(франц. portrait)— 1) В образотворчому мистецтві — зображення якоїсь конкретної людини або групи людей; жанр образотворчого й фотомистецтва; твір цього жанру. За призначенням, специфікою форм і характером виконання розрізняють П. станкові (картина, бюст, графічний аркуш) і монументальні (монумент, фреска, мозаїка), парадні та інтимні, сатиричні, шаржі, портретні рельєфи на меморіальних дошках, медалях, монетах, гемах; портретну мініатюру. П. бувають на весь зріст, поясні, погрудні, анфас, у профіль тощо. Специфічним різновидом П. є автопортрет. Як правило, П. виконується з натури, іноді використовуються документальні зображувальні, письмові та фотоматеріали (напр., історичний П.). Критерієм портретності є подібність зображеного до оригіналу. Однак у кращих П. митець відтворює не лише зовнішні риси людини, а й передає її духовну сутність як типового представника певної істор. епохи, національності, соціального середовища. Значного поширення П. (особливо скульптурний) набув ще в мист. старод. Єгипту, Греції та Риму. Елліністичні традиції відчутні у т. з. фаюмському портреті (1— 4 ст.). Переживши занепад за доби середньовіччя, П. став одним з провідних жанрів доби Відродження (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Ті-ціан, А. Дюрер, Г. Гольбейн Молодший, Ян Ван Ейк, Клуе). Великого розвитку П. набув у 17 ст. (Д. Веласкес, Ф. Гальс, Рембрандт, А. ван Дейк, П. П. Рубенс). Дальший розвиток портретного жанру пов'язаний з творчістю Ж. А. Гудона, Ф. Гойї, Ж. Л. Давіда, Ж. О. Д. Енгра, Е. Мане. В 20 ст. жанр П. розвивався суперечливо. Художники, що працюють під впливом модернізму, відходять від традиційного П. й часто зводять його до схеми. Суб'єктивно трактували свої твори П. Пікассо, А. Матісс, А. Модільяні. Прогресивні митці-реалісти капіталістич. країн творчо розвивають традиції цього жанру (Р. Гуттузо, Дж. Манцу, В. Аалтонен, Д. Дейвід-сон та ін.). У країнах соціалістичної співдружності в галузі П. виступили Ж. Кішфалуді-Штробль, К. Баба та ін. Рос. та укр. П. бере початок з часів Київ. Русі (портретні зображення на фресках київ. Софійського собору та у книжкових мініатюрах 11 ст.). Станковий П. (т. з. парсуна) утвердився в рос. мист. наприкінці 16 ст. і досяг високого розвитку у 18 ст. (Ф. Шубін, Ф. Рокотов, Д. Левицький, В. Боровиковський). Сповнені романтики П. створили О. Кіпренський, В. Тропінін, К. Брюллов. Демократизм і соціальна типізація властиві П. роботи передвижників (В. Перов, І. Крамськой, І. Рєпін, В. Сєров, М. Ге). Визначне місце посідає П. в рад. живописі (С. Малютін, М. Нестеров, І. Бродський, П. Корін, О. Герасимов), графіці (Г. Верейський, М. Жуков) і скульптурі (М. Андрєєв, В. Мухіна, Я. Ніколадзе, С. Коненков, Є. Вучетич, М. Томський, 3. Азгур). На Україні становлення портретного жанру відбувалося в 16—17 ст. Розвинувся так званий донаторський П. (зображення людей, які давали кошти на спорудження храмів, — портрети Я. Гербурта, бл. 1570, та К. Корнякта, 1603), з'явилися портретні зображення на іконах (портрети Л. Свічки на іконі "Розп'яття" та Б. Хмельницького на іконі "Покрова", обидва — кін. 17 ст.). На зх. землях України набули поширення епітафіальні зображення (надгробні портрети, що часом мали ренесансний характер,— портрет кн. К. Острозького, 80-і рр. 16 ст.). Значне піднесення П. спостерігається у 2-й пол. 17 й особливо у 18 ст. (портрети Д. Єфремовича, 1752; Парасковії Сулими, 50-і рр.; Г. Гамалії, 60-і рр.; Д. Долгорукого роботи Самуїла, 1769; Якова та Івана Шиянів, 1784). Виразні гравіровані П., часто панегіричного характеру, створили художники О. та Л. Тарасевичі, І. Ширський, Г. Левицький. У творах Л. Долинського, К. Павлова та ін. П. став цілком світським. Багато високомайстерних живописних і графічних П. створив Т. Шевченко. В жанрі П. працював також А. Мокрицький, Г. Васько, Д. Безперчий. У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. розвиток П. пов'язаний з іменами П. Мартиновича, М. Кузнецова, І. Труїла, О. Мурашка, О. Новаківського, Л. Позена, Ф. Балавенського, Б. Едуардса. Чільне місце П. посів в укр. рад. мистецтві (живописці — П. Волокидін, Ф. Кричевський, А. Петрицький, О. Шовкуненко, В. Костецький, А. Е рделі; скульптори — Г. Пивоваров, О. Олійник, Г. Кальченко; графіки — М. Жук, В. Касіян та ін.). Відомі твори в галузі П. створили живописці — М. Божій, С. Григор'єв, А. Коцка, В. Сизиков, М. Антончик, Д. Шостак, Г. Небожатко, В. Токарєв; скульптори — В. Бородай, М. Рябінін, Е. Мисько, О. Скобликов, В. Зноба та ін. Іл. див. на окремому аркуші, с. 32—33, а також до ст. Автопортрет, т. 1, с. 48—49, до статей про окремих художників. 2) У літературному творі — опис зовнішності персонажа, один із засобів створення художнього образу. Характер П. залежить від жанрових ознак твору, від творчого методу й особливостей індивідуального стилю письменника. Як правило, П. розкриває ті сторони вдачі персонажа, які автор вважає особливо важливими. Письменники-реалісти подають детальні описи зовнішності, відтворюють зміни в ній, зумовлені часом і обставинами життя (І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, І. Тургенєв, Л. Толстой). В 19 ст. поширився т. з. внутрішній, або психологічний, П., в якому розкривається сукупність рис характеру і душевних переживань. Майстрами такого портрета були Ф. Достоєвський, А. Чехов, Панас Мирний, І. Франко, В. Стефаник. Особливим жанром є літературний П. — нарис про життя і творчість визначної особи — письменника, художника, громад. діяча та ін.
Літ.: Зингер Л. С. Советская портретная живопись. М., 1968; Светлов И. Е. Советский скульптурный портрет. М., 1968; Рубан В. В. Український радянський портретний живопис. К., 1977; Русский портрет конца XIX — начала XX века. М., 1980; Белецкий П. А. Украинская портретная живопись XVII—XVIII вв. Л., 1981.
В. А. Афанасьев(образотворче мистецтво).
