[грец.— мистецтво творення; поетичне мистецтво] — 1) Одна з галузей літературознавства, наука про основні закономірності розвитку худож. л-ри як мистецтва слова. Висновки й трактування П. змінювались історично. Розвиток П. бере початок від праці Арістотеля "Про мистецтво поетичне" (4 ст. до н. е.). Оригінальні праці з П. належать ученим Китаю (Лу Цзі) та Індії (Дандін). У 17 ст. Буало сформулював осн. принципи П. класицизму, яка мала нормативний характер. Значний вклад у розвиток П. внесли просвітителі Д. Дідро, Г. Е. Лессінг. У Київ. Русі першу статтю з П. "О обра-зех" (перекладена з грец.) вміщено в Ізборнику Святослава 1073. У 17—18 ст. праці з поетики ("піїтики") писали вчені Київської академії — Т. Олександрович, Г. Кониський, Ф. Прокопович. Новаторами в галузі П. були М. Ломоносов, Г. Сковорода. Велике значення для розвитку П. в Росії і на Україні мала діяльність В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова, І. Франка. У широкому значенні термін "поетика" збігається із значенням "теорія літератури". 2) Розділ теорії літератури, в якому розглядаються питання поетичної майстерності: композиції, образної мови, ритміки тощо. 3) Сукупність худож. засобів у творчості окремого письменника (поетика Т. Шевченка) або певного літ. напряму (П. романтизму).
Літ.: Арістотель. Поетика. К., 1967; Буало Н. Мистецтво поетичне. К.л 1967; Франко І. Із секретів поетичної творчості. Львів, 1961; Белецкий А. И. Избранные произведения по теории литературы. М., 1964; Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. X., 1960; Виноградов В. В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М., 1963.
Г. К. Сидоренко.
