Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow тог-тяж arrow ТУРІВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
   

ТУРІВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Турово-Пінське князівство — феод, князівство, що існувало у складі Київської Русі з 9 ст. Займало землі в долині р. Прип'яті, сягаючи Зх. Побужжя, а на Сх. — річок Мозиря, Дніпра і Березини, на Пд. Зх. і Пд. межуючи з Волинським князівством і Київським князівством, та на Пн., у верхів'ях річок Німану і Птичі, межуючи з Полоцьким князівством. У 1042— 87 та 1098—1117 у складі Т. к. була також Волинь. У різні роки до Т. к. входили такі удільні князівства: Турівське, Пінське, Клечеське, Слуцьке, Копильське, Дубровицьке, Янівське і Несвізьке. Т. к. виникло як самост. князівство на землях дреговичів і на поч. 10 ст. було приєднане до Києва князем Олегом. Першим турів, князем із династії Рюриковичів був Свято-полк Володимирович, що тримав Т. к. ще за життя батька, Володимира Великого, у 990— 1013. Потім певний час Т. к. належало до вотчини київ, князів і управлялося призначуваними з Києва посадниками. 1042 турів, стіл посів Ізяслав Ярославич (1042—52), син Ярослава Мудрого. Після нього турів, князями були його сини Ярополк Ізяславич (1078— 86) і Святополк Ізяславич (1088—93), а далі — їхні сини В'ячеслав Ярополчич (1093—1110) і Брячислав Святополчич (1110—23).

Турів, князі належали до найстаршої гілки Ярославичів і мали більші права на київ, стіл порівняно з іншими. Так, великими князями київськими були: Святополк Володимирович (1015—19), Ізяслав Ярославич (1054— 78) і Святополк Ізяславич (1093—1113). Т. к. розташовувалося на важливому вод. шляху, що з'єднував Київ. Русь з Польщею та Литвою. Завдяки цьому Турів упродовж 10 — 1-й пол. 12 ст. став найбагатшим містом Зх. Русі та одним з найбільших у Сх. Європі взагалі. Саме через це у 1123 Володимир II Мономах відібрав князівство у Брячислава Святополчича і передав своєму сину В'ячеславу Володимировичу (1125—46, з перервами). Надалі всі великі князі київські намагалися посадити в Турові своїх ставлеників. Всеволод Ольгович, посівши 1139 стіл у Києві, віддав Т. к. своєму сину Святославу (1142, 1154—55), а Юрій Довгорукий посадив у ньому двох своїх синів: Андрія Боголюбського (1150—51) та Бориса (1155— 57). У 1148 Юрій Ярославич (1152-54 і 1157-68), онук Ярополка Ізяславича, спробував повернути собі Т. к., але остаточно це йому вдалося лише 1157. По його смерті тут княжили три його сини: Іван (1168—70), Святополк (1170-90) і Гліб (1190-95). Під час правління останнього на внугр. устрій князівства було поширено принципи Любецького з'їзду князів 1097. Після цього рішення Т. к. фактично розпалося на кілька невеликих удільних князівств під сюзеренітетом турівських князів. Наст, турівським князем був Андрій (1195— 1223), а по ньому — Ростислав (1223 — після 1232) і Михайло (7—1247). Після смерті останнього центр, турівський стіл перейшов до пінських князів через вигасання старшої гілки. Ост. відомими нам турівськими князями з Рюриковичів були брати Володимировичі: Федір (після 1247 — після 1262), Юрій (7-1289) і Демид (1289-7). Однак ще на поч. 13 ст. більшість уділів турово-пінської землі вже втратили самостійність і стали васалами волин. князів. У 1-й третині 14 ст. більшість турово-пінських земель опиняється під владою Великого князівства Литовського, і новим володарем Т. к., вже зі столицею, у м. Пінську, стає Наримунт Гедимінович. Його наступником став його син Михайло Наримунтович (1348—55), нащадки якого тримали Т. к. аж до 1471. Потім князівство перейшло до князя Василя Семеновича Олельковича-Слуцького (1471—95), а після його смерті, як придане за дружиною, сестрою Василя Семеновича, — до князя Федора Івановича Боровського (1495—1521). По ньому князівство було ліквідоване. Два колишні уділи Т. к. — Слуцьке та Неевізьке князівства [останнє — у вигляді ординації (майорату) з 1586], що були у володінні роду Радзивілів, юридично проіснували до 1793, коли їх ліквідував уряд Російської імперії після другого поділу Польщі.

Літ.: Довнар-Запольський М. П. Очерк истории Кривичской и Дреговичской земель до нач. XIII ст. К., 1891; Грушевский А. С. Очерки истории Туров, княжества. К., 1902; Войтович Л. В. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів ХІІ—XVI ст.: Істор.-генеал. дослідження. Л., 1996.

Є. В. Ромінський.

 

Схожі за змістом слова та фрази