Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow А-акт arrow АВСТРО-УГОРЩИНА
   

АВСТРО-УГОРЩИНА

(Osterreich-Ungarn; офіційно з 14.XI 1868 — Osterreichisch-Ungarische Monarchie — Австро-Угорська монархія) — дуалістична (двоєдина) держава, що існувала впродовж 1867—1918. Була другою за територією і третьою за населенням д-вою Європи: 676545 км2, бл. 50,5 млн. чол. (1908). Виникла в результаті перетворення монархії австр. Габсбургів на основі компромісної угоди 1867 між австр. і угорськими правлячими колами. Союз цих сил Габсбурги прагнули використати для придушення нац.-визв. і дем. руху в імперії. Кордон між двома частинами А.-У. проходив по р. Лейті (звідси назва Австрії — Ціслейтанія, Угорщини — Транслейтанія). До складу Ціслейтанії входили власне австр. землі, Чехія (Богемія), Моравія, Силезія, Гарц (Гориця), Далмація, Галичина, Буковина, Крайна, Істрія, Трієст. Транслейтанія включала власне угор. землі, Трансільванію, Хорватію, Славонію, Банат, Словаччину, Карпат. Україну (сучасну Закарп. обл. України), порт Фідме (Рієка). За формою правління А.-У. була монархією, спадковою по чол. і жін. лінії габсбурзько-лотаринзької династії, обмеженою на підставі конституції від 20.X 1860, дуалістичною на основі закону (угоди з Угорщиною) від 21.XIІ 1867. Складалася з двох рівноправних частин: Австр. імперії та Угор. королівства, об'єднаних владою одного монарха. У кожній частині монархії існували окремі вищі законод. установи (парламенти) та кабінети міністрів. У віданні монархії були іноз. та військ, справи, а також управління Боснією і Герцеговиною, якими керували загальноімп. міністри, призначувані монархом. Загальнодерж. законодавчу владу здійснювали Делегації парламентів Австрії та Угорщини (по 60 депутатів від кожного), які почергово засідали у Відні та Будапешті.

В Австрії викон. влада належала імператору (цісару), який керував через призначуваних ним міністрів. Законодавчу здійснював рейхсрат, що складався з палати панів, яких призначав монарх, і палати депутатів. У палаті панів (251 чол.) було 16 членів імперат. родини, 64 спадкових члени від вищого дворянства, 18 архієпископів та єпископів, 153 пожиттєвих члени. Члени палати депутатів (425 чол.) обиралися від 4, а з 1896 — від 5 курій: великих землевласників, міст, торг, палат, сільс. округів і курії «загального голосування». У перших трьох вибори були прямими, в сільській — двоступеневими, в 5-й курії, крім великих міст і Нижньої Австрії, — теж двоступеневими. В січні 1907 було запроваджене заг. виборче право для чоловіків, які досягли 24 років. В Угорщині викон. влада належала королю (він же — австр. імператор), який керував через місц. кабінет міністрів. Законод. владу здійснював сейм у складі двох палат. Верхня — палата магнатів (403 чол.) — складалася з 16 принців королів, дому, 55 представників духівництва, 237 спадкових членів від вищого дворянства, 73 пожиттєвих членів (призначалися королем за пропозицією парламенту), 19 членів за посадою і З від хорвато-славонського сейму. Палата депутатів (нижня) обиралася населенням на 5 років і складалася з 413 членів і 40 делегатів від хорвато-славонського сейму. Для активного виб. права вимагався майновий ценз. Хорватія і Славонія мали окр. сейм з 90 членів, який обирався на 5 років. Місц. управління здійснювали виб. органи міст і сільс. громад, урядові чиновники. Власне Угорщина і Трансільванія поділялися на 63 комітати, Хорватія і Славонія — на 8 комі-татів. Кожен комітат поділявся на округи. Крим, і цив. судочинство проводили суди першої інстанції — 76 колегіальних комітетських судів і 458 окружних одноосібних судців. Діяли 12 королів, апеляц. судів, вищі касац. суди в Будапешті та Загребі. В кінці 19 ст. в А.-У. було проведено ряд реформ, що сприяли розвиткові капіталізму. Цей процес, однак, гальмувала наявність значних феод, пережитків. Величезні зем. масиви належали дворян, верхівці та церкві. Економіка перебувала в значній залежності від іноз. (нім., франц., англ., амер.) капіталу. При цьому імп. влада штучно гальмувала індустр. розвиток окраїнних земель, використовуючи їх як аграрно-сировинний придаток метрополії. Прагнучи зберегти клаптикову імперію, Габсбурги розпалювали суперечності між народами, які входили до її складу, давали певні пільги панівним верствам окр. нац. меншин. Українці ж, які в 1910 становили 8 % населення А.-У., були позбавлені багатьох політ, прав. Так, в укр. частині Галичини австрійський уряд передав управління Галицьким сеймом польській верхівці. 1868 угор. сейм закріпив панування угорців у Карпат. Україні, оголосивши все населення краю єдиною угор. нацією. Нац. мова і культура на українських землях зазнавали переслідувань. Офіц. мовою в Галичині була польс, на Буковині — нім., в Карпат. Україні — угорська. Переважна більшість укр. населення залишалася неписьменною. У галузі зовн. політики А.-У. дедалі більше підпадала під вплив Німеччини. 1879 було укладено австро-німецький союз, спрямований насамперед проти Росії та Франції, а 1882 — союз А.-У., Німеччини та Італії. 1908 А.-У. анексувала Боснію і Герцеговину. Під час 1-ї світ, війни вона виступала в союзі з Німеччиною (т. з. Четверний союз). 1918 в умовах поразки австро-нім. блоку у війні в А.-У. перемогла бурж.-дем. революція. Монархію Габсбургів було повалено. На тер. колишньої А.-У. виникли незалежні д-ви: Австрія, Угорщина, Чехословаччина; частина земель увійшла до Югославії, Румунії, Польщі. Карпат. Україна опинилася у складі Чехословаччини, Буковина — Румунії, Зх. Україна — Польщі.

Літ.: Собр. конст. актов, в. 2. Конституции: Австрии, Австро-Венгрии, Венгрии, Англии, Соединенных Штатов. М., 1905; Лозинський М. Автономія країн в австр. конституції. Л., 1912; Лозинський М. Утворення укр. коронного краю в Австрії. Л., 1915; Кульчицький B.C. Утворення коронного краю Галичини в складі Австрії. «Проблеми правознавства», 1969, в. 13; Верига В. Укр. землі під Австрією. В кн.: Верига В. Нариси з історії України (кін. XVIII - поч. XX ст.). Л., 1996.

 

Схожі за змістом слова та фрази