у літературі й мистецтві — 1) У широкому значенні одна із основних властивостей мистецтва і літератури, яка полягає у прагненні до правдивого, об'єктивного відображення і відтворення дійсності у формах, що відповідають самій дійсності. В цьому розумінні говорять про реалістичні тенденції стосовно худож. явищ і первісного світу, і античності, і середньовіччя. 2) У конкретно-історичному значенні: худож. напрям і творчий метод, які виникли в л-рі і мистецтві нового часу. Головною рисою Р. в цьому розумінні вважається, відповідно до визначення Ф. Енгельса, "правдиве відтворення типових характерів у типових обставинах" (Маркс К. і Енгельс Ф. Тв., т. 37, с. 33). Принцип життєвої правди, пошуки закономірного в життєвому процесі найповніше виражаються тоді, коли вони пов'язані з передовими ідеями часу. Періоди піднесення сусп. руху, поширення демократичних ідей, з якими пов'язаний розвиток Р., визначають його істор. своєрідність. Так, революц. боротьба пролетаріату на поч. 20 ст. породила соціалістичний реалізм, який став новим, вищим етапом у розвитку реалістичного мистецтва. В літературі початок Р. звичайно відносять до епохи Відродження, вбачаючи його найповніші вияви у творчості Ф. Петрарки, Ф. Рабле, У. Шекспіра, М. Сервантеса, які створили галерею людських характерів, т. з. вічних образів (Гамлет, Лір, Дон Кіхот), що відзначаються масштабністю соціально-психологічних узагальнень, глибоким проникненням у психіку персонажів, в обставини їхнього життя. Наступний етап — Р. Просвітительства, елементи якого простежуються у творчості Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, Й. В. Гете. Цим істор. стадіям розвитку Р. притаманні риси своєрідності (напр., фантастична забарвленість Р. Відродження, дидактичність просвітительського Р.) і водночас певна невизначеність осн. естетичних рис методу. Не завершивши свого становлення в перші десятиліття 19 ст., Р. все ж таки вступив у цей час у стадію зрілості. Тому Р. 1-ї пол. 19 ст. (переважно у Франції й Англії) розглядають як "класичний період". Творчість Ф. Стендаля, О. Бальзака, У. Теккерея, Ч. Діккенса, взята не у внутрішніх своїх відмінах, а в загальних спільних рисах, дає змогу осягнути суть і природу Р., вивести його основоположні ознаки. До них належать історизм погляду на дійсність, об'єктивність мистецького підходу, яка спирається на відчування соціальних законів, зумовлені цим самим "саморозвиток" характерів і "саморухомість" дії, зображення типових характерів у типових обставинах і, нарешті, прагнення відтворювати світ і суспільство як рухому єдність, як непросту суперечливу цілісність. У творчості визначних художників слова прагнення до Р. часом виявляється всупереч їх консервативним суспільно-політичним поглядам. В. І. Ленін розкрив такі суперечності, зокрема, у світогляді й творчості Л. Толстого (див. Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 17, стор. 197—198). Ф. Енгельс вбачав "одну з найбільших перемог реалізму" О. Бальзака в тому, що письменник всупереч своїм консервативним політ. поглядам зображав сучасне йому франц. суспільство з нещадною правдивістю (див. Маркс К. і Енгельс Ф. Тв., т. 37, с. 34). Реалізм "класичного періоду" — при всій своїй значимості, типовості — також є істор. стадією розвитку напряму і методу в цілому, крім того — стадією, зумовленою конкретними сусп. обставинами. Новий тип Р., який склався у 19 ст. на грунті посилення визвольної боротьби нар. мас, прийнято називати критичним реалізмом. Найвидатніші його представники Ф. Стендаль, О. Бальзак, Ч. Діккенс, У. Теккерей, О. Пушкін, М. Гоголь, Л. Толстой, І. Тургенєв, Т. Шевченко, І. Франко гостро викривали соціальні суперечності і антагонізми бурж.