Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Українська Радянська Енциклопедія arrow гре-гроб arrow ГРЕЦІЯ
   

ГРЕЦІЯ

Стародавня, Еллада - загальна назва групи рабовласницьких держав, які існували на території пд. частини Балканського п-ова, о-вів Егейського м., зх. узбережжя Малої Азії, на берегах Мармурового й Чорного морів, узбережжі Пд. Італії, Пд. Франції та сх. частини о. Сіцілія. Карту див. на окремому аркуші, с. 128-129

Історія. Найдавніші поселення на тер. Г. належать до серед. палеоліту (бл. 100-40-е тис. до н. е.). В період неоліту (бл. серед. 7-го тис.- бл. 2800 до н. е.) населення тер. Г. перебувало на стадії первіснообщинного ладу. В 30 ст. до н. е. значно піднеслась острівна Г. Осн. населення Г. в той час становили пеласги, пізніше їх відтіснили й асимілювали протогрец. племена, серед яких посилились ахейці, іонійці та еолійці. У 20-15 ст. до н. е. розвинулися ранньора-бовласницькі д-ви на о. Кріт (Кнос, Фест та ін.). Створена там культура мала великий вплив на розвиток ін. грец. д-в (див. Егейська культура). З 17 ст. до н. е. почалося формування ранньорабовлас-ницьких ахейських д-в на материковій Г. (Мікени, Тірінф та ін.). В 16-13 ст. до н: е. ці д-ви досягли значного розвитку, Бл. 1260 до н. е. вони завоювали і зруйнували Трою (див. Троянська війна). В 12 ст. до н. е. територію Г. завоювали дорійці, які перебували на стадії первіснообщинних відносин. В кін. 9 ст. до н. е. еолійці заселяли Пн. Г., іонійці - Аттіку, ахейці-Аркадію та Ахайю (Ахею). Дорійське завоювання привело до пожвавлення родових відносин у Г. В країні склалися дрібні самостійні громади на чолі з баси-левсами, посилилася родова знать. Підкорене місц. населення стало власністю родів завойовників. У 9 ст. до н. е. грец. племена почали колонізацію островів і узбережжя Малої Азії. В 8-6 ст. до н. е. швидкими темпами розвивалися продуктивні сили грец. суспільства. Зросла соціально-майнова нерівність, формувалися класи. Протягом 8-6 ст. до н. е. греки колонізували узбережжя Середземного, Мармурового й Чорного морів (див. Колонії античні). В 2-й половині 7 ст. до н. е. греки почали колонізацію Пн. Причорномор'я. В 6-5 ст. до н. е. грец. колонії були на всьому пн. узбережжі Чорного м. від гирла Дунаю до берегів Кавказу (див. Античні держави Північного Причорномор'я). Колонізація прискорила розвиток продуктивних сил Г. В грец. міста ввозили рабів, продукти харчування, сировину тощо. Посилилися позиції рабовласників. Проте осн. засіб вироби. - земля, а також політ. влада залишалися в руках родової знаті. Боротьба демосу проти родової аристократії й довгострокового рабства становила гол. особливість періоду 8-6 ст. до н. е. Внаслідок цієї боротьби в деяких полісах демос домігся скасування боргової кабали (напр., в Афінах внаслідок Солона реформ 594-593 до н. е.). В 7-6 ст. до н. е. осн. силою в боротьбі проти родової знаті стала тиранія (Пісістрата в Афінах га ін.). Внаслідок реформ, здійснених тиранами, було ліквідовано екон. і політ. привілеї родової аристократії. У 8-6 ст. до н. е. формувався поліс. Належність до полісу забезпечувала повноправним громадянам право власності на землю й рабів. Поліси за своїм ладом були олігархічними (Спарта) й демократичними (Афіни) республіками. В 6 ст. до н. е. виникли об'єднання полісів на чолі зі Спартою (див. Пелопоннеський союз) і з фівами (див. Беотійський союз). Розквіт Г. пов'язаний з піднесенням Афін у результаті їхньої перемоги в греко-перських війнах (500 -449 до н. е.). Період найбільшої могутності Афін припав на правління Перікла (443-429 до н. е.). Афіни перетворилися на гол. екон. і культур. центр Г., стали великою мор. д-вою. В 478 до н. е. вони очолили Делоський союз (або Перший афінський мор. союз). Загострення екон. і політ. суперечностей між Делоським і Пелопоннеським союзами, посилення боротьби між демократією й олігархією призвели до Пелопоннеської війни (431- 404 до н. е.), яка закінчилася перемогою Спарти. Війна загострила внутр. суперечності грец. суспільства. В 1-й пол. 4 ст. до н. е. збільшилася майнова нерівність, посилився процес зубожіння селянства. В результаті постійних міжусобних воєн усі грец. поліси ослабли й потрапили в залежність від Персії. Контроль за грец. містами остання передала Спарті, яка перетворилася на гол. ворога грец. незалежності й демократії. Втручання Спарти у внутр. справи грец. д-в викликало Корінфську війну 395- 387 до н. е. В 4 ст. до н. е. відбулося тимчасове піднесення Фів. військо яких у битві під Левктрами (371 до н. е.) завдало поразки спартанцям. Афіни, налякані посиленням Фів, 378-377 до н. е. створили Другий афінський мор. союз. Але намагання Афін встановити свою гегемонію в цьому союзі викликали опір полісів - членів союзу, і це призвело до його розпаду. Ослаблення грец. полісів дало Македонії змогу здобути перемогу над грец. силами біля Херонеї (338 до н. е.) і встановити гегемонію в Г. В усіх грец. полісах було встановлено олігархічний режим, який спирався на силу македонського війська. Завоювання греко-македонської армії на Сх. під проводом Александра Македонського поклали початок періодові еллінізму. Але створена Александром Македонським величезна д-ва від Дунаю до Інду після його смерті (323 до н. е.) розпалася на кілька д-в. Для Г. елліністичного періоду було характерне переважання д-в і союзів воєнізованого типу (Македонія, Ахейський союз, Ето-лійський союз, деякий час - Спарта). В більшості грец. д-в влада належала олігархам або царям. Боротьба Македонії, Ахейського та Етолійського союзів за панування в Г. призвела до спустошення країни, розорення населення. Після поразки, яку завдали рим. війська Македонії в битві біля Кіноскефалів 197 до н. е., Стародавній Рим постійно втручався в грец. справи, підтримуючи олігархічні верстви. В 148 до н. е. Македонія, Іллірія та Епір стали рим. провінціями. В 146 до н. е. після розгрому римлянами Ахейського союзу Г. підпала під владу Риму. З утвердженням Рим. імперії (27 до н. е.) Г. було перетворено на рим. пров. Ахайю (Ахею), лише Афіни номінально вважалися вільним містом. З 4 ст. н. е. Г. становила ядро Візантії.

