Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
Навчальна студентська література
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow рот-рят arrow РУСЬКА ПРАВДА
   

РУСЬКА ПРАВДА

— систематиз. збірник норм давньоруського права, осн. істор. джерело для вивчення сусп. ладу та держ.-прав, інститутів Київської Русі. Відомо понад 100 списків «Р. П.», що містяться у літописах, кормчих книгах, «Мірилі праведному» та деяких ін. рукописних джерелах 13—18 ст. Вважається, що первіс. текст «Р. П.» — Найдавнішу правду (див. «Правда Ярослава») склав Ярослав Мудрий шляхом кодифікації норм давнього звичаєвого права («Закону руського»), поточного князів, зак-ва і тогочасних суд. прецедентів. Згодом цей текст уточнювали і доповнювали сини Ярослава Мудрого (див. «Правда Ярославичів»), Володимир II Мономах і, ймовірно, його син Мстислав Володимирович. У період феод, роздробленості, коли для потреб князівств, що вийшли з-під влади Києва, було створено низку нових списків «Р. П.», її текст змінювався і доповнювався місц. переписувачами.

Проблемним є питання про класифікацію списків пам'ятки. Першу таку спробу здійснив Е. С. Тобін, який поділив їх на Коротку і Поширену редакції. Згодом було запропоновано два варіанти поділу їх на чотири редакції, або сім'ї (М. В. Калачов і В. І. Сергеєвич), класифікацію на розряди, групи і види (В. П. Любимов), поділ на три редакції (М. М. Тихомиров), а також на п'ять, пізніше — на шість редакцій (С. В. Юшков). Тепер найбільш уживаним є поділ усіх списків на Коротку, Поширену (Розширену, Простору) і Скорочену редакції.

Кожна редакція відбиває певний етап сусп.-політ. розвитку Київ. Русі. Коротка редакція, на думку дослідників, склалася в 11 ст., хоча дійшла до нас тільки у двох списках серед. 15 ст. (т. з. Академічному і Археографічному) та в кількох рукописах 18—19 ст. Включає Правду Ярослава, Правду Ярославичів та дві статті, відомі як «Покон вірний» (див. Покон) і «Урок мостникам». До Поширеної редакції, укладення якої датують 12 — поч. 13 ст., належить переважна більшість відомих списків «Р. П.», найстарішими з яких є Синодальний (1282) і Троїцький 1-й (2-а пол. 14 ст.). Вона складається з двох частин: «Суду Ярослава Володимирови ча» та «Статуту Володимира Мономаха», щодо часу і обставин виникнення яких тривають наук, дискусії. Виникнення Скороч. редакції більшість дослідників пов'язує з вилученням з тексту Поширеної редакції «Р. П.» застарілих норм, що втратили своє значення. Водночас існує думка про самостійне, навіть більш раннє, ніж Поширеної редакції, походження Скороч. редакції (М. М. Тихомиров та ін.). Ця редакція представлена лише двома списками — т. з. списком Оболенського І (2-а пол. 17 ст.) і Толстовським IV (серед. 17 ст.). Текст у всіх списках пам'ятки — суцільний, (неструктурований). Дослідники запропонували умовний поділ Короткої редакції на 43 статті, Поширеної — на 121 або 142 статті (залежно від списку) і Скороч. редакції — на 52

Руська Правда - збірник норм давньоруського права - leksika.com.ua

статті. Існують відмінності між окр. списками однієї редакції в послідовності розміщення статей та їх формулюванні. У часи, коли створювалася «Р. П.», ще не розрізнялися окр. галузі права, але, виходячи із сучас. критеріїв, тепер виокремлюють низку норм крим. права, цив. права (права власності, зобов'язального права, спадкового права), процесуальні норми (без поділу на цив. і крим. процес) тощо. Дослідники здебільшого не вбачають певної лог. системи у викладі цих норм, за винятком М. О. Максимейка, який виділяв у «Р. П.» 5 частин аналогічно системі Корпус юріс цивіліс і більш пізньому Статуту Великого князівства Литовського. Історія дослідження «Р. П.» розпочалася 1738, коли В. М. Татищев відкрив цю пам'ятку (Коротку редакцію). Першим її публікатором став 1767 А. Л. Шлецер. Згодом В. В. Крестинін опублікував 1788 один зі списків Поширеної редакції, а І. М. Болтін 1792 здійснив комплексну публікацію всіх відомих на той час текстів. М. М. Карамзін відкрив кілька нових її списків. Перше юрид. дослідження пам'ятки традиційно пов'язують з монографією «Найдавніше руське право» І. Д. Еверса (1835). Ряд праць присвятив історії тексту «Р. П.» Е. С. Тобін. «Р. П.» посідала помітне місце в наук, пошуках перших вітчизн. професорів-юристів К. А. Неволіна, М. Д. Іваниева та М. Л. Дювернуа. Узагальнююче значення мата праця «Попередні юридичні відомості дія повного пояснення "Руської Правди"» М. В. Калачова (1846). В ній, зокрема, вперше обгрунтовано самостійність Скороч. редакції <-Р. П.». У 2-й пол. 19 ст. нові підходи до проблеми заклали дослідження В. Й. Клю-чевського, В. М. Лешкова, В. І. Сергеевича, М. О. Дьяконова, а П. М. Мрочек-Дроздов-ськиіі підготував докт. дис. «Дослідження про "Руську Правду"» (1886), до якої додав тлумач, словник маловідомих понять, уживаних у «Р. П.». Згодом побачило світ 4-томне дослідження нім. вченого Л. Гетца, присвячене «Р. П.» (1910-13), яке викликало численні іі досить суперечливі відгуки у вітчизн. пресі. 1914 М. О. Максимейко опублікував локт. дисертацію, започаткувавши нею новий (у дусі західноруського права школи) погляд на •Р. П.» як на прав, пам'ятку, органічно пов'язану насамперед з західноруським (українським), а не східноруським (московським) правом.

