є могутнім ідеологічним знаряддям Комуністичної партії і Радянської держави у справі залучення трудящих мас до будівництва комуністичного суспільства. Ленінські принципи преси нового типу — її партійність, народність, масовість, правдивість, класовий підхід до висвітлення проблем і явищ життя, закладені більшовицькою пресою ще до Великої Жовтн. соціалістич. революції, стали основоположними в усій партійно-радянській пресі. Основи радянського книгодрукування було закладено в підписаному В. І. Леніним Декреті ЦВК про Держ. видавництво, прийнятому 29 грудня 1917 (11 січня 1918). В 1918 було створено парт. вид-во "Коммунист" (у Москві). В тому ж році за ініціативою Максима Горького створено вид-во "Всемирная литература" (у Петрограді). В СРСР склалася система великих спеціалізованих книжкових, книжково-журнальних, газетно-журнальних, газетних вид-в. Існують вид-ва центральні, республіканські, авт. республік, країв і областей, відомчі та ін.; діють редакційно-видавничі відділи в н.-д. установах, великих б-ках, вузах тощо. Серед центральних вид-в найбільші: "Политиздат", "Правда", "Наука", "Художественная литература", "Советский писатель", "Просвещение", "Высшая школа", "Детская литература", "Молодая гвардия", "Советская энциклопедия", "Русский язык", "Искусство", "Медицина", "Колос", "Прогресс", "Мир". У 1981 в Рад. Союзі було видано 83 007 книг і брошур (69 мовами народів СРСР і 54 мовами народів зарубіжних країн) заг. тиражем 1898,7 млн. прим. (про випуск книг і брошур по союзних республіках див. табл.). Одне з осн. місць у випуску книжкової продукції посідає політична й соціально-економічна л-ра. За 1917—81 в СРСР здійснено 3408 видань творів К. Маркса і Ф. Енгельса загальним тиражем 127 449 тис. прим., з них рос. мовою — 1045 видань тиражем 97 817 тис. прим., 48 ін. мовами народів СРСР — 1204 видання тиражем 12 024 тис. прим., 43 мовами народів зарубіжних країн — 1159 видань тиражем 17 608 тис. прим. (див. Видання творів К. Маркса і Ф. Енгельса). На 1.І 1982 в Рад. Союзі починаючи з 1918 здійснено 15 081 видання творів В. І. Леніна заг. тиражем 576 297 тис. прим., з них рос. мовою — 3520 видань тиражем 436 606 тис. прим., 65 ін. мовами народів СРСР — 6759 видань тиражем 78 217 тис. прим., 53 мовами народів зарубіжних країн — 4802 видання тиражем 61 474 тис. прим. (див. Видання творів В. І. Леніна).

Великими тиражами друкується н.-д., наук.-інформ., наук.-популярна л-ра з усіх галузей знань. Значна увага приділяється виданню навчальної літератури. Великими тиражами виходить художня, зокрема дитяча література. В 1977 в СРСР закінчено видання унікальної 200-томної "Бібліотеки всесвітньої літератури". СРСР займає перше місце в світі за випуском худож. л-ри, перекладеної з іноземних мов. У післявоєн. час широко розгорнулося видання енциклопедичної л-ри (див. "Советская энциклопедия", Республіканські радянські енциклопедії). Див. також Книгодрукування, т. 5. Провідне місце серед журналів посідають партійні видання: журнали ЦК КПРС "Коммунист", "Партийная жизнь", "Политическое самообразование". В кожній республіці також видаються партійні журнали. Творчі організації СРСР і союзних республік видають масові громад.-політ., мистецькі журнали (див., зокрема, Літературні журнали, Мистецтвознавчі журнали в УРСР). При АН СРСР і академіях союзних республік, центр. і респ. міністерствах і відомствах виходять спеціалізовані реферативні журнали, природничонаукові, історичні журнали, матем., мед. (див., зокрема, Медичні журнали на Україні), пром.-тех., сільськогосподарські та ін. наукові журн. видання (див. також статті про академії наук, про окремі галузі наук). У 1981 в СРСР виходило 5195 журналів та ін. періодичних видань (46 мовами народів СРСР і 23 мовами народів зарубіжних країн) річним тиражем 3116,0 млн. прим. (див. табл., а також статті Журналістика, Журнал).

В СРСР склалися такі групи газет: всесоюзні загальнополіт.; всесоюзні спеціалізовані; місцеві загальнополіт. і спеціалізовані — республіканські, крайові, обласні, окружні, авт. республік і областей; міські, районні, низові (багатотиражні ), колгоспні. Авангард рад. преси — орган ЦК КПРС газета "Правда", заснована В. І. Леніним 1912. Мільйонними тиражами виходять також центральні газети: "Известия", "Труд", "Комсомольская правда", "Сельская жизнь", "Красная звезда", "Литературная газета", "Учительская газета", "Пионерская правда". В 1981 в СРСР виходило 8172 газети річним тиражем 40683 млн. прим. Із заг. кількості газет — 31 всесоюзна; 160 республіканських; 329 крайових, обласних та окружних; 97 газет авт. республік і областей; 710 міських, 3004 районні, 3231 низова, 610 колгоспних та ін. В кожній союзній, авт. республіці та області газети виходять мовою корінної національності, рос. мовою і мовами ін. народностей, які живуть на цій території. Про випуск газет по союзних республіках див. табл.; див. також ст. Газета, розділ Преса, радіомовлення, телебачення в статтях про союзні республіки; розділ Культура в статтях про авт. республіки, округи та області.

В. В. Полковенко.

XVII. Радіомовлення і телебачення.

Перші радянські радіотелеграфні передачі про найважливіші події в країні відбулися в листопаді 1917, перші радіомовні прозвучали 1919 з радіолабораторії в Нижньому Новгороді (тепер м. Горький), 1920 — з дослідних радіостанцій Москви, Казані та ін. міст. З 1924 в СРСР почалося регулярне радіомовлення. В 1925— 27 стали до ладу радіостанції в Мінську, Баку, Харкові, Ташкенті, Ленінграді, Києві, Тбілісі. В 1931 утворено Всесоюзний комітет по радіомовленню, 1932— 12 місц. радіокомітетів у республіках і областях. У 30-х рр. радіомовлення відіграло значну роль у пропаганді передових методів праці (стахановського руху та ін.), в організації соціалістичного змагання, в патріотичному вихованні населення. Бойову роль агітатора, пропагандиста, організатора виконувало радіомовлення в роки Великої Вітчизн. війни. Своєрідний радіо-літопис героїчного подвигу народу був створений тисячами радіозведень Радінформбюро, повідомлень з фронту, оперативними випусками "Останніх вістей", публіцистичними радіопромовами, звуковими листами. Постійно велися передачі для партизанів і населення тимчасово окупованих територій, у т. ч. укр. радіостанцією імені Т. Г. Шевченка та радіостанцією "Дніпро". Напередодні Дня Перемоги, 7.У 1945, за постановою Раднаркому вперше було відзначено День радіо. З 1.Х 1960 Всесоюзне радіо почало цілодобове мовлення. В 1962 з'явилась інформ.-муз. програма "Маяк", розвивається молодіжне мовлення — радіостанція "Юность" (з 1952), радіожурнал "Ровесники" (з 1963). Одночасно поліпшувалась

оперативність, актуальність і спрямованість мовлення в республіканських радіокомітетах. Помітним явищем в радіоефірі стали цикли документально-публіцистичних радіофільмів до визначних дат історії країни, про героїзм у ратних і трудових подвигах, про дружбу народів, про соціалістичний спосіб життя. Першу програму Всесоюзного радіо може слухати вся країна. Всесоюзне радіо щодоби передає 9 програм заг. обсягом 179,4 год. У 1967 прийом радіопрограм забезпечували 38 млн. приймачів і 37 млн. радіоточок, 1982 в розпорядженні радіослухачів — 70 млн. радіоприймачів і 74 млн. радіоточок. Розгалужене радіомовлення в республіках, краях, областях, містах, районах; працюють радіоредакції на великих підприємствах і будовах, заводах, фабриках, у колгоспах і радгоспах. Широко розвинуте проводове мовлення, заг. довжина ліній сягає 2 млн. км. Центр. радіомовлення на зарубіжні країни (Московське радіо) та іномовлення з союзних республік ведуть передачі 77 мовами народів світу заг. обсягом 260 год. на добу. Центр. радіомовлення на зарубіжні країни розпочато з 1929. Телебачення в СРСР почалося 1931 з малокадрового механічного. В 1938 почало впроваджуватися електронне. Перша післявоєнна передача відбулася 7.V 1945. В 1947 почав регулярно діяти Ленінгр. телецентр. В 1951 почала діяти Центр. студія телебачення, Київська телестудія, в столицях ін. союзних республік телестудії відкрилися 1952. В СРСР здійснено перші космічні телепередачі (1962). З 1967 почалося регулярне кольорове телебачення. Центр. телебачення здійснюється по 8 програмах, у т. ч. по двох загальносоюзних. З відкриттям 2-ї загальносоюзної телепрограми (1982) зросла можливість трансляції на широку аудиторію кращих передач місц. телестудій. Програми Центр. і місц. телебачення мають можливість дивитися майже 88% населення. Мережа розподілу телевізійних програм складається з 100 тис. км радіорелейних і кабельних ліній зв'язку, більш як 3 тис. передавачів, 86 наземних станцій системи "Орбіта", близько 1 тис. приймальних станцій "Москва". На початок 1982 в країні налічувалося 120 програмних телецентрів, що дають середньодобовий обсяг телевізійного мовлення понад 3 тис. год. Телепередачі ведуться в усіх союзних і авт. республіках, краях і областях 40 мовами народів СРСР. Згідно з рішеннями XXVI з'їзду КПРС передбачено дальший розвиток кольорового телебачення і стереофонічного радіомовлення, ширше використання штучних супутників Землі для орг-ції багатопрограмного теле- і радіомовлення. В усіх телевізійних і радіопрограмах відтворюється багатогранність рад. життя, ставляться актуальні проблеми екон. стратегії партії, корінні питання соціального і культур. розвитку, боротьби за мир і міжнар. співробітництво, розвінчується бурж. ідеологія, утверджуються ідеали комунізму. Інформ. телепрограма "Час", що здобула загальносоюзне визнання, концентрує у повідомленнях і сюжетах найголовніші події дня. Випуски "Останніх вістей" транслюються по всіх осн. радіопрограмах, оперативно інформуючи слухачів про те, що відбувається в країні, у світі. У телециклах "Ленінського університету мільйонів" порушуються питання соціалістичного змагання, аналізуються конкретні проблеми нар. господарства. Здобули популярність передачі на міжнар. теми, для молоді і дітей. Телебачення і радіо активно поширюють наук. знання. Залученню мільйонів людей до худож. надбань, до виховання естетичних смаків служать літ.-драматичні і музичні передачі, художні телефільми. Центр. телебачення і Всесоюзне радіо широко і оперативно висвітлюють найголовніші спорт. події. Керівництво і координацію діяльністю радіомовлення і телебачення здійснює Держ. комітет СРСР по телебаченню і радіомовленню (Держтелерадіо СРСР), до складу якого входять Центр. телебачення. Центр. внутрісоюзне радіомовлення (Всесоюзне радіо) і Центр. радіомовлення на зарубіжні країни. Держтелерадіо СРСР співробітничає з 141 телевізійною і 119 радіо-організаціями 121 країни. З 71 країною укладено довгострокові договори. Держтелерадіо СРСР — член Міжнародної організації радіомовлення і телебачення (ОІРТ).

В. П. Олійник.

XVIII. Культурно-освітні заклади. В дореволюційній Росії існувала незначна кількість культурно-осв. закладів, більшість з яких утримувалась коштом благодійних т-в, приватних осіб. З кін. 18 — поч. 19 ст. відкривалися різні клуби для привілейованих верств (у Москві, Петербурзі, губернських і повітових містах). В 80 — 90-х рр. 19 ст. виникли перші народні будинки. Перші робітн. клуби — центри політ. об'єднання і самоосвіти пролетаріату почали відкриватися в період революції 1905—07. З наступом реакції вони були закриті. Легально існували тільки народні будинки, яких на поч. 1917 налічувалося 237, з них 94 — у сільс. місцевості. За роки Рад. влади в СРСР здійснено культурну революцію, всім громадянам відкрито широкий доступ до всіх благ культури і освіти незалежно від національності, соціального стану, професії, статі. Створено широку мережу культурно-осв. установ, що стали осередками культури, масово-політ. роботи і розвитку нар. худож. творчості. Набули поширення будинки і палаци культури, клубні заклади, парки культури і відпочинку, бібліотеки, музеї, кінотеатри, планетарії тощо. В 50-х рр. поширилися нові форми культурно-освітньої роботи — нар. університети, нар. театри, любительські кіностудії. Клубні заклади в СРСР за відомчою належністю діляться на державні, профспілкові, колгоспні, відомчі. На кін. 1981 в СРСР було 138,5 тис. клубних закладів, у т. ч. 118,8 тис.— у сільс. місцевості (табл.). Одним з осн. напрямів роботи клубів є розвиток нар. творчості, розширення форм і жанрів худож. самодіяльності, підвищення ідейно-худож. рівня репертуару і виконавської майстерності. В клубних закладах М-ва культури СРСР і профспілок на кін. 1981 налічувалася 741 тис. колективів худож. самодіяльності (12,8 млн. учасників). У 1928 в Москві відкрито Центральний парк культури і відпочинку ім. М. Горького (перший заклад такого типу в країні). На 1981 в СРСР було понад 1200 парків культури і відпочинку, що виконують функції культурно-осв. закладів. Вони проводять велику ідейно-виховну роботу і мають широку популярність серед трудящих. Першою б-кою на тер. СРСР вважається сховище рукописів у Хорезмі (3 ст. до н. е.). Приблизно з 9 ст. створювалися б-ки при монастирях, де збирали, переписували і зберігали реліг. книги. Першою на Русі була Бібліотека Софійського собору (1037). У 1570 почала діяти 6-ка у Вільнюсі, з 1661 — при Львів. ун-ті, з 1755 — при Моск. ун-ті. На поч. 18 ст. виникли 6-ки світської і наук. л-ри (1714 — найстаріша наук. 6-ка, тепер Бібліотека АН СРСР). В кін. 18 ст. з'явилися перші публічні платні б-ки. В 19 ст. відкрилися публічні б-ки в Петербурзі (1814 — найбільша в дореволюц. Росії, тепер Бібліотека публічна імені М. Є. Салтикова-Щедріна), Одесі (1829, тепер Бібліотека одеська наукова імені О. М. Горького), Москві (1862 — б-ка Рум'янцевського музею, тепер Бібліотека СРСР імені В. І. Леніна), Києві (1866, тепер Бібліотека республіканська УРСР імені КПРС), Харкові (1886, тепер Бібліотека харківська наукова імені В. Г. Короленка). Зусиллями прогресивної громадськості в 2-й пол. 19 ст. створювалися губернські, повітові, міські, формувалися університетські бібліотеки. У 70-х рр. 19 ст. виникли нелегальні робітн. б-кн при "Південноросійському союзі робітників", "Північному союзі російських робітників" та петербурзькому "Союзі боротьби за визволення робітничого класу". Кількість б-к зросла в період революції 1905—07.

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції бібліотечну справу поставлено на держ. основу. В країні діє розгалужена мережа масових, універсальних, спец. і наук., дитячих і юнацьких б-к, які вирішують відповідальні завдання в ідеологічній, виробничій сферах сусп. життя, ведуть велику роботу по формуванню марксистсько-ленінського світогляду трудящих, по вихованню їх в комуністичному дусі (див., зокрема, статті: Бібліотека всесоюзна іноземної літератури, Бібліотека медична центральна наукова, Бібліотека наукова педагогічна імені К. Д. Ушинського, Бібліотека науково-технічна публічна СРСР, Бібліотека патентно-технічна всесоюзна, Бібліотека політехнічна центральна, Бібліотека сільськогосподарська центральна наукова ВАСГНІЛ, Бібліотека театральна центральна). Створено великі наукові б-ки при республіканських АН (див., зокрема, Бібліотека центральна наукова АН УРСР). У 1913 в Росії було 13,9 тис. масових бібліотек з фондом бл. 9 млн. одиниць зберігання. На кін. 1981 в СРСР діяло 132,8 тис. масових бібліотек (фонд — 1889,3 млн. одиниць зберігання), в т. ч. 96,5 тис. (фонд — 772,6 млн. одиниць зберігання) — у сільс. місцевості. Найважливішим досягненням бібліотечного будівництва в СРСР є створення єдиної мережі б-к союзних республік (табл.). Важливе значення для розвитку бібліотечної справи в країні має Постанова ЦК КПРС "Про підвищення ролі бібліотек у комуністичному вихованні трудящих і науково-технічному прогресі" (1974). Велику роль у виховній роботі відіграють музеї. Перші відомості про зберігання істор. і худож. коштовностей, зокрема в соборах і монастирях Київської Русі, належать до 11 ст. Початком музейної справи в Росії слід вважати формування зібрань Оружейної палати в Москві в 15—17 ст. Інтенсивно музеї почали розвиватися в 2-й пол. 18 — на поч. 19 ст. Після перемоги Великого Жовтня почався новий етап музейного будівництва. На 1917 в Росії налічувалося 150 музеїв, більша частина яких розміщена в центральних районах Росії. За 1917—27 число музеїв досягло 805 (відкрилися музеї у Вірменії, Азербайджані, Киргизії, Таджикистані, Туркменії, Казахстані, де до Великої Жовтн. соціалістич. революції не було жодного музею). На 1941 в СРСР діяв 991 держ. музей. Музеї в СРСР розрізняють за профілями: історико-революцій-ні та історичні, меморіальні, краєзнавчі, мистецтвознавчі, природничонаукові, галузеві та ін. (табл.). На кін. 1981 в СРСР діяло 1599 музеїв. Найбільші з них: Центральний музей В. І. Леніна, Музей Революції СРСР, Центральний музей Збройних Сил СРСР, Історичний музей, Третьяковська галерея, Держ. музей образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна, Політехнічний музей, всі — в Москві; Ермітаж, Зоологічний музей, Центральний військово-морський музей — в Ленінграді. В усіх союзних республіках створено філіали Музею В. І. Леніна, мистецтвознавчі музеї, картинні галереї, мережу краєзнавчих музеїв. В багатьох республіках діють музеї під відкритим небом, зокрема в УРСР, Латв. РСР, Кар. АРСР та ін. (про кількість музеїв у союзних республіках див. табл.). В 60-х рр. почалася широка організація народних музеїв на громад. засадах. Особливе місце в пропаганді виробничого досвіду і наук. знань посідає Виставка досягнень народного господарства СРСР (див. також Виставка досягнень народного господарства УРСР). На кін. 1981 в СРСР функціонувало 611 державних театрів, у т. ч. 178 дитячих і юного глядача (табл.; див. розділи Музика, Театр). У тісній співдружності з культурно-осв. закладами працюють Всесоюзне та республіканські т-ва "Знання". Значну культурно-осв. роботу проводять профспілки, комсомол, бюро пропаганди творчих спілок; респ. т-ва: хорове, любителів книги, охорони природи, охорони пам'яток історії та культури. За роки Рад. влади в СРСР значно розвинулася кіномережа. На кін. 1981 в СРСР було 151,4 тис. кіноустановок, у т. ч. 142,2 тис. стаціонарних, із заг. кількості кіноустановок 123,9 тис. — у сільс. місцевості (табл.).

І. М. Солдатенко.

