Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Українська Радянська Енциклопедія arrow слове-сніг arrow СЛОВ'ЯНОЗНАВСТВО
   

СЛОВ'ЯНОЗНАВСТВО

славістика — комплекс наукових дисциплін і напрямів суспільних наук. що вивчають етногенез та інші процеси суспільного життя слов'ян. їхні історичні й культурні зв'язки між собою та з іншими народами, переважно в історичному, філологічному, історико-культурному, фольклористичному та етнографічному аспектах. У поняття "слов'янознавство" в кожній із слов'ян. країн не входить проблематика дисциплін, що стосується даної країни. С. виникло на грунті об'єктивного розуміння етнічної спорідненості і близькості слов'ян. народів і пройшло в своєму істор. розвитку значну еволюцію. Ідею слов'ян. спільності племен і народів висловлювали Кирило і Мефодій, літописець Нестор та ін. середньовічні автори, зокрема діячі Києво-Могилянської колегії (див. Київська академія) 3. Копистенський, П. Беринда, І. Гізель та ін., а також хорв. учений Ю. Крижанич і рос. учений М. В. Ломоносов, який одним з перших виступив з критикою норманської теорії і зробив спробу науково обгрунтувати ідеї слов'ян. єдності. Але як наук. дисципліна С. в основному сформувалося у 2-й пол. 18 — 1-й пол. 19 ст. Тоді ж виник і сам термін "слов'янознавство", або славістика. Осн. роль у наук. формуванні С. в той період відіграли заг. зростання нац. самосвідомості слов'ян. народів і піднесення нац.-визвольного руху і культур. розвиток пд. і зх. слов'ян. що супроводилися зростанням інтересу і симпатій до них з боку прогресивної громадськості ін. країн, а також успіхи в розвитку гуманітарних і насамперед філологічних наук. С. на початковому етапі формувалося переважно як філологічна дисципліна, що вивчала гол. чин. мови і л-ри слов'ян. народів та їхні старожитності. Одним із засновників наук. С. вважається чес. філолог і історик Й. Добровський (1753— 1829). Праці словаків П. Шафарика і Я. Коллара сприяли розвиткові інтересу до С. і в ряді ін. країн. У Польщі зародження С. пов'язане з діяльністю Я. Потоцького. С. Лінде (1771—1847), Й. Лелевеля, А. Міцкевича, у Болгарії — з появою "Історії славеноболгарської" (1762) Паїсія Хілендарського, у Сербії — з працями И. Раїча і В. Караджича, в Словенії — В. Копітара. В Росії одними з перших учених-славістів були О. X. Востоков і М. Т. Каченовський, праці яких заклали основи порівняльного вивчення слов'ян. мов і культур. Продовжувачами їхньої справи були І. М. Лобойко (1786—1861), який одним з перших 1824 почав викладати порівняльну граматику рос., польс. і старослов'ян. мов у Віденському ун-ті, уродженець Закарпаття Ю. І. Венелін та ін. Ідею єднання слов'ян. народів активно пропагували декабристи, насамперед Товариство об'єднаних слов'ян. а також Кирило-Мефодіївське товариство. Свідченням зростаючого інтересу до славістичної проблематики було відкриття в 1-й пол. 19 ст. кафедр та введення спец. курсів з С. в ряді ун-тів слов'ян. і неслов'ян. країн, зокрема в Росії — при Моск., Петерб., Казанському, Харків. ун-тах. Відкрилися кафедри С. у Парижі в Колеж де Франс (на чолі з А. Міцкевичем), у Віденському, Будапештському, Берлінському, Лейпцігському та ін. ун-тах. З'явилися спец. слов'янознавчі періодичні видання, виникли славістичні наук. т-ва. Активний розвиток С. в цей період відбувався і на Україні. Він був пов'язаний насамперед з наук. діяльністю таких учених-славістів, як О. М. Бодянський, В. І. Григорович, І. І. Срезневський, О. О. Потебня, М. О. Максимович, І. Я. Франко, М. Ф. Сумцов, М. П. Дашкевич, пізніше М. К. Грунський, І. С. Свєнціцький та ін. Диференціація наук поширилася і на С. Поступово викристалізовувалися окремі наук. напрями С.— слов'ян. мовознавство, літературознавство, фольклористика, розвивалися як самостійні наук. напрями істор., етногр. та ін. дослідження. В мовознавсті працювали рос. лінгвісти Ф. І. Буслаєв, П. Ф. Фортунатов, О. І. Соболевський, О. О. Шахматов, а також хорв. лінгвіст В. Ягич, польський —І. А. Бодуен де Куртене (обидва тривалий час працювали в Росії), чеський — Я. Гебауер, австр, і словенський — Ф. Міклошич та ін. З'явилася група вчених, які виступили переважно як фахівці з слов'ян. літературознавства: О. М. Веселовський, А. О. Степовим, М. В. Гербель, В. М. Перетц — у Росії, І. Д. Шишманов — у Болгарії, О. Брюкнер — у Польщі, Я. Влчек (1860—1930), Я. Якубець (1861—1936), Ф. Шальда (1867— 1937) — в