Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow корот-кюч arrow КРИМСЬКЕ ХАНСТВО
   

КРИМСЬКЕ ХАНСТВО

- держ. утворення 1-ї пол. 15—18 ст. Виникло після усамостійнення Кримського улусу Золотої Орди. Вперше монг.-татар. війська вдерлися на Кримський п-в 1223. Першою резиденцією татар, правителів п-ва стало м. Солхат, яке дістало у татар назву Крим [після перенесення резиденції до Бахчисарая — Ескі-Крим (тепер м. Старий Крим)]. Кримом управляв намісник золотоордин. хана. Тер. відокремлення Криму розпочалося у кін. 13 ст., під час тривалої б-би за владу в Золотій Орді. Вигідне положення п-ва, поступове збільшення татар, населення та його перехід до осілості, часткова асиміляція ін. етносів степового Криму, екон. розвиток спричиняють появу у 2-й пол. 14 ст. тенденцій до політ, сепаратизму. Як окреме держ. утворення К. х. утверджується та набуває незалежності протягом 1-ї пол. 15 ст.

Утворення ?. Х. пов'язують з діяльністю Хаджі (7—1466) — представника роду Чингізидів, емігранта у Вел. князівстві Литовському. Уведення його на ханство (інтронізація) було здійснене у м. Вільні (тепер Вільнюс, Литва) великим князем литовським Казимиром IV, що засвідчило васальну залежність К. х. від Лит. д-ви. 1454 Хаджі уклав союз з Османською імперією. Вперше додав до свого імені прізвисько Гірей (Герай), що стало родовим ім'ям його нащадків. Ханом після смерті Хаджі, перемігши у міжусобній б-бі, став його мол. син Менглі (правив 1466—1513, з перервами). Він змушений був визнати протекторат Осман. імперії і дав заручника на знак своєї вірності. В 1476—78 К. х. було династично об'єднане із Золотою Ордою, яка формально визнала султанську владу. За допомогою Осман. імперії К. х. 1502 розгромило Золоту Орду. Син Хаджі — Мухамед (правив 1513—23) — проводив політику підкорення кол. володінь Золотої Орди та переселення до Криму татар, народів Поволжя. Цю політику продовжив Девлет (правив 1551—77), намагаючись відвоювати у Моск. д-ви Казанське та Астраханське ханства. 1571 він спалив Москву. Іван Грозний змушений був виплачувати щорічну данину К. х.

Кримський хан поєднував у своїх руках вищу законод., викон. та суд. владу. За звичаєвим правом татар (чингізове торе), коріння якого сягало політ, практики Золотої Орди, на ханський трон міг претендувати старший у роду. Хан мав правити до смерті. Однак, призначаючи ханів, тур. султани з 1475 здебільшого ігнорували правові звичаї та думку населення К. х. Кожний новообраний хан давав у заручники до Осман. імперії когось із близьких родичів. Поступово у тур. володіннях (переважно на о. Родос) опинилася більшість представників роду Преїв. Ханів Стамбул призначав зазвичай саме з цих заручників. Серед привілеїв хана, визнаних Осман. імперією, були право карбувати власну монету та визначати її курс і право на поминання його імені після імені султана під час хутби (молитви за правителя у мечетях після урочистого п'ятничного богослужіння, яка була актом визнання правителя вірним ісламу). Ін. привілеєм хана було право запроваджувати і скасовувати податки на немусульм. населення. Введення хана на посаду здійснювалося тур. султаном у Стамбулі та карач-беями у К. х. Хан отримував від султана платню, що збиралася з митниць портів у Кафинському еялеті.