XIX. Література.

Багатонаціональна і багатомовна радянська література сформувалася після Великої Жовтневої соціалістичної революції на основі єдиного творчого методу — соціалістичного реалізму. Це л-ра нового типу: соціалістична за змістом, багата нац. формами, інтернаціоналістська за духом і спрямуванням. Нині радянська література твориться майже 80 мовами. До Жовтневої революції більшість народностей царської Росії не мала своєї писемності. До найдавніших належать писемність і л-ра народів Закавказзя і Середньої Азії. На поч. 5 ст. вірменський учений-просвітитель Месроп Маштоц склав вірменський алфавіт, у 5 — на поч. 6 ст. історіограф Мовсес Хоренаці, використавши пам'ятки народної творчості, написав "Історію Вірменії". Етапними у розвитку вірменської літератури стали героїчний епос "Давид Сасунський" (7—10 ст.), твори Г. Нарекаці (10 ст.), Н. Кучака (16 ст.), ашуга Саят-Нова (18 ст.). У 5—6 ст. створюються перші літературні пам'ятки Грузії (житія "святих", зокрема "Мучеництво Шушаніки" Я. Цуртавелі, пізніше "Аміран-Дареджаніані" та "Вісраміані"). Вершиною грузинської давньої поезії стала поема Ш. Руставелі "Витязь у тигровій шкурі" (12 ст.). Наступний розвиток груз. л-ри пов'язаний з іменами Теймураза І, Арчила II, Вахтанга VI (17 ст.), С. С. Орбеліані, Д. Гурамішвілі, Бесікі (18 ст.). На епохи Середньовіччя й Відродження припадає творчість класиків тадж. і перс, л-р Рудакі, Фірдоусі, Сааді, Гафіза, азерб. поетів Ні-замі Гянджеві (12 ст.), Несімі (15 ст.), Фізулі (І6 ст.), Відаді, Вагіфа (18 ст.). Велику роль у розвитку л-ри Середньої Азії відіграли твори узб. поета А. Навої (15 ст.), туркм. поета Махтумкулі (18 ст.). Значними явищами художньої культури стали ест. народний епос "Калевіпоег" (13 ст.), латис. "Лачплесіс". твори лит. поета К. Донелайтіса (18 ст.). Одна з найдавніших — л-ра Київської Русі, яка є спільним джерелом трьох братніх сх.-слов'янських л-р — російської, української, білоруської. Різноманітні її джерела і форми: від фольклору, літописів, проповідницької й агіографічної л-р, що відбивали історичне буття Київ. Русі, до міфів та перекладної л-ри — житій, апокрифів, що йшли з Греції, Візантії, Болгарії, країн Сходу. Найвище досягнення л-ри цього періоду — "Слово о полку Ігоревім" (12 ст.). Дальший розвиток л-ри на сх.-слов'ян. землях був загальмований руйнівними навалами орд Батия, тур., нім. та ін. завойовників. У процесі формування народностей відбувалося становлення рос. укр. і білорус, літератур. У 17 ст. в Росії з'явилися перші записи билинного епосу (див. Билини), розвивалися побутові повісті, виникли світський театр, шкільна поезія. У 18 ст. розквітнув класицизм (М. Ломоносов, Г. Державін), зародився сентименталізм (М. Карамзін). З сатиричними творами виступали А. Кантемір, Д. Фонвізін, І. Крилов. Волелюбним, народно-визвольним пафосом пройняті твори О. Радищева. Особливого розвитку досягла рос. романтична та реалістична література у 19 ст. (твори О. Грибоєдова, О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лермонтова, М. Некрасова, І. Тургенєва, М. Салтикова-Щедріна, Ф. Достоєвського, О. Островського, Л. Толстого, А. Чехова, В. Бєлінського, М. Добролюбова, О. Герцена, М. Чернишевського, Д. Писарєва). На поч. 20 ст. творчість М. Горького знаменувала зародження в світовій л-рі нової естетичної системи — соціалістичного реалізму. В укр. л-рі з часу феодалізму розвиваються нар. думи, істор. пісні, ін. форми фольклору, полемічна література, шкільна драма, синтетична форма історіографії й л-ри — літописи. В 16—17 ст. розвивалися віршові (К. Сакович. Климентій Зиновіїв син, 1. Величковський) та драматичні (Я. Гаватович) жанри, ораторська проза (Л. Баранович, І. Галятовський, А. Радивиловський). Вершинним здобутком давньої укр. літератури була творчість І. Вишенського, Ф. Прокоповича і особливо Г. Сковороди. В кін. 18 — на поч. 19 ст. розвивається реалістичний напрям, пов'язаний з творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки. Родоначальником нової, революційно-демократичної літератури стає Т. Шевченко. На засадах критичного реалізму й народності, утверджених Т. Шевченком, розвивалася творчіс ть Марка Вовчка, А. Свидницького, Ю. Федьковича, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого, В. Стефаника, О. Кобилянської, Леся Мартовича, Марка Черемшини, А. Тесленка. В умовах піднесення пролет. руху риси соціалістичного реалізму виявилися у творчості П. Грабовського, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, С. Васильченка. Перші твори білорус. літератури з'явилися в 13—14 ст. Видатним представником білорус. культури 1-ї пол. 16 ст. був першодрукар Г. Скорина, у 16— 17 ст. важливу роль відіграли твори А. Філіпповича, Л. Карповича, С. Полоцького, в 19 ст.— представників демократичного напряму В. Дуніна-Марцинкевича, Ф. Богушевича, на поч. 20 ст.— народних поетів Я. Купали, Я. Коласа та А. Цьотки, М. Богдановича, 3. Бядулі, Ц. Гартного. В 19 — на поч. 20 ст. у деяких народів, зокрема Кавказу, Сибіру, Поволжя, Середньої Азії, ще не розвинулася писемність і л-ра представлена гол. чин. усною народною поетичною творчістю; в л-рах ін. народів з'явилися перші визначні письменники — Махмуд з Кохаб-Росо в аварській, К. Мечієв у балкарській, М. Гафурі в башкирській і татарській, Ірчі Казак в кумицькій, Батирай Омаров у даргинській, Б. Пачев у кабардинській, Етім Емін у лезгинській, І. Алтинсарін, Абай Кунанбаєв у казахській, К. Хетагуров у осетинській, Ахмад Доніш, С. Айні в таджицькій л-рах. Високого ступеня реалізму й демократизму досягла творчість К. Закіра, М. Ф. Ахундова, Дж. Мамедкулізаде, А. Сабіра, Н. Наріманова — в азерб., Х. Абовяна, О. Туманяна, А. Ісаакяна — у вірм., Н. Бараташвілі, І. Чавчавадзе, А. Церетелі, Важа Пшавели — в груз., Ф. Р. Крейцвальда, Е. Вільде, Л. Койдули, А. Таммсааре, Г. Пегельмана, Ю. Лілієнбаха — в ест., А. Пумпура, братів Каудзітів, Р. Блауманіса—в латис, Ю. Жемайте, В. Міцкявічюса-Капсукаса — в лит., К. Насирі, М. Гафурі, Г. Камала, Г. Ібрагімова — в тат., Мукімі, Фурката — в узб. л-рах. Твори Я. Райніса, А. Упіта, Я. Купали, Я. Коласа, І. Євдошвілі, Г. Тукая, А. Акопяна, Ю. Яноніса відбивають проникнення в свідомість народів соціалістичних ідей, ідеології пролетарського інтернаціоналізму. Зародження й становлення радянської л-ри відбувалося під впливом Великої Жовтневої соціалістич. революції, в умовах гострої класової боротьби, соціальних і культурних перетворень в рад. суспільстві, на шляху протиборства з бурж. естетикою модернізму й формування принципів нового творчого методу соціалістичного реалізму. Рад. л-ра — ідейно-естетична єдність динамічно взаємодіючих нац. л-р. її джерела —в революц. творчості робітничого класу, трудового селянства і демокр. інтелігенції. Перші представники рос. л-ри нового типу — М. Горький, О. Серафимович, О. Блок, Д. Бєдний, В. Маяковський. Велику роль у розвитку радянської літератури відіграли О. Фадєєв, М. Тихонов, Д. Фурманов, М. Шолохов, В.С. Іванов, Ф. Гладков, Л. Леонов, К. Федін, Л. Сейфулліна, у творах яких відображено шлях народів у революцію, формування характерів героїв — борців за ідеали ленінізму, братерство звільнених від капіталістич. рабства націй, зміни в бутті і свідомості, у взаємовідносинах людей, зумовлені здійсненням індустріалізації, колективізації, культурної революції. Складний, героїчний шлях народів до соціалізму, величні образи творців нового світу змальовують усі нац. л-ри. Зокрема, в укр. рад. л-рі письменники П. Тичина, В. Чумак, В. Сосюра, B. Еллан (Блакитний), Є. Григорук, І. Кулик, А. Головко, М. Куліш, І. Микитенко, О. Довженко, П. Панч, Ю. Яновський, Остап Вишня, М. Ірчан, П. Козланюк, C. Тудор, Я. Галан, заперечуючи бурж.-націоналістичні теорії сусп. та культурно-естет. розвитку, модерністські концепції людини, прогресу, мистецтва, оспівують борців за революцію, утверджують ідеал робітничо-сел. республіки, особистість цілісного характеру, високої духовності, оптимістичного світорозуміння. Відродження людини, народів, культур у процесі революційних перетворень змальовують у своїх творах і письменники інших літератур: білорус. — Я. Купала, Я. Колас, К. Крапива, вірм.— А. Акопян, Є. Чаренц, В. Терян, груз. —Г. Табідзе, М. Джавахішвілі, азерб.—Дж. Джабарли, С. Вургун, казах. — С. Торай-гиров, С. Сейфуллін, тадж. — С. Айні, євр. — П. Маркіш, Д. Гофштейн, башк.— М. Гафурі, у зб. — Хамза Хакімзаде Ніязі, кирг.— К. Баялінов, А. Токомбаєв, співці та оповідачі — казах Джамбул Джабаєв, лезгин Сулейман Стальський, туркмени Дурди Клич, Ата Саліх. На 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934) за участю делегатів 52 національностей було завершено ідейну й орг. консолідацію сил і створено Спілку письменників СРСР, сформульовано принципи єдиного творчого методу — соціалістичного реалізму. "...Різноплемінна, різномовна література всіх наших республік виступає як єдине ціле перед лицем пролетаріату Країни Рад, перед лицем революційного пролетаріату всіх країн і перед лицем дружніх нам літераторів усього світу" (Горький М. Твори, т. 16. К., 1955, с. 470). З серед. 30-х років рад. суспільство починає період розгорнутого будівництва соціалізму. Зміцнюється єдність класів і націй, Комуністич. партії і народу, формується інтелігенція нового типу, зростає матеріальна й духовна культура. Російські письменники М. Шолохов, О. Малишкін, О. Твардовський, Л. Леонов, О. Толстой, М. Ісаковський, українські П. Тичина. В. Сосюра, О. Корнійчук, М. Бажай, М. Рильський, О. Копиленко, І. Ле, Л. Первомайський, білорус. Я. Купала, Я. Колас, П. Бровка, М. Линьков, К. Крапива, вірм. Д. Демірчян, С. Зорян, А. Ісаакян, Аразі, азерб. С. Вургун, С. Рустам, абхаз. Д. Гуліа, груз. Г. Табідзе, Г. Леонідзе, С. Чиковані, Л. Кіачелі, Ш. Дадіані, кирг. Дж. Боконбаєв, А. Токомбаєв, Т. Сидикбеков, казах. Г. Мусрепов, С. Муканов, даг. Г. Цадаса, башк. С. Кудашев, чувас. Я. Ухсай, осет. Нігер, адиг. Ц. Теучеж, кабард. А. Шогенцуков, удм. М. Петров, алт. П. Кучіяк зображують істотні зміни в сусп. відносинах, у психології трудівників міста й села, утверджують колективістську ідеологію, організуючу роль комуністів, ті грандіозні зрушепня, завдяки яким на зміну нац. ворожнечі, відчуженості прийшло оспіване П. Тичиною "чуття єдиної родини". Поетизується героїка праці трудящих країни на новобудовах п'ятирічок, еволюція в свідомості людей. Водночас письменники М. Шолохов, К. Федін, М. Тихонов, М. Погодін, Е. Багрицький, М. Островський, Ю. Яновський, О. Довженко, М. Бажан, О. Корнійчук, Ю. Смолич, П. Усенко, А. Малишко, В. Мисик, П. Бровка, А. Кулешов, Д. Гуліа, Г. Леонідзе, А. Шогенцуков відображають боротьбу за встановлення Рад. влади, історичний зміст революційних перетворень, трудящих як рушія історії. Твори О. Толстого, С. Сергєєва-Ценського, О. Форш, В. Яна, П. Тичини, І. Кочерги, 3. Тулуб, О. Ільченка, Я. Качури, О. Корнійчука, М. Рильського, К. Гамсахурдіа, С. Кудашева, С. Мука-нова, С. Айні, М. Джавахішвілі змальовують події істор. минулого. Зароджуються нові нац. л-ри: бурятська (М. Дамдінов, Н. Балдано, Ж. Тумунов), удегейська (Дж. Кімонко), марійська (М. Шкетан), тувинська (С. Тока). Зростає роль перекладів, міжлітературних зв'язків, проведення літературних декад. Всенародним святом стало відзначення ювілеїв Ш. Руставелі, О. Пушкіна, Т. Шевченка, епосу "Давид Сасунський". В 1939—40, у зв'язку з возз'єднанням зх. областей України з Укр. РСР, зх. областей Білорусії з Білорус. РСР, входженням до СРСР Бессарабії, відновленням Радянської влади в Латвії, Литві, Естонії, в радянську літературу влився значний загін письменників: українські— О. Гаврилюк, Я. Галан, Ірина Вільде, П. Козланюк, С. Тудор, білорус. письменники М. Танк. П. Пестрак, молд. поети Є. Буков, А. Лупав, латис. письменники А. Упіт, В. Лаціс, Я. Судрабкалн, А. Грігуліс, лит. поети П. Цвірка, С. Неріс, Л. Гіра, А. Венцлова, Т. Тільвітіс, ест. поет Й. Варес та ін., що стали на шлях відображення старої й нової дійсності з позицій соціалістичного реалізму. У роки Великої Вітчизн. війни письменники всіх народів СРСР брали участь у боротьбі проти фашизму. Понад 250 письменників загинуло, серед них: рос.— В. Ставський, А. Гайдар, Є. Петров, Ю. Кримов, Й. Уткін, укр.— О. Гаврилюк, С. Тудор, О. Десняк, К. Герасименко, Я. Качура, М. Трублаїні, М. Шпак, кабард. —

A. Шогенцуков, тат. — Муса Джаліль, та ін. Особливої ваги в цей час набули публіцистичні статті, нариси, памфлети і фейлетони М. Шолохова, О. Толстого, О. Фадеєва, І. Еренбурга, Л. Леонова, О. Довженка, Я. Галана, В. Василевської, П. Панча, Остапа Вишні, Я. Судрабкална та ін. Рад. письменники розповідали про братерство рад. народів, правдиво показували Рад. Армію, яка визволила народи Європи від фашист. іга, викривали антинародну, антигуманістичну сутність імперіалізму (твори рос. письменників М. Тихонова, О. Твардовського,

О. Прокоф'єва, О. Суркова, В. Вишневського, Л. Леонова, К. Симонова; укр. — П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, О. Корнійчука, О. Довженка, Ю. Яновського, С. Голованівського, І. Ле, А. Малишка, Я. Галана, Л. Первомайського, І. Кочерги; білорус.— А. Кулешова, М. Танка, П. Бровки; груз. —І. Абашидзе, К. Каладзе, Г. Абашидзе, Л. Кіачелі, Й. Нонешвілі, С. Чиковані; латис. — А. Упіта, B. Лаціса, А. Григуліса; лит. — П. Цвірки, С. Неріс: ест.—Й. Сем-пера, М. Рауда; евр.—П. Маркіша,

І. Фефера; азерб. — С. Вургуна, Р. Рзи, М. Рагіма; вірм. —А. Ісаакяна, Н. Заряна; казах.—М. Ауезова, А. Тажибаєва та ін. письменників усіх республік і автономних областей). Популярності набувають твори організаторів і учасників партизанського руху П. Вершигори,

C. Ковпака, П. Воронька, О. Федорова, І. Козлова, Д. Медведєва та романи, повісті, драми, поезія про легендарних героїв війни (твори О. Фадеєва, П. Тичини, Б. Полевого, А. Малишка, А. Каххара, С. Мусрепова). В л-ру прийшло покоління митців, сформованих у роки війни: К. Ваншенкін, Є. Винокуров, Є. Ісаєв, М. Дудін, С. Наровчатов, В. Козаченко, Ю. Збанацький, Я. Шпорта, Р. Парве, Г. Емін, Е. Раннет. У перше повоєнне десятиліття письменники прагнули повніше відобразити історичний досвід і уроки війни як боротьби соціалістичної й буржуазної систем, визвольну місію рад. народу та його армії (твори О. Твардовського, О. Суркова, М. Ісаковського, П. Тичини, О. Довженка, О. Гончара), складні умови повернення до мирного життя (твори С. Бабаєвського, В. Овечкіна, П. Павленка, Ю. Яновського, В. Сосюри, О. Корнійчука, І. Сенченка, С. Скляренка, Айбека, Г. Мустафіна, Д. Гуліа, Я. Бриля, М. Танка, А. Кулешова, А. Саксе, Г. Леберехта). Оспівувалися героїчна праця робітничого класу, дружба народів у дні війни й відбудови нар. господарства (твори В. Ажаєва, В. Кочетова, Д. Граніна, А. Головка, Я. Баша, В. Собка, Г. Мустафіна, Г. Мусрепова, Гусейна Мехті), високий гуманізм радянських людей, викривався бурж. спосіб життя (твори О. Суркова, М. Грибачова, О. Прокоф'єва, М. Бажана, А. Малишка, Г. Абашидзе, С. Капутікян, М. Турсун-заде). З'явилося багато епічних полотен, особливо в прозі (твори Л. Леонова, Г. Маркова, А. Упіта, В. Лаціса, О. Гончара, М. Стельмаха, П. Панча, П. Козланюка, Григорія Тютюнника, М. Ауезова, І. Шамякіна, 1. Мележа, А. Гузявічюса, А. Венцлови, Б. Кербабаєва). Збагатилася л-ра і новим загоном майстрів слова (Ч. Айтматов, Р. Гамзатов, К. Кулієв, Д. Кугультінов, М. Карім, Д. Павличко, П. Загребельний, Ю. Мушкетик, С. Мауленов, Дж. Мулдагалієв, Н. Думбадзе, П. Проскурін, В. Белов, Е. Межелайтіс та іш.).

Визначальний вплив на дальший розвиток рад. л-ри мали такі важливі процеси, як створення світової соціалістичної системи, науково-тех. революція, будівництво в СРСР суспільства зрілого соціалізму, формування нової істор. спільності людей — радянського народу. Поглибленню і творчому розвитку теорії соціалістичного реалізму сприяли всесоюзна конференція (1957) "Проблеми реалізму в світовій літературі" та з'їзди письменників СРСР. Соціалістичний реалізм розвивається як світова естетична система. Тема ролі і сутності мистецтва в нових умовах є однією з важливих у худож. творах і статтях О. Твардовського, К. Федіна, Г. Маркова, Д. Граніна, Ю. Бондарева, М. Рильського, О. Довженка, М. Бажана, О. Гончара, М. Стельмаха, П. Загребельного, І. Драча, Р. Гамзатова, Е. Межелайтіса, Б. Олійника, І. Шамякіна, Н. Думбадзе, Ч. Айтматова та ін. Головним об'єктом зображення стає людина в усіх її соціально-історичних, національних та духовних зв'язках. Вищим втіленням ідеалу рад. людини постає комуніст ленінського типу, образ В. І. Леніна (твори М. Шагінян, Е. Казакевича, В. Луговського, М. Нагнибіди, В. Канівця, Б. Олійника, Д. Павличка, В. Коротича, К. Кулієва, Д. Кугультінова, С. Вургуна, М. Турсунзаде). В радянській літературі все органічніше зливаються філософічність і психологізм, ліричне, епічне й драматичне, національне й загальнолюдське, традиційне і новаторське. На цій основі набувають розквіту історичний і історико-революційний жанри (твори Г. Маркова, С. Сартакова, С. Залигіна, В. Катаєва, В. Шукшина, А. Іванова, О. Гончара, М. Стельмаха, Ю. Смолича, П. Загребельного, І. Цюпи, С. Скляренка, Л. Костенко, Р. Іваничука, М. Олійника, Ю. Марцинкявічюса, М. Каріма, А. Кешокова, А. Нурпеїсова, К. Гамсахурдіа, Г. Абашидзе, І. Мележа, М. Ауезова, Р. Сірге, Дж. Ікрамі, М. Аміреджибі, О. Коломійця, Ю. Мушкетика). З позицій сучасності розкривається і тема війни проти фашизму (твори М. Шолохова, Ю. Бондарева, В. Бикова, О. Гончара, К. Симонова, Л. Первомайського, А. Дімарова, Б. Васильева, О. Коломійця, М. Зарудного, О. Сизоненка, О. Іоселіані, А. Абульгасана, С. Велієва, П. Куусберга, Ф. Ніязі, Р. Кочара, І. Шамякіна, О. Адамовича, й О. Чаковського, I. Стаднюка, Й. Авіжюса, Л. Дмитерка, О. Підсухи, Б. Олійника, A. Шияна, Б. Овсепяна, І. Чигринова, П. Гуріненка). Важливу роль відіграють художня документалістика (нариси, мемуарна література В. Овечкіна, С. Смирнова, О. Берггольц, Ю. Смуула, B. Коротича, І. Зієдоніса, К. Паустовського), публіцистика (М. Грибачов, М. Стуруа, М. Турсунзаде), політичні романи, драми, поеми (Ю. Бондарев, Б. Ананьєв,

C. Дангулов, Ю. Семенов, П. Загребельний, О. Левада, І. Драч, Е. Межелайтіс, Р. Гамзатов, Б. Олійник, Д. Павличко, Е. Беекман, Ч. Айтматов, В. Бубніс). Особлива увага приділяється темам, присвяченим робітничому класу (твори В. Кожевникова, О. Гончара, П. Загребельного, В. Титова, І. Григурка, В. Ліпатова, О. Куваєва, Ш. Рашидова, Р. Файзі, А. Мухтара, Ю. Збанацького), селянству (твори Ф. Абрамова, В. Белова, В. Шукшина, М. Алексєєва, М. Стельмаха, В. Земляка, Григора Тютюнника, Є. Гуцала, В. Дрозда, Р. Федоріва, Р. Сірге, А. Гудайтіса Тузявічюса, Й. Авіжюса, Г. Матевосяна, Анаи Лупан, Й. Чобану, Й. Друце, Ю. Ритхеу, Ю. Шесталова, М. Шундика),інтелігенції (твори О. Гончара, П. Загребельного, Б. Ананьєва, Ю. Мушкетика, Ю. Трифонова, Н. Думбадзе, А. Бєляускаса, М. Слуцкіса, І. Шамякіна, А. Іванова, І. Тарби, Є. Євтушенка), сучасній молоді, дитячій літературі. Кращим творам усіх тематичних ліній властиві поглиблений аналіз внутрішнього життя сучасників, бачення їх і в індивідуальній і в соціально та історично зумовленій суті, прагнення до всебічності і багатомірності відображення. Одним з найзначніших чинників, що сприяють дальшому розквітові літератур народів СРСР, є їхні все тісніші зв'язки, поглиблене взаємне ідейно-художнє збагачення. Рад. л-ра, як і вся рад. культура в цілому, набуває ( все більшого міжнародного значення. Рад. народ, Комуністична партія високо оцінюють досягнення рад. л-ри, відзначають активізацію діяльності творчої інтелігенції, яка робить значний внесок у загальнопарт., загальнонародну справу будівництва комуністичного суспільства. Питанням л-ри і мистецтва приділено багато уваги на XXIV—XXVI з'їздах КПРС, у постановах ЦК КПРС "Про літературно-художню критику" (1972), "Про роботу з творчою молоддю" (1976) і "Про творчі зв'язки літературно-художніх журналів з практикою комуністичного будівництва" (1982). Питання розвитку літератур народів СРСР досліджують Інститут світової літератури ім. О. М. Горького (Москва), Інститут російської літератури (Пушкінський дім) АН СРСР (Ленінград), відповідні інститути (зокрема, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР) та кафедри вузів союзних і автономних республік СРСР. Див. Література, Літературознавство, Літературна критика, Літературні журнали, Літературні музеї, а також розділи Література у статтях про союзні республіки та Культура в статтях про автономні республіки.

