Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Українська Радянська Енциклопедія arrow франс-фуні arrow ФРАНЦІЯ
   

ФРАНЦІЯ

Французька Республіка — держава в Зх. Європі. На Пн. омивається протоками Ла-Манш і Па-де-Кале, на Зх.— Біскайською зат. Атлантичного ок., на Пд.— Середземним м. У адм. відношенні поділяється на 96 департаментів, що створені на тер. істор. провінцій, і 5 заморських департаментів (Гваделупа, Гвіана, Мартініка, Реюньйон, Сен-П'єр і Мікелон). До складу Ф. також входять замор. території (Нова Каледонія, Французька Полінезія та ін.). Карти див. на окремому аркуші, с. 32—33.

Державний лад. Ф.— республіка. Діє конституція 1958 з наступними змінами і доповненнями. Глава д-ви — президент, що обирається населенням на 7 років. Він призначає прем'єр-міністра і членів уряду без затвердження парламентом, є верховним головнокомандуючим, може оголошувати надзвичайний стан. Найвищий орган законодавчої влади — двопалатний парламент, що складається з Національних зборів і Сенату. Нац. збори (491 депутат) обираються прямим голосуванням на 5 років за мажоритарною системою в два тури.Сенат (304 члени) обирається непрямими виборами на 9 років (оновлюється на 1/3 кожні 3 роки) спец. колегією виборщиків, що складається з депутатів Нац. зборів, ген. і муніципальних радників. Виконавчу владу здійснюють президент та уряд — Рада міністрів, фактично не підконтрольна парламентові.

В. І. Євінтов.

Природа. Берегова лінія розчленована мало. Найбільші півострови — Бретань і Котансен. Більша частина тер. Ф.— рівнина. На Пн. простягається Пн.-Французька низовина (Паризький басейн), на Зх. та Пд. Зх.—- Луарська й Гароннська (Аквітанська) низовини. Центр. частину країни займає Центральний Французький масив.

З Пд. Сх. до нього прилягають Зх. Альпи з найвищою вершиною Ф.— г. Монблан (вис. 4807 м). На Пн. Сх. підносяться гори Вогези та частина Арденн, на Сх.— гори Юра, на кордоні з Іспанією — Піренеї. Надра країни багаті на заліз. та поліметалеві руди, боксити, калійні солі; родовища кам. вугілля, урану, природного газу. Клімат переважно помірний, на Пд. — субтропічний, середземноморський. Пересічні температури взимку на рівнинах та низькогір'ях — на Сх. та Пн. Сх. від + 1 до +3° (бувають морози до —20°), на Зх. та Пд. Зх. від +5 до +7°, на Пд. від +8 до +10°; влітку від +16 на Пн. до +24° на Пд. Найбільша кількість опадів (1500—2000 мм) на схилах гір. на Пн. Зх. країни — 800—1200 мм, на решті території — 600—800 мм. Найбільші ріки — Луара, Рона з Соною, Сена, Гаронна (судноплавні). Багато річок сполучаються каналами. В ґрунтовому покриві переважають бурі лісові та дерново-карбонатні грунти, на Пд.— коричневі. Під лісами — бл. 20 % площі країни. Серед найбільших природоохоронних об'єктів — нац. парки Вануаз, Екрен, заповідники Камарг, Лозаньє.

Населення. Понад 90 % нас. становлять французи. У Ф. живуть також ельзасці, бретонці, італійці, португальці, іспанці, корсіканці, каталонці, баски, араби, валлони, росіяни, поляки, євреї, вірмени, греки, українці та ін. Держ. мова — французька. Пересічна густота нас.— 98,5 чол. на 1 км2 (1983). Найгустіше заселені пн.-сх. райони Ф. і долина р. Рони, менше заселені припіренейські та приальпійські райони. Міське населення становить 73 % (1975). Найбільші міста: Париж, Марсель, Ліон, Тулуза, Ніцца, Нант, Бордо, Страсбур, Гавр.