Філософія Старод. Г. поклала початок розвиткові всіх галузей філос. знання і майже всіх філос. течій. У ній, як відзначав Ф. Енгельс, "вже є в зародку, в процесі виникнення, майже всі пізніші типи світоглядів" (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 347). Формування філос. напрямів у Старод. Г. відбувалося на грунті гострої ідейної боротьби між рабовласницькою демократією та аристократією. Це зрештою й зумовило виникнення в давньогрец. філософії двох протилежних філос. течій - матеріалізму й ідеалізму. Поява перших наївно матеріалістичних філос. поглядів пов'язана з діяльністю мі-летської школи (6 ст. до н. е.). Фалес і його послідовники Анаксі-мандр і Анаксімен, визнаючи матеріальну першооснову всіх речей, зробили перший крок у матеріалістичному поясненні природи. Другий важливий крок зробив Геракліт Ефеський, який сформулював поняття про взаємоперехід і боротьбу протилежностей як внутрішнє джерело постійної плинності явищ. Він був основоположником стихійної діалектики давньогрец. мислителів, що виникла на грунті заг. споглядання природи. Найвищого розквіту давньогрец. філософія досягла в 5-4 ст. до н. е., в період діяльності видатних матеріалістів Емпедокла, Анаксагора, Левкіппа й Демокргта, які висунули ряд нових філос. ідей, зокрема поняття про утворення всіх речей з неподільних матеріальних елементів, про причинну зумовленість усіх явищ природи та ін. У 5 ст. до н. е. остаточно склався ідеалістичний напрям у філософії, елементи якого існували вже у вченні піфагорейців (6 ст. до н. е.) - поняття про число як першооснову речей, про переселення душ та ін. (див. Піфагореїзм); у філософії елейської школи (6-5 ст. до н. е.), представники якої обґрунтовували "неістинність" рухомого чуттєвого світу. Виразно виступала ідеалістична тенденція у вченні софістів, які схилялися до суб'єктивізму й релятивізму. Проте виникнення ідеалізму як системи філос. світогляду пов'язане з діяльністю Сократа й особливо Платона. Сократ висунув ідею породження одиничного загальним, яка стала для Платона керівним принципом розробки філос. системи об'єктивного ідеалізму. Разом з тим твори Платона привернули увагу філософів до вивчення форм мислення, заг. понять і категорій. Систематизацію й логічне узагальнення всіх наук. знань своєї епохи здійснив Арістотель, який піддав критиці ідеалізм Платона, в деяких важливих питаннях теорії пізнання Арістотель виявляв хитання між ідеалізмом і матеріалізмом, залишаючись у цілому на позиціях об'єктивного ідеалізму.