Кримське ханство. Бахчисарай - leksika.com.ua

Символами влади хана були шуба, шапка та шабля, вручені султаном. За умовою Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 право обрання хана повністю перейшло до кримської знаті. Його обирали карач-беї та уповноважені ногайськими васалами мірзи. Про своє обрання хан мав повідомляти рос. і тур. уряди. К. х. поділялося: на праву (східну) та ліву (західну) частини, на чолі яких були відповідно калга-султан (правий візир) та нур-ед-дін-сул-тан (лівий візир); на 4 санджаки (області) на чолі з карач-беями та на кілька десятків (кількість змінювалася) бейликів (дрібних князівств) на чолі з беями. Калга-султан і нур-ед-дін-султан були співправителями хана. Вони обов'язково належали до роду Гіреїв. Звичайно це були молодші брати правлячого хана. Калга та нур-ед-дін затверджувалися султ. указами водночас із обранням нового хана. Під час відсутності хана в Криму або після його смерті до прибуття нового хана його функції виконував калга, за відсутності калги — нур-ед-дін. Титул карач-беїв мали правителі 4 санджаків. Перелік цих родів упродовж існування К. х. змінювався. Найвідомішим родом у К. х. був ширин [перший князь ханства з резиденцією у м. Карасубазарі (тепер Білогірськ)]. Бейли-ки очолювалися головами бейських (княжих) родів. Нижче рангом стояли мірзи (спадкове дворянство) — прямі васали хана або беїв. Певною мірою адм.-тер. поділ відповідав збереженому протягом століть родовому поділу: група племен об'єднувалася під владою бейського роду. Ці роди складали 4 коліна кримських татар: ширин, барин, мансур та седжеут. Функції законод. та викон. влади поєднував диван — особлива палацова рада, що складалася з хана, представників вищої адм., духовної та судової влади, ханської канцелярії, воєначальників. Хан або карач-беї могли скликати також нараду беїв і мірз, яка була найвищим органом волевиявлення дворянства і могла вирішувати такі питання, як висловлення недовіри ханові або вихід з-під протекторату Осман, імперії. Присутність хана на цих нарадах не була обов'язковою.

Суд. відомство очолював кадіаскер, що призначався тур. султаном. Суд. округи не збігалися з адм.-тер. поділом. К. х. було поділене на суд. округи — кадилики (їх кількість змінювалася: у серед. 17 ст. їх налічувалося 24, у 1740—48), в яких діяли суди каді. Каді призначалися та змінювалися кадіаскером. Кадилики поділялися на нахіє, де судили помічники каді — наїби. Повноваження апеляц. судів мали хан, калга та нур-ед-дін. Основою судочинства було загаль-номусульм. право — шаріат, але використовувалося і звичаєве право — чингізове торе.

Кримські татари сповідували іслам за сунітським обрядом. Реліг. ієрархію очолював шейх-уль-іслам (верховний муфтій). Його призначала верх, духовна влада у Стамбулі. Нерегулярне військо К. х. складалося з ополчення особисто вільних селян, що об'єднувалися у загони під керівництвом мірз та беїв. Вони були об'єднані у відділи під керівництвом карач-беїв. На війну військо виступало у складі трьох армій: центр — під кер. хана, праве крило — калги та ліве — нур-ед-діна. Регулярне військо було представлене капи-кулу—кількатисячним відділом, утвореним на зразок яничарського корпусу Осман. імперії з військовополонених. Особиста гвардія хана (капиджі) становила окремий підрозділ, що підлягав безпосередньо ханові.

Економіка К. х. контролювалася ханом та хан-агаси (великим візирем). Ханство карбувало власні срібні монети — акче, у 18 ст. — бешлик, беяз-бешлик. Вільне ісламське населення сплачувало до держ. скарбниці тамговий податок. Після воєнних походів спец, ханські уповноважені підраховували кількість полонених та вартість здобичі, з чого сплачувався особливий податок — сауга. Прибуток давало також право на добування солі в озерах на тер. Криму, мито, держ. землі, колодязі тощо. Грош. данину сплачували ногайські орди — васали К. х. Статтею прибутку хана та вищої знаті була данина, яку сплачували Моск. д-ва та Річ Посполита. Єдиним значним портом К. х. був Гезлев (тепер — м. Євпаторія).