Літ.: Маркс К. и Энгельс Ф. Об искусстве, т. 1—2. М., 1976; Ленін В. І. Про літературу. К., 1970; Горький М. Про літературу. К., 1954; Луначарський А. В. Про літературу. К.. 1975; История советской многонациональной литературы, т. 1—6. М., 1970—74; Біленький О. І. Зібрання праць, т. 1—5. К., 1965 — 66; Дзеверін Естетика ленінізму і питання літератури. К.р 1975; Зелинский К. Л. Литературы народов СССР. М., 1957; Кузьменко Ю. Советская литература вчера, сегодня, завтра. М., 1981; Ломидзе Г. Интернациональный пафос советской литературы. М., 1970; Метченко А. Кровное, завоеванное. М., 1975; Над'ярних Н. С. Братерське слово. Багатонаціональна єдність радянської літератури. К., 1982; Суронцев Ю. Необходимость диалектики (К методологическому изучению интернационального единства советской литературы). М., 1982; Взаємозбагачення і зближення літератур народів СРСР. К., 1977; Литература в изменяющемся мире. М., 1975; Гудзий Н. К. История древней русской литературы. М., 1966; Русская литература конца XIX — начала XX в. Девяностые годы. М., 1968; Русская литература конца XIX — начала XX в. 1901—1907. М., 1971; Русская литература конца XIX — начала XX в. 1908-1917. М., 1972; История русской советской литературы, т. 1 — 4. М., 1967— 71; Історія української літератури, т. 1 — 8. К., 1967 — 71; Українська радянська література. К., 1979; Очерк истории азербайджанской советской литературы. М., 1963; Дадашзаде М. А. Азербайджанская литература. М., 1979; Ганаланян О. Очерки армянской литературы XIX—XX веков. Ереван, 1957; История армянской советской литературы. М., 1966: Барамидзе А., Радиани Ш., Жгентн В. История грузинской литературы. Тбилиси, 1958; История грузинской советской литературы. М., 1977; История белорусской дооктябрьской литературы. Минск, 1977; История белорусской советской литературы. Минск. 1977: История казахской литературы, т. 1 — 3. Алма-Ата, 1968 — 79; Очерки истории казахской советской литературы. М., 1960; История киргизской советской литературы. М., 1970; Очерк истории латышской советской литературы. Рига, 1957; История латышской литературы, т. 1—2. Рига, 1971; Очерк истории литовской советской литературы. М., 1955; Очерк истории молдавской советской литературы. М., 1963; Очерк истории таджикской советской литературы. М., 1961; Кор-Оглы X. Туркменская

литература. М., 1972; Очерк истории туркменской советской литературы. М., 1980; История узбекской советской литературы. М., 1967; Революційне оновлення літератури. К., 1970; Очерк истории эстонской советской литературы. М., 1971.

П. П. Кононенко.

XX. Архітектура. Будівництво на території СРСР відоме з часів неоліту. З 9 ст. до н. е. у рабовласницькій державі Урарту будували монументальні міста, фортеці, акведуки тощо. В 7—5 ст. до н. е. високого розвитку досягло мистецтво античних держав Північного Причорномор'я. Розвивалася антична архітектура з характерними місц. рисами, пам'ятки якої збереглися на території Груз. РСР, Вірм. РСР, а також Серед. Азії: в Парфянському царстві, Греко-Бактрійському царстві, Кушанському царстві. В період раннього середньовіччя створено визначні будівлі в Середній Азії (замок у Хорезмі, 7—8 ст.) та Закавказзі [храми Джварі (586/587—604) і Цромі (626—634) — в Грузії, храми Ріпсіме в Ечміадзіш (618) і Звартноц (641 — 661) — у Вірменії]. На території Європ. частини СРСР у 10 — 11 ст. склалася худож. культура Київської Русі (Десятинна церква, 989—996: Софійські собори у Києві, 1-а пол. 11 ст., Новгороді, 1045—50, Полоцьку, між 1044 і 1066 або 1050—60; Золоті ворота, 1037, Успенський собор, 1073—78, Троїцька надбрамна церква, 1106—08, всі — у Києві; собор Спасо-Єфросиніївського монастиря у Полоцьку, до 1159; Спаський собор у Чернігові, буд-во розпочато 1036). У 12—13 ст. самобутні архіт. школи розвивалися у Новгороді, Суздалі, Пскові, Владимирі, Галичі та ін. містах (див. Владимиро-Суздальська школа, Новгородська школа архітектури та живопису). На основі архітектури Старод. Русі починаючи з 14 ст. поступово розвивалася російська, українська і білоруська архітектура (Кремль Московський, 15—16 ст.; церква Вознесіння у Коломенському, 1532; Успенська церква у Львові, 1598—1629; церква-фортеця в Малому Можейкові, 16 ст.). В 10—18 ст. визначні споруди самобутньої архітектури зведено в Грузії (собор Светіцховелі у Мцхеті, 1010—29; замок Ананурі, 16—17 ст.), у Вірменії (монастир Санаїн, 10—13 ст.; кафедральний собор в Ані, 989—1001), в Азербайджані (Ширваншахів палац у Баку, осн. буд-во 15 ст.), в Узбекистані (мавзолей Гур-Емір, 1404—05; Регістан у Самарканді, 15—17 ст.). Монументальні споруди створено в Прибалтиці (Вишгородський замок у Талліні, 13— 14 ст.; костьол Петра і Павла у Шяуляї, 1595—1625). Важливу роль у формуванні архітектури 18 ст. відігравали широкі зв'язки з зх.-європ. худож. культурою. В цей період набули поширення барокко ( Смольний монастир, 1748— 64, та Зимовий палац, 1754— 62, обидва — арх. В. Растреллі, у Ленінграді; замок Радзивіллів у Несвіжі, кін. 16—18 ст.; палац Бірона у Рундалі, 1736—70; Покровська церква у Києві, 1766, арх. І. Григорович-Барський), пізніше — класицизм (будинок Пашкова, тепер старий будинок Б-ки ім. В. І. Леніна, 1784—86, арх. В.Баженов; будинок Сенату, тепер Верховної Ради СРСР та Ради Міністрів СРСР, 1776—87, арх. М. Казаков, обидва — у Москві; Академія мистецтв у Ленінграді, 1764—88, арх. Ж. Б. М. Валлен-Деламоті, О. Кокоринов; палац у Павловську, 1782—86, арх. Ч. Камерон; Таврійський палац, 1783—89, арх. І. Старов). Для архітектури Росії, України, Білорусії та Прибалтики в 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. характерне застосування нових буд. матеріалів (метал, залізобетон тощо), конструкцій і типів споруд (пром., транспорт., торг. будівлі, багатоповерхові житл. будинки). Спочатку будували еклектичні споруди, пізніше — в стилі модерн. Одночасно відбувалося переосмислення форм нац. середньовічного та народного зодчества, виникали національно-романтичні тенденції. Все це сприяло диференціації місцевих архіт. шкіл (будинок Московського художнього театру, 1902, арх. Ф. Шехтель, за участю І. Фоміна; Ярославський вокзал у Москві, 1902, арх. Ф. Шехтель; Земельний банк у Харкові, 1892, арх. О. Бекетов; будинок Педагогічного музею у Києві, тепер Будинок учителя, 1913, арх. її. Альошин; будинок кол. Полтав. земства, тепер Полтав. історико-краєзнавчий музей. 1905—09. арх. В. Кричевський).

Радянська архітектура почала формуватися у перші роки мирного будівництва в СРСР. Реконструювали старі і будували нові населені пункти (с-ща Штергрес у Донбасі, 1924—25; Сокіл у Москві, 1925—26; Шаумян у Баку, 1925—28, та ін.). В першій п'ятирічці розгорнулося буд-во пром. споруд і гідроелектростанцій (Магнітогорський і Кузнецький комбінати. Сталінгр. і Харків. тракторні з-ди, Уралмаш, Волховська ГЕС і Дніпрогес). Досягненням рад. архітектури є Мавзолей В. І. Леніна у Москві. Архітектура відбудовного періоду відзначалася раціональністю планування будинків і використанням місц. буд. матеріалів, простотою і лаконічністю форм (Дзержинського площа у Харкові). У 30-х рр. широко розгорнулося містобудування. Проведено великі роботи по реконструкції столиці СРСР — Москви (арх. В. Семенов та ін.), а також столиць союзних республік — Харкова (арх. О. Касьянов та ін.), Тоі лісі (арх. І. Малозьомов та ін.), Баку (арх. М. Баранов, Л. Ільїн та ін.), Ташкента (арх. О. Кузнецов), Душанбе (арх. М. Баранов, В. Гайкович); збудовано ряд нових міст (Магнітогорськ, Кіровськ, Комсомольськ-на-Амурі, Нове Запоріжжя та ін.). В архітектурі будівель цього періоду творчо використовувалися надбання класичної світової та вітчизн. архіт. спадщини (новий будинок Б-ки ім. В. І. Леніна у Москві, 1928—58, арх. В. Щуко, В. Гельфрейх; Будинок Уряду Вірм. РСР в Єревані, 1926— 41, арх. О. Таманян; стадіон "Динамо" у Тбілісі, 1933—37, арх. А. Курдіані; будинок ЦК Компартії Азербайджану в Баку, 1937— 40, арх. С. Дадашев, М. Усейнов; будинок Верховної Ради УРСР у Києві, 1936—39, арх. В. Заболотний, та ін.). Широко розгорнулося житлове будівництво, спорудження житлових будинків із великих блоків, поліпшилось обладнання та планування квартир. У сільській місцевості формувалися нові типи житл., громад. та госп. будівель, створювалися перші с.-г. комплекси (зернорадгосп "Гігант", проект 1928, арх. Є. Єрмишанцев та ін.). Див. також Сільське будівництво. Під час Великої Вітчизн. війни фашисти зруйнували сотні міст, бл. 70 тис. сіл. У відбудові численних населених місць рад. архітектори спиралися на досвід довоєнних років. У 1945 РНК СРСР прийняла постанову про заходи по відбудові 15 великих і давніх міст. Розробку генпланів цих міст було доручено радянським арх. К. Алабяну, О. Власову, Б. Іофану, М. Коллі, Л. Руднєву, В. Семенову, О. Щусєву та ін. Створено нові архіт. ансамблі (ансамбль плош Леніна, Революції, Мистецтв та ін. у Ленінграді; реконструйовано Хрещатик у Києві), відбудовано міста (Волгоград, Мінськ, Сева стополь, Тернопіль). У перше післявоєнне десятиліття завершено почате до війни будівництво ряду великих громадських споруд (стадіон ім. С.М. Кірова у Ленінграді, 1932—50, арх. О. Нікольський та ін.; Театр опери та балету ім. А. Навої в Ташкенті, 1938—47, арх. О. Щусєв; Будинок Уряду Груз. РСР у Тбілісі, 1938—53, арх. В. Кокорін, Г. Лежава; великий критий ринок у Єревані, 1952, арх. К. Алабян; Театр опери та балету ім. С. Айні в Душанбе, 1939—46, арх. Д. Білібін та ін.), почато буд-во нових міст (Руставі в Груз. РСР, з 1944, арх. М,. Непринцев та ін.; Кохтла-Ярве в Ест. РСР, з 1946, арх. Є. Вітенберг та ін.; Сумгаїт в Аз. РСР, з 1949, арх. О. Ісаєв та ін.; Нова Каховка в УРСР, з 1950, арх. О. Моторін га ін.). Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 4.ХІ 1955 "Про усунення надмірностей в проектуванні і будівництві", а також рішення 2-го з'їзду архітекторів СРСР (1955) визначили принциповий перелом у загальній стилістичній спрямованості рад. архітектури. Новий етап розвитку рад. архітектури та містобудування базувався на широкому впровадженні індустр. методів масового буд-ва. Було розроблено основи районного планування у масштабі всієї країни, почалося запровадження прийомів т. з. групового розселення (зокрема, в районах будівництва великих пром.-енерг. комплексів), застосовувалися нові принципи планувальної і просторової структури міст (створення пром.-житл. районів, система організації житл. забудови за принципом житл. район—мікрорайон, застосування ефективних заходів по збереженню цінного архіт. та природного середовища тощо). В 60—70-х рр. почалося інтенсивне буд-во нових міст у зв'язку з формуванням нових пром. районів і центрів [Братськ, Зеленоград під Москвою, Навої в Узб. РСР, м. Шевченко в Каз. РСР, Тольятті, Набережні Челни (з 1982 — м. Брежнєв) в Тат. АРСР та ін.]. Великі містобудівні роботи проведено у Москві (нові житл. масиви Давидково, Теплий Стан, проспект Калініна), Ленінграді (нові житл. масиви на Виборзькій стороні та Малій Охті, Ізмайловський просп.), Києві (нові житл. масиви Березняки, Русанівка, Оболонь), Мінську (житл. комплекс на вул. Толбухіна, житл. масив на Моск. шосе, центр міста), в Ташкенті (забудова центру після землетрусу), Алма-Аті (реконструйовано проспект Леніна, ансамбль площі ім. Л. І. Брежнєва), Ашхабаді (ансамбль площі Карла Маркса з будинком Респ. б-ки ім. К. Маркса), Баку, Тбілісі, Єревані, Ульяновську (Ленінський меморіал), Вільнюсі (житл. райони Лаздінай, Жирмунай). Розроблено прогресивні типи лікувально-оздоровчих будівель, які мають виразне архітектурне обличчя і гармонійно поєднані з оточуючим середовищем (санаторій "Сочі" в м. Сочі, 1965, арх. Ю. Шварцбрейм; пансіонат у Піцунді, 1959—67, арх. М. Посохін, А. Мндоянц та ін.; нові комплекси Артеку, 1960—78, арх.

A. Полянський, Д. Вітухін та ін.). Серед значних громад. будівель 60—70-х рр.— Кремлівський Палац з'їздів, готель "Росія" (1970, арх. Д. Чечулін та ін.), будинок Ради Міністрів РРФСР (1980, арх. Д. Чечулін та ін.), комплекс Олімпійського містечка (1976 — 80, арх. Є. Стамо та ін.), всі — у Москві; кіноконцерт. зал "Октябрьский" (1967, арх. В. Каменський та ін.), готель "Ленінград" (1970, арх. С. Сперанський та ін.), аеровокзал (1974, арх. А. Жук та ін.), забудова площі Перемоги з меморіалом "Героїчним захисникам Ленінграда у Великій Вітчизняній війні 1941—45" (арх. С. Сперанський та ін.), всі — у Ленінграді; Палац культури "Україна" (1970, арх. Є. Маринченко та ін.), філіал Центр. музею В. І. Леніна (1982, арх. В. Гопкало та ін.), обидва — у Києві; філіал Центр. музею В. І. Леніна (1970, арх. Є. Розанов та ін.), Палац Дружби народів ім. B. І. Леніна (1981, арх. Є. Розанов та ін.), обидва — у Ташкенті; Будинок політосвіти в Душанбе (1975, арх. Е. Єрзовський та ін.), будинок Кирг. держ. музею образотворчих мистецтв у м. Фрунзе (70-і рр., арх. Д. Ирискулив та ін.), Будинок молоді в Єревані (1978, арх. Г. Погосян та ін.), будинок ЦК Компартії Казахстану в Алма-Аті (7СН рр., арх. Р. Сейдалін та ін.), Олімпійський центр парусного спорту в Талліні (1979, арх. А. X. Лоовеер та ін.). З серед. 60-х рр. інтенсивно забудовуються села і селища. Важливу роль у розвитку і перебудові рад. села відіграла прийнята 1968 постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР "Про упорядкування будівництва на селі". Прикладами перебудови старого села є с. Кодаки Васильківського р-ну Київ, обл. в УРСР (1966—70, арх. М. Мельников та ін.), с. Вертілшіки Гродненського р-ну Грод. обл. БРСР (поч. 70-х рр., арх. В. Ємельянов та ін.), с-ще Саку в Ест. РСР (з 1958, арх. В. Херкель та ін.). Створено нові типи пром. споруд з індивідуалізованим зовн. виглядом [Волзький автомоб. з-д ім. 50-річчя СРСР у Тольятті, 1967—72, арх. М. Меламед та ін.; комплекс заводів великовантажних автомобілів у Набережних Челнах (з 1982 — м. Брежнєв), 1970—75, арх. Л. Дятлов та ін.]; з новим архіт. рішенням — ГЕС (Волзька ГЕС імені XXII з'їзду КПРС у Волгограді, 1951—61, арх. Р. Якубов та ін.; Братська ГЕС імені 50-річчя Великого Жовтня, 1955—68, арх. Г. Орлов та ін.; Красноярська ГЕС імені 50-річчя СРСР, завершено 1972, арх. М. Брусиловський та ін.). В 1976 Верховною Радою СРСР прийнято закон "Про охорону та використання пам'яток історії та культури"; аналогічні закони прийнято в союзних республіках. Це забезпечило умови для збереження істор. та художньої (в т. ч. архіт.) спадщини народів СРСР. Вилаються загальносоюзні журнали "Архитектура СССР" (з 1933), "Жилищное строительство" (з 1958), "Промышленное строительство" (з 1924), а також респ. журнали "Строительство и архитектура Узбекистана" (з 1960), "Строительство и архитектура" в Києві (з 1957). Для держ. керівництва пром. буд-вом, містобудуванням та архітектурою створено Держ. к-т Ради Міністрів СРСР у справах буд-ва (Держ-буд СРСР) та К-т по цивільному 6уд-ву і архітектурі при Держбу-ді СРСР (Держцивільбуд), а також держбуди союзних республік. Див. Архітектура, Містобудування, Житло, Планування сільських населених місць, Промислові споруди, а також розділ Архітектура в статтях про союзні республіки, про окремі міста, а також статті про окремих архітекторів. Іл. див. на окремому аркуші, с. 384—385.

Літ.: Всеобщая история архитектуры, т. 1—2, 9—12. М.-Л., 1970—75; Кацер М. С. Белорусская архитектура. Исторический очерк. Минск, 1956; Маргулан А., Басенов Т., Мендикулов М. Архитектура Казахстана. Алма-Ата, 1959; Токарский Н. М. Архитектура Армении. IV—XIV вв. Ереван, 1961; Усейнов М., Бретаницкий Л., Саламзаде А. История архитектуры Азербайджана. М., 1963; Берндзе В. Грузинская архитектура с древнейших времен до начала XX века. Тбилиси, 1967: Нусов В. Архитектура Киргизии с древнейших времен до наших дней. Фрунзе, 1971: Джанберидзе Н. Ш., Цицишвили И. Н. Архитектура Грузии. От истоков до наших дней. М., 1976; Градостроительство СССР (1917-1967). М., 1967; Хазанова В. Э. Советская архитектура первых лет Октября. 1917 — 1925 гг. М., 1970; Будрейка Э. С. Архитектура Советской Литвы. Л., 1971; Арутюнян В. М., Асратян М. М., Меликян А. А. Архитектура Советской Армении. М., 1972; Архитектура Советского Туркменистана. М., 1972; Веселовский В. Г., Гендлин Д. Д. Архитектура Советского Таджикистана. М., 1972; Кадырова Т. Ф., Бабиевский К. В., Турсунов Ф. Ю. Архитектура Советского Узбекистана. М., 1972; Курбатов В. В. Архитектура Советской Киргизии. М., 1972; Советская архитектура шестидесятых годов. М., 1972; Архитектура Советской Латвии. М., 1973; Головко Г. В. Архитектура Советской Украины. М., 1973; Колотовкин А. В., Эльтман И. О, Педаш Г. А. Архитектура Советской Молдавии. М., 1973; Кинцурашвили С. Архитектура Советской Грузии. М., 1974; Архитектура Советской России. М., 1975.

М. В. Баранов.

