— свічення атмосфери Землі на висотах 80—1000 км, зумовлене збудженням атм. газів електронами і протонами, що приходять з навколоземного космосу. Формування потоків цих частинок відбувається при взаємодії сонячного вітру з магнітним полем Землі і залежить від сонячної активності. Найчастіше П. с. спостерігаються в двох полярних зонах уздовж 67—70° пн. і пд. геомагнітної широти. Іноді П. с. відмічаються в середніх і навіть низьких широтах (напр., вночі проти 26.І 1938 П. с. бачили навіть на Пд. березі Криму). П. с. вражають різноманітністю, барвистістю та динамічністю форм (див. іл. на окремому аркуші, с. 256— 257). Під час П. с. атмосфера іонізується і нагрівається, що впливає на радіозв'язок і погоду. Спостереження П. с. допомагають вивчати радіаційну обстановку в околі Землі. Вперше думку про електр. природу П. с. висловив М. В. Ломоносов. Великого розвитку фізика П. с. набула в результаті комплексних досліджень за допомогою ракет і супутників Землі. У 1973 в СРСР за допомогою потужного прискорювача електронів, встановленого на борту ракети, було вперше створено штучне П. с. Такі експерименти дають змогу краще пізнати природу полярних сяйв.
Літ.: Гальперин Ю. И. Полярные сияния в магнитосфере. М., 1975; Несмя-нович А. Т. [та ін.]. Оптические эффекты в космическом эксперименте "Зарница-1". "Космические исследования на Украине", 1978, № 12; Исаев С. И. Полярные сияния. Мурманск, 1980.
М. I. Дзюбенко.
