Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow Г-гон arrow ГЕТЬМАН
   

ГЕТЬМАН

(польс. hetman, від нім. Hauptmann — воєначальник, отаман, ватажок) — в Україні в 16—17 ст. ватажок козац. війська; у 17—18 ст. — правитель України та головнокомандувач козац. війська. Першими козац. Г. були В. Светольдович, П. Лянцкоронсь-кий, Є. Дашкевич (Дашкович), В. Хмельницький, Д. Вишневецький (Байда), О. Ру-жинський, І. Свирговський (Сверчовський) та ін. отамани, що очолювали укр. козацтво до його реєстрової організації. Титул Г. став офіційним після 1576, коли польс. король Стефан Баторій дав запорізькому війську «конституцію та привілеї» і вперше назвав О. Ружинського «Гетьманом Запорізьким» з наданням йому атрибутів гетьм. влади (клей-нодів). Відтоді посада Г. в Україні залежала від двох чинників: волевиявлення козаків та королів, призначення. Козац. вибір і воля короля часто не збігалися, тому за гетьм. булаву часом велася жорстока боротьба, особливо коли Річ Посполита прагнула нав'язати свого кандидата, а козаки вимагали визнання обраного ними ватажка. Оскільки в Польщі були вищі військ, посади «гетьмана великого коронного» та «гетьмана польного», в офіц. польс. документах укр. Г. здебільшого іменували «Старшим Війська Запорізького». Протягом 1576—1648 укр. гетьманами, про яких збереглися докладні відомості, були (крім уже згаданого О. Ружинського) І. Підкова, Я. Шах, С. Зборовський, І. Оришевсь-кий, С. Скалозуб, К. Косинський, С. Наливайко, Г. Лобода, М. Шаула, Т. Байбуза, С. Кішка, Г. Крутневич, П. Конашевич-Са-гайдачний, Я. Бородавка, О. Голуб, М. Жмай-ло, М. Дорошенко, Г. Чорний, І. Сулима, Т. Федорович (Трясило), Т. Орендаренко, І. Кулага-Петражицький, П. Бут (Павлюк), В. Томиленко, Я. Острянин, С. Кононович, Д. Гуня. Серед них були як керівники реєстр, козацтва, здебільшого лояльні до Польщі, так і ватажки нар. повстань. В окр. джерелах 16—17 ст. Г. називають також Л. Чорнинсь-кого, Б. Микошинського, В. Чаповицького, Ф. Полоуса, І. Куцковича, І. Косого, Г. Тис-киневича, Д. Барабаша, К. Андрієвича та деяких ін. осіб, про діяльність яких немає достатніх докум. свідчень. Нац.-визв. війна укр. народу 1648—54 започаткувала новий етап в історії гетьманства. За часів Б. Хмельницького звання Г. стає в Україні офіційним найвищим титулом і визнається усіма сусід, д-вами. Гетьманство перетворюється з військ, інституту на держ. форму організації вищої влади. За умов самоврядування України в складі Рос. імперії Г., обраний Генеральною військовою радою і затверджений рос. царем, ставав майже необмеженим правителем України. Обсяг повноважень кожного Г. визначався його спец, угодою з рос. урядом, т. з. гетьманськими статтями. Права та компетенція Г. поступово обмежувалися, однак тривалий час (особливо у 17 ст.) гетьманам вдавалося концентрувати у своїх руках політ., адм., військ., фін. та суд. владу. До компетенції Г. входило навіть затвердження духівництва на вищі церк. посади. Акти гетьм. влади (універсали) були загальнообов'язковими для виконання.

Г. особисто керував Ген. військ, радою і радою ген. старшини, очолював ген. уряд, ко-зац. військо і всю старшин, адміністрацію. Як голова суд. влади він затверджував присуди генеральних і полкових судів з найважливіших справ. Рекомендував до виборів або особисто призначав старшин, адміністрацію. Від імені козац. війська та всієї України вів дип. переговори й укладав міжнар. угоди, призначав послів та ін. дип. представників, дбав про зміцнення міжнар. становища України. Йому належало право наділяти зем. володіннями козац. верхівку, монастирі, церк. ієрархів та ін. впливових осіб. Г. фактично обирався довічно, його влада була владою військ, диктатора. Риси монарх, панування особливо виразно проступали за правління Б. Хмельницького, І. Самойлови-ча таї. Мазепи. Б. Хмельницький на певному етапі прагнув навіть до спадкового гетьманства.

Після Б. Хмельницького Г. Лівобереж. України були І. Виговський (1657—59), Ю. Хмельницький (1659—63), І. Брюховецький (1663—68), Д. Многогрішний (1668—72), 1. Самойлович (1672-87), І. Мазепа (1687-1708), І. Скоропадський (1708-22), Д. Апостол (1727-34), К. Розумовський (1750—64). Протягом 1722—23 під контролем Малоросійської колегії діяв наказний гетьман П. Полуботок. Титул Г. надавався і за межами Лівобереж. України. Зокрема, у період т. з. Руїни, фактично громадян, війни в 2-й пол. 17 ст., обиралося кілька Г. Правобереж. України, що дотримувалися здебільшого пропольс. орієнтації: П. Тетеря (1663-65), С. Опара (1665), П. Дорошенко (1665—76), М. Ханенко (супротивник П. Дорошенка у 1669—74, якого визнали гетьманом три правобереж. полки), Ю. Хмельницький (1677—81). Г. іменувався П. Іваненко (Петрик), що користувався підтримкою крим. хана і якого дехто з істориків вважає політ, авантюристом. Г. України в еміграції був наступник І. Мазепи П. Орлик (1710—42). Усього укр. історія зберегла імена бл. ста осіб, котрі іменувалися Г. Міста, в яких в різні часи перебували лівобережні Г. та гетьм. установи (Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів), називалися гетьманськими резиденціями. Форм, атрибутами гетьм. влади були корогва (прапор), бунчук, булава, пернач, гербова печатка, литаври, духові труби тощо. Гетьманство в Лівобереж. Україні остаточно скасоване 1764. Пізніше були спроби його відновлення: 1918 Г. України на короткий час став П. Скоропадський — нащадок Г. Лівобереж. України І. Скоропадського. Даниною минувшині у наш час є вживання титулу Г. деякими об'єднаннями гр-н, що вважають себе спадкоємцями традицій укр. козацтва.

Див. також Автономія України 17—18 ст., Гетьманська держава 1918.

Літ.: Яворницький Д. Історія запороз. козаків, т. 1—3. К., 1990—93; Дорошенко Д. 1. Нарис історії України. Л., 1991; Гетьмани України: істор. портрет. К., 1991; Шевчук В. Козац. д-ва. К., 1995; Полонська-Василенко Н. Історія України, т. 2. К., 1995; Грушевський М. С. Історія Ук-раїни-Руси т. 7-10. К., 1995-98.

І. Б. Усенко.

 

Схожі за змістом слова та фрази