-поміщицького ладу, показували невідповідність цього ладу нормам людської моралі. Виступ у 60-х рр. революц. демократів на чолі з М. Чернишевським ще більше посилив критичне начало в рос. реалізмі. В останній третині 19 ст. розвиток л-ри на Заході зазнав тимчасового впливу натуралізму (творчість Е. Золя). В укр. л-рі розвиток Р. пов'язаний з народним визвольним рухом. Елементи Р. як нового літ. напряму були вже у творчості І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квіт ки-Основ'яненка, Є. Гребінки. Основоположником критичного Р. в укр. л-рі став Т. Шевченко. Глибоке розкриття соціальних суперечностей, викривальне спрямування характеризують творчість письменників-реалістів Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, які збагатили укр. л-ру творами неминущого ідейно-художнього значення. Письменники-реалісти в Росії і на Україні своєю творчістю протистояли декадентській л-рі кінця 19 і 20 ст., формалістичним напрямам, реакційним течіям бурж. літератури. Р. 20 ст., який розвивався в умовах грандіозної ломки старого світу, в період переходу від капіталізму до соціалізму, породив не тільки нові форми, але й нову естетичну систему — соціалістичний реалізм (М. Горький, М. Шолохов, О. Довженко, М. Андер-сен-Нексе, III. О'Кейсі, П. Неруда, Б. Брехт). Р. 20 ст. і в тій його частині, яку представляють Р. Роллан, Т. Драйзер, Т. Манн, Е. Хемінгуей, У. Фолкнер, становить собою діалектичний сплав традиції і новаторства. Широта реалістичного методу, його здатність до внутрішнього руху, який спирається на непорушність основних принципів, — це ті найважливіші якості, що забезпечують неперехідне значення реалізму в розвитку худож. пізнання дійсності. В образотворчому мистецтві правдиве відображення дійсності властиве вже першим пам'яткам образотворчого мистецтва (наскельні розписи епохи палеоліту). Розвиток свідомості людини, збагачення її духовного світу зумовили прояв реалізму в широкому значенні в художній культурі держав Давнього Сходу (Єгипет, Вавілон, Індія та ін.), античному мистецтві (зокрема, грец. скульптурі), римському портреті. Новий етап реалістичного відтворення життя почався у добу Відродження і тісно пов'язаний з творчістю Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело, Тіціана (Італія), Дюрера (Німеччина), у 17 ст. М. Караваджо (Італія), Д. Веласкеса (Іспанія), П. Рубенса і А. ван Дейка (Фландрія), П. Ластмана, Рембрандта, Ф. Гальса, Яна Вермера (Нідерланди). Звернення до повсякденного життя, пильна увага до людини, сатиричне зображення побуту в творчості художників, пов'язаних з "третім станом" (Ж. Б. С. Шарден у Франції, У. Гогарт у Великобританії), було зумовлено ідеями Просвітительства. Інтерес до людини виявився і в портреті епохи класицизму (Ж. Л. Давід, Ж. О. Д. Енгр у Франції). Велике місце у становленні Р. належить творчості Ф. Гойї. Наприкінці 18 — у 1-й третині 19 ст., в період утвердження романтизму, одночасно зміцнювалися реалістичні тенденції у портреті, побутовому жанрі й пейзажі (Т. Жеріко, Е. Делакруа, О. Дом'є, К. Коро, а також майстри барбізонської школи у Франції). В Росії у 1-й пол. 19 ст. риси Р. притаманні портретам О. Кіпренського і В. Тропініна, жанровим картинам О. Венеціанова, пейзажам С. Щедріна. Додержання принципів Р. простежується в творах О. Іванова, в яких поєднуються безпосереднє вивчення натури з глибокими філос. узагальненнями, й особливо П. Федотова — родоначальника рос. демократичного Р. 2-ї пол. 19 ст. Процес становлення критичного Р. відбувався в різних країнах й виявлявся по-різному (художники напряму бідермайєр у Німеччині й Австрії, Дж. Констебл у Великобританії, П. Міхаловський у Польщі). Найповніше принципи критичного Р. розкрилися в живописі Франції та Росії, що було нерозривно пов'язане з піднесенням передової громад, думки. В основу Р. були покладені принципи правдивого відображення явищ життя, утвердження його естетичної цінності, соціальної спрямованості змісту. Найвідомішим представником Р. серед. 