XXI. Образотворче мистецтво.

Пам'ятки первісного мистецтва на території СРСР належать до часів верхнього палеоліту (розписи Капової печери, фігурки людей і тварин з глини, гравірування на кістці та камені). З епох мезоліту й неоліту відомі розписна кераміка Придніпров'я та Серед. Азії, вироби Кавказ, і прибалтійських племен з металу, кістки та рогу. Самобутня культура епохи енеоліту, бронзи поширена на всій території країни. В 1-му тис. дон. е. розвивалося мист. рабовласницьких держав Урарту, Мідії, Албанії Кавказької, Бактрії, Хорезму. Пізніше в цих регіонах яскраво проявився вплив античної цивілізації (Парфянське, Кушанське та Греко-Бактрійське царства, Согдіана). Високого рівня досягло мист. античних міст Пн. Причорномор'я, що активно взаємодіяло з мистецтвом скіфських (див. Скіфи), сарматських (див. Сармати) і давньо-слов'янських племен. У 10—11 ст. склалася висока худож. культура Київської Русі (мозаїки та фрески Софії Київської, різьблення на камені на новгородських, володимиро-суздальських храмах та ін.). В 11—13 ст. значного розвитку досягла грузинська фреска (майстер Тевдоре, 11 — поч. 12 ст.)та карбування (майстри брати Опізарі, 12 ст.), вірм. (Торос Рослій, 13 ст.) й азербайджанська (тебрізька школа мініатюри) мініатюра, живопис і скульптура Середньої Азії (Пенджикент, Варахша). Самобутнє мистецтво ранньофеод. держа — Согдіани, Тохаристану, Хорезму та ін.— з поширенням ісламу зазнало впливу мусульманської худож. культури. Створювалися оригінальні архіт.-художні пам'ятки (мавзолеї Ісмаїла Самані в Бухарі, 9—10 ст.; Гур-Емір у Самарканді, поч. 15 ст.; палац ширваншахів у Баку, 15 ст. та ін.). В 14—16 ст. формувалися споріднені художні культури рос., укр. та білорус. народів; інтенсивно розвивалося декоративно-ужиткове мистецтво, живопис (фрески Горянської ротонди поблизу Ужгорода — на Україні, живопис новгородської та московської шкіл: Ф. Грека, А. Рубльова, Діонісія — в Росії). Риси нац. худож. культури з'явилися в Прибалтиці, де відчувався великий вплив готики (декоративне оздоблення костьолу Онос у Вільнюсі, 1500—80; інтер'єри Домської церкви у Ризі, 13—15 ст.), пізніше — барокко. У 17—18 ст. в рос. мист. почали утверджуватись і переважати світські тенденції, посилилися фольклорні і жанрові мотиви в монументальному живописі та іконописі. Поширилися барокко, пізніше класицизм, які мали свої нац. особливості в Росії, на Україні, в Білорусії, Прибалтиці. Відбувався процес взаємопроникнення і взаємозбагачення худож. культур народів, в якому велику роль відігравала засн. 1757 петерб. АМ. У 18 ст. високого рівня досягло мист. гравюри (О. і Л. Тарасевичі, І. Щирський, Н. Зубрицький, Г. Левицький — на Україні, О. Зубов та Є. Чемесов — у Росії), живописного портрета (І. Нікітін, А. Матвєєв, О. Антропов, Ф. Рокотов, вихідці з України Д. Левицький та В. Боровиковський), живопису на історико-міфологічні мотиви (А. Лосенко, Г. Угрюмов), скульптури (ф. Шубін, М. Козловський, Ф. Щедрін) в Росії, з'явилися перші твори пейзажного (Ф. Алексєєв) і побутового (М. Шибанов) жанрів. Всенародне патріотичне піднесення поч. 19 ст., пов'язане з Вітчизняною війною 1812, зумовило громадянський пафос рос. мистецтва (скульптура І. Мартоса, Ф. Толстого, картини К. Брюллова, Олександра Іванова), інтерес до життя простого народу (творчість О. Венеціанова, В. Тропініна), до духовного світу людини (О. Кіпренський). Основи критичного реалізму заклали П. Федотов у Росії й Т. Шевченко на Україні. Піднесення демократичних засад, зміцнення принципів критичного реалізму зумовлені діяльністю передвижників, творчість яких підтримував у своїх виступах В. Стасов. У 2-й пол. 19 ст. набули дальшого розвитку нац. школи в Росії (В. Перов, І. Крамськой, 1. Рєпін, В. Суриков, В. Верещагін, І. Шишкін, І. Левітан, М. Ярошенко), на Україні (К. Трутовський, К. Костанді, М. Пимоненко, С. Васильківський, С. Світославський), у Грузії (Г. Габашвілі, О. Мревлішвілі), у Вірменії (Г. Башинджагян, В. Суренянц), у Латвії (К. Гун, Я. Розенталь, Ю. Федер, B. Пурвіт), в Естонії (К. і П. Рауди, А. Адамсон). Разом з тим класова і національна політика самодержавства затримувала розвиток художньої культур и народів країни. В Середній Азії, де, зокрема, релігійні догми гальмували розвиток образотворчого мистецтва, набули поширення традиційні форми декор. мист. (різьблення на камені та кістці, кераміка, вишивання тощо). Криза існуючого ладу і революц. піднесення на межі 19 і 20 ст. зумовили появу ідейно різнорідних тенденцій у кожній з нац. художніх культур. Тема життя і праці народу стала провідною у творчості художників-реалістів

C. Коровіна, А. Архипова, С. Ізанова, М. Касаткіна, М. Ярошенка, в скульптурних портретах Г. Голубкіної, С. Коненкова — в Росії, Т. Залькална — в Латвії та ін. В цей період на Україні під впливом передвижників було створено Товариство південноросійських художників. Нові тематичні завдання мистецтва розв'язували В. Сєров, М. Врубель, М. Нестеров, К. Коровін, Б. Кустодієв, багато митців "Союзу російських художників". Революція 1905—07 активізувала політ. графіку [рисунки Д. Кардовського, В. Сєрова, М. Добужинського — в Росії, В. Різниченка (Велентія), Ф. Красицького, І. Бурячка — на Україні, А. Азімзаде —в Азербайджані]. На цей же час припадає дальший розвиток книжкової та журнальної графіки, монументально-декоративного мистецтва, відродження народних художніх промислів. Разом з тим з'явилися окремі угруповання ("Мир искусства", "Голубая роза", "Бубновый валет" та ін.), митці яких відокремлювали свою творчість від громадських подій сучасності, прагнули до суб'єктивістського відображення світу. Криза буржуазної культури початку 20 ст. зумовила появу різновидів абстрактного мистецтва, зокрема лучизму, супрематизму (В. Кандінський, К. Малевич, М. Ларіонов, Д. Бурлюк). В цей же час з'являються засновані на фольклорних мотивах перші твори М. Шагала, пройняті образно-музичними асоціаціями картини М. Чюрльоні-са (Литва). На поч. 20 ст. утвердженню реалістич. засад і демократичної тематики в мистецтві своїх народів сприяли О. Мурашко, Ф. Кричевський, О. Новаківський, 1. Труш (Україна), Ю. Пен (Білорусія), А. Жмуйдзінавічюс, Я. Тільберг, Л. Свемп (Латвія), А. Лайкмаа, К. Мягі (Естонія), М. Тоїдзе, Л. Гудіашвілі (Грузія), С. Татевосян (Вірменія). З перемогою Великого Жовтня і послідовним втіленням принципів ленінської нац. і культурної політики інтенсивно розвиваються на засадах партійності і народності всі види і жанри багатонаціонального радянського образотворчого і декор.-ужиткового мистецтва. Ленінський план монументальної пропаганди спрямував мистецтво на тісний зв'язок з революційною дійсністю, на виховання в революц. дусі трудящих, зумовив піднесення його агітаційних форм. Самовизначенню, диференціації, згуртуванню й стимулюванню творчих сил сприяли худож. угруповання 20-х років, особливо такі, як АХРР (з філіалами в республіках) та ОСТ у Росії, АХЧУ та АРМУ на Україні. Постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" (1932) створила умови для ідейної та організаційної консолідації рад. художників, стала основою створення в Москві, Ленінграді, в республіках єдиних Спілок радянських художників, а пізніше (1957) — загальносоюзної Спілки художників СРСР. Теоретичне визначення соціалістичного реалізму як творчого методу радянських художників сприяло дальшому розвиткові всіх видів образотворчого мистецтва. В станковому живописі нові явища рад. дійсності відтворювали К. Юон, Ю. Чепцов, О. Дейнека, Ю. Пименов, Б. Яковлєв (РРФСР); С. Прохоров, М. і Т. Бойчуки, І. Падалка, В. Седляр, О. Шовкуненко, К. Трохименко, Г. Світлицький (УРСР); Ц. Сампілов (Бурят. АРСР); С. Чуйков (Кирг. РСР); В. Волков (БРСР); П. Беньков (Узб. РСР); і. Тоїдзе (Груз. РСР); Г. Гюрджян (Вірм. РСР); Б. Нуралі (Туркм. РСР); А. Кастєєв (Каз. РСР) та ін. Історико-революційній тематиці присвятили свої твори І. Бродський, М. Греков, К. Петров-Водкін, О. Герасимов, Б. Йогансон, П. Соколов-Скаля (РРФСР); М. Самокиш, Ф. Кричевський. Л. Мучник (УРСР); А. Коджоян (Вірм. РСР). Образи нової рад. людини створили в жанрі портрета живописці С. Малютін, Г. Ряжський, М. Нестеров, П. Корін (Росія); П. Волокидін (Україна); С. Агаджанян (Вірменія) та ін. Розвивався жанр пейзажу — твори В. Бакшеєва, І. Грабаря, М. Кримова (Росія); М. Бурачека, І. Штільмана (Україна); А. Цимакурідзе (Грузія); М. Сар'яна (Вірменія); У. Тансикбаєва (Узбекистан). У графіці ще з часів громадян. війни особливої гостроти і сили набули політична карикатура і плакат (Д. Моор, В. Дені, М. Черемних, Б. Єфімов, Кукринікси — в РРФСР; А. Азімзаде — Аз. РСР; А. Страхов, О. Довженко, О. Козюренко — УРСР). Піднесенню рівня мист. книжкової графіки сприяли твори В. Фаворського, Є. Кибрика, К. Ру дакова в РРФСР; Г. Нарбута, О. Сахновської, І. Іжакевича, О. Довгаля в УРСР; І. Тоїдзе, С. Кобуладзе в Груз. РСР; А. Коджояна у Вірм. РСР. У станковій графіці в цей час плідно працювали А. Остроумова-Лебедєва, І. Павлов, О. Кравченко, П. Староносов, Г. Верейський в РРФСР; В. Заузе, В. Касіян в УРСР; М. Абегян у Вірм. РСР; Т. Абакелія в Груз. РСР; С. Юдовін у БРСР. Продовжує розвиватись монументальне мистецтво, були споруджені пам'ятники В. І. Леніну на площі, біля Фінляндського вокзалу в Ленінграді (1925, С. Євсєєв) та на ЗАГЕСі (1927, І. Шадр), С. М. Кірову (1938, М. Томський) у Ленінграді, О. М. Островському (1929, М. Андрєєв) у Москві, С. Г Шаумяну (1931, С. Меркуров) у Єревані, Т. Г. Шевченку в Харкові, Києві та Канові (1935—39, М. Манізер), Шота Руставелі в Тбілісі (1942, К. Мерабішвілі). Символом народу, що будує нове суспільство, стала скульптурна група "Робітник і колгоспниця" В. Мухіної (1937). Виразні портрети і скульптурні композиції створили М. Андрєєв ("Ленініана"), І. Шадр, О. Матвєєв, С. Лебедєва, Л. Шервуд (РРФСР); Я. Ніколадзе (Груз. РСР); П. Сабсай (Аз. РСР); Г. Петрашевнч, Л. Муравін (УРСР); A. Бембель, 3. Азгур (БРСР). Синтезом мистецтва (скульптура, монументальний живопис) з архітектурою позначені перші станції Московського метрополітену. З 20—30 х рр. набуло розвитку театр.-декораційне мистецтво (О. Головін, І. Рабинович, В. Дмитрієв, П. Вільямс, Ф. Федоровський в РРФСР; А. Петрицький, В. Меллер, О. Хвостенко-Хвостов, Б. Косарєв в УРСР; І. Гамрекелі, О. Ахвледіані в Груз. РСР; Г. Якулов у Вірм. РСР). Утверджувалася як окремий різновид мистецтва — кінодекорація (В. Єгоров, Є. Єней, Й. Шпінель в РРФСР, В. Кричевський, М. Уманський в УРСР). Радянське декоративно-ужиткове мистецтво розвивалося на базі давніх і нових народних художніх промислів: палехська мініатюра, федоскінська мініатюра, хохломський розпис, богородське скульптурне різьблення, мист. димковської іграшки, холмогорське і тобольське різьблення на кістці (в РРФСР), дибинецька та опішнянська кераміка, кролевецьке та дігтярівське ткацтво, клембівська та решетилівська вишивка (на Україні), худож. обробка металу (в Дагестані; див. Кубачі), килимарство (на Кавказі і в Серед. Азії). Діяли артілі художніх промислів, розширялася система підготовки творчої молоді у спецпрофтехшкелах і технікумах. Поряд з традиційними орнаментальними килимами на Україні, в Азербайджані, Вірменії, Туркменії, Казахстані ткали і сюжетні килими. Багато яскравих творчих індивідуальностей проявило себе в найрізноманітніших галузях нар. творчості: М. Зінов'єв (палехська мініатюра), І. Леонтьев (жостовські підноси), Я. Герасименко, І. Гончар (укр. кераміка), Г. Собачко-Шостак, К. Білокур, М. Примаченко (укр. нар. живопис). Восени 1939 в колектив рад. художників влилися митці Зх. України і Зх. Білорусії. В 1940 багатонаціональний загін рад. митців поповнився художниками Латвії, Литви та Естонії. У роки Великої Вітчизняної війни, відроджуючи традиції часів громадянської війни, художники працювали над "Охкали ГАСС", створювали пройняті справжнім громадянським пафосом плакати (В. Іванов, В. Корецький в РРФСР; В. Касіян в УРСР; І. Тоїдзе в Груз. РСР), серії малюнків і естампів (Д. Шмаринов, О. Пахомов, В. Сойфертіс в РРФСР; B. Литвиненко, М. Дерегус, 3. Толкачов в УРСР), карикатури (Кукринікси, Б. Єфімов, художники ленінгр. "Боевого карандаша" в РРФСР) та ін. У цей час набув дальшого розвитку жанр портрета у живописі 1 скульптурі (О. Герасимов, П. Корін, В. Мухіна — РРФСР; О. Шовкуненко — УРСР; Я. Ніколадзе — Груз. РСР). У післявоєнні роки інтенсивно розвивалися нац. мистецькі школи, посилилися між ними процеси взаємодії та взаємозбагачення, зростали творчі колективи країв і областей РРФСР. У 1947 створено Академію мистецтв СРСР. У живописі 40—50-х рр. значне місце посіла тема героїчної боротьби проти фашистських загарбників (О. Лактіонов, Ю. Непринцев, Б. Йєменський, майстри студії ім. М. Б. Грекова — в РРФСР; В. Пузирков, В. Костецький — в УРСР; Є. Зайцев — у БРСР). Глибоко розкривалися істор. та істор.-революційна теми [М. Авілов, В. Сєров, Г. Коржев (РРФСР); М. Дерегус, Г. Мел іхов, О. Лопухов, В. Шаталін, А. Насєдкін (УРСР); Л. Григорашенко (Молд.и РСР); А. Бекарян (Вірм. РСР); Й. Мацкявічюс (Лит. РСР) та ін.]. Пафос мирної праці радянських людей, норми соціалістичної моралі відобразили у своїх картинах А. Пластов, Ф. Решетников, Ю. Пименов (РРФСР); Т. Яблонська, С. Григор'єв, Г. Глюк (УРСР); М. Абдуллаєв (Аз. РСР); У. Джа-парідзе (Груз. РСР); О. Зардарян, М. Абегян (Вірм. РСР); Л. Абдуллаєв, И. Кашина (Узб. РСР); М. Данешвар (Туркм. РСР); Е. Кальнинь, Е. Ілтнер (Латв. РСР); Л. Мууга (Ест. РСР). Образи людей праці, діячів культури втілювали в портретах живописці В. Єфанов, П. Корін, Д. Налбандян, В. Орєшников, Й. Серебряний (РРФСР); М. Божій, О. Шовкуненко, А. Коцка (УРСР); К. Магалашвілі (Груз. РСР); А. Гудайтіс (Лит. РСР), скульптори С. Коненков, М. Томський, В. Мухіна, Є. Вучетич (РРФСР); М. Лисенко, В. Бородай, О. Ковальов (УРСР); 3. Азгур (БРСР); Я. Ніколадзе, К. Мерабішвілі (Груз. РСР); П. Сабсай (Аз. РСР); О. Мануйлова (Кирг. РСР); Т. Залькалн (Латв. РСР). Красу рідного краю натхненно оспівували в своїх творах С. Герасимов, Г. Нісський, Я. Ромас, М. Ромадін, С.Юнтунен (РРФСР); М. Глущенко, Ф. Манайло, С. Шишко (УРСР); Е. Кітс (Ест. РСР); Г. Айтієв (Кирг. РСР); У. Тансикбаєв (Узб. РСР); М. Сар'ян (Вірм. РСР); В.Цвірко (БРСР). Інтенсивно і багатопланово розвивався монументальний живопис [П. Корін, О. Дейнека (РРФСР); С. Кириченко, Н. Клейн (УРСР); Р. Стуруа (Груз. РСР); А. Стошкус (Лит. РСР)]. Оригінальність худож. рішень властива кращим роботам художників театру — В. Риндіна, М. Акімова, Н. Шифріна (РРФСР); А. Петрицького, Ф. Нірода, Д. Лідера (УРСР); А. Фаталієва, Е. Алмаззаде (Аз. РСР); С. Вірсаладзе, І. Сумбаташвілі (Груз. РСР); Г. Ісмаїлової (Каз. РСР); А. Лапіня (Лат. РСР); Є. Чемодурова (БРСР) та ін. Тематичне багатство та емоційна різноманітність характерні для розвитку повоєнної (2-а пол. 40-х—50-і рр.) станкової і книжкової графіки: твори С Кибрика, Д. Шмаринова, Д. Дубинського, О. Каневського, В. Фаворського, А. Гончарова, В. Лебедева, В. Конашевича, Б. Пророкова, Кукришков, М. Пономарьова та ін. (РРФСР); В. Катяна, О. Кульчицько Ч, М. Дерегуса, В. Литвиненка, О. Пащенка (УРСР); А. Рзакулева, М. Рахманзаде (Аз. РСР); Д. Габашви, В. Гришня (Груз. РСР); В. Айвазяна, Г. Ханджяна (Вірм. РСР); Л. Ільїної (Кирг. РСР); Й. Кузьмінскіса, В. Юркунаса,

A. Скірутіте (Лит. РСР); Е. Окаса, Г. Рейндорфа (Ест. РСР). У 40—60-х рр. набуває нового розвитку монументальна скульптура, про що свідчать меморіальні ансамблі й пам'ятники: на честь воїнів і партизанів, які полягли, визволяючи Білорусію, зокрема в Мінську (1954), молодогвардійцям в Краснодоні (1954), жертвам фашизму в с. Пірчюпісі Варенського р-ну Лит. РСР (1960), а також ансамбль у Трептов-парку в Берліні (1946— 49). Встановлено численні пам'ятники народним героям, діячам культури. Широтою гуманістичної проблематики, пластичною виразністю відзначаються скульптурні композиції В. Лішева, К. Бєлашової, Ф. Фівейського, М. Бабуріна (РРФСР); І. Кавалерідзе, О. Супрун, В. Клокова (УРСР); Л. Дубиновського (Молд. РСР); К. Бог-данаса (Лит. РСР); Я. Заріня (Латв. РСР) та ін. Рад. живопис 60—70-х рр. пов'язаний з творчістю А. Мильникова, О. Мойсеєнка, В. Іванова, В. Попкова, О. і С. Ткачових, Д. Жилінського, Г. Коржева (РРФСР); Т. Яблонської, О. Хмельницького, В. Одайника, М. Антончика, B. Токарева (УРСР); М. Савицького (БРСР); І. Вієру, М. Греку, В. Руссу-Чобану (Молд. РСР); К. Тельжанова (Каз. РСР); Т. Салахова, Т. Наріманбекова (Аз. РСР); І. Кличева, Д. Байрамова (Туркм. РСР); К. Махарадзе, Г. Тотібадзе, 3. Ніжарадзе (Груз. РСР); Л. Бажбеук-Мелікян, С. Мурадяна (Вірм. РСР); І. Заріня (Латв. РСР). Значні монументально-декоративні твори виконали в 60—70-х рр. А. Васнецов, Ю. Корольов, А. Мильников, Б. Тальберг, О. Філатчев (РРФСР); С. Кириченко (УРСР); 3. Церетелі, М. Ігнатов (Груз. РСР); А. Стошкус (Лит. РСР). В монументальній скульптурі значне місце посіли меморіальні комплекси: пам'ятники-ансамблі — героям Сталінградської битви у Волгограді (1967, під керівництвом Є. Вучетича), героїчним захисникам Ленінграда (1975, М. Анікушин та ін.), меморіальний ансамбль "Український державний музей Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років" у Києві (1981, Є. Вучетич, В. Єлізаров, В. Бородай та ін.); меморіальні комплекси — Хатинь (1968—69, С. Селіханов та ін.) та Брестська фортеця-герой (1971, О. Кибальников, А. Бембель) в Білорусії, Саласпілс поблизу Риги (1967, Л. Буковський та ін.), "Героям громадянської війни і Великої Вітчизняної війни 1941—45 рр." в Новоросійську (1982, В. Цигаль та ін.). Споруджено пам'ятники К. Марксу в Москві (1961, Л. Кербель), В. 1. Леніну в Донецьку (1967, Е. Кунцевич), в Берліні (1970, М. Томський), монументи на честь проголошення Рад. влади на Україні в Харкові (1975, В. Агібалов та ін.), на честь Великої Жовтн. соціалістич. революції в Києві (1977, В. Бородай, В. та І. Зноби), борцям Революції в м. Фрунзе (1978, Т. Садиков), Бойової Слави Радянських Збройних Сил у Львові (1970, Д. Крвавич, Е. Мисько та ін.), засновнику Тбілісі Вахтангу Горгосалі (1967, Е. Амашукелі), М. Налбандяну в Єревані (1966, М. Нікогосян), Ч. Валіханову в Алма-Аті (1969, X. Наурзбаєв). У повоєнний час набуло дальшого розквіту рад. декоративно-ужиткове мистецтво. Починаючи з 2-ї пол. 40-х рр. митцями усіх республік виготовляються унікальні виставочні твори (фарфорові і скляні вази, керамічні композиції, тиснення на шкірі, ювелірні вироби). З 60-х рр. розроблялися нові, функціональні за формою зразки малогабаритних меблів та ін. предметів побутового призначення, посилилася виразність кольору і фактури в декоративних тканинах, збільшилися різноманітність і багатство ритму, кольору і форми в ужитковій кераміці, худож. склі тощо. Широку популярність здобули своїми виробами керамісти П. Леонов, С. Орлов, В.Васильковський, І. Лясс, B. Ольшевський (РРФСР); О. Железняк, П. Цвілик (УРСР); H. Кікнадзе, Ш. Наріманішві-лі, Ж. Почхідзе (Груз. РСР); Ю. Адомоніс (Лит. РСР); С. Озоліня (Латв. РСР); майстри художнього скла Г. Антонова, C. Бескинська, Є. Рогов (РРФСР); М. Павловський, Л. Митяєва, I. Зарицький, А. Балабін, С. Голембовська (УРСР); карбування на металі К. Гурулі, М. Кутателадзе, І. Очіаурі (Груз. РСР); худож. текстилю А. Андрєєва, Н. Жовтіс (РРФСР); Г. Верес, Г. Василащук, Л. Жоголь (УРСР); Ю. Бальчиконіс, Р. Блустова (Лит. РСР). Поряд з новими виготовляються і традиційні худож. предмети (кераміка Дагестана і Івано-Франківська, фаянс Г желі, розписні вироби Хохломи, димковська глиняна іграшка, груз. карбування, худож. текстиль республік Прибалтики та ін.), які надають сучас. житл. інтер'єру індивідуальної виразності. Важливе значення в розвитку декор.-ужиткового мист. має постанова ЦК КПРС "Про народні художні промисли" (1975). Плідно розвивається художнє конструювання (дизайн). Велику роль у процесі ідейно-художнього виховання молодих митців відіграла постанова ЦК КПРС "Про роботу з творчою молоддю" (1976). У 70—80-х рр. систематично організуються всесоюзні і республіканські виставки творів молодих художників; при Спілці художників СРСР діє Об'єднання молодих художників і мистецтвознавців. За новими принципами оформлення з використанням сучасних тех. засобів були розгорнуті експозиції павільйонів СРСР на Всесвітніх виставках у Брюсселі (1958) та Осаці (1970),обидві— гол. художник К. Рождественський; в Монреалі (1967) та Спокані (США, 1974), обидві — гол. художник Р. Клікс. На високому ідейно-худож. рівні були оформлені урочисті церемонії XXII Олімпійських ігор у Москві (1980), святкування 1500-річчя Києва (1982). З 1927 кращі твори рад. мист. експонуються на всесоюзних виставках, які систематично організуються Міністерством культури СРСР і Спілкою художників СРСР. Пропаганда кращих досягнень рад. мист. здійснюється видавництвами "Искусство", "Изобразительное искусство", "Советский художник", журналами "Искусство", "Творчество", "Декоративное искусство СССР" (усі — в Москві), республіканськими спеціалізованими видавництвами і журналами. В Рад. Союзі діють Академія мистецтв СРСР, 12 художніх вузів, 71 художнє уч-ще, 1013 дитячих художніх шкіл; працюють більш як 170 музеїв. Див. також розділ Образотворче мистецтво в статтях про союзні республіки, розділ Культура в статтях про авт. республіки та статті про художників, види і жанри мистецтва, міста. Іл. див. на окремому аркуші, с. 384—385.

