(від дез... та інфекція) - розділ епідеміології, що вивчає і розробляє засоби й способи знищування збудників інфекційних хвороб та переносників їх. У вузькому розумінні - знищування збудників заразних хвороб у навколишньому середовищі. Розвиток Д. в Росії почався наприкінці 19 ст., коли в Одесі, Петербурзі і Москві з'явились перші дезинфекційні камери. В СРСР провідною установою в галузі Д. є Центр. н.-д. дезинфекційний ін-т. Розрізняють Д. профілактичну (запобіжну) і Д. в епідемічному вогнищі, яка в свою чергу поділяється на поточну і заключну. Профілактичну Д. провадять у громадських місцях (метро, вокзалах, дитячих установах тощо) незалежно від наявності інфекційних захворювань; поточну - багаторазово при наявності в житлі хворого або бацилоносія; заключну - одноразово, після госпіталізації, видужання або смерті хворого. Для проведення Д. використовують біол. (див. Біологічне очищення стічних вод), фіз. (спалювання сміття, кип'ятіння води, застосування дезинфекційних камер та ін.) і хім. засоби (розчин хлорного вапна, каустичної соди тощо). Існують спец. служби Д.- санітарно-епідеміологічні станції. Д. ветеринарна також буває профілактичною, поточною і заключною (перед зняттям карантину). Після мех. очищення- знезаражують хім. засобами всі тваринницькі приміщення, їхнє обладнання, предмети догляду, гній, транспортні засоби, вигули, територію навколо ферм, ізолятори, всю нагромаджену сировину тваринного походження, холодильники, м'ясокомбінати тощо.
Літ.: Цетлин В. М., Вилькович В. А. Физико-химические факторы дезинфекции. М., 1969; Вашков В. И. Средства и методы стерилизации, применяемые в медицине. М., 1973.