19 ст. у Франції був Г. Курбе, який назвав свою програмну виставку 1855 "Павільйоном реалізму". Р. у Франції розвинувся у творчості Ж. Ф. Мілле й, особливо, Е. Мане, пізніше у представників імпресіонізму. В галузі скульптури Р. в 19 ст. відобразився у творчості О. Родена у Франції, К. Меньє в Бельгії. В Росії у 2-й пол. 19 ст. в живописі Р. був властивий передвижникам (В. Перов, І. Крамськой, І. Рєпін, В. Суриков, М. Ге, І. Шишкін, О. Саврасов, І. Левітан та ін.). Значних представників Р. висунули в цей час й ін. нац. школи (А. Менцель в Німеччині, М. Мункачі в Угорщині, К. Пуркінє в Чехії, Т. Ейкінс у США). Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. традиції критичного Р. розвивали художники різних країн (Т. Стейнлен у Франції, М. Ліберман, Г. Цілле, К. Кольвіц у Німеччині, Ф. Бренгвін у Великобританії). На поч. 20 ст. традиції Р. були особливо стійкими в Росії (В. Сєров, К. Коровін, С. Іванов, М. Касаткін — у живописі, Г. Голубкіна — в скульптурі). Після Великої Жовтн. соціалістич. революції вони стали одним з джерел формування мист. соціалістичного реалізму. Реалістичні тенденції в 20 ст. характеризуються пошуками більш тісних зв'язків з дійсністю, нових засобів худож. відображення суспільно-політичних подій сучасності (художники Ф. Мазерель у Бельгії, Д. Рівера та Д. Сікейрос у Мексіці, А. Рефреж'є у США, А Фужерон та Б. Таслицький у Франції, Р. Гуттузо в Італії, Г. Ерні в Швейцарії). У мистецтві Київської Русі реалістичні риси виявилися, зокрема, у фресках і мозаїках Софії Київської, ін. визначних будов. Боротьба укр. народу проти соціального й нац. гноблення і перемога у визвольній війні 1648—54 сприяли зміцненню демократичних факторів, усвідомленню значущості людської особистості, що привело до дальшого піднесення реалістичних тенденцій у творчості багатьох тогочасних митців. Про це свідчать пам'ятки іконопису (зокрема, й ікона з Ситихова "Здвиження чесного Хреста"), книжкової мініатюри (А. Пеленичка, автори мініатюр до Служебника Іова Борецького, 1632), портретного живопису (І. Паєвський, В. Стефановський, Ш. Богушевич, А. Маклаковський), станкової і книжкової гравюри (О. та Л. Тарасевичі, Н. Зубрицький). Основи Р. в укр. мистецтві заклав Т. Шевченко. Його традиції розвивали художники 19—20 ст. (М. Пимоненко, С. Васильківський, С. Світославський, І. І Руш, О. Кульчицька, А. Манастирський, Й. Бокшай та ін.). Радянська дійсність зумовила формування і утвердження принципів соціалістичного реалізму в творчості художників України. В музиці Р. передбачає відтворення в муз.-худож. образах духовного життя суспільства та людини. Зв'язок з фольклором для професійної музичної творчості — важлива основа народності й Р. Як худож. напрям Р. почав складатися у 18 ст. і досяг розквіту в 19—20 ст. Деякі риси Р. притаманні композиторам 17 (К. Монтеверді) і 18 ст. (Й. С. Бах), представникам віденської класичної школи (Й. Гайдн, В. А. Моцарт, Л. ван Бетховен). Реалістичні тенденції виявились і в творчості ком-позиторів-романтиків 19 ст. (К. М. Вебер, Ф. Шуберт, Г. Берліоз, Ф. Шопен, Р. Шуман, В. Белліні, Р. Вагнер, Ф. Ліст). Реалістичні й романтичні тенденції тісно переплелися у музиці Дж. Верді, Б. Сметани, А. Дворжака, Ж. Бізе, Л. Яначека. Реалізмом позначені кращі твори представників веризму (опери Дж. Пуччіні). У 20 ст. Р. розвивався в боротьбі з різновидами модернізму. Зберігаючи свої осн. ознаки, він набув нових, більш складних форм (творчість Б. Бартока, 3. Кодая, К. Шимановського, Дж. Енеску та ін.). Основоположником рос. реалістичної муз. школи був М. Глинка. Вершиною критичного Р. в музиці була творчість О. Даргомижського, композиторів "Могучої кучки", а також П. Чайковського, які