Літ.: Ленін В. І. Про культуру і мистецтво. К., 1957; История искусства народов СССР, т. 1—9. М., 1971—82; Выставки советского изобразительного искусства. Справочник, т. 1—5. М., 1965—81; Макаров К. А. Со. ветское декоративное искусство. [Альбом]. М., 1974; Толстой В. П. Монументальное искусство СССР. [Альбом]. М., 1978; Зингер Е. А. Проблемы интернационального развития советского искусства. М., 1977; Художники народов СССР. Биобиблиографический словарь, т. 1—3. М., 1970—75; Искусство стран и народов мира. Краткая художественная энциклопедия, т. 1—5. М., 1962-81.

В. А. Афанасьев.

XXII. Музика. За раннього середньовіччя музика була складовою частиною високо-розвинутих культур, що склалися на тер. сучас. рад. республік. В Грузії і Вірменії в 4 ст. зародилися форми церк. співу, в 8—9 ст. тут сформувалася своєрідна система нотації. Відомості про форми світського музикування є у вірм. героїчному епосі "Давид Сасунський" (10 ст.) і в поемі Ш. Руставелі "Витязь у тигровій шкурі" (12 ст.). У 10 ст. було створено "Великий трактат про музику" Муххамеда Фарабі (Середня Азія). У Київській Русі поряд з церковною музикою (див. Розспів, Крюки) існувала й світська профес. музика, представлена мистецтвом скоморохів. У 15—16 ст. на Україні виник своєрідний вид нар. героїчного епосу — думи, розвивалося кобзарське мистецтво (див. також Кобзарі), інструм. музикування (див. Бандуристи, Лірники, Троїста музика). В 17 ст. на Україні і в Росії поширився партесний спів (теоретиком його був укр. композитор М. Ділець-кий), розквіту досяг у 18 ст. (хорові концерти видатних діячів рос. і укр. муз. культури А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського). В 1738 засн. Глухівську співацьку школу. Багато народів царської Росії не мало муз. писемності, музика існувала лише в усній традиції. У таджиків і узбеків були поширені вокально-ін-струм. твори — маком, у азербайджанців — мугам, вірмен — мистецтво ашугів. З останньої третини 18 ст. почала формуватися рос. нац. муз. школа, розвивалися опера, балет, симфонічна музика, хорові й камерні жанри (композитори М. Соколовський, В. Пашкевич, Є. Фомін, О. Аляб'єв, О. Гурильов, О. Варламов, О. Верстовський, К. Кавос). На нац. муз. фольклорі грунтується мистецтво основоположника класичної рос. музики М. Глинки, О. Даргомижського, учасників "Могучої кучки" — М. Балакірєва, М. Мусоргського, О. Бородіна, М. Римського-Корсакова, Ц. Кюї, творчість П. Чайковського. їхні традиції розвивали С. Танєєв, О. Глазунов, А. Лядов, С. Рахманінов,

0. Скрябін, І. Стравінський. Під впливом рос. муз. культури відбувалося становлення нац. композиторських шкіл: укр. (С. Гулак-Артемовський, М. Лисенко, М. Калачевський, М. Леонтович, К. Стеценко, С. Людкевич), груз. (М. Баланчивадзе, Д. Аракішвілі, 3. Паліашвілі), вірм. (Комітас, А. Тігранян, О. Спендіаров), азерб. (У. Гаджибеков), латис. (Е. Дарзінь, А. Юр'ян, Я. Вітол), лит. (М. Чюрльоніс, М. Петраускас), естонської (Р. Тобі-ас, А. Капи). Творчі контакти сприяли взаємозбагаченню нац. муз. культур. Прогресивну роль у становленні профес. музики, пропаганді муз. творів, поширенні муз. освіти й музичного виховання відіграли Російське музичне товариство і його відділення в ряді міст країни (див., зокрема, Київське відділення Російського музичного товариства). Всесвітнє визнання здобуло в 19— 20 ст. муз.-виконавське мистецтво: піаністи А. Рубінштейн, С. Рахманінов, О. Скрябін, М. Лисенко; віолончелісти К. Давидов, А. Брандуков, О. Вержбилович; скрипалі М. Дмитрієв-Свєчин, Л. Ауер, І. Гржималі; вокалісти Й. Петров, С. Гулак-Артемовський, Ф. Стравінський, Ф. Шаляпін, Л. Собінов, А. Нежданова, О. Мишуга та С. Крушельницька; артисти балету П. Гердт, М. Кшесинська, А. Павлова, Т. Карсавіна, К. Гельцер; балетмейстери М. Петіпа, Л. Іванов, М. Фокін, О. Горський. Велика Жовтн. соціалістич. революція створила умови для всебічного розвитку музичних культур народів СРСР. Тісно пов'язана з прогресивними традиціями минулого, рад. музика пройнята ідеями революц. перетворення світу і побудови комуністичного суспільства. Вона є багатонаціональною. Нац. муз. культури, які входять до її складу, активно взаємодіють між собою, збагачують одна одну і грунтуються на спільних ідейно-естетичних принципах соціалістичного реалізму. Найважливішою умовою її формування стало держ. муз. будівництво. Початок цьому покладено підписаним В. І. Леніним 12.VII 1918 декретом Раднаркому про Моск. та Петрогр. консерваторії. Постановою Наркомосу від 25.ХІ 1918 навчання музики було включено в програму єдиної трудової школи. Перші рад. муз. твори (гол. чин. пісні) створено в роки громадян. війни самодіяльними авторами ("По долинам и по взгорьям" та ін.) і композиторами, пов'язаними з червоноармійськими частинами,— "Марш комунарів" та "Проводи" (на мелодію укр. нар. пісні "Ой що ж то за шум") Д. Васильєва-Буглая, "Марш Бульонного" Дм. Покрасса, "Красная Армия всех сильней" С. Покрасса. Революц. перетворення суспільства відображено в хор. і вокальних творах О. Кастальського, М. Леонтовича, Я. Степового, К. Стеценка. Оптимістичними настроями пройнята 5-а симфонія М. Мясковського (1918). В 20 — на поч. 30-х рр. відбувалася інтенсивна перебудова муз. життя. Відкрилися нові муз. театри і консерваторії, широко розвивалася худож. самодіяльність, почалося регулярне радіомовлення, яке стало активним засобом масової муз. освіти. Вагомим внеском у рад. музику були опери "Даїсі" 3. Паліашвілі (1923), "Алмаст" О. Спендіарова (1928), "Золотий обруч" Б. Лятошинського (1929), "Ніс" Д. Шостаковича (1930). Визначним досягненням рад- музики є фп. творчість В. Косенка і Л. Ревуцького, кантата-симфонія останнього "Хустина" (1922). Плідною була діяльність майстрів старшого покоління: оперних і симф. диригентів М. Малька, К. Сараджева, В. Сука; хорових диригентів М. Климова, П. Чеснокова; піаністів Г. Беклемішева, В. Пухальського, Ф. Блуменфельда, О. Гольденвейзера, К. Ігумнова, Л. Ніколаєва; співаків II. Андрєєва, І. Єршова, А. Нежданової, Н. Обухової, П. Цесевича; балетмейстерів Ф. Лопухова, К. Голейзовського, Л. Лащиліна, В. Тихомирова та ін. Поряд з ними після Великого Жовтня сформувалася нова плеяда видатних виконавців і педагогів: оперні і симфонічні диригенти О. Гаук, М. Голованов, А. Пазовський, С. Самосуд, В. Дранишников; хоровий диригент О. Свешников; піаністи Г. Нейгауз, Л. Оборін, В. Софроницький; скрипалі М. Полякін, А. Ямпольський; співаки В. Барсова, К. Держинська, О. Катульська, І. Козловський С. Лемешев, М. Максакова, С. Мигай, О. та Г. Пирогови, С. Преображенська, М. Рейзен (всі—РРФСР); М. Донець, М. Литвииенко-Вольгемут, М. Микиша, І. Паторжинський, О. Петрусенко (УРС Р); Бюль-Бюль, Ш. Мамедова (Аз. РСР) та ін. Було створено виконавські колективи "Персимфанс" (Перший симф. ансамбль), струнні квартети ім. В. І. Леніна (1918), ім. О. Глазунова, ім. Л. Бетховена (РРФСР), ім. Комітаса (Вірм. РСР), ім. Ж. Вільйома, хорова капела "Думка" (обидва — УРСР). В республіках проводили велику роботу по збиранню фольклору, зокрема, В. Беляев (РРФСР), П. Демуцький, К. Квітка (УРСР) та ін. У цей період рад. музика вже нагромадила цінний досвід у ряді жанрів. Муз. образи колективних героїв — революц. мас постали в хорах і піснях рос. композиторів М. Коваля, О. Давиденка, українських — В. Верховинця, В. Борисова, П. Козицького. Серед творів на сучас. тему: опера "За Червоний Петроград" А. Гладковського та Є. Пруссака (1925), балети "Червоний мак" Р. Глієра (1927), "Золотий вік" (1930) та "Болт" (1931) Д. Шостаковича, оперети "Женихи" (1927) і "Ножі" (1928) І. Дунаєвського; симф. твори (6-а симфонія М. Мясковського, 1923; 1-а симфонія Д. Шостаковича, 1925; "Веснянки" М. Вериківського, 1924; 2-а симфонія Л. Ревуцького, "Увертюра на 4 українські теми" Б. Лятошинського, обидві — 1927). Завдання і шляхи розвитку рад. музики по-різному визначалися творчими об'єднаннями. Утворена 1923 Російська асоціація пролетарських музикантів (РАПМ, аналогічні організації діяли і в ін. республіках, зокрема, на Україні — АПМУ) боролася за ідейну перебудову музики, однак припускалася при цьому вульгаризації. Принципам РАПМ протистояла позиція Асоціації сучасної музики (АСМ, засн. 1924), яка ставила своїм завданням пропаганду творів рад. композиторів і ознайомлення з новими творами зарубіжної музики, але не мала чіткої ідейно-естетичної програми. Це зумовило її розпад 1931. Після постанови ЦК ВКП(б) від 23.IV 1932 "Про перебудову літературно-художніх організацій" замість існуючих роздрібнених об'єднань було створено спілки композиторів (1932—40 — у Москві, Ленінграді, на Україні, у Вірменії, Білорусії, Грузії та ін.). Це сприяло згуртуванню творчих зусиль діячів рад. музики. У 20—30-х pp. у всіх союз. і автоном. республіках засновано нац. муз. театри (зокрема, в Узбекистані, Казахстані, Киргизії, Башкирії, Татарії, де до революції музика існувала лише в усній формі), симф. оркестри (у т. ч. Симф. оркестр СРСР, 1936; Симфонічний оркестр УРСР, 1937), камерно-ін-струм. ансамблі; Ансамбль народного танцю СРСР (1937), Ансамбль танцю УРСР (1937). З 1936 проводилися декади нац. л-ри і мистецтва, які сприяли обміну досягненнями, зокрема, в галузі муз. творчості. З 1933 відбуваються всесоюзні музичні конкурси, на яких здобули визнання вихованці радянських виконавських шкіл: диригенти К. Іванов, Є. Мравінський, О. Мелік-Пашаєв, Н. Рахлін, Ю. Файєр, Б. Хайків; піаністи Е. Гілельс, Я. Зак, П. Серебряков, Я. Флієр; органіст І. Браудо; скрипаль Д. Ойстрах; віолончелісти С. Кнушевицький, Д. Шафран; арфістка В. Дулова. Серед оперних співаків виділилися Л. Александровська (БРСР), М. Михайлов, Г. Нелєпп, Н. Ханаєв, Н. Шпіллер (РРФСР); 3. Гайдай, М. Гришко, Ю. Кипоренко-Доманський, М. Роменський (УРСР); П. Аміранашвілі, Д. Андгуладзе (Груз. РСР); А. Данієлян, Т. Сазардарян (Вірм. РСР); К. Байсеїтова (Каз. РСР); X. Насирова (Узб. РСР). Серед балетмейстерів — Р. Захаров, Л. Лавровський, В. Вайнонен, Л. Якобсон (РРФСР), В. Вронський, С. Сергєєв (УРСР); артистів балету — М. Семенова, О. Єрмолаєв, Г. Уланова, К. Сергєєв, О. Лепешинська, Н. Дудинська, А. Мессерер, М. Габович (РРФСР), Г. Алмасзаде (Аз. РСР), В. Чабукіані, О. Гварамадзе (Груз. РСР), Б. Бейшеналієва (Кирг. РСР), К. Джапаров (Туркм. РСР), М. Тургунбаєва (Узб. РСР), О. Гаврилова (УРСР), 3. Насретдінова, X. Сафіуллін (Башк. АРСР). Справді масовою стала рад. пісня. Популярні пісні та хори І. Дунаєвського, О. Александрова, М. Блантера, В. Захарова, Л. Кніппера, К. Листова, Д. Шостаковича (РРФСР); К. Богуславського, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького, М. Коляди (УРСР); I. Любана (БРСР); Ш. Мшвелідзе, І. Тускія (Груз. РСР); А. Жубанова, Л. Хаміді (Каз. РСР); М. Музафарова, Д. Файзі (Тат. АРСР) та ін. Велика роль у пропаганді пісні належить Ансамблю пісні і танцю Радянської Армії (засн. 1 928), Російському народному хорові (засн. 1910, з 1927 — ім. М. П'ятницького), естрадному оркестру під керівництвом Л. Утьосова (заснований 1929), окремим виконавцям (К. Шульженко, Л. Руслановій та ін.). В галузі кіномузики активно працювали не тільки композитори-піснярі, а й симфоністи (Д. Кабалевський, Б. Лятошинський, С. Прокоф'єв, А. Хачатурян, Д. Шостакович). Рад. пісня мала вплив на розвиток ін. жанрів муз. творчості (опери, оперети, симфонії, романсу). Сформувалася т. з. пісенна опера, яка спиралася на інтонації і форми рад. масової пісні ["Тихий Дон" (1935), "Піднята цілина" І. Дзержинського, "Броненосець ,,Потьомкін"" О. Чишка (обидві — 1937), "В бурю" Т. Хренникова (1939)]. Образи індивідуальних героїв втілено в операх "Леді Макбет Мценського повіту" ("Катерина Ізмайлова") Д. Шостаковича, 1932; "Кола Брюньйон" Д. Кабалевського, "Щорс" Б. Лятошинського, обидві — 1938, "Семен Котко" С. Прокоф'єва, 1939. Оперні твори, в т. ч. муз. драми, було створено в Азербайджані—"Нергіз" А. М. М. Магомаєва (1935), "Кер-огли" У. Гаджибекова (1937); у Казахстані — "Киз-Жибек" (1934) та "Єр Тарган" Є. Брусиловського (1936); у Білорусії —"У пущах Полісся" А. Богатирьова та "Михась Підгорний" Є. Тикоцького (обидві — 1939); у Вірменії—"Лусабацин"

A. Степаняна (1938); у Киргизії — "Айчурек" В. Власова, В. Фере і А. Малдибаєва (1939); у Таджикистані — "Повстання Босе" С. Баласаняна (1939); в Узбекистані — "Фархад і Ширін" В. Успенського і Г. Мушеля (1937), "Лейлі і Меджнун" Р. Глієра і Т. Садикова (1940); у Татарії — "Алтинчач" Н. Жиганова (1940). У балетній музиці відобразилися ідеї, образи, сюжети з історії і літератури: "Полум'я Парижа" (1932), "Бахчисарайський фонтан" (1934) Б. Асаф'єва, "Ромео і Джульєтта" С. Прокоф'єва (1936; РРФСР), "Серце гір" А. Баланчивадзе (1936; Груз. РСР), "Пан Каньовський" М. Вериківського (1931), "Лелеченя" Д. Клебанова (1937)," Лілея" К.Данькевича (1940; УРСР), "Соловей" М. Крошнера (1939; БРСР), "Дівоча башта" А.Бадалбейлі (1940; Аз. РСР), "Шурале" Ф. Ярулліна (1941; Тат. АРСР). Початок розквіту рад. оперети знаменували постановки "Золотої долини" І. Дунаєвського (1937), "Весілля в Малинівці" Б. Александрова (1937; РРФСР), "Сорочинського ярмарку" О. Рябова (1936; УРСР). У вокально-симф. музиці з'явилися монументальні твори героїко-епічного напряму: "Кантата до 20-річчя Жовтня" (1937) та "Олександр Невський" С. Прокоф'єва, симфонія-кантата "На полі Куликовому" Ю. Шапоріна, "Омелян Пугачов" М. Коваля, "Заповіт" Б. Лятошинського (всі — 1939). Визначним досягненням симф. музики є 5-а (1937) і 6-а (1939) симфонії Д. Шостаковича, 16-а (1936) та 21-а (1940) симфонії М. Мясковського. Симф. музика розвивалася на Україні ["Героїчна увертюра"B. Косенка (1932), 2-а симфонія Б. Лятошинського (1936), симф. поема "Отелло" К. Данькевича (1938)], в Грузії (Г. Кіладзе, Ш. Мшвелідзе). Розквіту досяг жанр інструм. концерту з оркестром [фп. (1936) та скрипковий (1940) концерти А. Хачатуряна, 2-й скрипковий С.Прокоф'єва (1935), фортепіанний Л. Ревуцького (1936)]. Після возз'єднання укр. земель в єдиній Укр. Рад. д-ві в сім'ю рад. митців увійшли композитори С. Людкевич, В. Барвінський, М. Колесса, Р. Симович, А. Солтис, Є. Козак, A. Кос-Анатольський, фольклорист і композитор ф. Колесса та ін. Вони активно включилися в муз. творче життя країни. Під час Великої Вітчизн. війни 1941 —45 головною в музиці стала тема Батьківщини, її захисту від фашист, навали. Провідне місце серед муз. жанрів належало пісні. Своєрідним муз. закликом до все-нар. боротьби стала пісня "Священна війна" О. Александрова. Патріотичним звучанням сповнені героїчні пісні "Святое ленинское знамя" О. Александрова, "Песня о Днепре" М. Фрадкша, "Песня артиллеристов" Т. Хренникова, "Ой туманы мои" В. Захарова, "Шумел сурово Брянский лес" С. Каца, "Заветный камень" Б. Мокроусова, ліричні пісні ("Темная ночь" М. Богословського, "В землянке" К. Листова, "Смуглянка" А. Новикова, "Вечер на рейде", "Соловьи"