Чехії і Словаччині, Й. Скерлич (1877—1914) — у Сербії, М. Шрепел (1862—1905) — в Хорватії та ін. Створюють узагальнюючі праці з слов'янських літератур О. М. Пипін і В. Д. Стасович — у Росії, І. Полівка — в Чехії. Вчені розгорнули істор. і етнограф. дослідження окремих слов'ян. народів і міжслов'ян. істор. і культур. зв'язків, зокрема в Росії М. С. Дринов, Ф. І. Успенський та ін., за рубежем — Л. Нідерле, А. Мейє, А. Вайян, А. Мазок та ін. Узагальнюючі праці з історії міжслов'ян. зв'язків та з історії зх. слов'ян створили Й. Й. Первольф (1841—91), М. К. Любавський та ін. Відбулася певна диференціація і в ідейно-класовій спрямованості слов'янознавчих досліджень. З критикою панславізму, слов'янофільства (див. Слов'янофіли) та інших націоналістичних теорій виступили революційні демократи В. Г. Бєлінський, О. І. Герцен, М. Г. Чернишевський, М.О.Добролюбов, Т. Г. Шевченко, І. Я. Франко та ін., у Болгарії — Д. Благоєв, у Сербії — С. Маркович, у Польщі — Ю. Мархлевський та ін. Вирішальне значення в становленні С. як науки мали твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, в яких дано наук. методологію дослідження і наук. обгрунтування осн. істор. процесів нац.-визвольної боротьби слов'ян. народів за свободу і незалежність та міжнар. зв'язків і відносин між слов'ян. країнами і народами. Велика Жовтнева соціалістична революція поклала початок новому етапові в С. В СРСР воно почало розвиватися на основ, марксистсько-ленінської методології. Ряд цінних праць з сло в'янського мовознавства створили П. М. Селищев (1886—1942), Л. А. Булаховський, М. К. Грунський, 1. С. Свєнціцький, Л. В. Щерба та ін. Важливого значення набула публікація документів з історії слов'ян. країн та їхніх взаємовідносин. Розгорталися дослідження з окремих проблем історії слов'ян. країн, зокрема з історії революц. і робітн. руху в слов'ян. країнах (М. С. Державін, В. І. Пічета, Ю. В. Готьє та ін.). Плідно працювали в СРСР зарубіжні славісти: чес. історик 3. Неєдлий, болг. вчені Г. Бокалов, X. Кабакчіев, Т. Павлов та ін. Ін-т слов'янознавства АН СРСР, що діяв 1930—34 у Ленінграді, зробив перші спроби в комплексному дослідженні слов'ян. проблематики. В роки Великої Вітчизн. війни ідеї слов'ян. солідарності відіграли важливу роль у розгромі фашизму. В серпні 1941 на Всеслов'ян. антифашист. мітингу в Москві було обрано Всеслов'ян. к-т (1947 реорганізовано на Слов'янський комітет СРСР). Перемога над нім.-фашист. загарбниками і перехід слов'ян. країн на шлях соціалістичного будівництва посилили інтерес до історії всього слов'янства і С. Важливе значення мало створення 1946—47 Ін-ту слов'янознавства (з 1968 — Ін-т слов'янознавства і балканістики АН СРСР). Було створено також відділи, кафедри та групи по дослідженню слов'ян. проблематики в ін-тах історії, літератури, мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, а також у Моск., Ленінградському, Київському, Львівському, Воронезькому, Харківському, Саратовському та ін. університетах. Вийшли перші узагальнюючі марксистські праці з історії слов'янських країн: "Історія Болгарії" (т. 1—2, 1954— 55), "Історія Польщі" (т. 1—З, 1954—58, додатковий том 1966), "Історія Чехословаччини" (т. 1—З, 1956—60), "Історія Югославії" (т. 1-—2, 1963). Видано ґрунтовні праці з давньої історії слов'янських країн Б. Д. Грекова, М. С. Державіна, М. М. Тихомирова, С. В. Юшкова, П. М. Третьякова, Б. О. Рибакова та ін. Значних успіхів досягнуто у підготовці нових кадрів славістів, особливо істориків. У 60-х рр. було створено узагальнюючі праці з історії болг., чес, словацької, польс. літератур 19—20 ст. З 60-х рр. розвивалися порівняльно-історичні та комплексні дослідження (праці Ю. В. Бромлея, В. Д. Королюка, О. С. Мильникова, Д. Л. Похилевича, Ф. П. Шевченка, В. А. Дьякова, І. С. Міллера, В. А. Жебокрицького, А. К. Мартиненка, П. С. Соханя, С. І. Сидельникова, І.І. Костюшко, Л. Б. Валєва, І. М. Мельникової, В. І. Клокова та ін.). Вийшли ґрунтовні дослідження з слов'ян. літературознавства М. П. Алексєєва, О. І. Білецького. Д. Ф. Маркова, В. І. Злиднєва, Д. С. Лихачова, М. Т. Рильського, С. В. Нікольського, Г. Д. Вервеса, Є. П. Кирилюка, І. О. Дзеверіна та ін. Розгорнулися дослідження істор. і порівняльно-істор. вивчення слов'ян. мов (В. В. Виноградов, С. П. Обнорський, Б. О. Ларін, В. І. Борковський, І. К. Білодід, С. Б. Бернштейн, О. С. Мельничук, В. М. Русанівський,