У 4-3 ст. до н. е. поширилися філос. вчення академії платонівсь-кої, перипатетичної школи, стоїцизму. Визначну роль у розвитку матеріалізму відіграли Епікур і епікурейська школа. На ін. школах позначалася тенденція до занепаду філос. думки, виник філос. скептицизм. У 2 ст. до н. е. всі ці школи, за винятком школи Епікура, впали в еклектизм. У 3 ст. виникло місти-ко-ідеалістичне вчення неоплатонізму (Прокл, Ямвліх, Плотін та ін.). Найціннішим надбанням філос. думки Старод. Г. є наївний матеріалізм і стихійна діалектика, які поклали початок теор. поясненню природи такою, якою вона є.

Література. Тематичною основою давньогрец. л-ри, як і образотворчого мистецтва, були міфи, місц. оповідання про богів і героїв. Історію давньогрец. л-ри поділяють на періоди: 1) Мікенський (разом із субмікенським, від 17-16 до 10 ст. до н. е.), коли існувало письмо, але літ. тексти не записувалися, розвивалась усна словесність. 2) "Геометричного стилю" (від 10-9 до 7 ст. до н. е.), умовно названий за особливостями мистецтва (наївне, сильно геометризоване зображення людини). Розвивався героїчний епос. 3) Архаїчний (7-6 ст. до н. е.), коли епос дістав письмовий вираз. Найвизначніші його пам'ятки - поеми "Іліада" та "Одіссея", приписувані Гомерові. На цей період припала й творчість Гесіода. Лірична поезія мала політ. характер (Солон, Феогнід, Мімнерм). Давньогрец. лірика була синкретичною - слово поєднувалося з музикою і танцем. Ліричні й ліро-епічні твори виконувалися соло (монодія) й хором(хородія). Хорична лірика досягла вершин в одах Алкмана, Піндара, дифірамбах Бакхіліда. Монодична лірика представлена одами Алкея, Сапфо, віршами Анакреонта, Архі-лоха. Розвиток жанру байки пов'язується з ім'ям Езопа. 4) Класичний (550-350 до н. е.). У той час сформувалися й досягли розквіту драматургія й худож. проза. Найвидатнішими творцями трагедії були Есхіл, Софокл, Евріпід, комедії - Арістофан. Філос. прозу представляли Платон, Арістотель, історичну - Геродот, Фукідід, Ксенофонт, ораторську - Демосфен, Ісократ, Лісій. 5) Елліністичний (350-31 до н. е.). При дворах елліністичних династій розвивалися "вчена" поезія (Феокріт, Мосх, Біон), філологія (Зенодот, Арістарх, Арістофан Візантійський), історія, філософія. Комедія (Менандр, Філемон) втратила політ. характер і перетворилася на побутову драму. 6) Римський (31 до н. е.- 476 н. е.) - л-ра значною мірою втратила зв'язок із нар. творчістю й зазнала впливу л-р народів Бл. Сходу. Виник новий жанр - грец. роман на основі казок, істор. оповідань і любовних елегій (Геліодор, Ксенофонт Ефеський, Лот). Розвивалася філос. проза (Плутарх, Лукіан, Марк Аврелій). З'явилася християнська л-ра грец. мовою (Євангелія, Апокаліпсис, Діяння й Послання апостолів, полемічні твори тощо). Давньогрец. л-ра мала великий вплив на пізніші європ. л-ри, зокрема на українську. Перші переклади та переспіви з неї в укр. л-рі належать до 19 ст. У 1859 К. Думитрашко видав "Жабо-мишодраківку" - переспів "Батрахоміомахії" - пародії на героїчний епос. "Іліаду" й "Одіссею" перекладали С. Руданський, О. Навроцький, П. Ніщинський, О. Потебня, В. Самійленко. Високохудож. переклади обох поем здійснив Борис Тен. Твори давньогрец. л-ри перекладав І. Франко. Леся Українка черпала мотиви з цієї л-ри ("Кассандра". "Іфігенія в Тавріді"). За роки рад. влади вийшли укр.переклади творів давньогрец. авторів - Есхіла, Софокла, Евріпіда, Арістофана, Менандра, Арістотеля. До образів і тем давньогрец. л-ри зверталися 1. Франко, М. Драгоманов, М. Рильський, М. Зеров, О. Білецький та ін. А. О. Білецький.