Владу К. х. на васальних територіях уособлювали аги, що стежили за виконанням волі хана і сплатою щоріч. данини, та фортеці з кримськими гарнізонами. Осн. обов'язками васалів К. х. була щорічна сплата данини, сплата сауги та приєднання до війська К. х. під час воєн дод. підрозділів. Такими васалами були ногайські орди, черкеські та абхазькі племена. Вони неодноразово повставали проти К. х. і навіть вели з ним тривалі війни, намагаючись утворити окр. ханства — незалежні або під протекторатом Осман. імперії. 1770 більшість ногайських васалів К. х. прийняли цар. підданство та переселилися на тер. Рос. імперії. Держ. ідеологія К. х. відбилася в апокрифічному договорі Менглі-Гірея 1 із султаном Мухаммедом II Фатіхом — пам'ятці 16—17 ст., що була поширена в історіогр. пам'ятках К. х. За цим договором султан міг призначати ханом лише представника роду Чингізидів і не міг карати Гіреїв; К. х. було недоторканним притулком для всіх, хто цього потребує; Осман. імперія мала задовольняти всі прохання хана; у хана мало бути 5 бунчуків; на кожну воєнну кампанію Висока Порта повинна була виділяти ханові 120 кисетів золота на утримання особистої ханської гвардії та 80 кисетів — на утримання нерегулярного війська і капи-кулу. К. х. провадило інтенсивну та різноманітну щодо засобів та напрямів зовн. політику. Крім дипломатії, її засобом були також грабіжницькі походи, що здебільшого не переходили у масштабні бойові дії. Наслідком таких акцій ставало плюндрування великих територій, значна кількість людських жертв та матеріальні збитки, захоплення тисяч людей у полон. Значна кількість походів відбувалася за наказами Осман. імперії.

З кін. 15 ст. починаються походи запоріз. козацтва, а з серед. 16 — Моск. д-ви на територію К. х. Моск. д-ва вирішила проблему вторгнень з території К. х., побудувавши протягом 1-ї пол. 17 ст. лінії укріплень у прикорд. районах. У кін. 17 — 1-й пол. 18 ст. лінії укріплень було споруджено також уздовж пд. кордонів Гетьманщини. Дип. кореспонденцію вели хан, калга та нур-ед-дін. Договори К. х. з ін. д-вами укладалися у письм. формі і з боку К. х. оформлялися у вигляді шертних (присяжних) грамот, що підписувалися ханом та карач-беями. Нижчими за значенням були шертні грамоти послів та розмінні шертні грамоти.

Складними були відносини К. х. з Осман. імперією. Осн. васальним обов'язком К. х. щодо неї було надання війська під час воєн. Не припинялася б-ба К. х. за незалежність, що виявлялося в ігноруванні розпоряджень Осман. імперії, проведенні самост. зовн. політики, прямій непокорі і навіть війнах із султ. військами (зокрема, у 1623-24).

Зовнішньополіт. курс К. х. щодо ін. країн пройшов певні етапи розвитку. До 1470-х рр. К. х. підтримувало союзницькі відносини з Вел. князівством Литовським, опісля до 1502 (умовно) вступило в союз з Моск. д-вою проти Золотої Орди та її спільника — Литви. Згодом стратегія, курс К. х. на встановлення зверхності у кол. волзьких володіннях Золотої Орди вступив у суперечність з інтересами Моск. д-ви, що породило тривале суперництво цих держав. Посилення Моск. д-ви зумовило курс ханства на встановлення союзу проти неї з Річчю Посполитою. Загалом осн. стратегія К. х., що дістала назву «паралельних гарантій», була спрямована на ослаблення шляхом зіткнення цих двох небезпеч. сусідів.

1648 К. х. стало першою д-вою, що вступила у військ, союз з повсталим укр. козацтвом під проводом Б. Хмельницького. Вірогідно, одним з мотивів цього стало прагнення К. х. утворити васальну укр. д-ву під своїм протекторатом, буферну за своїм значенням та спрямовану проти як Речі Посполитої, так і Моск. д-ви. Протягом 1649—54 К. х. неодноразово намагалося спрямувати війська Б. Хмельницького проти Моск.

д-ви та донського козацтва. Остаточна перемога повсталих над Річчю Посполитою суперечила стратегії К. х., тому воно йшло на укладення се-парат. угод з останньою, зокрема Зборівського договору І'649та Жванецької мирової угоди 1653. Приєднання Гетьманщини до Моск. д-ви за Переяславським договором 1654 стало осн. причиною укладення союзу К. х. з Річчю Посполитою проти цих держав. Б. Хмельницькому 1655 вдалося змусити К. х. до укладення договору про нейтралітет.

