(від грец. — знак, прикмета, ознака) — умовне позначення якого-небудь предмета чи явища. С. бувають образні й логічні. На ранньому щаблі розвитку людського мислення вони виникали стихійно як вияв прагнення людини до пізнання дійсності (напр., колесо — С. сонця, молот — С. блискавки). Реліг. символіка — один з найзначніших елементів реліг. культу. С. як засіб узагальнення використовується в л-рі, мистецтві, науці. В реалістичному образотворчому мистецтві (монументальна скульптура, живопис, плакат та ін.) поширені С.— емблеми, що відображають заг. поняття, ідеї тощо. Особливо широко С. застосовують у природничих науках (хімії, математиці), а також у математичній логіці і кібернетиці (див. Знак). Виникли штучні символічні мови, які в зв'язку з розвитком кібернетики стали більш ефективним засобом пізнання. Залежно від того, чи розглядають символ як засіб об'єктивного відображення дійсності, чи як свавільну гру свідомості, форму відмови від об'єктивного пізнання світу, розрізняють матеріалістичний та ідеалістичний погляди на С. В ідеалістичній суб'єктивістській філософії до С. звертаються для затушовування антинаук. суті вчення про непізнаванність об'єктивного світу (див. "Ієрогліфів теорія"). В кінці 19 — на поч. 20 ст. у л-рі й мистецтві виник символізм, напрям, що проголосив С. основою худож. творчості. Наука і мистецтво, які спираються на діалектико-матеріалістичний світогляд, вважають С. одним з моментів, одним з прийомів осягнення об'єктивноІ дійсності.
|
