Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow І arrow ІНТЕРВЕНЦІЯ
   

ІНТЕРВЕНЦІЯ

(пізньолат. interventio - втручання) — насильницький замах однієї або кількох держав на суверенні права ін. д-ви, що притаманні їй як суб'єктові міжнародного права; ототожнюється також із втручанням у внутрішню компетенцію держав. Сучасне міжнар. право забороняє усі види і вияви І., розглядаючи її як агресію. Жодна д-ва або група держав не мають права прямо чи непрямо втручатися з будь-яких міркувань у внутр. або зовн. справи ін. д-ви. Принцип невтручання забороняє не тільки застосування збройної сили, а й будь-яку ін. форму втручання чи загрозу проти юрид. персональності д-ви або проти її політ., екон. та культурних засад.

Міжнародний суд ООН у справі «Соrfu Channel Case» (1949) рішуче висловився проти будь-якого визнання права на І., хоч і не в контексті громадянської війни. «Суд, — зазначається в рішенні, — може розглядати визнання права на інтервенцію тільки як такий вияв політики сили, який у минулому призводив до найсерйозніших зловживань, і такий, що не може мати місця у міжнародному праві, незважаючи на будь-які хиби у міжнародній організації... Між незалежними державами повага до територіального суверенітету є невід'ємною засадою міжнародних відносин».

Під час громадян, війни або збройного конфлікту неміжнародного характеру допускається надання гуманіт. допомоги з боку ООН усім учасникам конфлікту. Крім того, окр. д-ви мають право надавати допомогу, включаючи воєнну, законному урядові ін. д-ви, який веде на своїй тер. збройну боротьбу проти повстанців (збройної опозиції). Водночас повстанці не мають права на воєнну підтримку з боку іноз. д-ви; зокрема, про це свідчить рішення Міжнар. суду ООН у справі «Nicaragua versus USA» (1984), в якому говориться: «Важко уявити, що залишилося б у міжнародному пр аві від принципу невтручання, якби втручання, дозволене на прохання уряду, було б також дозволене на запит опозиції». Ця заборона, проте, не стосується надання повсталій стороні з боку окр. держав гуманіт. допомоги цив. населенню, яке потерпає від воєн, дій, і уряд такої д-ви не повинен перешкоджати цьому. Міжнар. право забороняє втручання у внутр. справи держав, включаючи І., і з боку міжнар. організацій, що діють на підставі як універсальних, так і регіон, угод. Згідно з п. 7 ст. 2 Статуту ООН останній «ні в якій мірі не дає Організації Об'єднаних Націй права на втручання у справи, що, по суті, входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від членів Організації Об'єднаних Націй подавати такі справи на вирішення у порядку цього Статуту». А згідно з п. 1 ст. 52 Статуту існування регіон, угод або органів для розв'язання питань, що стосуються підтримання міжнар. миру і безпеки, зумовлюється їх сумісністю із цілями та принципами ООН, до яких належить і заборона І. Проте згідно з п. 7 ст. 2 Статуту ООН принцип невтручання у внутр. справи держав не зачіпає застосування примус, заходів ООН на підставі глави VII Статуту, яка передбачає відповідні дії Ради Безпеки ООН у відношенні загрози мирові, порушень миру та актів агресії, включаючи залучення до цих дій відповідних регіон, міжнар. організацій. Визнання протиправності І. не розв'язало всіх питань, пов'язаних із точним розумінням цього поняття у сучас. міжнар. праві. За умов протистояння двох наддержав — США та СРСР — у період «холодної війни», що тривала упродовж майже всієї 2-ї половини 20 ст., принцип заборони І. неодноразово порушувався, насамперед з боку цих держав. Такий стан міжнар. відносин не міг не живити традиц. скептичне ставлення у світі як до ефективності заборони І. у міжнар. праві, так і до можливості вироблення її загальновизнаного поняття, і це давало чимало приводів для виправдовування виявів І. у взаємовідносинах держав. Зокрема, все ще існує погляд, згідно з яким визнання чи невизнання І. як втручання у справи суверен, д-ви залежить від цілей І. та обставин, за яких вона мала місце. Тому не можна у заг. поняттях дійти висновку, визнається чи заперечується І. у міжнар. праві. Вона може відрізнятися як стосовно своїх методів і ступеня інтенсивності, так і стосовно своєї цілі — гуманіт., політ., правозабезпечувальної, захисної тощо. Згідно з таким поглядом на І. зазначені характеристики можуть за певних обставин слугувати законною підставою для застосування сили, зокрема: при порушенні прав меншин і прав людини взагалі та захисті власних гр-н на тер. ін. д-ви (ототожнюється з поняттям т. з. гуманітарної інтервенції); при протистоянні тоталітар. режимові або подібним йому політ, режимам; при здійсненні права на самооборону тощо (Ж. Верзійль). Завершення «холодної війни» не тільки не зняло численних різночитань принципу заборони І., а й додало до цієї проблеми нові аспекти внаслідок дій окр. держав, передусім США. Ця д-ва в деяких ситуаціях, пов'язаних із необхідністю відновлення порушеного миру, намагалася діяти без належного правового узгодження з Радою Безпеки, як передбачено Статутом ООН (війна у регіоні Перської затоки, на тер. кол. Югославії тощо). Стосовно кризової ситуації в Косово країни НАТО на чолі із США, нехтуючи основоположними принципами Статуту ООН, також намагалися виправдати бомбардування сучас. Югославії необхідністю захисту там прав албанської меншини, що були порушені югосл. урядом. Найгострішим питанням, навколо якого не вщухає дискусія, є визначення І. з погляду міжнар. права. З одного боку, існує опір концепції, згідно з якою в ім'я незалежності д-ва може вимагати абс. юрисдикції на своїй власній території. Напр., поважання прав іноземців, що становить один із значних інтересів міжнар. права, передбачає відповідні обмеження внутр. суверенітету д-ви. Це стосується і будь-якого внутр. акту д-ви, який набуває міжнар. значення, якщо до сфери його дії включено права іноз. держав. Але, з ін. боку, незалежність передбачає свободу дії д-ви у її поведінці щодо міжнар. справ, звичайно, в межах контексту права. При цьому, природно, дискреційні дії держав ніколи не можуть набути абс. характеру: вони, як правило, виявляють схильність до того, щоб і в найгостріших ситуаціях залишатися у межах визначених зразків дип. поведінки, і намагаються виправдати свої дії посиланнями на норми міжнар. права. Дискусії з цього приводу в ООН та доктрини міжнар. права виявили два погляди на зміст І. Один з них визнає І. тим, що вона завжди означала у традиційному міжнар. праві, а саме: «В цілому І. є технічним терміном додаткового значення. У розумінні дії він означає диктаторське втручання, рівноцінне запереченню незалежності держави, і припускає безапеляційну вимогу позитивної поведінки або утримання вщ неї — вимогу, яка, якщо не виконується, містить загрозу примусу у певній формі або звернення до нього» (Г. Ла-утерпахт). Ін. погляд передбачає, що І. не повинна тлумачитися у вузькотех. розумінні, а має більше означати втручання у будь-якій формі. Такий підхід випливає з дискусії, що точилася на Конференції у Сан-Франциско 1945 щодо проекту п. 7 ст. 2 Статуту ООН. Ця дискусія виявила очевидний намір зробити принцип заборони І. таким, який повинен застосовуватися до всіх органів ООН. Результатом дискусії стало визнання того факту, що вузьке тлумачення даного принципу цілком позбавило б п. 7 ст. 2 Статуту ООН його значення як всеосяжної заборони на втручання Організації у внутр. компетенцію держав. Виходячи з цього, відмова від примус, дії виключила б з обмеження лише таку дію ООН, яка може бути охарактеризована як І. згідно з її традиц. визначенням (Л. Преус).