У порев. час укр. правознавці взяли згадану тезу-за відправний пункт для своїх наук, пошуків. Принципова позиція Комісії для виучування історії західноруського і українського права ВУАН полягала в тому, що історія держ.-прав, інститутів Київ. Русі загалом достатньо вивчена і слід насамперед знайти їх зв'язок з наступною укр. історією. Під таким кутом зору були підготовлені нові розвідки М. О. Максимейка, академ. праці С. Г. Бори-сенка та ін. їхніми ідейними однодумцями згодом стали вчені укр. діаспори Р. М. Лащенко, М. Д. Чубатий, С. П. Шелухін, А. І. Яковлівта ін. В рад. історіографії проблемам «Р. П.» присвячено фундам. праці Б. Д. Трекова, О. О. Зиміна, М. Б. Свердлова, П. П. Толочка, М. М. Тихомирова, Л. В. Черепніна, Р. Л. Ха-чатурова, С. В. Юшкова та ін. Для кожного етапу наук, пошуків характерні свої пріоритети і методол. підходи, а висновки перших дослідників з часом уточнювалися чи навіть визнавалися помилковими їх наступниками. Так, першим працям були притаманні підвищена увага до порівн. аналізу різних списків пам'ятки, глибоке вивчення її тексту з метою з'ясування юрид. змісту вживаних термінів і понять, а також період, намагання встановити спорідненість «Р. П.» з джерелами європ. права. В центрі дискусій, які певною мірою продовжуються і тепер, були питання про офіц. чи приватний характер зводу, його світське чи реліг. походження, місце створення пам'ятки тощо. Згодом «Р. П.» стала розглядатися у ширшому контексті, в ній почали шукати положення, які б свідчили про характер сусп.-екон. процесів, що відбувалися у Давній Русі, а також про її вплив на дальший розвиток держ.-прав, інститутів. У рад. добу особливо наголошувалося на закріпленні в «Р. П.» феод, експлуатації населення та юрид. нерівноправності учасників сусп. відносин. Це не заважало підкреслювати в окр. працях гуманний характер багатьох норм «Р. П.», відзначати її переваги порівняно з європ. варварськими правдами тощо. В наш час «Р. П.» переважно розглядається як офіц. джерело світського характеру, кодекс феод, права, що від імені княжої влади забезпечував прав, захист життя, тілесної недоторканності, честі, майнових та ін. інтересів панівних верств сусп-ва, а також обмежений захист ін. верств населення. Вона відбила становлення феод, відносин на Русі: розвиток товар, г-ва, поглиблення соціальної диференціації сусп-ва і посилення феод, залежності сільс. населення (смердів, холопів, закупів). З часом статті «Р. П.» про кровну помсту і таліон поступово втрачали свою чинність, але зберігалася кругова порука та деякі ін. пережитки первіс. ладу.

Домінує погляд про київ, походження пам'ятки, хоча чимало прихильників має і «новгородська версія». Встановлено, що «Р. П.» базувалася на суто вітчизн. прав, джерелах; питання ж про вплив на неї нім., візант. та болг. права залишається дискусійним. Після занепаду Київ. Русі «Р. П.» продовжувала діяти в Галицько-Волинському князівстві й Великому князівстві Литовському, а також у Новгородській республіці, Московському великому князівстві (до 1497) та на ін. колишніх давньорус. землях. Дослідники виявляють зв'язок між нормами «Р. П.» і Литовського статуту, обговорюють питання про їх вплив на рос. Соборне Уложення 1649.

Вид.: Правда Русская, т. 1—3. М.—Ленинград, 1940—63; Антологія укр. юрид. думки, т. 2. Історія д-ви і права України: Руська Правда. К., 2002.

Літ.: Леонтович Ф. Рус. Правда и Лит. Статут. К., 1864; Максимейко Н. А. Опыт крит. исследования Рус. правды. X., 1914; Шелухін С. П. До вивчення «Руської Правди».

В кн.: Наук, ювілейний зб. Укр. ун-ту в Празі, присвячений Т. Г. Масарикові, ч. 2. Прага, 1930; Юшков С. В. Руська Правда. Тексти на основі семи списків та п'яти редакцій. К., 1935; Тихомиров М. Н. Исследование о Рус. Правде. Происхождение текстов. М.—Ленинград, 1941; Юшков С. В. Рус. Правда. Происхождение, источники, ее значение. М., 1950; Тихомиров М. Н. Пособие для изучения Рус. Правды. М., 1953; Рос. зак-во Х-ХХ вв., т. 1. М., 1984; Свердлов М. Б. От Закона Русского к Рус. Правде. М., 1988; Хачатуров Р. Л. Становление права: (На мат-лах Киев. Руси). Тбилиси, 1988; Свердлов М. Б. Рус. Правда. СПб., 1992; Білецький Л. Рус. Правда й історія її тексту. Вінніпег, 1993; Толоч-ко П. П. Київ. Русь. К., 1996.

І. Б. Усенко.

 

Схожі за змістом слова та фрази