Аркадій Миколайович (1872, Курська губ., Росія — 1952, Прага) — укр. і рос. правознавець, доктор права з 1907, професор. Закін. 1896 юрид. ф-т Харків, ун-ту. Був залишений у ньому для підготовки до викладай роботи. В 1900—20 — магістр держ. права, приват-доцент, професор каф. енциклопедії права та історії філософії права цього ун-ту. 1920 емігрував до Єгипту, згодом — до Сербії. 1922 оселився у Чехословаччині, був професором, а в 1944—45 — ректором Рос. вільного ун-ту (Прага), читав курси філософії права, теорії та історії права, геополітики. Одночасно викладав на юрид. ф-ті рос. юрид. філії при Карловому ун-ті. Був головою Рос. істор. товариства (1934—38), головою ради Рос. закорд.
істор. архіву (з 1935). Державно-правові та філос. - методологічні погляди Ф. викладені у його працях: «Нарис розвитку індивідуалістичного напряму в історії філософії держави. Ідея політичного індивіда» (ч. 1— 2, 1904—07; докторська дисертація), «Розвиток індивідуалізму в історії політичних учень» (1904), «Що нового внесло християнство у творення ідеї особи та и прав порівняно з античною етико-політичною філософією» (1906), «Історія загальних вчень про право і державу» (в. 1-2, 1908-09), «М. М. Сперанський. Біографічний нарис» (1910), «Позитивна наука і деякі її критики», «Любов і правда у Л. М. Толстого» (обидві — 1911), «Вступ до суспільно-юридичних наук» (1912), «М. М. Сперанський. Вплив середовища на укладача Зводу законів у перший період його життя (До 80-річчя вступу в силу Зводу законів)» (1915), «Лекції із загальної теорії права» (1923), «Світодержавність і праводержавність. Геополітика головних держав з давніх часів» (1940) та ін.
Головним у вивченні людини, сусп-ва, д-ви і права Ф. називав пізнання «законів соціального життя», процесу «соціалізування цінностей». Сутність права він вбачав у застосуванні його особою в процесі суспільно-координуючої діяльності. Доки немає діяльності індивіда, «немає місця правовій координації». Межі й форми такої координації, за Ф., є змінними і залежать від реального змісту діяльності індивідів у ту чи ін. епоху. За основу періодизації історії політ, і прав, учень Ф. узяв ставлення індивіда до д-ви. Відповідно до цього він ділить історію політ, і прав, учень на періоди: етатизм, теократизм, індивідуалізм, соціалізм. Під соціалізмом Ф. розумів обмеження прав, і політичного індивідуалізму; він бачив у соціалізмі «крайнощі», що ведуть до поглинання інтересів особи сусп-вом, колективом. Ф. відкидав крайній індивідуалізм і схилявся до теорії «індивідуального лібералізму», яка розглядає права особи в діалектичному взаємозв'язку зі свободою сусп-ва. Під «індивідуальними правами» Ф. розумів насамперед «суб'єктивні політичні права». Політичний індивід, за Ф., — не абсолютно вільна людина, а відносно вільна, оскільки вона мусить спиратися на «певне норморозуміння, яке переходить у реальне нормовизначення». Розвиток політ, індивідуалізму — це «послідовна зміна норморозуміння, що відповідає умовам існування особи». Ф. виступав за таку д-ву, де «правоволодіння гарантує індивідові свободу здійснення обраних цілей». Ф. розглядав розвиток ідеї політ, індивіда з найдавніших часів до 18 ст.: генезу, форми, умови становлення; протиборство з ін. ідеями, тобто процес визрівання і кристалізації поняття політ, індивіда в його боротьбі з етатист. напрямом.
Ф. визначив два принципи в історії політичного індивідуалізму: античний принцип «civitas suprema lex esto» (лат. — держава є найвищим законом) і принцип Г. Спенсера «individuum contra civitatem» (лат. — індивід проти держави). Ф. вказав також на два періоди в історії, які можна вважати «ворожими» індивідуалізму: за античних часів — етатизм, тобто панування ідеї д-ви над ідеєю особи; в Середньовіччі — теократизм, тобто домагання з боку Ватикану главенства церкви над д-вою. Становлення індивід, прав Ф. пов'язував з епохою Відродження та Реформації і вбачав її в «етичному фунті». Кульмінац. пунктом розвитку індивідуаліст, напряму на грунті ідеї природ, права Ф. вважав Велику французьку революцію. Вчений розрізняв взаємодоповнюючі підходи до вивчення політ, індивідуалізму в 19 ст.: позитивний (індивід, свобода як дарунок д-ви); спекулятивний (права індивіда як невід'ємна належність природі людини). Він відкидав «схоластичний спір» про пріоритет права чи д-ви, вважав, що життєві цінності належать людині незалежно від політ, середовища, а д-ва є лише засобом для їх охорони. Цінності, закріплені нормами для всіх, Ф. називав «рівноцінностями». Він першим в Україні почав викладати історію загальних вчень про право і д-ву замість історії філософії права. За політичними поглядами Ф. належав до лібер. інтелігенції, яка ратувала за еволюційний шлях перетворення «поліцейської держави» у «правову» з «індивідуальною ініціативою і суспільною самодіяльністю», що охороняються правом. Ф. прогнозував рев. піднесення труд, люду, проте віддавав перевагу радик. реформам, спрямованим на встановлення конст. монархії з парламентом, який представляв би всі стани сусп-ва.
Літ.: Палиенко Н. И. Отзыв о дис. А. Н. Фатеева «Очерк индивидуалист, направления в истории философии гос-ва. Идея политического индивида». «Записки Харьков, ун-та», 1908, кн. 1; Казмер М. Э. Социол. направление в русской дорев. правовой мысли. Рига, 1983; Аксечев В. П., До-сталь М. Ю. Русский свободный ун-т в годы 2-й мировой войны. «Междунар. истор. журнал», 1999, № 5.
О. Ф. Скакун.