B. Соловйова-Сєдого та ін.). Глибоке узагальнене втілення дістали події війни в симфонічній музиці: 7-а (1942) і 8-а (1943) симфонії Д. Шостаковича, 5-а С. Прокоф'єва (1944), 2-а ("Симфонія з дзвоном", 1943) А. Хачатуряна, симфонії III. Минвелідзе (1943) й A. Баланчивадзе (1944) та ін. Епічні тенденції характерні і для вокально-симф. творів цього періоду— ораторії "Оповідь про битву за Руську землю" Ю. Шапоріна (1944; РРФСР), кантати-симфонії "Україно моя" А. Штогаренка (1943; УРСР). Патріотизм і життєлюбність рад. людей втілено в музиці балету "Гаяне" А. Хачатуряна (1942), морально-етичні проблеми класичної літератури — в музиці балету "Попелюшка" (1945) та опері "Війна і мир" (1952) С. Прокоф'єва. Класичні твори народів СРСР покладено в основу опер "Наймичка" М. Вериківського (1943, за Т. Шевченком; УРСР), "Улугбек" О. Козловського (1942, Узб. РСР),"Абай" А. Жубановата Л. Хаміді (1944, Каз. РСР). Протягом 1-го післявоєнного десятиліття відновлено і розширено мережу муз. театрів, концертних і навч. закладів; інтенсивно розвивалося телебачення, яке стало могутнім джерелом поширення музики. Прийшло нове покоління виконавців: диригенти Г. Рождественський, Є. Светланов (РРФСР), Ніязі (Аз. РСР), К. Симеонов, B. Тольба (УРСР), піаністи С. Ріхтер, Т. Ніколаєва, скрипалі І. Безродний, Л. Коган, співаки К. Лаптєв, І. Архипова, П. Лісі-ціан, О. Огнівцев, Л. Мясникова, І. Петров (всі — РРФСР), Р. Бейбутов (Аз. РСР), Г. Гаспарян, 3. Долуханова (Вірм. РСР), Ж. Гейне-Вагнер (Лит. РСР), Т. Куузік, Г. Оте (Ест. РСР), Л. Лінховоїн (Бурят. АРСР), Б. Гмиря, Л. Руденко, Є. Чавдар (УРСР), Т. Чебан (Молд. РСР), артисти балету — А. Шелест, М. Плісецька, Р. Стручкова, М. Фадєєчев (РРФСР), Л. Герасимчук. О. Потапова, М. Апухтін (УРСР), О. Ніколаєва, С. Дречін (БРСР), І. Алексідзе, В.Цігнадзе (Груз.РСР), Л. Воїнова-Шиканян, Р. Таврізіан (Вірм. РСР), Л. Векілова, М. Мамедов (Аз. РСР), Г. Із-майлова (Узб. РСР), Л. Західова (Тадж. РСР), Л. Сах'янова (Бурят. АРСР), А. Прієде, Я. Панкрає (Латв. РСР), Г. Сабаляуекайте, Т. Свентискайте (Лит. РСР), В. Хагус, А. Койт (Ест. РСР). Розгорнулася творча робота хорових диригентів Г. Ширми (БРСР) та Г. Ернесакса (Ест. РСР). Соціалістична Вітчизна, її післявоєнне відродження — в центрі уваги рад. композиторів. Серед творів на цю тему — ораторія "Пісня про ліси" Д. Шостаковича (1949), "Кантата про Батьківщину" О. Арутюняна (1948, Вірм. РСР), кантати "Слався, Вітчизно моя" Г. Жуковського (1949, УРСР), "Серце Картлі" А. Чимакадзе (1952, Груз. РСР), хорова сюїта "Ріка-богатир"В. Макарова (1950); симф. поема "Пісня юнаків" С. Людкевича(1948; УРСР), 6-а("Латгальська") симфонія Я. Іванова (1949, Латв. РСР). Подіям війни присвячено опери "Сім'я Тараса" Д. Кабалевського (1950), "Молода гвардія" Ю. Мейтуса, "Честь" Г. Жуковського (обидві— 1947, УРСР), "Співець свободи" Е. Каппа (1950, Ест. РСР). Картини праці рад. людей змальовано в оперетах "Трембіта" Ю. Мілютіна (1949), " Найзаповітніше" В. Соловйова-Сєдого (1951), "Біла акація" І. Дунаєвського (1955). Тема боротьби за мир відображена в ораторії "На варті миру" С. Прокоф'єва (1950), симф. поемі "За мир" Дж. Гаджієва (1951, Аз. РСР), у багатьох піснях. Увагу композиторів, як і раніше, привертали сюжети з класичної л-ри [опера "Приборкання непокірної" В. Шебаліна (1955), балети "Мідний вершник" Р. Глієра (1949, обидва—РРФСР), "Лісова пісня" М. Скорульського (1946), "Данко" В. Нахабіна (1948, УРСР); "Сім красунь" К. Караєва (1952, Аз. РСР), симфонічна поема "Міндія" Ш. Мшвелідзе (1950, Груз. РСР), вокальний цикл "Пісні на слова Р. Бернса" Г. Свиридова (1955, РРФСР)]. Історико-революц. тематиці присвячено "Десять хорових поем" Д. Шостаковича (1951), опери "Велика дружба" В. Мураделі (1947), "Декабристи") Ю. Шапоріна (1953) та "Севіль" Ф. Амірова (1953, Аз. РСР), балет "Спартак" А. Хачатуряна (1955): історико-патріотичну тему втілено в операх "Оповідь про Тарієля" Ш. Мшвелідзе (1946, Груз. РСР), "Богдан Хмельницький" К. Данькевича (1953, УРСР), 5-й ("Російській героїчній") симфонії В. Щербачова(1948, РРФСР); нар.-епічну і казкову — в операх "Біржан і Сара"М. Тулебаєва(194 6, Каз. РСР), "Берег бур" Г. Ернесакса (1949), у балетах "Калевіпоег" Е. Каппа (1948, обидва —Ест. РСР),"Кам'яна квітка" С. Прокоф'єва (1950), "Сакта свободи" А. Скулте (1950, Латв. РСР). Серед творів інструм. музики: симфонії — 27-а М. Мясковського (1949), 6-а (1946) і 7-а (1952)С. Прокоф'єва, 9-а (1945) та 10-а (1953) Д. Шостаковича, 3-я Б. Лятошинського (1951), 2-а симфонія і "Гуцульська рапсодія" Г. Майбороди (обидві — 1952), 1-а і 2-а О. Тактакішвілі (1949, 1953). Жанр пісні розвивали композитори Азербайджану (Т. Кулієв, С. Рустамов), Грузії (Р. Габічвадзе, Р. Лагідзе), Татарії (С. Сайдашев), України (А. Кос-Анатольський, П. Майборода) та ін. республік. У галузі музикознавства вийшли капітальні праці, зокрема, Б. Асаф'єва, А. Альшванга, М. Друскіна, Ю. Келдиша, Ю. Кремльова, І. Нестьєва, Б. Ярустовського. Постанова ЦК КПРС від 28. V 1958 "Про виправлення помилок в оцінці опер „Велика дружба", „Богдан Хмельницький'', „Від усього серця"" допомогла муз. діячам подолати звужене розуміння таких важливих проблем, як реалізм, народність, новаторство. В кін. 50—70-х рр. музика розвивалася на основі наполегливих творчих пошуків нових стилів, жанрів і форм при єдності ідейних позицій і худож. методу соціалістичного реалізму. Посилився процес збагачення і зближення національних муз. культур. З'явилося нове покоління виконавців. Серед них: диригенти Ю. Симонов, Ю. Темірканов, В. Федосєєв, хоровий диригент О. Юрлов (РРФСР), С. Турчак (УРСР), співаки В. Атлантов, І. Богачова, О. Ведерников, Ю. Гуляєв, А. Ейзен, Г. Ковальова, Ю. Мазурок, Т. Милашкіна, Є. Нестеренко, О. Образцова, Б. Руденко, Б. Штоколов (РРФСР), М. Аміранашвілі, 3. Анджапарідзе, Л. Чконія, 3. Соткілава (Груз. РСР), М. Бієшу (Молд. РСР), Т. Нижникова (БРСР), В. Норейка (Лит. РСР), Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, А. Солов'яненко, Н. Ткаченко (УРСР), Є. Серкебаєв (Каз. РСР), Б. Мінжилкієв (Кирг. РСР), балетмейстери Ю- Григорович, І. Бєльський, О. Виноградов (РРФСР), Р. Ахундова, М. Мамедов (Аз. РСР), А. Шикеро, Г. Майоров, Р. Клявін (УРСР), Г. Алексідзє (Груз. РСР), М. Мартиросян (Вірм. РСР), В. Єлізар'єв (БРСР), артисти балету I. Колпакова, К. Максимова, Н. Безсмертнова, Н. Тимофеева, Н. Кургапкіна, В. Васильев, М. Лієпа, М. Лавровський (РРФСР), В. Ковтун, Т. Таякіна, В. Калиновська (УРСР), М. Сабірова (Тадж. РСР) та ін. У різних жанрах втілювалася ленінська тема: 12-а симфонія "1917 рік" Д. Шостаковича (1961), 4-а (1956) та 5-а (1971) симфонії Дж. Гаджієва (Аз. РСР), 13-а симфонія Я. Іванова (1969, Латв. РСР), опера "Брати Улья-нови" Ю. Мейтуса (1967, УРСР), кантата "Ленін з нами" А. Ешпая (1969), ораторія "Ленін у серці народному" Р. Щедріна (1970; РРфСР). Події революції та громадян. війни відображено в операх "Мати" Т. Хренникова (1957), "Жовтень" В. Мураделі (1964), "Оптимістична трагедія" О. Холмінова (1965), "Тихий Дон" (ч. 2-а, "Григорій Мелехов") І. Дзержинського (1967), "Віринея" С. Слонімського (1967), "Олеко Дундич" Г. Ставоніна (1972; всі — РРФСР); "Арсенал" Г. Майбороди (1960), "Загибель ескадри" (1967) та "Мамаї" (1970) В. Губаренка, "Десять днів, що потрясли світ" М. Кармінського (1970; всі — УРСР); "Вогненне коло" А. Тертеряна (1967, Вірм. РСР), "Кінець кривавого водороз-ділу" В. Мухатова (1967, Туркм. РСР); у трилогії "Побратими" (1958), "Брати" (1962) і "Саян" (1967) Д. Аюшеєва (Бурятська АРСР); "Горці" Ш. Чалаєва (1971; Даг. АРСР). Події Великої Вітчизн. війни 1941—45 відображено в операх "Джаліль" Н. Жиганова (1957, Тат. АРСР), "Милана" Г. Майбороди (1957; УРСР), "Доля людини" І. Дзержинського (1961), "Мереживниця Настя" В. Трамбицького (1963), "Невідомий солдат" (1967) та "Зорі тут тихі" (1975) К. Молчанова (РРфСР). Створено також опери на героїко-революц., героїко-романтичні, ліричні, драматичні та ін. сюжети, зокрема, в УРСР—"Лісова пісня" В. Кирейка (1957), "Тарас Шевченко" (1964) та "Ярослав Мудрий" (1973) Г. Майбороди, "Украдене щастя" Ю. Мейтуса, "Перша весна" Г. Жуковського (обидві — 1960). В кінці 60—70-х рр. композитори почали звертатися до жанру камерної опери. Цьому сприяло відкриття Моск. камерного муз. театру (19 70). Створення 1965 Моск. дитячого муз. театру стимулювало роботу композиторів над операми для дітей та юнацтва. Оновлення традицій відбулося і в балетній музиці. Образи рад. людей втілено в балетах " Берег надії" А. Петрова (1959), "Ангара" А. Ешная (1976), "Асель" В. Власова (1967, Кирг. РСР). На нар.-героїчні теми написано балети "Рігонда" Р. Грінблата (1959, Латв. РСР), "Жанна д'Арк" М. Пейко (1956, РРФСР), "Дорогою грому" К. Караєва (1958, Аз. РСР). Психологічно складні характери і драматичні події втілено в балетах "Хустка Довбуша" А. Кос-Анатольського (1951, УРСР), "Отелло" О. Мачаваріані (1957, Груз. РСР), "Сампо" Г. Р. Сінісало (1959, Кар. АРСР), "Егле — королева вужів" Е. Бальсіса (1960, Лит. РСР); "Легенда про любов" А.Мелікова (1961), "Тисяча і одна ніч" Ф. Амірова (1981; обидва — Аз. РСР); "Легенда про білого птаха" Г. Жубанової (1966, Каз. РСР); "Материнське поле" К. Молдобасанова (балет-ораторія, 1974, Кирг. РСР), "Прометей" Е. Арістакесяна (1967, Вірм. РСР); "Тіль Уленшпігель" Є. Глєбова (1972, БРСР); "Кармен-сюїта" Бізе — Щедріна (1967), "Ікар" С. Слонімського (1971), "Створення світу" А. Петрова (1971), "Ярославна" Б. Тищенка (1974), "Анна Кареніна" (1972), "Чайка" (1980) Р. Щедріна, "Макбет" К. Молчанова (1980; всі — РРФСР); "Камінний господар" В. Губаренка (1969), "Дівчина і Смерть" Г. Жуковського (1971), "Ольга" Є. Станковича (1981; всі — УРСР). Темам сучасності присвячені оперети рад. композиторів. У 70-х рр. створено мюзикли на ліг. сюжети, у т. ч. "Невгамовний гасконець" К. Караєва (1978, Аз. РСР), "Весілля Кречинського" (1973) та "Справа" О. Колкера (1977; РРФСР). Одне з провідних місць в рад. музиці посіли вокально-симф. твори, засновані на філософсько-епічній тематиці: "Поема пам'яті Сергія Єсеніна" (1956), "Патетична ораторія" (1959) Г. Свиридова, ораторія-поема "Дванадцять" В. Салманова (1957), "Реквієм" Д. Кабалевського (1963), "По слідах Руставелі" О. Тактакішвілі (1964), ораторія "Труд і Мир" К. Домінчена (1958), кантата "Ленін" Л. Дичко (1964, УРСР), "Махагоні" М. Заріня (1965), "Жовтнева ораторія" І. Калниня (1967; обидві — Латв. РСР), "Не чіпайте блакитний глобус" Е. Бальсіса (1970, Лит. РСР). З'явилося чимало творів, заснованих на нар. пісні: т. з. фольклорна кантата ("Курські пісні" Г. Свиридова, "Білоруські пісні" А. Богатирьова, "Гурійські пісні" О. Тактакішвілі, "Грузинські наспіви" Д. Торадзе, "Червона калина" Л. Дичко), хоровий концерт ("Сад чудових пісень" І. Карабиця, УРСР), хоровий цикл ("Чоловічі пісні" В. Торміса, Ест. РСР). З'явилися яскраві твори і камерно-вокального жанру. Досягнення в галузі пісні пов'язані насамперед з втіленням громадян. та ліричної теми. Популярними стали різні за індивідуальним стилем співаки — Л. Зикіна (РРФСР), Н. Брегвадзе (Груз. РСР), М. Магомаєв (Аз. РСР), С. Ротару (УРСР); ансамблі— "Пісняри" (БРСР), "Співучі гітари" (РРФСР), "Орера" (Груз. РСР), "Кобза" й "Світязь" (УРСР) та ін. Всенародного визнання набули пісні В. Мураделі, А. Новикова, В. Соловйова-Сєдого, С. Туликова, М. Фрадкіна, М. Богословського, О. Пахмутової, А. Петрова, А. Ешпая, Л. Афанасьєва, В. Баснера, В. Гавриліна, Е. Колмановського, М. Таривердієва, Д. Тухманова, О. Фельцмана, Я. Френкеля (РРФСР), П. Майбороди, О. Білаша, Ю. Рожавської, І. Шамо (УРСР), І. Лученка (БРСР), А. Бабаджаняна (Вірм. РСР), М. Кажлаєва (Даг. АРСР), Є. Доги (Молд. РСР), Р. Лагідзе (Груз. РСР), Р. Паулса (Латв. РСР). Важливе значення для підвищення рівня музикознавства мала постанова ЦК КПРС "Про літературно-художню критику" (1972). З'явилося чимало досліджень про творчість рад. композиторів. Праці великих авторських колективів — "Історія російської радянської музики" (тт. 1—4; 1956—63), "Історія музики народів СРСР" (тт. 1—5; 1970—74), "Музика XX століття" та ін. Вивчається і узагальнюється класична муз. спадщина, сучас. зарубіжна музика. В СРСР працюють всесоюзні муз. вид-ва —"Музыка" та "Советский композитор", респ. вид-ва (зокрема, "Музична Україна" в УРСР). Видаються 2 всесоюзні муз. журнали— "Советская музыка" (1933) і "Музыкальная жизнь" (1957) та ряд респ. муз. журналів, у т. ч. укр. журн. "Музика ". Грамплатівки випускає Всесоюзна фірма "Мелодія". Видано "Музичну енциклопедію" (тт. 1—6; 1973—82). До провідних рад. муз. театрів належать Великий театр СРСР, Ленінградський театр опери та балету імені С. М. Кірова, Київський театр опери та балету імені Т. Г. Шевченка, Тбіліський театр опери та балету ім. 3. П. Паліашвілі, театр "Естонія". Новосибірський і Свердловський театри опери та балету та ін. Всього в СРСР працюють (1983): 44 театри опери та балету, 33 театри муз. комедії і мініатюр, 145 філармоній, 20 консерваторій, 8 ін-тів мистецтв, 3 муз.-пед. ін-ти, 258 муз. уч-щ і уч-щ мистецтв, 6704 дит. муз. школи. Див. також розділ Музика у статтях про союзні республіки, розділ Культура в статтях про авт. республіки, статті про театри опери та балету, муз. колективи, консерваторії, муз. діячів.

Літ.: История музыки народов СССР, т. 1 — 5. М., 1970 —74; Довженко В. Д. Нариси э історії української радянської музики, ч. 1 — 2. К., 1957—67; Бокщанина Е. А. История музыки народов СССР до Великой Октябрьской социалистической революции. М., 1978.

М. Г. Бялик.