Архітектура. Давньогрец. архітектура бере свій початок від традицій кам. будівництва Егейської культури (ансамблі Мікен, Тірінфа та ін.) і дерев'яно-глинобитної архітектури еллінських племен часів первіснообщинного ладу. В "гомерівський" період формувалися типи оборонних, культових і житл. споруд (храм Артеміди в Спарті). В період архаїки з розвитком міст-держав (полісів) створювалися реліг. -громад. центри (акрополі), громад. життя зосереджувалося на торг. площі (агорі). Поширилося кам. буд-во (системи "циклопічного", "полігонального" і "квадрового" мурування). На основі стояково-балкових конструкцій виникла система архітектурних ордерів. Формувалися типи храмів - доричні периптери з місц. каменю (Гери в Олімпії, Аполлона в Корінфі, Базиліка в Посейдонії) та іонічні мармурові диптери (храми Артеміди в Ефесі, арх. Херсіфрон і Метаген, Гери на о. Самос, Аполлона в Дідимах), усі - 7-6 ст. до н. е. Найвищого розквіту архітектура Г. досягла в класичний період. Виникло регулярне планування міст, пов'язане з ім'ям Гіпподама ("Гіпподамова система"; забудова Пірея, Мілета та ін.). Поширився тип житл. будинку, що мав подвір'я з критою галерейкою-пастадою, чоловічу (андрон) і жіночу (гінекей) кімнати, кімнату з вогнищем (ойкос) та ін. приміщення. Споруджувалися значні архіт. ансамблі, багато культових, громад. і спорт. споруд: зали для зборів, театри, храми, мавзолеї тощо. Доричний та іонічний архіт. ордери набули досконалості, різноманітніше трактувалися, було створено новий, корінфський ордер. Серед визначних пам'яток того часу - ансамбль афінського акрополя (Пропілеї, 437-432 до н. е., арх. Мнесікл; храми - Парфенон, 447 -438 до н. е., арх. Іктін і Каллікрат; храм богині Ніке Аптерос, 420 до н. е., арх. Каллікрат; Ерехтейон, 421-406 до н. е.), мавзолей у Галікарнасі (353 до н. е., арх. Піфей і Сатір) та ін., численні стадіони, театри в Олімпії, Дельфах, Епідаврі й Елевсіні. В епоху еллінізму інтенсивно розвивалося містобудування, ускладнювалася композиція архіт. об'ємів, збільшувалися масштаби споруд, зростало значення декоративних деталей. Зразки архітектури тієї епохи - храм Зевса Олімпійського в Афінах (2 ст. до н. е., арх. Коссутій), Фароський маяк в Александрії, Пергамський вівтар (бл. 180 до н. е.), руїни центрів у Прієні, Мілеті, Пергамі, Ефесі. Худож. пам'ятки збереглися не тільки на тер. Балканського п-ова, а й у Малій Азії, на Пд. Апеннін-ського п-ова, о-вах та на узбережжі Середземного м. і в Пн. Причорномор'ї, де було багато грец. міст і селищ (залишки храмів у Пантікапеї, 6 ст. до н. е.; Ольвії, З ст. до н. е.; театру й оборонних споруд у Херсонесі, 4-3 ст. до н. е.). Архіт. форми Стародавньої Г. та її ордерна система відіграли велику роль у дальшому розвитку світової архітектури.

