Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
Навчальна студентська література
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow кен-комен arrow КИЇВСЬКА РУСЬ
   

КИЇВСЬКА РУСЬ

Давня Русь, Давньоруська держава — східнослов'ян. д-ва 9 — 1-ї третини 13 ст. Назва «Київська Русь» уведена дослідниками, а в першоджерелах використовувалося поняття «Руська земля». К. Р. виникла на власній соціально-екон. і культур, основі у процесі політ, консолідації східнослов ян. племен в умовах пост, загрози з боку сусід, кочових племен (угорців, хозарів, чорних клобуків та ін.). Початок державотв. процесів у літописах пов'язується із заснуванням у Серед. Подніпров'ї на тер. слов'ян, племені (союзу племен) полян Києва. Навколо нього поступово формувалися, зміцнювалися і ставали більшими та міцнішими міжплеменні об'єднання на чолі з місц. князівською династією (від Кия до Аскольда і Діра), які в наук, л-рі традиційно називають Руссю і Руською землею. Ін. центром політ, консолідації на землях племені ільменських словен став Новгород. Представник новгор. знаті Олег (за легендою родич або воєначальник варязького князя Рюрика) 882 об'єднав Київ і Новгород під своєю владою, що і прийнято вважати часом утворення К. Р. як ранньофеодальної д-ви. З 9—10 ст. орне землеробство стало провідним на всій тер. сх. слов ян. Вони займалися також скотарством, мисливством, рибальством, бортництвом. Значного розвитку досягло ремесло, зокрема в-во метал, знарядь праці. Розвивалася внутр. і зовн. торгівля. На той час існувало понад 20 міст. За соціальною структурою і правовим статусом населення К. Р. поділялася на: панівну верству (великі, удільні та місц. княз і; верхівка з дружинників і княжих слуг, згодом бояри; міські багатії; купці — «гості»; вище духівництво); особисто вільну середню верству (вільні общинники — «люди»; ремісники та дрібні торговці; рядове духівництво); феодально залежне населення (смерди, рядовичі, закупи, вотчинні ремісники тощо) та невільників (холопи, челядь). Окр. групу становили ізгої. Територія К. Р. складалася поступово. За часів Олега вона простяглася від р. Рось на Півдні до Ладозького та Онезького озер на Півночі і від витоків Прип'яті на Зх. до гирла р. Оки на Сх. Ігор, Ольга та Святослав приєднали землі слов'ян, племен уличів, тиверців, в'ятичів, Саркел (Білу Вежу на Дону) та Тмуторокань (на Кубані) тощо, а Володимир Великий та Ярослав Мудрий — території волинян, дулібів, білих хорватів, ятвягів, деякі землі Прибалтики тощо. У 2-й пол. 10 — 1-й пол. 12 ст. територія К. Р. розширювалася на Пд. Зх. за рахунок витіснення та часткової асиміляції сусід, кочових племен і на Пн. шляхом поступової колонізації земель карелів, черемисів, угрів, фінів та ін. Як наслідок територія К. Р., до складу якої входили і деякі неслов'ян. народи, простяглася від Чорного м. до Фінської зат. Балтійського м. та від Закарпаття до серед, течії Волги. З 2-ї пол. 12 ст. у період феод, роздробленості почався об'єктивний процес політ, дезінтеграції та виходу окр. князівств з-під влади Києва. Монг. навала під проводом хана Батия у серед. 13 ст. призвела до втрати держ. незалежності К. Р. та її остаточ. розпаду. В політ, історії К. Р. можна виділити кілька етапів: консолідації державності, що пов'язується з князюванням Олега (882—912), Ігоря (912— 945), Ольги (945-964), Святослава (964-972) та Володимира Великого (980—1015); розвитку д-ви, що найбільше виявився за правління Ярослава Мудрого (1016, 1019—54), а також Володимира II Мономаха (1113—25) та Мстислава Великого (1125—32); поступового розпаду

Київська Русь. Мапа - leksika.com.ua

державності за номінал, збереження єдності К. Р. та зверхності вел. князя київського, коли найсильніші доцентрові тенденції спостерігалися під час княжіння у Києві Ярополка Володимировича (1132—39), Всеволода Ольговича (1139—46), Ізяслава Мстиславича (1146—54) та Ростислава Мстиславича (1158—67); занепаду Києва, який почався з розгрому міста 1169 військами владимиро-суздал. князя Андрія Боголюбського і тривав до ордин. навали; ост. етап характеризувався загостренням міжусоб. боротьби та переміщенням центру політ, життя до Галицько-Волинського князівства і Вла-димиро-Суздал. князівства. За формою держ. устрою К. Р. була ранньо-феод. імперією, що періодично набувала ознак міжкнязів. федерації або конфедерації під ко-лект. правлінням династії Рюриковичів, а часом перетворювалася на конгломерат самост. князівств, зв'язаних складними відносинами сюзеренітету-васалітету і міжкнязів. угод та форм, визнанням єдності К. Р. і першості великого князя київського.