Історія. На тер. Ф. люди жили з найдавніших часів (можливо, 1 млн. років тому). Знайдено багато пам'яток палеоліту (див., зокрема, Ла-Шапель-о-Сен). За окремими франц. місцевостями, де були значні археол. знахідки, в науці названо осн. культури палеоліту і мезоліту.

В 1-му тис. до н. е. тер. Ф. була населена кельтами (римляни називали їх галлами, звідси назва всієї країни Галлія). В кін. 2 — серед. 1 ст. до н. е. Галлію завоював Старод. Рим, який утворив на її території ряд провінцій. У 3—6 ст. н. е. Галлію завоювали герм. племена (вестготи, бургунди, франки). Вони створили на тер. Галлії ряд "варварських" д-в, найбільшою з яких на серед. 6 ст. була Франкська держава. За Верденським договором 843 її було поділено на три частини, що поклало початок утворенню трьох самостійних д-в: Ф. (назва з 10 ст.), Німеччини, Італії. Першу королівську дин. Каролінгів у Ф. 987 змінила дин. Капетінгів. У 9—11 ст. у Ф. відбувався процес формування феод. відносин. Номінально єдине королівство поділялося на численні феод. володіння. Виникла основана на поземельних відносинах феод. ієрархія з характерною для неї системою васалітету. Почало оформлятися лицарство, виникли духовно-лицарські ордени. Вільні селяни (вілани) поступово перетворилися на кріпаків (сервів). Тривало відокремлення ремесла від с. г. З 10 ст. почали виникати нові і відроджуватися старі (римські) міста як центри ремесла і торгівлі. В 11—12 ст. внаслідок боротьби проти влади феодалів багато міст домоглося статусу комуни. В 11 — 13 ст. франц. лицарство взяло активну участь у хрестових походах. У 13—14 ст. у зв'язку з зростанням товарності сел. г-ва йшов процес звільнення (за викуп) селян від особистої залежності від феодалів. Починаючи з 12 ст. у Ф. відбувався процес об'єднання незалежних феод. володінь в єдину державу і поступового посилення королівської влади. В 1302 король Філіпп IV, прагнучи здобути у боротьбі проти великих феодалів підтримку різних верств населення, скликав Генеральні штати з представників духівництва, дворянства і третього стану. З того часу державний лад Ф. набув форми станової монархії. Столітня війна 1337—1453 Ф. з Англією, що велася на франц. території, затримала розвиток країни, призвела до її розорення. В 2-й пол. 14 ст. невдоволення народу вилилось у Паризьке повстання 1357—58, Жакерію. Перемога франц. військ, очолених Жанною д'Арк, знаменувала перелом у ході Столітньої війни, яка закінчилася перемогою Ф. В кін. 15 ст. за дин. Валуа було завершено об'єднання франц. земель в єдину централізовану д-ву. З кін. 15 ст. у Ф. в надрах феод. ладу почав зароджуватися капіталістичний уклад. З'явилися мануфактури, розширилася внутр. і зовн. торгівля (див. Ост-Індські компанії). Капіталістичні відносини в с. г. набули у Ф. в 16 ст. форми оренди. В 16 ст. у Ф. склалася абсолютна монархія (див. Абсолютизм), яка досягла найбільшого розквіту після закінчення релігійних воєн (1562—94; див. також Варфоломіївська ніч). У 1589 до влади прийшов Генріх IV з дин. Бурбонів. У 1635 Ф., яка прагнула протидіяти претензіям Габсбургів на загальноєвроп. панування, вступила в Тридцятилітню війну 1618—48. У французькому війську билося бл. 2500 українських козаків. За Вестфальським миром 1648 Ф. одержала значну частину Ельзасу. Збільшення податків під час війни погіршило становище населення і викликало численні повстання ("босоногих" 1639 та ін.). Почався антиабсолютистський рух (див. Фронда). В період правління Людовіка XIV (1643—1715) франц. абсолютизм досяг найбільшого розвитку. Набула активності зовн. політика Ф. Внаслідок ряду воєн вона значно розширила свою територію і добилася політ. гегемонії в Європі, яку, проте, втратила після війни за Іспанську спадщину 1701 —14. Внаслідок експедицій у Пн. Америку, Африку, Індію та ін. райони землі Ф. перетворилася на колоніальну д-ву. У 18 ст. в пром-сті утвердився капіталістичний уклад, у с. г. посилилися капіталістичні елементи. Дальшому розвиткові продуктивних сил заважав феод.