Ю. С. Асєєв.

Образотворче мистецтво. Найдавніші пам'ятки мистецтва на тер. Г. належать до Егейської культури. Першим етапом власне грец. мистецтва був "гомерівський" період (11-8 ст. до н. е.), представлений гол. чин. розписною керамікою геометричного стилю. Переломним у мист. Г. став період архаїки (7- 6 ст. до н. е.). Інтенсивне громад. життя грец. полісів сприяло підвищенню інтересу до людини, що в монументальній скульптурі виявилось у все більшому олюдненні міфологічних образів. Поряд із культовою скульптурою в мистецтво в цей час увійшли громадянські образи (статуї юнаків-атлетів -"куросів", святково одягнених дівчат - "кор"), У застиглі постаті майстри вносили все більше життєвих спостережень (Аполлон Тенейський), вирішувалася проблема зображення постаті в русі (Ніке Архерма). У вазописі на зміну орнаментально-декоративному, "килимовому стилю" (6 ст. до н. е.) прийшов силуетний чорнофігурний стиль. Реалістичні тенденції остаточно перемогли в класичний період (5-4 ст. до н. е.), хоч на початку його певною мірою й відчувалася архаїчна умовність (скульпт. група "Тирановбивці" Крітія й Несіота). В класичний період мист. Г. досягло свого найвищого розквіту, висунувши великих майстрів. Мірон вирішував проблему реалістичного відтворення руху (статуя дискобола, група "Афіна і Марсій"), Фідій у піднесено величних міфологічних образах втілював морально-етичні ідеали античної демократії (рельєфи Парфенона), Поліклет на основі вимірів постатей уславлених атлетів свого часу виводив норми правильної будови людського тіла, створив образ воїна-громадянина демократ. поліса (статуя дорифора-списоносця), Скопає у скульптурах передав сильні драм. почуття (фриз мавзолея в Галікарнасі), Праксітель створив багаті на тонкі почуття образи ("Гермес із немовлям Діонісом"), Лісіпп - образ грека-громадянина, сповнений внутр. напруги й енергії (статуї Апоксіомена, Ге-ракла). У вазописі запанував новий, червонофігурний стиль. В елліністичний період (4-1 ст. до н. е.) грец. мист. поширилося на деякі сх. елліністичні держави й зазнало певного впливу місц. культур. У мист. Г. широко використовувались традиції класичного періоду (Венера Мілоська, Ніке Самофракійська, Лаокоон), водночас зростав інтерес митців до ширшого кола явищ (статуї святилища Афіни в Пергамі). В живописі старод. греки утвердили нові принципи обсягово-просторового зображення на площині, але таких зразків збереглося мало. Твори грец. скульптури дійшли до нас переважно в рим. копіях або фрагментах. Багато пам'яток грец. мистецтва знайдено на Україні, на тер., де були античні міста Північного Причорномор'я. Л. М. Сак. Театр. Театр Старод. Г. виник із культових ігрищ на честь Діоніса й Деметри в 6 ст. й досяг найвищого розквіту в 5 ст. до н. е. За Арісто-телем, саме пісні про Діоніса, т. з. дифірамби, й були першоджерелами давньогрец. трагедії. За згадками грец. істориків, один із найдавніших творів цього жанру - "Здобуття Мілета" Фрініха (494 до н. е.). В первісній формі грец. трагедія була кантатою, що складалася з діалога соліста з хором, останній залишився неодмінною належністю грец. драми. Згодом розширилася діалогічна частина: Есхіл увів, крім першого актора (протагоніста), ще й другого (девтерагоніста), а Софокл - третього (тритагоніста). Три актори могли виконувати в тій самій п'єсі по кілька ролей кожен. Хор виступав як своєрідний посередник між акторами і глядачами, коментував дію вистави, а крім того був нерідко й самостійною колективною дійовою особою. Значення хору виявилось і в самій побудові театру, осн. частиною якого була т. з. орхестра - круглий майданчик, на якому співав, а іноді й танцював хор. За орхест-рою, оточеною з трьох боків місцями для глядачів, було приміщення, що відділялося від неї стіною з трьома дверима ("скене" - звідси сучас. слово "сцена"). Вистави відбувалися просто неба. Найдавніша театр. будова - Театр Діоніса в Афінах (кін. 6-4 ст. до н. е.). Актори виступали у вбранні, подібному до жрецького, в масках і котурнах. Жіночі ролі виконували чоловіки. Театр в Афінах був держ. закладом. З 6-5 до 4 ст. до н. е. в Афінах поставлено не менш як 1500-1600 трагедій. З них до наших днів дійшло тільки 33 трагедії Есхіла, Софокла й Евріпіда. Осн. ідейні проблеми, що стояли перед трагедійними поетами 5 ст. до н. е.,- це взаємини між державою і громадянином. Театр був ареною боротьби політ. партій; під міфологічною оболонкою сюжетів ставилися й розв'язувалися гострі філос. та етичні проблеми. Ще наочпішими є злободенні геми в комедіях Арістофана. У веселих ігрищах, крім нар. хору, брали участь мандрівні блазні (т. з. міми). В 4 ст. до н. е., після розпаду афінської демократії, почався занепад давньогрец. театру. В кін. 4 -на поч. З ст. до н. е. домінувала "новоаттічна" комедія Менандра. Театр поступово перетворювався на місце розваги. Театр. культура Г. відіграла велику роль у розвитку світового театру.