XXIII. Театр.

Радянський театр виник після Великої Жовтн. соціалістич. революції на основі багатовікових традицій сценічного мист. народів кол. царської Росії. З глибокої давнини існували мандрівні нар. театри в Грузії (берикаоба), Вірменії (цахрапу), Узбекистані (кизикчі), Таджикистані (масхарабози). У Київ. Русі популярним було мист. скоморохів. У кін. 16— на початку 17 ст. набули популярності народні лялькові театри (укр. вертеп, рос. Петрушка, білорус. батлейка та ін.); в 17—18 ст. — шкільний театр в українців, росіян, вірмен, білорусів; з 18 ст.— у грузинів і литовців. У 18 ст. відкрилися стаціонарні рос. театри (Ярославль, Петербург, Москва), груз. театр у Тбілісі; на цей час припадає творчість Ф. Волкова (Росія), Г. Авалішвілі (Грузія) та ін. Новий етап розвитку сценічного мистецтва рос. та ін. нац. театрів 19 — частково поч. 20 ст. пов'язаний з діяльністю провідних російських (Малий та Художній театри в Москві, Олександринський у Петербурзі), українських (трупи М. Л. Кропивницького, трупи М. II. Старицького, трупа П. К. Саксаганського та І. К. Карпенка-Карого, Садовського М. К. трупа, Театр Миколи Садовського в Києві), грузинських (Театр Е. Еріставі у Тбілісі, Театр В. Алексі-Месхішвілі в Кутаїсі), естонських (під керівництвом К. Меннінга в Ревелі, тепер Таллін), латиських (Театр А. Алунана в Ризі) та ін. театрів. Передових театр. діячів об'єднувала спільність ідейно-естетичних принципів, реалістична спрямованість творчості, поставленої на службу демократичним ідеалам часу. Грунтуючись передусім на нац. драматургії, вони заклали міцні реалістичні традиції театр. мистецтва. Серед найвизначніших майстрів рос. сцени 19 — поч. 20 ст.— М. Щепкін (основоположник реалізму в рос. і укр. театрі), П. Мочалов, П. Садовський, О. Мартинов, П. Стрепетова, М. Савіна, О. Садовська. В. Коміссаржевська, М. Єрмолова, О. Ленський, О. Южин, К. Станіславський, В. Немирович-Данченко, І. Москвін, В. Качалов; української — К. Соленик, М. Кропивницький, М. Старицький, М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська, Л. Ліницька; грузинської — В. Абашидзе, В. Алексі-Месхішвілі, Н. Габунія-Цагарелі; вірменської — Г. Чмшкян, П. Адамян; азербайджанської — Д. Зейналов, Г. Араблінський; латиської — А. Алунан, Є. Дубур. Велика Жовтнева соціалістич. революція відкрила широкий шлях для розвитку всіх видів нац. театр. мистецтва. Старі і новостворені театри у своїй діяльності керувалися принципами партійності, народності, інтернаціоналізму. У декреті РНК "Про об'єднання театральної справи" (1919), що проголосив націоналізацію театрів, у резолюції та листі ЦК РКП(б) "Про Пролеткульти" (1920), резолюції ЦК РКП(б) "Про політику партії в галузі художньої літератури" (1925) стверджувалися культур. цінності минулого, було висунуто вимогу, щоб революц. мистецтво розвивалося на їхніх прогрес. традиціях. Залучення трудящих до театр. мистецтва, звернення до нового глядача стали основою для народження сценічних форм, що об'єднали профес. і самодіяльну творчість. Агітаційний театр епохи революції та громадян. війни пропагував здобутки Рад. влади, закликав до будівництва нового життя. Однією з перших форм цього театру були "масові дійства". Поширилися вистави-мітинги й вистави-диспути. Інтенсивну агітаційно-пропагандистську роботу вели фронтові театри. Особливою їхньою формою були агітпоїзди й агітпароплави. В серед. 20-х рр. на сценах рад. театрів з'явилися нові драм. твори ("Шторм" В. Білль-Білоцерковського, "Любов Ярова" К. Треньова, "Бронепоїзд 14-69" В. Іванова, "97" і "Комуна в степу" М. Куліша, "Розлом" Б. Лавреньова). Нової інтерпретації набули твори класичного репертуару ("Розбійники" Ф. Шіллера в Народному театрі в Києві та у Великому драм. театрі в Петрограді, "Фуенте овехуна" Лопе де Вега в Києві та Тбілісі, "Принцеса Турандот" К. Гоцці в 3-й Студії МХАТу, "Гаряче серце" О. Островського, "Весілля Фігаро" П. Бомарше, "Ревізор" М. Гоголя, "Лихо з розуму" О. Грибоєдова у МХАТі, Малому театрі та Театрі ім. В. Мейєрхольда в Москві, "Гайдамаки" за Т. Шевченком у Першому театрі Української Радянської Республіки імені Шевченка і в театрі "Бер езіль" у Києві). Агітаційні вистави показували колективи "живих газет", а згодом театри "Синя 6луза".У кін. 20-х рр. з'явилися театри робітничої молоді (ТРОМи), які створювали агітаційно-політичні вистави. Були організовані перші театри для дітей (у Москві, Ленінграді, Харкові). Розвиток національних культур народів СРСР став стимулом зростання театр, колективів, що заклали основи сценічного мист. в рад. республіках: укр. театри ім. І. Франка у Вінниці, ім. Т. Шевченка (до 1935 — "Березіль"), ім. М. Заньковецької в Києві, ім. Жовтневої революції в Одесі; вірм. театр ім. Г. Сундукяна, груз. театр ім. Ш. Руставелі, азерб. театр ім. Азізбекова, білорус. театр ім. Я. Купали, тат. театр ім. Г. Камала. Виникали профес. театри й у народів, що не мали розвинутих форм сценічного мистецтва. На основі самаркандської мандрівної трупи створився узб. театр (з 1931 — Театр ім. X. Хамзи) в Ташкенті, самодіяльні театри стали основою труп казах., згодом тадж. і туркм. театрів, організувалися башк., чувас., якут. та ін. театральні колективи. Постановка творів М. Куліша, І. Микитенка, І. Кочерги на Україні, ПІ. Дадіані і П. Какабадзе в Грузії, Дж. Джабарли в Азербайджані, X. Хамзи, К. Яшена в Узбекистані, М. Ауезова в Казахстані, Я. Купали, К. Крапиви в Білорусії сприяла утвердженню реалістичної образності і героїко-романтичної спрямованості нац. театрів. З самого початку розвиток рад. багатонац. театру відбувався на основі взаємодії нац. культур, засвоєння багатого досвіду рос., укр., груз. та ін. театрів молодими колективами, що виникли після революції. На 20-і рр. припадає становлення мистецтва рад. режисури. До майстрів дореволюційного театру К. Станіславського, В. Немировича-Данченка. В. Мейєрхольда, О. Таїрова, К. Марджанішвілі приєдналися нові режисери, які прагнули до оновлення сценічного мистецтва, його новаторства: Є. Вахтангов,О. Д. Попов, Ю. Завадський, М. Охлопков (РРФСР), Г. Юра, Л. Курбас, В. Василько, М. Крушельницький (УРСР), О. Ахметелі (Груз. РСР), В. Аджемян (Вірм. РСР) та ін. У процесі розвитку сценічне мистецтво переборювало певні суперечності, передові діячі вели боротьбу проти вульгарно-соціологічних і формалістичних тенденцій, націоналістичних проявів. Постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" (1932) сприяла утвердженню методу соціалістичного реалізму, зміцнила єдність творчих устремлінь діячів рад. багатонац. театру. Театри республік спрямували свої зусилля на правдиве відображення дійсності, на відтворення багатства духовного світу сучасників. Розширилася мережа театрів, виникли нові форми: робітничо-колгоспні театри, театри Червоної Армії, театри ляльок, театри юного глядача. З'явилися рос. театри в союзних та авт. республіках. Широко розвинулися музично драматичні театри, які підготували створення нац. театрів опери та балету (див. Опера). Театр став активним учасником боротьби народу за побудову соціалістичного суспільства. П'єси М. Погодіна ("Темп", "Мій друг", "Поема про сокиру"), І. Микитенка ("Диктатура", "Дівчата нашої країни", "Кадри"), О. Афіногенова ("Страх"), поставлені багатьма театрами, відтворювали тему соціалістичної праці в роки перших п'ятирічок. Широкого розвитку набула рад. героїчна драма ("Оптимістична трагедія" В. Вишневського, "Загибель ескадри" О. Корнійчука, "Дума про Британку" Ю. Яновського, "Партизани" К. Крапиви, "Арсен" С. Шаншіашвілі, "Вагіф" С. Вургуна). Глибокий вплив на розвиток рад. театру мали вистави за п'єсами М. Горького, здійснені на сценах Москви, Києва, Мінська та ін. На межі 20 і 30-х рр. у театрах з успіхом ішли сатиричні комедії (п'єси "Клоп", "Баня" В. Маяковського, "Соло на флейті" І. Микитенка, "В степах України" О. Корнійчука, "Хто сміється останнім" К. Крапиви). Школою майстерності для акторів і режисерів були постановки творів класичної драматургії. У 30-х рр. вперше на сцені створено образ В. І. Леніна (вистави "Людина з рушницею" М. Погодіна, "Правда" О. Корнійчука, "На березі Неви" К. Треньова). В ролі В. І. Леніна виступили Б. Щукін, М. Штраух (Москва), А. Бучма (Київ), М. Крушельницький і О. Крамов (Харків). Піднесення нац. культур народів СРСР продемонстрували декади і дні мистецтва і літератури народів СРСР у Москві. Багатство і різноманітність театр. культур проявилися у мистецтві акторів провідних театрів Росії (В. Качалов, І. Москвін, О. Кніппер-Чехова, М. Хмельов, Б. Добронравов, О. Остужев, В. Пашенна, П. Садовський, К. Корчагіна-Александровська, М. Черкасов, Р. Симонов, М. Бабанова, В. Марецька та ін.), а також у творчості акторів інших республік (Н. Ужвій, Г. Юра, А. Бучма, Ю- Шумський, М. Крушельницький, І. Мар'яненко, О. Сердюк, М. Романов на Україні; А. Хорава, В. Анджапарідзе, А. Васадзе в Грузії; В. Вагаршян, Р. Нерсесян, В. Папазян у Вірменії; С. Ішантураєва, А. Хідоятов в Узбекистані та ін.). У 30-х рр. відбувалося становлення театральної освіти. Крім Москви та Ленінграда, кадри сценічних діячів почали готувати вищі навч. заклади Києва, Тбілісі, Харкова та ін. міст. Перші випускники нац. студій Держ. ін-ту театр. мистецтва ім. А. В. Луначарського (Москва) заклали основи осет., якут., кирг. театрів. У 1939—40 рад. багатонац. театр поповнився театр. колективами Зх. України, Зх. Білорусії, Латвії, Литви, Естонії, що ввійшли до складу СРСР. В роки Великої Вітчизн. війни діячі рад. театру присвятили свою творчість боротьбі проти фашист. загарбників. Тривала діяльність театрів, евакуйованих з окупованих територій. Театри України працювали в містах РРФСР і Середньої Азії. Головним у мистецтві воєн. років було втілення героїки народу, розкриття сутності рад. патріотизму. Визначним явищем стали вистави за творами "Фронт" О. Корнійчука і "Російські люди" К. Симонова в Театрі ім. Є. Вахтангова і Київ. театрі ім. І. Франка, "Навала" Л. Леонова в Малому театрі і Білорус. театрі ім. Я. Купали. За роки війни на фронтах виступило 3700 бригад і фронтових театрів. Після визволення окупованої території театри повернулися в рідні міста й відновили творчу діяльність. Подіям воєн. років присвячені вистави "Молода гвардія" за Фадєєвим на сценах Театру ім. В. Маяковського і Київ. театру ім. І. Франка, "Переможці" Б. Чирскова у МХАТі, "Костянтин Заслонов" А. Мовзона в Театрі ім. Я. Купали, "Генерал Ватутін" Л. Дмитерка в Харків. театрі ім. Т. Шевченка. Серед спектаклів, що показували творче життя повоєн. часу, нові моральні цінності, породжені в людях героїчною боротьбою,— "Макар Діброва", "Калиновий гай", "Крила" О. Корнійчука, "За тих, хто в морі!" Б. Лавреньова. Ідеологію імперіалізму викривали постановки п'єс "Російське питання" К. Симонова, "Голос Америки" Б. Лавреньова. Переваги рад. моралі над буржуазною показані у виставах "Блудний син" Е. Раннета, "Любов на світанні" Я. Галана, " За другим фронтом" В. Собка. Театри зверталися до істор. драматургії ("Ярослав Мудрий" І. Кочерги в Харків. театрі ім. Т. Шевченка, "Абай" за М. Ауєзовим у Казах. театрі драми ім. М. Ауезова). В 2-й пол. 40-х рр. тривала робота над виставами, присвяченими сучасності. Проте в діяльності театрів виявилися деякі помилкові тенденції, яким було дано критичну оцінку в постанові ЦК ВКП(б) "Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення" (1946). Вистави 50—80-х рр. відображали розвиток рад. суспільства, найважливіші тенденції часу ("Пам'ять серця" О. Корнійчука в Київ. театрі ім. І. Франка і моск. Малому театрі; "В дорозі" В. Розова в Севастопольському театрі ім. А. Луначарського; "В ніч місячного затемнення" М. Каріма в Уфімському театрі драми і Київському театрі імі І. Франка). Тему творчої праці розкрито в документальній публіцистичній драматургії ["Премія" О. Гельмана — в МХАТі, в укр. театрах Одеси і Запоріжжя; "Ми, що нижче підписалися" того ж автора — в Київ. театрі драми і комедії й Донец. театрі ім. Артема; "Тринадцятий голова" А. Абдуліна — в Театрі ім. Є. Вахтангова (Москва) і Театрі ім. М. Гоголя (Полтава); "Людина зі сторони" І. Дворецького — в Моск. театрі на Малій Бронній і в Запоріз. театрі ім. М. Щорса; "Причетність" Р. Ібрагімова — в Одес. театрі ім. А. Іванова Дніпроп. театрі ім. Ленінського комсомолу]. Значне місце належить спектаклям, які порушують морально-етичні проблеми ("Минулого літа в Чулимську" О. Вампілова в театрах Риги і Вінниці). Теат ри продовжують відтворювати події років війни ("А зорі тут тихі..." за Б. Васильєвим—в Моск. театрі драми і комедії на Таганці, в Київ. театрі ім. Ленінського комсомолу; "Трибунал" Макайонка — в Театрі ім. Я. Купали в Мінську, в театрах Одеси, Львова і Житомира; "Материнське поле" за Ч. Айтматовим — в Алма-Атинському театрі ім. М. Ауезова і Ровенському укр. театрі ім. М. Островського; інсценізації повісті В. Бикова "Піти й не повернутися" — в Мінському театрі їм. М. Горького і Київ. молодіжному театрі, роману О. Гончара "Прапороносці" — у Львів. театрі ім. М. Заньковецької). Формування характеру сучасника, його відповідальність перед суспільством зображено у виставах "Іркутська історія" О. Арбузова в театрах ім. В. Маяковського та ім. Є. Вахтангова (Москва) і Тернопільському театрі ім. Т. Шевченка, "Закон вічності" Н. Думбадзе (Тбілісі, Мінськ, Черкаси), "Дикий Ангел" О. Коломійця в моск. Малому театрі і Київ. театрі ім. І. Франка. Дальший розвиток ленінської теми в театр. мистецтві характеризується поєднанням документальності з пое-тич. узагальненістю ("Кремлівські куранти" і "Третя патетична" М. Погодіна — в театрах Москви, Ленінграда, Чернігова і Полтави; "Сині коні на червоній траві" М. Шатрова— в Київ, театрі ім. Лесі Українки, Донец. обл. рос. театрі та Одес. укр. театрі ім. Жовтневої революції; "Більшовики" М. Шатрова — в моск. театрі "Современник" та Дніпроп. театрі ім. М. Горького). Принципи поетичного театру утверджують драми Й. Друце ("Птахи нашої молодості"; Молдавський театр ім. О. Пушкіна, Чернівецький театр ім. О. Кобилянської), О. Левади ("Фауст і смерть"; укр. театри Львова, Одеси, Києва), Ю. Марцинкявічюса ("Міндаугас"; Лит. театр драми у Вільнюсі). Нові тенденції виникають у жанрі героїчної драми, що зближається з поетичною драматургією, але зберігає точність істор. концепції ("Оптимістична трагедія" В. Вишневського в Ленінгр. Великому драм. театрі ім. М. Горького і Донецькому укр. драм. театрі ім. Артема; "Загибель ескадри" О. Корнійчука в Київ. театрі ім. І. Франка; п'єси М. Стельмаха, М. Зарудного, "Кров і піт" А. Нурпеїсова, "Провідна зірка" К. Яшена, які йдуть у театрах союзних республік). У комедіях відображається боротьба з пережитками минулого, утверджуються норми соціалістичної моралі (п'єси А. Макайонка, С. Михалкова, М. Зарудного, В.Минка, А. Каххара, О. Іоселіані). Нових форм набуває процес взаємозближення і взаємозбагачення нац. сценічних культур: постановки п'єс письменників братніх республік у різних театрах країни, систематичний обмін гастролями, проведення оглядів і фестивалів театр. мистецтва. Нової інтерпретації зазнають твори класичної драматургії. Успіх постановок античних трагедій на рос., укр. і груз. сценах, рад. шекспіріана ("Коріолан" в Естонії та Осетії, "Буря" в Азербайджані, "Річард НІ" у Львові, Москві, Куйбишеві, Тбілісі), постановки класичної драматургії народів СРСР (вистави за творами О. Островського, Л. Українки, І. Франка, І. Карпенка-Карого, Я. Райніса, А. Таммсааре, Р. Блауманіса, А. Пароняна) свідчать про глибоко сучасне розуміння класики в рад. театрі. Здійснюється оригінальне прочитання творів Л. Толстого ("Влада темряви" в Малому театрі, "Плоди освіти" в МХАТі, "Живий труп" у Ленінгр. театрі ім. О. Пушкіна та Київ. театрі ім. Лесі Українки, "Історія коня" у Ленінгр. Великому драм. театрі ім. М. Горького), Ф. Достоєвського ("Ідіот" у Ленінгр. Великому драм. театрі, "Петербурзькі сновидіння" в Театрі ім. Моск. Ради), А. Чехова ("Дядя Ваня" в Київ. театрі ім. І. Франка), Лесі Українки ("Камінний господар" у Львів. театрі ім. М. Заньковецької та Білоруському театрі ім. Я. Купали). Театри часто звертаються до сучас. зарубіжної драматургії, зокрема до п'єс письменників соціалістичних країн. Про успіх цих постановок свідчать фестивалі болг., нім., польс., чехословацької, угор. драматургії.

Для театрального мистецтва СРСР характерні різноманітні пошуки режисерами нових сценічних зображальних засобів (вистави Г. Товстоногова, Б. Равенських, А. Гончарова та ін. режисерів). Новаторські здобутки, зокрема режисерів Прибалтики: принципи латис. режисера Е. Смільгіса розвивають А. Лініньш і А. Яунушан; значний внесок у розвиток ест. мистецтва зробили К. Ірд, В. Пансо і Е. Кайду; в Литві— Ю. Мільтініс, Г. Ванцявічюс, П. Гайдіс. Провідні нац. театри очолює нове покоління режисерів: С. Данченко на Україні, Р. Стуруа в Грузії, А. Мамбетов у Казахстані, М. Салімжанов у Татарії, Г. Хугаєв в Осетії. Зросло значення сценографії (див. Театрально-декораційне і кінодекораційне мистецтво), театральні художники стають співавторами вистав. На кін. 1981 в СРСР працювало 389 театрів драми, комедії і муз.-драматичні, 178 дитячих і юного глядача (серед них — 122 театри ляльок), у яких йдуть вистави 45 мовами. Кадри акторів і режисерів готують Держ. ін-т театр. мистецтва ім. А. В. Луначарського, театр. уч-ща ім. М. С. Щепкіна, ім. Б. В. Щукіна, Школа-студія ім. В. Немировича-Данченка — в Москві, Ленінгр. ін-т театру, музики і кінематографії, театральні ін-ти в Києві, Тбілісі, Єревані, Ташкенті, Баку, Мінську та ін., ін-ти культури та уч-ща. Діячі театру об'єднані в театр. т-ва. Діють Всеросійське театр. т-во (ВТТ), інші республіканські т-ва (зокрема, на Україні — Українське театральне товариство). Видаються журнали "Театр","Театральная жизнь" (обидва—Москва), "Український театр" (Київ) та ін., які висвітлюють історію і сучасні проблеми театр. мистецтва. Постанова ЦК КПРС "Про роботу партійної організації Біло руського державного академічного театру імені Янкн Купали" (1983) вказує шляхи дальшого зміцнення зв'язків рад. театр. мистецтва з практикою комуністичного буд-ва. Див. Театр, Театрознавство, Режисерське мистецтво, Акторське мистецтво, Театральна музика, Театральна освіта, а також розділ Театр у статтях про союзні республіки, розділ Культура у статтях про автономні республіки. Іл. див. на окремому аркуші, с. 384—385.

Літ.: Луначарский А. О театре и драматургии, т. 1—2. М., 1958; Станиславский К. С. Собрание сочинений, т. 1—8. М., 1954—61; Немирович-Данченко В. И. Театральное наследие, т. 1—2. М., 1952—54; Мейерхольд В. Э. Статьи. Письма. Речи. Беседы, ч. 1—2. М., 1968; История советского драматического театра, т. 1—6. М., 1966—71; Вахтангов Евг. Материалы в статьи. М., 1959; Хайченко Г. А. Советский театр. Пути развития. М., 1982; Гоян Г. 2000 лет армянского театра, т. 1—2. М., 1952; Гугушвнли Э.. Джанелидзе Д. Грузинский государ ственный драматический театр имени Котэ Марджанишвили. Тбилиси, 1958; Февральский А. Театр имени Руставели. М., 1959; Брудный Д. Театральное искусство Киргизии. М., 1959; Львов Н. И. Казахский театр.М.,1961; Кундзинь К. Латышский театр. М., 1963; Керими К. Туркменский театр. М., 1964; Нефсд В. Становление белорусского советского театра. Минск, 1965; Український драматичний театр, т. 1—2. К., 1959 — 67; Прилепов Д. Молдавский театр. М., 1967; Нурджанов Н. Таджикский театр. М., 1968.

О. М. Кайдалова.

XXIV. Кіно.

Радянське кіномистецтво стало однією з найважливіших складових частин багатонац. культури СРСР. У Росії перші кіносеанси відбулися 1896, власне вироби, фільмів почалося з 1907 (кінофірми О. Дранкова, О. Ханжонкова). Провідні режисери дореволюц. кіно — Я. Протазанов, В. Гардін, Є. Бауер, Д. Сахненко, О. Олексієнко, Ч. Сабінський та ін.; популярні актори — І. Мозжухін, В. Холодна, В. Максимов та ін. Проте більшість фільмів мала комерційний, розважальний характер. Велике значення мали екранізації творів рос. літ. класики. Крім Петрограда і Москви, кіновиробництво розвивалося в Києві, Харкові, Одесі, Ялті. Велика Жовтнева соціалістична революція різко змінила функції кіно в суспільстві, поклала початок розвиткові багатонаціональної радянської кінематографії. В листопаді 1917 було організовано Кіно-відділ при Наркомосі, 1918 — Московський і Петроградський кінокомітети. В. І. Ленін, високо оцінюючи можливості кіно як одного з найдійовіших видів агітації і засобу популяризації знань, відзначав, що з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно (див. В. І. Ленін. Про культуру. К., 1981, с. 316). 27 VІІІ 1919 В. І. Ленін підписав декрет про передачу фотографічної та кінематографічної промисловості у відання Наркомосу. Роботу націоналізованих кінотеатрів і кінофабрик очолив Всерос. фотокіновідділ, перетворений на "Держкіно" (1923; з 1926 — "Радкіно"). На початку 20-х рр. у рад. республіках створено спец. кіноустанови (зокрема, кіносекція в Грузії, ВУФКУ на Україні, "Держкіно" у Вірменії, "Білдержкіно" в Білорусії та ін.), які своєю діяльністю сприяли розвиткові мистецтва кіно народів країни. Рад. кіновиробн. почалося з кінохроніки, випускалися агітфільми, які роз'яснювали заходи Рад. влади, інформували про події на фронтах громадян. війни. Очолювана Дз. Вертовим група документалістів прокладала шлях від хроніки до образної публіцистики, закладала основи рад. документального кіно. Створювалися перші науково-популярні фільми. Виходили художні фільми: в РРФСР— "Полікушка" (1919, реж О. Санін), "Чудотворець" (1922, реж. О. Пантелєєв); у Грузії — "Арсен Джорджіашвілі" (1921), "Червоні дияволята" (1923; обидва — реж. І. Перестіані). В 1919 в Москві було створено перший у світі навч. заклад у галузі кіно — 1-а Держкіношкола (з 1930 — ДІК, з 1938 — ВДІК). (Для 20-х років характерні пошук діячами рад. кіномист. нових форм, втілення теми революції. В цей період було створено нову документальну кінопоему ("Крокуй, Радо!", "Шоста частина світу", реж. Вертов). У 1925 з великим успіхом демонструвалися фільми) С. Ейзенштейна — історико-революц. епопея "Страйк", фільм "Броненосець ,,Потьомкін"", де в монументально патетичній формі відтворено події революції 1905, втілено образ революц. мас. В цих творах з найбільшою повнотою проявилася новаторська суть рад. кіномистецтва. В 1926 В. Пудовкін створив фільм "Мати" (за романом М. Горького), який свідчив про значні досягнення радянського кіномистецтва. Історико-революційна тема розвивалася у фільмах цього періоду: "Жовтень"; "Старе і нове" (обидва — реж. С. Ейзенштейн), "Кінець Санкт-Петербурга", "Нащадок Чінгісхана" (обидва — реж. В. Пудовкін), "Уламок імперії" (реж. Ф. Ермлер), "Турксиб" (документальний, реж. В. Турін), "Сорок перший" (реж. Я. Протазанов). Становлення радянської кінематографічної школи невіддільне від імен режисерів А. Роома, Б. Барнета, С. Юткевича, Ю. Райзмана, Г. Рошаля, Г. Козинцева, Л. Трауберга, Є. Черв'якова, Е. Шуб; сценаристів Н. Зархі, В. Туркіна, В. Шкловського; операторів Е. Тіссе, А. Головні, А. Москвіна; акторів І. Ільїнського, Ф. Нікітіна, М. Блюменталь-Тамаріної, О. Жизнєвої, А. Войцик, О. Хохлової та ін. На Україні було створено фільми "Арсенальці" (реж. Лесь Курбас), "Два дні" (реж. Г. Стабовий), "Нічний візник" (реж. Г. Тасін, в гол. ролі A. Бучма), "Злива" (реж. І. Кавалерідзе). В 2-й пол. 20-х рр. розквітла творчість О. Довженка — автора фільмів "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930). В Грузії з'явилися героїчні фільми М. Шенгелая ("Елісо") та гостро сатиричні М. Чіаурелі ("Хабарда"); у Вірменії — фільми А. Бек-Назарова ("Намус") у традиціях нац. л-ри і театру; в Білорусії — історико-революц. картини Ю. Тарича ("Лісова бувальщина"). Різні за життєвим матеріалом, темою, жанром рад. фільми o6'єднує висока ідейність, нерозривний зв'язок з життям народу. На рубежі 20 і 30-х рр. з'явилося звукове кіно. Перемога методу соціалістичного реалізму в рад. кіно пов'язана з підвищенням ідейної наповненості фільмів, обумовленої соціально масштабним освоєнням нової дійсності, а також використанням нових тех. прийомів. В кіно прийшли відомі майстри театр. мист.—М. Тарханов, А. Тарасова,