-абсолютистський лад. За Людовіка XVI (правив 1774—92) Ф. вступила в період гострої кризи абсолютизму. В 1788—89 у Ф. склалася революц. ситуація, яка привела до Великої французької революції. Завдяки активній участі народу революція розвивалася по висхідній лінії. Було скасовано всі станові привілеї, прийнято Декларацію прав людини і громадянина, конфісковано церк. землі, проведено ряд бурж.-демократичних перетворень , 1792 ліквідовано монархію і встановлено республіку. Найвищим етапом революції було встановлення революц.-демократичної якобінської диктатури (червень 1793 — липень 1794). 27/28.VІІ 1794 у Ф. стався контрреволюц. термідоріанський переворот, який привів до влади правих (гол. чин. нову буржуазію). У Ф. почався період реакції. В період термідоріанського Конвенту (1794—95), Директора (1795—99) велика буржуазія, яка повернулась до влади, в запеклій боротьбі проти нар. мас ліквідувала закони революц. періоду, що не відповідали її інтересам. В 1796 було розгромлено революц. рух, спрямований проти контрреволюц. бурж. диктатури (див. "Змова рівних"), очолений Г. Бабефом. Капіталістична економіка і бурж. суспільство дістали широкий простір для дальшого розвитку. В результаті контрреволюц. перевороту вісімнадцятого брюмера (9. XI 1799), здійсненого Наполеоном Бонапартом (див. Наполеон І), у Ф. було скинуто уряд Директорії і встановлено воєн. диктатуру у формі Консульства. Ставши 1804 імператором, Наполеон І (див. Бонапартизм, Перша імперія) розв'язав у Європі ряд загарбницьких, грабіжницьких воєн, метою яких було завоювання нових земель і встановлення в Європі та в усьому світі гегемонії франц. буржуазії. В процесі цих воєн Наполеону І вдалося захопити значну частину земель європ. країн. У 1812 на тер. Росії армію Наполеона І було розгромлено (див. Вітчизняна війна 1812). Внаслідок поразки в Лейпцігській битві 1813 Ф. була позбавлена всіх завоювань у Європі. 6.IV 1814 Наполеон І зрікся престолу, 1815 знову захопив його (див. Сто днів). Після поразки Наполеона І при Ватерлоо у Ф. було поновлено дин. Бурбонів (спочатку Людовік XVIII, потім Карл X; див. Реставрація). Уряд Ф. проводив реакційну внутр. і зовн. політику. В 1823, виконуючи рішення Священного союзу, Ф. придушила революцію в Іспанії. В результаті бурж. Липневої революції 1830 дин. Бурбонів було повалено. У Ф. було встановлено бурж. монархію на чолі з представником Орлеанського дому Луї Філіппом. У період Липневої монархії (1830—48) у Ф. швидкими темпами відбувався пром. переворот (завершився в 50—60-х рр. 19 ст.), зріс індустр. пролетаріат, загострилася класова боротьба (див. Ліонські повстання 1831 і 1834). Серед передових робітників почали поширюватися ідеї утопічного комунізму. Виступили ідеологи дрібнобурж. утопічного соціалізму Л. Блан, П. Ж. Прудон та ін. Виникли різні таємні революц. товариства. В результаті Лютневої бурж.-демократичної революції 1848 (див. Революція 1848 у Франції, Червневе повстання 1848 в Парижі) монархічний лад було повалено. В країні було встановлено Другу республіку (1848—52); 2.XII 1851 — режим військово-буржуазної диктатури Луї Наполеона Бонапарта, який згодом (2.XII 1852) був проголошений імператором (Наполеон III). В період Другої імперії (1852—70) антинар. внутр. і антинац. зовн. політика уряду (див. Кримська війна 1853— 56, Австро-італо-французька війна 1859, Англо-франко-китайська війна 1856—60, Франко-прусська війна 1870—71) викликала невдоволення в країні. У вересні 1870 внаслідок повстання народу Парижа монархію було ліквідовано, і Ф. знову проголошено республікою. Намагання буржуазії роззброїти робітн. клас, що відіграв осн. роль у цій революції, привело до нового революц. вибуху. 18.III 1871 паризький пролетаріат зі зброєю в руках взяв владу в свої руки, перемогла перша в світі пролет. революція — Паризька комуна 1871. Зусиллями внутр. (див. Версальці) і зовн. контрреволюції Паризька комуна була жорстоко придушена. Буржуазія поновила свою владу.