За формою правління К. Р. була ранньофеод. монархією. Носієм вищої влади у д-ві вважався великий князь київський. У 9—10 ст. його повноваження обмежувалися керівництвом військ, походами, організацією охорони кордонів, дип. діяльністю, збиранням данини та здійсненням судочинства. Згодом він став розглядатися як верх, володар і розпорядник усієї землі д-ви, а до його функцій увійшли буд-во та охорона шляхів, забезпечення спокою в д-ві, наділення землею і призначення на вищі посади, поширення християнства. Пост, дорадчим органом була княжа рада з числа княжих мужів (верхівки дружинників, великих бояр, вищих церк. ієрархів тощо), яка пізніше стала називатися боярською думою. До структури центр, органів влади входили князів, з'їзди — снеми, на яких ухвалювалися найважливіші законод. акти, вирішувалися питання війни та миру, держ. ладу тощо. У сне-мах, крім власне князів Рюриковичів, брали участь наймогутніші бояри, вищі церк. ієрархи та ін. представники феод, верхівки. Значення княжих з'їздів стало особливо вагомим у період феод, роздробленості. Дем. елементом у системі органів влади було віче. Випадки обрання на віче князів і затвердження рядів, тобто договорів з виб. монархами, можна вважати початками вітчизн. конституціоналізму як держ.-правової практики. Місц. управління здійснювалося через племін. князів або князів-намісників з числа синів або ін. близьких родичів великого князя. На окр. територіях застосовувався десятковий лад. Прибл. з 11 ст. почав здійснюватися перехід до двірцево-вотчинної системи управління, яка поєднувала управління територіями через бояр-вотчинників і через службовців княж, двору (конюших, стольників тощо), за якими на додаток до осн. функцій закріплювалися обов'язки щодо управління окр. територіями. В державному апараті певні владні функції у центрі й на місцях мали воєводи, посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, дітські, отроки, ябедники. Княжі урядовці не діставали утримання з центру, а використовували на свої потреби частину коштів, які збиралися з місц. населення (принцип кормління).

Органом місц. самоврядування на селі була верв — спершу родова, а згодом тер. сільська громада. Члени верви мали спільну власність на землю та сільськогосп. угіддя, були зв'язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за вчинені злочини та сплату данини. Стрижнем війська були дружини великого князя та дружини його васалів. У разі необхідності організовувалися також нар. ополчення, залучалися найманці. Судочинство було невіддільне від адм. влади, а суддями були великий князь, ін. князі, посадники, волостелі або їхні помічники. Церк. люди підлягали церк. суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополити. Найважливішими правовими джерелами К. Р. вважаються звичаєве право, договори Київської Русі з Візантією 10 ст., «Руська Правда» та ін. акти князів, зак-ва (устави, уроки, уставні грамоти тощо). Істотну роль відігравали джерела церк. права, насамперед Церковні статути Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а також джерела іноземного, переважно візант., походження: Номоканони (відомі на Русі як кормчі книги), Еклога, Прохірон, «Законь соудный людьмь» тощо. Дискусійним є питання про використання у К. Р. окр. положень рим., сканд. (варязького) та іуд. (хозарського) права. Занепад К. Р. пояснюється багатьма причинами. Серед них дослідники називають: часті напади половців та ін. кочовиків (з 1061 по 1210 половці вчинили 46 набігів на К. Р.); монг. навалу; княжі чвари та міжусобиці; ворожі дії владимиро-суздал. князів; неспроможність замирення з Польщею, Угорщиною і Литвою; слабкість держ. устрою, брак ідеї укр. корони; денаціоналізацію та деідеологізацію правлячої верстви, немічність боярства, духівництва і міщанства, брак патріотизму і войовничий темперамент русів; «демократичний хаос»; несприятливе геогр. розташування (відсутність захищених природ, кордонів), надзвичайну родючість земель, що притягувала завойовників, тощо.

Досвід К. Р. є важливою складовою загальнолюдської, світової спадщини.

Див. також Київської Русі правова і політична думка.

Літ.: Греков Б. Д. Київ. Русь. К., 1951; Чубатий М. Д. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'ян. націй. Н.-И.-Париж, 1964; Рыбаков Б. А. Киев. Русь и рус. княжества XII—XIII вв. M., 1982; Хачатуров Р. Л. Становление права: (На материалах Киев. Руси). Тбилиси, 1988; Грушевський М. С. Нарис історії Київ, землі від смерті Ярослава до кін. XIV ст. К, 1991; Його ж. Історія України-Руси, т. 1-3. К, 1991-93; Юшков С. В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київ. Русі. К., 1992; Іванченко Р. П. Київ. Русь — початки Укр. д-ви. К., 1995; Толочко П. П. Київ. Русь. К., 1996.

О. М. Мироненко, І. Б. Усенко.

 

Схожі за змістом слова та фрази