(від лат. іrrationalis — нерозумний, несвідомий) — ідеалістичне філософське вчення, яке на противагу раціоналізмові вважає основою світу волю, інстинкти, вічне становлення, які нібито не можуть бути адекватно пізнані розумом, а осягаються інтуїцією, вірою, "вчуттям" тощо. В історії філософії ірраціоналістична тенденція була притаманна неоплатонізму, вченням Августина Блаженного, Б. Паскаля. У 19 ст. І. оформився як основна тенденція ряду напрямів бурж. філософії (див. Романтизм). Типовими представниками І. є пізній Ф.-В.-Й- Шеллінг, А. Шопен-гауер, С. К'єркегор, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, 3. Фрейд, екзистенціалісти (див. Екзистенціалізм). Відкидаючи раціоналізм класичної бурж. філософії, який намагався вивести . сенс людського буття (моральні принципи, ідеали) з природи чи бога, І. твердить, що існування людини позбавлене будь-якого сенсу. Соціальні корені І. становлять стихійність відносин, поширення відчуження на сферу розумової праці в бурж. суспільстві епохи імперіалізму. Гносеологічні корені І. криються в метафізичному тлумаченні розуму класичним раціоналізмом, у зведенні розуму до розсудку і людини до гносеологічного суб'єкта. Сучас. І. є проявом соціального песимізму, зневіри в розумі.
Є. М. Причепій.
