— міжнар.-правовий документ, прийнятий 38 державами — учасницями (в т. ч. Україною) 4-ї Конференції «Навколишнє середовище для Європи» 25.VІ 1998 у м. Орхусі (Данія). Станом на 2000 Конвенцію ратифікували 7 держав, підписали та приєдналися 40. Складається з преамбули, трьох розділів і 22 статей.
Конвенція закріпила права гр-н на: вільний доступ до екол. інформації; їх участь у прийнятті екологічно значущих рішень та доступ до правосуддя з питань навкол. середовища. Екол. інформація має надаватися не пізніше
4 тижнів від дня запиту.
У Конвенції визначено підстави для відмови у наданні екол. інформації. Це стосується, зокрема, випадків, коли оприлюднення відповідної інформації може негативно вплинути на конфіденційність діяльності держ. органів, міжнар. стосунки, нац. оборону та держ. безпеку, відправлення правосуддя, конфіденційність комерц. та пром. інформації тощо (ст. 4). Не може бути конфіденційною (ст. 4) інформація про викиди у навкол. природне середовище. За Конвенцією, держ. органи повинні постійно поновлювати потік інформації про заплановані і здійснювані заходи, які можуть істотно вплинути на стан довкілля. Вони мають організувати ведення відповідних списків, реєстрів або архівів і забезпечувати громадськості безоплатний доступ до них. Кожна із сторін повинна дбати про нагромадження інформації в електрон, базах даних (ст. 5). Держ. органи країн — учасниць Конвенції повинні своєчасно інформувати громадськість про рішення, які можуть вплинути на стан довкілля та здоров'я населення (ст. 6). Кожний гр-нин, який вважає, що його права на екол. інформацію або на участь у прийнятті відповідних рішень порушено, може оскаржити прийняте рішення у суді або ін. неупередженому органі. Процедура перегляду рішення у суді повинна бути швидкою, а оплата — невисокою (ст. 9). Держави-учасниці повинні вживати всіх необхідних заходів правового захисту довкілля, включаючи суд. заборону діяльності, яка завдає шкоди навкол.
природ. середовищу (ст. 9).
С. М. Кравченко.
