(від лат. — зручний, вигідний) — політика угодництва, пристосування, ухилення від різкого протистояння; конформізм, безпринципність, співробітництво з ідейним противником. Термін широко використовувався в ідейних спорах між комуністами і соціал-демократами наприкін. 19 і в 20 ст. Особливо активно застосовувався він для характеристик політики та лінії поведінки критиків марксизму-ленінізму, які ревізували догматично витлумачені теор. основи цього вчення. Представниками правого О. вважалися, зокрема, Е. Бернштейн, К. Каутський, діячі II Інтернаціоналу, рос. меншовики як відступники від революційності у бік реформізму. До лівого О. відносили троцькізм з його орієнтацією на культ глобального насилля, гіперреволюційність, «світову пролетарську революцію» та ін. різновиди т. з. лівого екстремізму. Починаючи з 70-х рр. 20 ст., разом зі зниженням гостроти протистояння між комуністами та соціал-демократами, О. як визначальна характеристика діяльності певних політ, сил та їх ідеол. орієнтацій поступово втратив своє первісне значення.
Літ.: Фостер У. 3. История трех Интернационалов. М., 1959; Очерк теории социализма. М., 1989.
В. П. Горбатенко.
|
