Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Українська Радянська Енциклопедія arrow наш-нек arrow НЕБЕСНА МЕХАНІКА
   

НЕБЕСНА МЕХАНІКА

— розділ астрономії, що вивчає рух небесних тіл під дією гравітаційного поля (див. Тяжіння), а також опору середовища, реактивних та інших сил. За допомогою методів Н. м. досліджують рух природних та штучних небесних тіл в гравітаційному полі (напр., двох тіл задача та трьох тіл задача), розробляють матем. теорії цього руху, визначають фундаментальні астр. сталі, порівнюючи теорію зі спостереженнями, та створюють астр. ефемериди. Повний розв'язок рівнянь руху одержано тільки в задачі двох тіл. Задача трьох тіл допускає точний розв'язок тільки в окремих випадках (напр., коли кожне з тіл під час руху перебуває в одній з вершин рівностороннього трикутника, що обертається навколо центру мас як одне ціле). Ще складніша задача про рух п тіл. У ній виділяється осн. рух і вивчається вплив притягання решти тіл (див. Збурення руху небесних тіл) або аналітично (використовуючи розвинення в матем. ряди), або шляхом чисельного інтегрування. Методи Н. м. застосовують також при розрахунку орбіт штучних космічних об'єктів (див. Астродинаміка). Н. м., що базується на Ньютона законі тяжіння, досить точно описує рух тіл Сонячної системи. Проте деякі явища (напр., рух перигеліїв орбіт Меркурія та ін. планет) вона пояснити не може. Ці явища знаходять своє пояснення в релятивістській Н. м., що використовує закони заг. відносності теорії.

H. м. вивчає також осьове обертання і форму небесних тіл, проблему стійкості Сонячної системи, розробляє способи обчислення елементів орбіти за спостереженням положень небесних тіл на небесній сфері. За одержаними елементами обчислюють подальший шлях небесного тіла. Результати обчислень ефемерид руху є основою астр. щорічників, які широко використовуються на практиці. В зв'язку з бурхливим розвитком космічних досліджень Н. м. набуває дедалі більшого значення. Теор. основи сучас. Н. м. заклав I. Ньютон у "Математичних початках натуральної філософії". В подальшому Ж. Л. Лагранж та П. С. Лаплас розробили ряд методів теорії збурень. У. Ж. Ж. Левер'є побудував сучас. теорію руху великих планет, яку потім розвинули в своїх працях амер. астрономи С. Ньюком та Дж. У. Хілл (1838—1914), а удосконалили амер. астрономи Д. Брауер (1902—66) і Дж. Клеменс (1906—74). Теорія руху Місяця створена в працях Ж. Л. Д'Аламбера, А. К. Клеро, Я. Ейлера і П. С. Лапласа. В СРСР розвиток Н. м. пов'язаний, зокрема, з дослідженнями О. Я. Орлова, Г. М. Дубошина (н. 1904), О. Д. Дубяго (1903—59), О. І. Казимірчак-Полонської (н. 1902), М. Д. Мойсєєва (1902—55), М. Ф. Субботіна (1893—1966) та ін.

Літ.: Субботин М. Ф. Введение в теоретическую астрономию. М., 1968; Дёмин В. Г. Судьба солнечной системы. М., 1969.

В. П. Цесевич.

 

Схожі за змістом слова та фрази