збагатили музику новими образами і виражальними засобами. Досягнення рос. композиторів в галузі реалістичної інтонаційної виразності, творчої розробки народно-пісенних елементів, гармонічного і оркестрового колориту мали вплив на формування багатьох нац. шкіл, зокрема, на формування укр. реалістичної муз. школи, основоположником якої був М. Лисенко. Його сучасники і послідовники — М. Калачевський, В. Сокальський, П. Ніщинський, М. Аркас, І. Рачинський, П. Сениця, Г. Козаченко, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Нижанківський, Д. Січинський, Г. Топольницький, Я. Лопатинський, С. Людкевич, В. Барвінський, М. Леонтович.
Утеатральному мистецтві реалістичні елементи з'явилися уже в первісних його формах — у народних іграх, обрядах, у творчості мімів. В античному театрі, насамперед у комедії, незважаючи на міфологічну основу, порушувалися реальні злободенні проблеми (Арістофан), відображалися риси побуту і приватного життя (Менандр, Плавт, Теренцій). Релігійний зміст театральних вистав часів середньовіччя (міраклі, містерії) часто поєднувався з мотивами народного життя, що відтворювалися акторами з великою життєвою вірогідністю. Цими рисами були позначені виступи мандрівних братств або окремих гістріонів — в Італії, жонглерів — у Франції, шпільманів — у Німеччині, франтів — у Польщі, скоморохів — у Росії. За доби Відродження Р. в театрі виявляється в усвідомленні фізичної краси, духовних можливостей людської особистості, її зв'язків з суспільством, у зверненні мистецтва до історичних джерел і використанні фольклору (зокрема, в трагедіях та комедіях У. Шекспіра, Лопе де Вега, М. Сервантеса). Елементи Р. виявилися і в мистецтві класицизму (особливо у комедійних виставах трупи Ж. Б. Мольєра), просвітительства (поява жанру драми, увага до людини та її середовища), романтизму (посилення емоційної стихії, мотивів соціального протесту). Зображення життєвої правди стало визначальним у мист. критичного реалізму, що розвинувся в 19—20 ст. і визначив провідну тенденцію сучас. зарубіжного прогресивного театру. Розвиток реалізму в Росії в 19 ст. зумовлений рос. драматургією, зокрема творами О. Пушкіна, О. Грибоєдова, М. Гоголя, згодом О. Островського, О. Сухово-Кобиліна, Л. М. Толстого, А. Чехова. Соціальні зв'язки особи досліджували у своїх драм. творах Г. Ібсен, Б. Шоу, Г. Гауптман, Дж- Голсуорсі, Ю. О'Ніл, пізніше Ж. Ануй, Е. Де Філіппо, Т. Уїльямс та ін. Естетичні принципи О. Пушкіна та М. Гоголя лягли в основу творчості засновника Р. в рос. сценічному мист. М. С. Щепкіна, який закликав митців сцени до всебічного вивчення життя, до щирості почуттів, природності. Він започаткував на вітчизн. сцені школу життєвої правди та перевтілення. Все це набуло дальшого розвитку у творчості московського Малого театру (Садовські, М. Єрмолова, Г. Федотова, О. Ленський), петерб. Олександринського (О. Мартинов, В. Давидов, К. Варламов, М. Савіна) та кращих провінційних театрів Росії. Пошуки реалістичних методів відображення дійсності характеризує діяльність Мейнінгенського театру в Німеччині, Вільного театру А. Антуана у Франції, Незалежного театру у Великобританії. Високим рівнем реалістичної майстерності характеризується мистецтво видатних зарубіжних діячів сцени Т. Сальвіні, Е. Россі, Е. Дузе (Італія), Б. К. Коклена, Ш. Дюллена (Франція), Дж. Гілгуда, Л. Олів'є (Англія) та ін. Досконало розроблено засоби психологічної майстерності в Московському Художньому театрі. Велику роль у становленні Р. у сценічному мистецтві відіграла науково обгрунтована Станіславського система творчості актора. Найвищі художні досягнення критичного Р. в театр. мист. і драматургії розвинуті після Великої Жовтн. соціалістич. революції, коли осн. творчим методом рад. митців став соціалістичний реалізм. В