Органи ООН, однак, ніколи не віддавали переваги жодному з цих поглядів. Двоїстість результатів, що випливала з погляду про дозвільний характер дій ООН, могла призводити лише до обмежувального визначення І. або обмежувального тлумачення фрази у п. 7 ст. 2 Статуту ООН «по суті входять у внутрішню компетенцію». Тільки в одному пункті практика ООН переконлива, а саме в тому, що факт включення питання до порядку денного з метою його обговорення ще не становить І. В принципі те саме можна сказати й про дискусію: тільки після її проведення компет. орган ООН може ухвалювати рішення. Але в реальному житті надзвичайно складно або й неможливо не допустити дискусії із визначенням дії д-ви як І. на цій поперед, стадії обговорення. Крім того, виникає запитання, чи можуть такі заходи, як створення комісії розслідування або надання рекомендацій сторонам, вжиті поза зазначеною дискусією, розглядатися як І. без урахування ступеня міжнар. інтересу. Вважається, однак, що відмінність може бути встановлено між рекомендацією заг. характеру, яка адресується усім членам ООН, та рекомендацією, наданою окр. д-ві (Л. Гудрич, Є. Хамб-ро, П. Шимонс).

У сучас. практиці ООН дедалі частіше вдається до ліберального тлумачення питань надання органам ООН певних повноважень, які стосуються внутр. компетенції держав або зачіпають її. Вона ілюструє посягання цих органів на традиц. концепції внутр. компетенції як виконання їх статутних обов'язків шляхом обмеження дії п. 7 ст. 2 Статуту ООН. Цей процес значно посилився після завершення «холодної війни» та змін геопо-літ. характеру, що відбулися у міжнар. системі після розпаду СРСР. Отже, попри всі незгоди щодо визначення точного змісту заборони І., ця заборона є імперативним принципом міжнар. права, який зобов'язує усіх учасників міжнар. відносин за всіх обставин поважати суверенні права д-ви. Водночас процес розширення повноважень органів ООН, що є наслідком її широкомасштабної законотв. діяльності і створення в її межах нових механізмів та процедур, дедалі більше стосується і традиц. сфери внутр. компетенції держав. У результаті органи ООН переймають на себе контроль за здійсненням д-вами своїх прав згідно з п. 7 ст. 2 Статуту ООН, звужуючи таким чином поняття І.

Літ.: Preuss L. Article 2, Paragraph 7 of the Charter of the United Nations and Matters of Domestic Jurisdiction. В кн.: Preuss L. Recueil de cours, v. 74-1. Paris, 1949; O'Con-nel D. P. International Law, v. 1. London - N. Y., 1965; Verzijl J. H. International Law in Historical Perspective, v. 1. Leiden, 1968; Goodrich L. M., Hambro E., Simons A. P. Charter of the United Nations. Commentary and Documents. N. Y. — London, 1969; Лукашук И. И. Междунар. право. Общая часть. М., 1996; Неліп М. І., Мережко О. О. Силовий захист прав людини: Питання легітимності в сучас. міжнар. праві. К., 1998.

В. Н. Денисов.

 

Схожі за змістом слова та фрази