Згодом К. х. укладає договори про союз з гетьманами І. Виговським, Ю. Хмельницьким, П. Тетерею, П. Дорошенком, І. Мазепою, П. Орликом та ін. Антирос. курс у політиці К. х. залишався панівним до його окупації Рос. імперією 1771. Договори К. х. з Рос. д-вою 1668 та 1670 визнали принцип вільного волевиявлення населення центр. України («черкаських міст») — територій козац. полків — щодо обрання протектора. 1668 Осман. імперія та К. х. прийняли під спільний протекторат Правобережну Україну, де гетьманував П. Дорошенко. 1686 Осман. імперія передала під управління К. х. Правобережну Україну, отриману від Речі Посполитої за Бучацьким мирним договором 1672 та Журавненським мирним договором 1676. За Константинопольським договором 1700 Правобережжя повернено Речі Посполитій. З 1680-х рр. у регулярні зносини з К. х. вступає Запорізька Січ (першу угоду укладено 1624). Осн. змістом угод було встановлення миру, право запоріз. козацтва на заняття промислами в межах К. х. та безмитна торгівля при визнанні останнім Запоріз. Січі у рос. підданстві. 23.1 1711 укр. політ еміграція на чолі з гетьманом П. Орликом укладає військ, союз з К. х. Територія Запоріз. Січі за Прутським (1711), Константинопольським (1712), Адріанопольським (1713) мирними договорами перейшла до Осман. імперії і стала васальною територією К. х. Запоріз. Січ зберігала автономність у внутр. справах. Визнавалися недоторканність життя і власності запорожців, свобода релігії. Торгівля звільнялася від ввізного та вивізного мита, запорожці отримали дозвіл займатися промислами на тер. К. х. Запорізьке військо одержувало регулярну платню та військ, припаси і зобов'язувалося виставляти військо на вимогу хана. За Белградським і Константинопольським мирними договорами 1739 та Ніськими конвенціями 1740 тер. Запоріз. Січі перейшла до Рос. імперії. При цьому вперше на міжнар. рівні було визначено пн.-сх. кордон К. х. Повністю кордони К. х. визначені за Кючук-Кайнарджийським мирним договором 1774. Моск. д-ва ще з серед. 16 ст. намагалася завоювати К. х. (походи 1559, 1687, 1689, 1695, 1735— 38). 1771 територію К. х. зайняли цар. війська. За Кючук-Кайнарджийським мирним договором 1774 К. х. проголошено незалежною д-вою. Указом Катерини II від 8.IV 1783 К. х. ліквідоване, а його територія включена до складу Рос. імперії. Пізніше це було оформлено Ясським мирним договором 1791.

Літ.: Дубровин Н. Присоединение Крыма к России. Рескрипты, письма, реляции и донесения, т. 1—4. СПб., 1885— 90; Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Оттоман. Порты до нач. XVIII в. СПб., 1887; Львов Л. Отношения между Запорожьем и Крымом. О, 1905; Дубровсь-кий В. Україна і Крим в істор. взаєминах. Женева, 1946; Новосельский А. А. Борьба Моск. гос-ва с татарами в первой пол. XVII ст. М.-Ленинград, 1948; Санин Г. Отношения России и Украины с Крымским ханством в серед. XVII в. М, 1987; Возгрин В. Е. Истор. судьбы крымских татар. М.. 1992; Славяне и их соседи, в. 4. Осман, империя и народы Центр., Вост. и Юго-Вост. Европы и Кавказа в XV-XVIII вв. М., 1992; Маметов А. Крымские татары. Симферополь, 1992; Заруба В. Н. Укр. козац. войско в борьбе с тур.-татар, агрессией. Последняя четверть XVII в. X., 1993; Чумак В. Україна і Крим: феномен на межі Європи та Сходу. К., 1995; Челеби Э. Книга путешествий. Симферополь,, 1996.

О. В. Кресін.

 

Схожі за змістом слова та фрази