укр. театр. мистецтві початкові елементи Р. були властиві фольклорній драмі та театру, мистецтву скоморохів. У 16—18 ст. вони виявилися у світській частині вертепу, у шкільному театрі, передусім у побутових інтермедіях. Риси Р. були і в деяких виставах пізнього кріпацького театру та аматорського театру кін. 18 — поч. 19 ст. Основоположниками Р. в укр. драматургії були І. Котляревський ("Наталка Полтавка"), Г. Квітка-Основ'яненко ("Шельменко-денщик"). На основі реалістич. традицій Т. Шевченка ("Назар Стодоля") розвивалася драматургія 2-ї пол. 19 ст., яка представлена творчістю М. Старицького, М. Кропивницького, Панаса Мирного, особливо І. Карпенка-Карого та І. Франка. Традиції сценічного Р., закладені М. Щепкіним у Полтавському вільному театрі 1819—21, продовжили згодом у Харківській та ін. трупах Л. Млотковська, К. Соленик, І. Дрейсіг, Д. Журахівський. На нову висоту життєвої достовірності, соціальної й психологіч. вмотивованості піднесла театр. мист. плеяда режисерів і акторів театру к орифеїв укр. сцени — М. Кропивницький, М. Старицький, М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський та ін. (див. Театр Миколи Садовського). Всупереч цензурним та адм. перепонам укр. трупи вели боротьбу за демократичний репертуар. Реалістичне сценічне мистецтво минулого стало грунтом для засвоєння митцями укр. рад. театру методу соціалістичного реалізму. Р. у кіно зумовлений характером і способом відображення дійсності. Кіно народилося як відображення видимого світу, як документальна фіксація реального життя, тому Р. закладений вже в його природі. Розвиткові реалістичних можливостей кіно значною мірою сприяли тех. удосконалення (див. Звукове кіно. Кольорове кіно), постійне удосконалення кінематографічної техніки. Серед властивих лише кіно засобів виразності — фотографічна предметно-чуттєва природа зображення. Вона дає змогу з максимальною достовірністю відтворювати будь-які картини дійсності, що є однією із специфічних особливостей цього мистецтва; найбільше достовірність проявляється в документальному кіно. Реалістичний твір кіномист.— це результат злиття глибоко правдивої кінодраматургії та її режисерського втілення в кінематографічній формі. Цій меті підпорядкована діяльність всього творчого колективу, і насамперед акторів. Р. формується в постійній боротьбі з формалістичними напрямами експресіонізмом, сюрреалізмом, натуралізмом тощо), а також з примітивністю, однозначністю та стандартністю форми, притаманними "масовому" бурж. комерційному кінематографу. Максимальне наближення до дійсності, її правдиве відображення властиве фільмам Г. Пабста, Ч. Чапліна, Е. Штрогейма, Д. Форда, К. Відора, У. Уайлера, Ж. Ренуара, Р. Клера; творам, які належать до неореалізму; в сучас. зарубіж. кіно окремим фільмам Ф. Фелліні, П. П. Пазоліні, М. Антоніоні, творчості Ф. Розі, Е. Сколи, С. Креймера, А. Пенна, Д. Шлезінгера, А. Куросави та ін. Соціалістичний реалізм поглибив світоглядні й змістові аспекти кіно, розширив його виражальні засоби (твори С. Ейзенштейна, В. Пудовкіна, О. Довженка та ін.).
Літ.: Проблемы реализма. (Материа лы дискуссии о реализме в мировой литературе). М., 1959; Иезуитов А. И. Вопросы реализма в эстетике Маркса и Энгельса. Л.—М., 1963; Петров С М. Реализм. М., 1964; Реализм и художественные искания XX века. Сборник статей. М., 1969; Лосев А. Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. М., 1976; Сучков Б. Л. Исторические судьбы реализма. М.( 1977; Калениченко Н. Л. Українська література XIX ст. Напрями, течії. К., 1977; Затонський Д. В. Минуле, сучасне, майбутнє. Про реалізм, традиції, новаторство. К., 1982,
Д. В. Затонський (Р. у літературі), Г. О. Недошивін (Р. в образотворчому мистецтві), И. Л. Очеретовсъка (Р. у музиці), Ю. М. Бобошко (Р. у театрі), В. П. Михалъов (Р. у кіно).