Музика. Для античного грец. мисі. характерний нерозривний зв'язок тексту, музики й танцю. Музика була одноголосою - хорові й сольні пісні (застольні, жалібні, гімни). Муз. інструменти - струнні (ліра, кіфара), духові (авлос, флейта Пана) та ін. Хоровий спів був основою трагедії - найвищого досягнення муз.-поетичного мистецтва Г. Зразки давньогрец. муз. творчості збереглися тільки у фрагментах. Розвивалися муз. естетика (Геракліт, Платон, Арістотель, Арістоксен) і теорія музики, зокрема вчення про лади й звукоряди (Евклід, Нікомах, Піфагор та ін.). Музика входила в систему виховання молоді. Деякі муз. терміни, запроваджені давньогрец. теоретиками (напр., "музика", "мелодія", "ритм", "гама", "гармонія"), вживаються в дещо іншому значенні й тепер. Укр. композитор і фольклорист П. П. Сокольський у праці "Російська народна музика великоруська і малоруська в її будові мелодійній і ритмічній..." (1888) використав теор. засади грец. музики для з'ясування , закономірностей будови рос. і укр. нар. мелодій. Іл. див. на окремому аркуші, с. 448-449.

М. П. Загайкевич.

Літ.: Маркс К. и Энгельс Ф. Об античности. Л., 1932; Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави. К., 1955; Колобова О. М., Глускіна Л. М. Нариси історії стародавньої Греції. К., 1961; История Древней Греции. М., 1972; Андреев Ю. В. Раннегреческий полис. Л., 1976; История античной диалектики. М., 1972; Асмус В. Ф. Античная философия. М., 1976; Тронський І. М. Історія античної літератури. К., 1959; Антична література. Хрестоматія. К., 1968; Антична література. К., 1976; Радциг С. И. История древнегреческой литературы. М., 1977; Полевой В. М. Искусство Греции. Древний мир. М., 1970: Асеєв Ю. С. Подорож в античний світ. К., 1970; Всеобщая история архитектуры, т. 2. М., 1973; Блаватский В. Д. Искусство Северного Причерноморья античной зпохи. М.. 1947; Виппер Б. Р. Искусство Древней Греции. М., 1972; Дмитрова Л. Підручна книга з історії всесвітнього театру, в. 1. [Вступ, ст. О. Білецького]. X., 1929; Головня В. В. История античного театра. М., 1972: Музикальная культура древнего мира. Л.. 1937; Античная музыкальная эстетика М.. 1960.

ГреціяГреціяГреціяГреціяГреція

 

Схожі за змістом слова та фрази