B. Добронравов, М. Хмельов, Н. Ужвій, А. Хорава, Г. Нерсесян;

композитори — Д. Шостакович, І. Дунаєвський, Д. Кабалевський,

A. Хачатурян; письменники — О. Толстой, П. Павленко, О. Корнійчук, Ю. Яновський, А. Шаншіашвілі. Кращі з ранніх рад. звукових фільмів, присвячених сучасності, — "Путівка в життя" (реж. М. Екк), "Зустрічний" (реж. Ф. Ермлер та С. Юткевич), "Іван" (реж. О. Довженко). М. Баталов, В. Гардін, П. Масоха створили життєві і виразні образи людей праці. Було екранізовано твори рос. л-ри (фільми: "Гроза", реж. В Петров; "Петербурзькі ночі", реж. Г. Рошаль і В. Строєва; "Іудушка Головльов", реж. О. Івановський). Одним з найяскравіших творів цього періоду є фільм "Чапаєв" (реж. Г. та С Васильєви, у гол. ролі Б. Бабочкін) за твором Д. Фурманова. З'явилися історико-революц. картини: трилогія про Максима — "Юність Максима", "Повернення Максима" і "Виборзька сторона" (реж. Г. Козінцев, Л. Трауберг, в гол. ролі Б. Чирков), "Депутат Балтики" (реж. Й. Хейфіц та О. Зархі, в гол. ролі М. Черкасов), "Щорс" (реж. 0. Довженко, в гол. ролі Є. Самойлов), "Ми з Кронштадта" (реж. Ю. Дзиган, за сценарієм В. Вишневського). Велике значення мали фільми про В. І. Леніна: "Ленін у Жовтні", "Ленін у 1918 році" (обидва — реж. М. Ромм), "Людина з рушницею" (реж. С. Юткевич). Визначним істор. діячам присвячені фільми "Петро І" (реж. В. Петров). "Олександр Невський" (реж. С. Ейзенштейн), "Мінін і Пожарський", "Суворов" (обидва— реж. B. Пудовкін), "Богдан Хмельницький" (реж. 1. Савченко), "Арсен" (реж. М. Чіаурелі). В цих фільмах дістала визнання гра акторів М. Черкасова, М. Симонова, М. Жарова, М. Мордвинова, Б. Ліванова та ін. Сучасність, трудові подвиги будівників соціалізму втілено у фільмах "Великий громадянин" (реж. Ф. Ермлер, у гол. ролі М. Боголюбов), "Член уряду" (реж. Й. Хейфіц та О. Зархі, в гол. ролі В. Марецька), "Велике життя" (реж. Л. Луков), "Семеро сміливих" (реж. С. Герасимов, за участю Т. Макарової, П. Алейникова ), стали популярними кінокомедії Г. Александрова, І. Пир'єва та ін. за участю Л. Орлової, М. Ладиніноі, Ф. Раневської, М. Крючкова, Б. Андрєєва, Е. Гаріна. Під час Великої Вітчизн. війни 1941—45 рад. кінематографія відіграла велику роль у мобілізації сил народу на боротьбу проти фашист, загарбників. На перший план висунулася кінохроніка, яка створювала правдивий літопис подій війни (рад. кінооператори зняли близько 5 млн. м кіноплівки). Подіям війни присвячені повнометражні документ, фільми "Розгром німецьких військ під Москвою" (реж. І. Копалін та ін.), "Сталінград" (реж. Л. Варламов та ін.), "Битва за нашу Радянську Україну" (реж. О. Довженко), "Берлін" (реж. Ю. Райзман, оператор Р. Кармен та ін.). Кіностудії Москви, Ленінграда, Києва було евакуйовано. В худож. фільмах "Секретар райкому" (реж. І. Пир'єв), "Вона захищає Батьківщину" (реж. Ф. Ермлер), "Райдуга" (реж. М. Донськой), "Два бійці" (реж. Л. Луков) та ін. було створено героїчні образи рад. людей, які стали на захист соціалістичної Вітчизни. З'явилися фільми про рос. полководців М. Кутузова, П. Нахімова, про героїв громадян. війни Г. І. Котовського і 0. Я. Пархоменка, про воєначальників братніх народів — Г. Саакадзе, Давидбека, Д. Сухе-Батора. Особливими худож. якостями (драм. напруження оповіді, психологічна розробка характерів, монументальність зображальних рішень) відзначався фільм С. Ейзенштейна "Іван Грозний". У післявоєнні роки героїзм народу було відображено у багатьох фільмах: "Подвиг розвідника" (Київ. кіностудія худож. фільмів, реж. Б. Барнет), "Повість про справжню людину" (реж. О. Столпер), "Молода гвардія" (реж. С. Герасимов). Застереження проти паліїв війни прозвучали у фільмах "Зустріч на Ельбі" (реж. Г. Александров), "Російське питання", "Секретна місія" (обидва — реж. М. Ромм). Серед фільмів, присвячених сучас. життю народу,— "Сільська вчителька" (реж. М. Донськой), "Повернення Василя Бортникова" (реж. В. Пудовкін). Провідне місце зайняв біографічний жанр (фільми: "Мічурін", реж. О. Довженко, "Академік Іван Павлов", "Мусоргський", обидва — реж. Г. Рошаль, та ін.), картини про діячів літератури та мист. України ("Тарас Шевченко", реж. І. Сав-ченко), Узбекистану ("Алішер Навої", реж. К. Ярматов), Латвії ("Райніс", реж. Ю. Райзман), ін. народів СРСР. У 40—50 -х рр. почала розвиватися кінематографія прибалтійських республік. Рад. кіномистецтво збагатило свої виражальні засоби: досягло успіхів у освоєнні кольору, варті уваги роботи рад. винахідників та кінооператорів у галузі стереоскопії, стереофонії, широкого екрана. В серед. 50-х рр. настав новий період в історії рад. кіно. Збільшився випуск фільмів, почалися реконструкції студій в РРФСР та ін. союзних республіках, в кіно прийшло багато молодих режисерів. Однією з провідних залишалася тема Великої Вітчизн. війни [фільми: "Балада про солдата" (реж. Г. Чухрай), "Летять журавлі" (реж. М. Калатозов), "Доля людини" (реж. С. Бондарчук)]. Події перших післяреволюц. років було відтворено у стрічках "Комуніст" (реж. Ю. Райзмап), "Дохунда" (реж. Б. Кімягаров). У 1954 вийшов фільм "Розповіді про Леніна" (реж. С. Юткевич). Характерною для картин 50-х рр. є багатожанровість, вона властива фільмам-екранізаціям "Сорок перший" (реж. Г. Чухрай), "Отелло" (реж. С. Юткевич), "Тихий Дон" (реж. С. Герасимов). У 60-70-х рр. рад. кіно висвітлювало різні сторони життя суспільства і більш багатопланово, поглиблено досліджувало їх. Значні фільми створили майстри старшого покоління: "Дев'ять днів одного року" (реж. М. Ромм), "Ленін у Польщі" (реж. С. Юткевич), "Наш сучасник" (реж. Ю. Райзман), "Люди і звірі", "Журналіст", "Біля озера" (реж. С. Герасимов). Викриттю антисоціальної людиноненависницької суті фашизму присвятив свою документально-публіцистичну стрічку "Звичайний фашизм" М. Ромм. Здійснювались екранізації рос. та зарубіжної класики: "Дама з собачкою" (реж. Й. Хейфіц), "Дон Кіхот", "Гамлет", "Король Лір" (усі — реж. Г. Козінцев), "Брати Карамазови" (реж. І. Пир'єв), "Злочин і кара" (реж. Л. Куліджанов), "Дворянське гніздо", "Дядя Ваня" (обидва — реж. А. Михалков-Кончаловський), "Незакінчена п'єса для механічного піаніно" (реж. М. Михалков). Ці фільми свідчать про нерозривні зв'язки рад. кіно з кращими традиціями світової худож. культури. Серед майстрів, які прийшли в кіно,— режисери А. Тарковський, О. Алов, В. Наумов, І. Таланкін, Ю. Озеров, Ю. Єгоров, С. Ростоцький, М. Хуцієв, О. Салтиков, Д. Храбровицький, Л. Биков, В. Денисенко, Ю. Карасик, Е. Рязанов, Л. Гайдай, Г. Данелія, М. Михалков. Самобутні фільми ("Пічки-лавочки", "Калина червона") створив письменник, режисер і актор В. Шукшин. Героїзму рад. народу під час Великої Вітчизняної війни присвятили свої фільми С. Ростоцький ("А зорі тут тихі..."), Л. Шепітько ("Сходження"), Ю. Озеров ("Визволення"), Л. Биков ("В бій ідуть тільки „старики"") та ін. На Україні вийшов фільм "Тіні забутих предків", близький до образної стилістики О. Довженка. Романтичну традицію продовжують Ю. Іллєнко, Л. Осика, М. Мащенко та ін. Т. Левчук створив трилогію "Дума про Ковпака". В Грузії Р. Чхеїдзе поставив епічний фільм "Батько солдата", різні за жанрамифільми створили Т. Абуладзе ("Я бабуся, Іліко та Іларіон", "Древо бажання"), О. Ібселіані ("Жив співучий дрозд"), Л. Гогоберідзе ("Кілька інтерв'ю з особистих питань"). Відомими стали режисери: в Казахстані — М. Бегалін ("Пісня про Маншук"), у Киргизії — Т. Океєв ("Лютий"), у Туркменії —A. Карлієв ("Махтумкулі"), в Узбекистані — Ш. Аббасов ("Ти не сирота"), Е. Ішмухамедов ("Птахи наших надій"), Литві — В. Жалакявічюс ("Ніхто не хотів помирати"), в Азербайджані — Р. Оджагов ("Допит"), у Молдавії — Е. Лотяну ("Лаутари"). Майстри всіх поколінь вивчають дійсність, прагнуть повно показати нові типові риси характеру сучасників. Зростання комуністичної свідомості рад. людей зображено у кінофільмах "Смак хліба" (реж. О. Сахаров), "Старі стіни" (реж. В. Трегубович), "Премія" (реж. С. Мікаелян). Документальні фільми Р. Кармена та А. Медведкіна присвячені міжнар. проблемам. Процес класової боротьби, який відбувається у світі, показано у стрічках "Це солодке слово — свобода", "Кентаври" (обидва — реж. В. Жалакявічюс), "Втеча містера Мак-Кінлі" (реж. М. Швейцер). Нового піднесення набуває жанр кінокомедії у фільмах Е. Рязанова, Л. Гайдая, Г. Данелія та ін. Значних успіхів досягло мистецтво документального кіно, науково-популярного кіно, твори яких відбивають актуальні проблеми сучасності, соціального розвитку країни, питання науково-техніч. прогресу (фільми А. Колошина, Р. Кармена та ін.). Значне місце посідають фільми, зняті для телебачення, зокрема багатосерійні "Ад'ютант його превосходительства" (реж. Є. Ташков), "Сімнадцять миттєвостей весни" (реж. Т. Ліознова), "Як гартувалася сталь" (реж. М. Мащенко), "Карл Маркс. Молоді роки" (реж. Л. Куліджанов). Великий інтерес прогресивної громадськості світу викликав 20-серійний документальний фільм "Велика Вітчизняна" (група режисерів під керівництвом Р. Кармена). Широко відомими стали актори М. Ульянов, Р. Плятт, І. Смоктуновський, Б. Тенін, Н. Мордюкова, О. Баталов, Є. Урбанський, П. Луспекаєв, В. Тихонов, Д. Баніоніс, І. Саввіна, К. Лавров, Л. Чурсина, Л. Биков, Л. Гурченко, О. Борисов, В. Стржельчик, В. Санаєв, Є. Матвєєв, С. Закаріадзе, А. Джигарханян, С. Чіаурелі, А. Фрейндліх,

B. Артмане, Є. Леонов, К. Степанков, І. Миколайчук, О. Калягін,

C. Любшин, А. Мягков. Сучас. стан рад. кіномистецтва характеризується постійним розширенням тематики і жанрової палітри фільмів, бурхливим розвитком нац. кінематографії, творчим співробітництвом у галузі кіномистецтва з країнами соціалістичної співдружності та ін. країнами, постійним припливом молодих творчих сил. Зростає кількість фільмів, присвячених рад. молоді і дітям ("Дзвонять, відчиніть двері", реж. (3. Мітта; "Сто днів після дитинства", реж. С. Соловйов, "Чорна курка, або Підземні жителі", реж. В. Гресь (див. Дитяче кіно), вдосконалюється мист. мультиплікаційного кіно (реж. В. Котьоночкін, Ф. Хитрук, В. Дахно, В. Бахтадзе та ін.). Велику роль у зміцненні традицій гуманізму і реалізму відіграють Моск. міжнар. кінофестиваль, який організовується з 1959 під девізом "За гуманізм кіномистецтва, за мир і дружбу між народами!", Міжнародний кінофестиваль країн Азії, Африки і Латинської Америки в Ташкенті та ін. Кращі рад. фільми відзначені преміями та нагородами на Міжнар. кінофестивалях, що свідчить про високий авторитет рад. кіно за рубежем. Завдання дальшого піднесення рад. кіно, підвищення його ідейно-худож. рівня містять постанови ЦК КПРС "Про заходи по дальшому розвитку радянської кінематографії" (1972), "Про поліпшення виробництва і показу фільмів для дітей і підлітків" (1981). Зростає значення кіномистецтва у вихованні соціалістичної моралі, в будівництві комунізму, в боротьбі за мир. Підготовку кінематографічних кадрів здійснює ВДІК (Москва), Ленінгр. ін-т театру, музики і кінематографії, Ленінгр. ін-т кіноінженерів (ЛІКІ), відділи кіно в театр. ін-тах союзних республік. Питання теорії, історії та практики кіномистецтва висвітлюють журнали "Искусство кино", "Советский экран" (обидва — Москва), "Новини кіноекрану" (Київ) та ін. Див. Кіномистецтво, Кінознавство, Кінодраматургія, Кіностудія, Кіножурнал, а також розділ Кіно в статтях про союзні республіки, розділ Культура в статтях про авт. республіки та статті про провідних режисерів, операторів, артистів кіно. Іл. див. на окремому аркуші, с. 384—385.

Літ.: Самое важное из всех искусств. Ленин о кино. Сборник документов и материалов. М., 1973; История советского кино, т. 1—4. М., 1969—78; Эйзенштейн С. М. Избранные произведения, т. 1—6. М., 1964—71; Довженко О. П. Твори, т. 1 — 5. К., 1964 — 66; Пудовкин В. И. Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1974—76; Згуриди А., Васильков И. Научное кино в СССР. М., 1959; Советские художественные фильмы. Аннотированный каталог, т. 1—5. М., 1961—79; Социалистический реализм и современный кинопроцесс. М., 1978; Ризаев С. Армянская художественная кинематография. Ереван. 1963; Сиранов К. Киноискусство Советского Казахстана. Алма-Ата, 1966; Тешабаев Д. Киноискусство Советского Узбекистана. М., 1968; Джурабаев С. Киноискусство Советского Таджикистана. М., 1970; Корниенко И. С. Кино Советской Украины. М., 1975; Кино Советской Киргизии. М., 1979; Мальцене М. Кино Советской Латвии. М., 1980.

Р. М. Юренев.

XXV. Релігія і церква.

В результаті докорінних соціально-економічних перетворень, розвитку науки, культури, освіти, виховної роботи в СРСР подолана масова релігійність, у суспільстві панівним став науковий матеріалістичний світогляд. Уперше в людській історії виникла країна, в якій релігії протистоїть масовий атеїзм. Проте серед деякої частини населення релігійність ще зберігається з ряду об'єктивних і суб'єктивних причин (наявність істотних відмінностей між містом і селом, розумовою і фіз. працею, відставання побутової сфери від розвитку суспільно-політичної, відставання свідомості деякої частини населення від буття, діяльність реліг. орг-цій, реліг. виховання в сім'ї, пропаганда з-за кордону тощо). Церква в СРСР відокремлена від д-ви і школа від церкви (див. Відокремлення церкви від держави, Відокремлення школи від церкви). Поряд з цим Конституція СРСР гарантує свободу совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти реліг. культи або вести атеїстичну пропаганду, категорично забороняє розпалювання ворожнечі і ненависті в зв'язку з реліг. віруваннями. Згідно з рад. законодавством про реліг. культи, віруючі громадяни, які досягли 18-річного віку, можуть утворювати реліг. об'єднання, що реєструються Радою в справах релігій при Раді Міністрів СРСР. Усі зареєстровані реліг. об'єднання та орг-ції за своїм становищем, правами й обов'язками рівні перед законом. Віруючі, що утворили реліг. об'єднання відповідно до закону, мають право справляти реліг. обряди і церемонії, проводити молитовні збори, одержувати у безплатне користування молитовні споруди й культове майно, наймати або обирати служителів культу, збирати в молитовній споруді добровільні пожертвування і проводити добровільні збори серед членів даного реліг. об'єднання на утримання молитовної споруди, культового майна, наймання служителів культу тощо. Рад. законодавство забезпечує вільне сповідування будь-якої релігії, якщо це не пов'язане з порушенням законів, громад. порядку, посяганням на права ін. громадян, завданням шкоди здоров'ю людей. Контроль за дотриманням законодавства про реліг. культи здійснюють на місцях Ради нар. депутатів. Рада в справах релігій при Раді Міністрів СРСР контролює виконання законодавства про культи, дбає про правильне застосування й виконання законів і законодавчих актів з питань релігії по всій тер. СРСР, здійснює в разі потреби зв'язки між урядом СРСР і реліг. орг-ціями, готує і вносить на розгляд держ. органів проекти актів, що стосуються релігії. В СРСР існує бл. 40 реліг. течій і напрямів, які здебільшого належать до світових релігій — християнства, ісламу, буддизму. Серед християнських віросповідань найчисленнішим є православ'я. Руська православна церква (РПЦ) є однією з 15 автокефальних церков світу. її очолює патріарх Московський і всія Русі (з 1971 — Пимен). До християнських церков належать старообрядницька (див. Старообрядництво), грузинська православна церква, вірменська апостольська церква, римсько-католицька, євангелічно-лютеранська, методистська (Естонія), реформатська, або кальвіністська (в Закарпатті), євангельських християн баптистів церкви, а також ряд сект. Громади віруючих римсько-католицької церкви є в 10 союзних республіках (в Литві б незалежних архієпархій, в Латвії— архідіоцезія, в Закарпатті — вікаріат; у Каунасі і Ризі діють католицькі семінарії). Єдиного центру римсько-католицькі церкви не мають. Лютеранська церква (аугсбурзького віросповідання) має три самостійні центри — консисторії в Литві, Латвії та Естонії. Серед християнських сект переважають секти протестантського напряму: адвентисти, п'ятидесятники, єговісти і меноніти. Секти православного походження (духобори, молокани, духовні скопці, істинно-православні християни, істинно-православна церкваїа ін.) впливом не користуються і розпадаються. Єдиного центру секти не мають. Друге місце за чисельністю віруючих в СРСР посідає іслам Переважна більшість мусульман належить до сунізму. Керують об'єднаннями 4 самостійні центри— духовні управління мусульман Серед. Азії і Казахстану, Європ. частини СРСР і Сибіру, Пн. Кавказу і Дагестану. Закавказзя. Буддизм ламаїстської течії (див. Ламаїзм) сповідує частина віруючих у Бурят., Калмицькій, Тувин. авт. республіках, у Читинській та Іркутській областях. До послідовників іудаїзму, як правило, належать віруючі єврейської національності. Серед деяких народностей Сибіру й Далекого Сходу зберігаються ще пережитки первісних вірувань — елементи фетишизму, анімізму, тотемізму, культу предків, шаманства. Абсолютна більшість реліг. орг-цій і віруючих лояльно ставляться до Рад. влади, підтримують внутр. і зовн. політику КПРС і Рад. д-ви. Вони виступають за мир і дружбу між народами, проти мілітаризму, імперіалізму, фашизму. Заг. тенденцією ідеології і тактики релігійних орг-цій в СРСР є намагання пристосуватися до існуючих обставин, поглядів і настроїв віруючих, модернізм (див. Модернізм у релігії). Під впливом розвитку соціалістичного способу життя, процесів створення матеріально-технічної бази комунізму, формування комуністичних суспільних відносин, розгортання науково-технічної революції, цілеспрямованої ідеологічної роботи відбуваються неухильне послаблення релігійності, зростання атеїстичної переконаності серед усіх категорій населення в усіх регіонах країни. Оскільки релігія в будь-якій формі є анти наук. світоглядом і тому неминуче відіграє загалом негативну роль у розвитку суспільства і особи, парт., громад. орг-ції, наукові, навч. і культурно-осв. заклади ведуть різноманітну атеїстичну роботу (див. Науково-атеїстична пропаганда. Атеїстичне виховання) з метою подолання реліг. вірувань і формування у всіх людей наук. світогляду.

Літ.: Маркс К., Енгельс Ф., Ленін В. І. Про релігію. К., 1975; Ленін В. І. Про атеїзм, релігію і церкву. К., 1980; Деятели Октября о религии и церкви. М., 1968; Про релігію і атеїстичне виховання. Збірник документів і матеріалів. К., 1979; Лисавцев Э. И. Критика буржуазной фальсификации положения религии в СССР. М., 1975; Онищенко А. С. Социальный прогресс, религия, атеизм. К., 1977; Бармснков А. И. Свобода совести в СССР. М., 1979; Куроедов В. А. Религия и церковь в Советском государстве. М., 1981.

О. С. Онищенко.

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

Союз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.uaСоюз радянських соціалістичних республік - leksika.com.ua

 

Схожі за змістом слова та фрази