— мова корінного населення України, а також українців, які живуть за її межами (в Австралії, Аргентині, Білорусі, Бразилії, Казахстані, Канаді, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, СІНА та ін. країнах). У. м. розмовляє понад 45 млн. чол. Разом з близькими до неї білоруською та російською мовами належить до сх. групи слов'ян, мов (індоєвроп. мовна сім'я). У. м. має понад тисячолітню історію, розвиваючись у процесі формування укр. етносу в надрах Київської Русі, на теренах Наддніпрянщини та Наддністрянщини. Вона вживалася у різних сферах сусп. і культурного життя Давньоруської д-ви, була мовою худож. л-ри, літописів, зак-ва і діловодства тощо. Істор. доля укр. народу не завжди була сприятливою як для його консолідації, так і для розвитку і становлення його мови. Негативним фактором став занепад і остаточний розпад Київ. Русі, прискорений монг.-татар. навалою. Укр. землі опинилися у складі різних держав: Великого князівства Литовського, Польського королівства, Угорщини, Молдови, згодом Великого князівства Московського. Однак і в цей період руська мова мала поважний статус. Вона функціонувала у Вел. князівстві Литовському (зак-во, судочинство, діловодство, держ. і приватне листування), її офіц. статус було закріплено у Лит. статуті 1566 (т. з. Волинському). Тривалий час У. м. велося судочинство і діловодство на землях Галичини та Волині, що були в складі Полю. д-ви. Нею було перекладено Віслицький статут 1347 короля Казимира III Великого, численні королівські та ін. док-ти (грамоти) тощо. В ряді привілеїв, наданих полю, королем укр. шляхті, ухвалах сейму підтверджувалося право вживання «руської мови» в офіц.-діловій сфері на укр. територіях. Укр. писемно-літературною мовою користувалися у той час (14—16 ст.) у Молдовському князівстві.
За часів Гетьманщини (навіть після приєднання України до Рос. держави) У. м. функціонувала у всіх сферах автономії. Однак з часом, ліквідувавши залишки гетьм. державності, рос. влада заборонними і репресивними заходами (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876 та багато інших документів) витіснила У. м. на околиці сусп. життя. Національне шкільництво, книговидання, преса певною мірою розвивалися тільки на укр. землях у складі Австро-Угор. імперії. Лише в 1-й чверті 20 ст., коли в ході Української революції постали Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка, У. м. одержала статус державної. Такою ж вона була проголошена і в пізнішому держ. утворенні — Карпатській Україні (15.III 1939). Суперечливим було ставлення до У. м. з боку рад. влади. Тільки в перші роки утворення УСРР мала місце підтримка розвою мови корін. людності республіки (т. з. українізація, «Положення про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури», затв. ВУЦВК 6.VII 1927, та ін.). Проте вона була декларативно-пропагандистською і невдовзі стала супроводжуватися жорстокими репресіями щодо національно свідомої частини укр. народу, змінилася політикою денаціоналізації. Обмежене функціонування У. м., штучне гальмування її розвитку викликали дедалі істотніше занепокоєння укр. громадськості. В жовтні 1989 ВР республіки прийняла Закон «Про мови в Українській РСР», в якому було записано, що «державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова». 1990 прийнята Державна програма розвитку У. м. та ін. нац. мов на період до 2000. Конституція України 1996 закріпила принципові положення Закону (ст. 10). Конст. утвердження державності У. м. сприяє дедалі повнішому її функціонуванню у всіх сферах суспільного життя країни.
Літ.: Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії укр. мови та хрестоматія з пам'ятників письменської старо-українщини ХІ-ХУШ вв. К., 1922; Булаховський Л. А. Питання походження укр. мови. К., 1956; Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г. Історія укр. мови. Фонетика. К., 1979; Історія укр. мови, т. 1—4. К., 1978—83; Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. Дрогобич, 1994; Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія укр. літ. мови. К., 1995; Українська мова. Енциклопедія. К., 2000.
М. П. Зяблюк.
