Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow гор-гуц arrow ГРУШЕВСЬКИЙ
   

ГРУШЕВСЬКИЙ

Михайло Сергійович [17 (29).IX 1866, м. Холм, тепер Польща — 25.XI 1934, м. Кисловодськ, Росія; похов. у Києві] — укр. історик, соціолог, держ. і політичний діяч, академік ВУАН (АН УРСР) з 1923, академік АН СРСР з 1929, перший Президент України. Закін. 1890 істор.-філол. ф-т Київ, ун-ту, був залишений у ньому професор, стипендіатом кафедри рос. історії. Від 1894 —зав. кафедри всесвітньої історії Львів, ун-ту, яка спеціалізувалася, зокрема, на історії Сх. Європи (фактично укр. історії). Того самого року захистив магістер. дисертацію «Барське староство», очолив істор.-філос. секцію Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) у Львові. В 1897-1913 -його голова, був редактором «Записок Hay

Грушевський Михайло - leksika.com.ua

кового товариства імені Шевченка» (ЗНТШ). Засновник і голова Українського наукового товариства (УНТ) у Києві (1907). Один з організаторів нац.-дем. партії Галичини. Входив до керівного ядра т-ва українських поступовців (ТУП), що тяжіло до кадетів. Був спів-засновником спілки федералістів-автономі-стів у Петербурзі (1905). За політ, діяльність не раз заарештовувався цар. владою, був засланий до Симбірська і Казані. У березні 1917 обраний головою Української Центральної Ради, а 29.IV 1918 -Президентом УНР. У квітні 1919 емігрував до Праги, невдовзі переїхав до Відня, де організував Укр. соціологічний ін-т. Займався наук, та виклад, працею. У березні 1924 повернувся до Києва. Очолив Наук.-досл. кафедру історії України, був редактором журн. «Україна» та ін. видань. У зв'язку з політ, переслідуваннями в березні 1929 виїхав до Москви. 1931 Г. арештовано за сфабрикованим звинуваченням в антирад. діяльності та керівництві неіснуючим «Українським національним центром». У квітні того ж року звільнений, але без права повертатися до Києва. Помер, перебуваючи на лікуванні в Кисловодську (реальні причини смерті досі не з'ясовані).

Г. — родоначальник укр. історичної школи, що відзначалася крит. ставленням до джерел, творець новітньої концепції сусп. історії України, над якою він працював усе життя і яку виклав насамперед у капітальній праці — «Історія України-Руси» (т. 1 — 10 у 13 кн., 1898—1936), а також у грунт, дослідженнях «Нариси історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), «Наша політика» (1911), «Вільна Україна» (1917), «Початки громадянства, генетична соціологія» (1921) тощо. Фундаментом істор. школи Г. була т. з. схема розвитку укр. істор. процесу, який розглядався ученим у контексті єдиного культур, потоку на тлі еволюц. розвитку людства.

У сфері держ. будівництва Г. спочатку висував ідеї федерального устрою Рос. імперії. У ст. «Конституційне питання і українство в Росії» (1905) він запропонував проект, який передбачав: децентралізацію д-ви, надання регіонам широкої нац. або тер. автономії; парлам. правління; чітке визначення статусу суб'єктів федерації. За період керівництва Центр. Радою держави, погляди Г. трансформувалися відповідно до нових політ, обставин і знайшли своє відображення в універсалах молодої Укр. д-ви, Конституції УНР. Після падіння УНР Г. переглянув деякі свої позиції з питань держ. будівництва. Він запропонував концепцію Укр. національної д-ви — республіки з безкласовим соціальним ладом. У роки еміграції остаточно сформувалися погляди вченого на загальнотеор. питання походження д-ви і права, які він виклав у вищеназваній праці «Початки громадянства...». Гол. причинами переходу від племінно-родового устрою до класового, державного Г. вважав екон. і соціальний прогрес. Його погляди багато в чому збігалися з марксист, розумінням цього процесу, але, на відміну від марксизму, Г. надавав перевагу людській психології, у якій вбачав гол. рушійну силу сусп. перетворень. Досліджуючи еволюцію класової д-ви че рез дію принципів поділу влади та гармонізації прав і обов'язків, учений запропонував ориг. підхід до розкриття об'єктив, закономірностей сусп. розвитку. Аналізуючи природу таких явищ, як «звичай» і «закон», та вивчаючи зв'язок між звичаєм і правом, Г. доводив, що право існує не лише в класовій організації сусп-ва, а і в племінно-родовій, де воно виступає у формі звичаю. Різниця між ними полягає у механізмі впровадження їх у життя. Дію принципу «дозволено все, що не заборонено законом» мислитель вважав ознакою дем. сусп-ва. Г. був не лише різнобічним, фундаментальним ученим, визначним держ. діячем, а й талановитим організатором науки. Серед його заслуг — створення у рамках ВУАН мережі наук, істор. установ. Чимало праць представників школи Г. написані на межі історії і правознавства, стали помітним внеском у вивчення держ.-правового минулого України, розвиток засад новітнього укр. державознавства й державотворення. Тв.: Історія України-Руси, т. 1-10. K., 1991-98; На порозі нової України: гадки і мрії. К., 1991. Літ.: Франко 1. Причинки до історії України-Руси. В кн.: Франко І. Зібр. тв., т. 47. К., 1986; Приймак T. Конституційний проект М. Грушевського з 1905 року. УІЖ, 1991, № 1; Копиленко О. Л. Держ.-правові погляди М. Грушевського. «Рад. право», 1991, № 6; Копиленко О. «Українська ідея» М. Грушевського: історія і сучасність. К., 1991; Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. К. - Кембридж, 1991; Сохань П. С, Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. М. С. Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність. К., 1993; Рогожин А., Рум'янцев В. Михайло Грушевський — світоч укр. державності. «Право України», 1996, № 7; Бочарников Д. М. Грушевський про історію створення та крим. право «Руської Правди». «Право України», 1996, № 11.

І. В. Музика.

 

Схожі за змістом слова та фрази