(від лат. punctum— крапка) — 1) Система розділових знаків у писемності якоїсь мови, використовуваних як засіб членування тексту відповідно до його смислових, синтаксичних та інтонаційних особливостей. 2) Система правил вживання розділових знаків у тексті. 3) Розставляння розділових знаків у тексті. Разом з графікою та орфографією П. є осн. засобом унормування писемної мови (див. Норма мовна). П. розвивалася з еволюцією письма. Сучасна система розділових знаків європ. мов сформувалася в основному після появи книгодрукування, її використовують для мов, алфавіти яких створено на лат., слов'яно-кириличній, вірм., груз., араб. та ін. графіч. основах, їхня П. базується приблизно на єдиних принципах. В основі укр. П., як і П. російської та ін. мов народів СРСР, лежить логіко-граматичний принцип, відповідно до якого за допомогою розділових знаків членується текст (напр., вживання коми між частинами складного речення), хоч частково відбивається в ній і ритмомелодичний (інтонаційний) принцип (вживання крапки, знака питання чи знака оклику для передачі відповідної інтонації тощо).
Літ.: Український правопис. К., 1960: Булаховський Л. А. Українська пунктуація. К — Львів, 1947; Курс сучасної української літературної мови, т. 2. К., 1951: Иванова В. Ф. История и принципы русской пунктуации. Л., 1962.
С. П. Бевзенко.
