Михайло Михайлович [1 (12).I 1772, с. Черкутіно, тепер Собинського р-ну Владимир, обл. — 11(23).II 1839, Петербург] — рос. правознавець і держ. діяч, граф (з 1839). Навч. у Владимиро-Суздальській, потім у Петерб. Олександро-Невській семінарії. Останню закін. 1791. Був дом. секретарем князя О. Б. Куракіна (від 1796 — ген. прокурор Росії). Займав різні держ. посади: чиновник канцелярії генерал-прокурора (з 1787), статс-секретар, керівник експедиції цив. і дух. справ неодмінної ради (з 1801), директор департаменту м-ва внутр. справ (з 1803), статс-секретар і радник Олександра / (з 1807), товариш міністра юстиції, член Комісії з укладення законів (з 1808), держ. секретар Держ. ради (з 1810), губернатор Пензен. губ. (1816—18), генерал-губернатор Сибіру (1819—21), член Держ. ради, управляючий Комісії укладення законів (з 1821), факт, керівник 2-го відділення Власної його імп. величності канцелярії, вихователь майб. імператора Олександра II (з 1826), голова деп. законів Держ. ради (з 1838). Був членом верх. крим. суду над декабристами. Осн. політ.-прав. ідеї С. викладені у «Роздумах про державний устрій імперії» (1802), «Записці про усфій судових і урядових закладів у Росії» (1803), «Вступі до Уложення державних законів» (1809), працях «Про військові поселення» (1825), «Про звільнення селян» (1826), «Порадник до пізнання законів» (вид. у 1845), «Огляд історичних свідчень про звід законів» (вид. у 1889), проектах і записках стосовно держ. реформ і перетворень у Росії та ін.
С. увійшов в історію як теоретик конст. д-ви і парламентаризму. Йому належить пріоритет у наук, обгрунтуванні необхідності прийняття «доконечного закону» (конституції) в Росії і у викладі його змісту. Найбільш радик. погляди характерні для раннього С. (1797—1806), коли він під впливом Вольтера, Д. Дідро, Ш. Л. Монтеск'є і Ж. Ж. Руссо дотримувався франц. дем. орієнтації. Договірне походження д-ви сприймав як договір щодо реалізації волі Бога. Вважав, що Росія вступає у пром. стан, якому повинна відповідати «правильна держава». У «правильній монархічній державі» повинна діяти конституція («державний закон»), що визначає фундам. основи сусп. устрою та взаємовідносин станів. Тут правлять закони, всі люди вільні й беруть участь у їх виробленні; дотримання та охорона законів забезпечуються «загальною думкою». «Законодавчий заклад» з двох палат засновується на виб. началах, і перед ним повністю відповідальна викон. влада. Система законів, «прийнятих народом», складається з «двох родів» державних законів (скороминущих та корінних, непорушних), а також двох різновидів громадян, законів (цивільних і кримінальних). Усі дії уряду відкриті, публічні. Свобода слова і друку обмежується лише у точно визначених законом рамках. Судочинство здійснюється від імені народу на виб. засадах за участю присяжних у низових ланках. Суду підлягають усі на основі рівності перед законом, у т. ч. вищі уряд, чиновники. Перехід до такого держ. устрою повинен здійснюватись поступово: «десятиріччями і віками, а не за два— три роки». Як перший крок до конст. ладу засновуються законод. сенат (його членів призначає імператор) і викон. сенат, що поділяється на дві частини — судову та управлінську. Перша з них складається з вибраних імператором осіб, рекомендованих губерніями «взірцевих громадян»; друга — з міністрів, призначених імператором на власний розсуд. Згодом (з 1807—08) С. дещо трансформував свої погляди вправо під впливом англ. конституціоналізму. Тепер д-ва для нього — це сусп. союз, утворений для забезпечення користі й безпеки підпорядкованих закону гр-н. її ідеал — «істинна монархія», що базується на «корінних» і на «скороминущих» законах та на принципі поділу влади. Остання розмежовується як по вертикалі (законодавча, виконавча, судова), так і по горизонталі: центральна, губернська, окружна (повітова), волосна. Сукупність «корінних», «доконечних» законів становить конституцію, ухвалення якої обмежує владу імператора — «єдиного законодавця, суддю та виконавця власних законів». Система представн. органів складається у С. з низки дум: власники нерухомості обирають волосні думи, які, в свою чергу, формують волосне правління та визначають депутатів дум окружних (2—5 на губернію), останні — депутатів губ. дум, а ті на 3 роки обирають депутатів Держ. думи, яка збирається щорічно у вересні для обговорення законопроектів, їх ухвалення з наст, обов'язковим представленням на затвердження імператору. Поряд з цим законопроекти розглядаються Держ. радою, частково призначеною монархом, а частково обраною за виб. законами. До її компетенції входять ще й питання війни і миру та ін. надзв. заходів, затвердження бюджету, заслуховування звітів міністрів. Уряд у підготовці законопроектів і виконанні законів повинен керуватися «народною думкою», дотримуватися гласності, свободи слова і друку. Міністри відповідальні перед Держ. радою і Держ. думою, призначаються і звітують перед ними, скріплюють своїми підписами нормат. акти загальнодерж. значення. С. був противником кріпацтва, але вважав, що звільнення селян повинно відбуватися шляхом реформ зверху, без заколотів і революцій. Права людини він поділяє на права політичні й права громадянські, які, у свою чергу, розмежовуються на: 1) свободи особисті (безпека, гарантування від можливості по-засуд. покарання або примусу); 2) свободи майнові (недоторканність власності, стягування лише податків, встановлених законом, вільне розпоряджання майном та ін.); 3) права, загальні для всіх підданих імперії; 4) права для окр. станів (на володіння населеними землями, на перехід до ін. станів тощо). За С, політ, і громадян, права мають відповідати «корінним і непорушним законам» (конституції), які охоплюють три гол. предмети прав, регулювання: 1) права держ. влади; 2) закон, що «виникав з прав державної влади»; 3) права підданих. Учення про стани та їхні права С. розвинув у теорії еліт, їхньої ролі і значення у політ.-прав, процесах. При цьому він поділяв усі 5 еліт на 2 групи — консервативну (феод, знать і духівництво) та прогресивну (інтелектуали, верхівка пром.-фін. світу, чиновництво). Під керівництвом С. було підготовлено 45 томів «Повного зібрання законів Російської імперії», 15 томів «Зведення законів Російської імперії» (діючі закони), 12 томів «Зведення військових постанов» тощо.
Тв.: Обозрение исторических сведений о своде законов. О., 1889; План гос. преобразования. Введение к Уложению гос. законов. М., 1905; Проекты и записки. М— Ленинград, 1961.
Літ.: Корф М. А. Жизнь гр. Сперанского, т. 1-2. СПб., 1861; Вагин В. Истор. сведения о деятельности гр. М. М. Сперанского в Сибири, с 1819 по 1822. т. 1—2. СПб., 1872; Романович-Славатинский А. В. Гос. деятельность графа Михаила Михайловича Сперанского. К., 1873; Довнар-Запольский М. В. Политические идеалы М. М. Сперанского. М., 1905; Середонин С. М. Граф М. М. Сперанский. Очерк гос. деятельности. СПб., 1909; Фатеев А. Н. М. М. Сперанский. X., 1910; Якуш-кин В. Сперанский и Аракчеев. М., 1916; Мироненко О. М. Права і свободи людини у рос. політ, доктринах. К, 1995.
О. М. Мироненко.
