(від лат. infantilis - дитячий) — збереження у дорослих осіб фіз. і псих, рис, властивих більш ранньому (дитячому чи підлітковому) віку. І. розрізняють: за походженням — конституціональний, органічний, ендокринний, соматогенний, соціокультуральний; за сферами ураження — психічний (психічна незрілість) чи психофізичний (загальний) І. Для психічного І. характерні незрілість особистості, переважно її емоц.-вольової сфери (підвищена навіюваність, несамостійність, емоц. неврівноваженість, вередливість, недостатність свідомої і цілеспрямованої активності, незрілість почуття обов'язку та відповідальності), з деякою інтелектуальною нерозвиненістю. Може виявлятися як ізольований синдром (І. простий) або поєднуватися з ін. психопатол. синдромами та симптомами (І. ускладнений) у межах різних псих, захворювань. Спостерігається, як правило, у мол. шкільному віці, виразним стає у підлітковому. Психічний І., особливо на тлі акселерованого фіз. розвитку, може стати фунтом для формування девіантних форм поведінки, зокрема протиправних. За наявності у неповноліт. правопорушника ознак затримання псих, розвитку призначається комплексна психолого-психіатрична експертиза. Глибока психічна незрілість, яка є наслідком психічної хвороби, є підставою для визнання неповнолітніх неосудними. При менш вираженому психічному І. з урахуванням характеру і глибини псих, розладів експерти визначають, чи міг неповнолітній повністю усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і якою мірою міг керувати ними з урахуванням конкр. ситуації.
Літ.: Личко А. Е. Подростковая психиатрия. Ленинград, 1985; Ковалев В. В. Семиотика и диагностика псих, заболеваний у детей и подростков. М., 1985; Кудрявцев И. А. Суд. психолого-психиатр, экспертиза. М., 1988.
А. П. Чуприков.