О. М. Трубачов, М. І. Толстой, Ф. П. Філін та ін.). З'явилися узагальнюючі праці і з проблем слов'ян. мистецтва (І. Ф. Белза, B. М. Лазарєв, П. Г. Богатирьов та ін.). У славістичну проблематику активно включилися економісти, філософи, правознавці та ін. фахівці сусп. наук. С. почало розвиватися як комплекс наук. напрямів усіх сусп. наук.

У соціалістичних країнах гол. увага була зосереджена на розробці важливих проблем міжслов'ян. зв'язків і зв'язків з ін. країнами. Ґрунтовні праці створили В. Георгієв, Є. Георгієв, П. Дінеков, Н. Тодоров, В. Хаджиниколов, М. Бичваров, К. Куєв, Б. Ангелов, C. Русакієв (НРБ), Б. Крефт, І. Франгеш, А. Флакер, О. Велич (СФРЮ), Б. Гавранек, К. Горалек, Й. Грозієнчик, С. Вольман (ЧССР), В. Дорошевський, Т. Лер-Сплавінський, В. Хенсель (ПНР). Значним досягненням польс. славістів стало видання багатотомного "Словника слов'янських старожитностей". В інших неслов'ян. соціалістичних країнах активно вивчаються проблеми нім.-слов'ян., угор.-слов'ян., рум.-слов'ян. та ін. зв'язків. У післявоєнний період посилився інтерес до слов'ян. проблематики і в капіталістичних країнах. Найбільша кількість славістичних центрів зосереджена в США, Великобританії, ФРН, Австрії, Франції, Канаді, Італії, Швейцарії. Певний внесок у розробку різних проблем С. зробили: Р. Оті (Великобританія), Й. Хамм (Австрія), А. Тахіаос (Греція), Р. Якобсон (США), С. Грачіотті (Італія), П. Гард, Ж. Кастелян (Франція), М. Браун, Р. Олеш (ФРН), Г. Якобсон (Швеція), X. Станк (Норвегія) та ін. Але більшість дослідників цих центрів дотримується антинаук. концепцій, фальсифікує істор. минуле і сучасне життя народів слов'ян. соціалістичних країн. Славісти СРСР та ін. соціалістичних країн своїми дослідженнями спростовують ці фальсифікації і поширюють правду про успіхи слов'ян. народів у соціалістичному будівництві і встановленні нових, соціалістичних взаємовідносин між слов'ян. країнами і народами. Важливе значення у розвитку С. мають міжнар. з'їзди славістів. Відбулося 8 з'їздів. Див. також Міжнародний комітет славістів. Славістів радянський комітет. Славістів український комітет.

Літ.: Ягич И. В. История славянской филологии. СПБ, 1910; Кравчук Р. В. З історії слов'янського мовознавства. К., 1961; Актуальные проблемы славяноведения. М., 1961; Методологические проблемы истории славистики. М., 1978; Славяноведение в дореволюционной России. Биобиблиографический словарь. М., 1979; Славяноведение и балканистика за рубежом. М., 1980; Историки-слависты СССР. Библиографический словарь-справочник. М. 1981.

П. С. Сохань.

 

Схожі за змістом слова та фрази