В 1875 Нац. збори затвердили конституцію Третьої республіки (1870—1940). З 70-х рр. 19 ст. у Ф. почалося нове піднесення робітн. руху.

В 1880 було оформлено Робітничу партію Ф. В 1895 засн. Заг. конфедерацію праці Ф., 1905 — Франц. соціалістичну партію. В кін. 19 ст. в основному завершилося утворення франц. колоніальної імперії. На межі 20 ст. франц. капіталізм вступив у стадію імперіалізму. В кін. 19 — на поч. 20 ст. Ф. проводила активну зовн. політику. Побоюючись агресії з боку Німеччини і маючи свої імперіалістичні плани, Ф. пішла на зближення з Росією і 1891—93 уклала з нею воєн. союз (див. Франко-російський союз). У 1904 Ф. уклала угоду з Великобританією, що поклало початок утворенню Антанти. В її складі Ф. взяла участь у першій світовій війні 1914—18. Після капітуляції Німеччини в листопаді 1918 між нею і д-вами Антанти було укладено Комп'єнське перемир'я 1918. Більшість його положень лягла в основу Версальського мирного договору 1919 (див. також Версальсько-Вашінгтонська система). Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції в Росії імперіалістичний уряд Ф. став одним з гол. організаторів і учасників антирад. інтервенції. У відповідь на це по всій Ф. розгорнувся рух на захист Країни Рад (див. "Руки геть від Росії"). Під впливом Великого Жовтня значно зросла політ. свідомість і революц. загартованість франц. пролетаріату. В 1918—20 у Ф. було піднесення революц. руху. Відбувалися революц. заворушення серед солдатів і моряків, які брали участь в антирад. інтервенції (див. Чорноморське повстання французького флоту 1919). В 1920 засновано Франц. компартію (ФКП). В 1924 уряд Ф. встановив дипломатичні відносини з СРСР. У 30-х рр. Ф. охопила екон. кризі. Праві кабінети

А. Оріана (1929), А. Тардьє (1929— 30, 1932), П. Лаваля (1931—32, 1935—36) проводили реакційну внутр. і зовн. політику. В 1934 демократичні сили Ф. зірвали спробу ультраправих встановити в країні фашист, режим. У січні 1936 демократичні сили Ф., очолені ФКП, створили Народний фронт, який розгорнув боротьбу проти загрози фашизму і війни. Уряди Нар. фронту заборонили фашист. орг-ції, здійснили ряд заходів демократичного характеру. В 1935 Ф. підписала з СРСР договір про взаємну допомогу. В 1938 Нар. фронт розпався. Уряд Е. Даладьє (1938—40) підписав Мюнхенську угоду 1938 та франко-нім. декларацію 1938 (фактично перекреслила франко-рад. договір 1935), що сприяло розв'язуванню фашист. агресії в Європі. 3.ІХ 1939 Ф. оголосила війну Німеччині, яка напала на союзника Ф. Польщу. Проте практичної допомоги Польщі подано не було. В травні 1940 фашист. війська обійшли з Пн. "Мажіно лінію" і вдерлись у межі Ф. Частина франц. армії евакуювалася до Великобританії (див. Дюнкеркська операція 1940). 14.VI 1940 фашист. війська вступили в Париж. А. Ф. Петен, який на той час очолив уряд Ф., уклав з фашист. Німеччиною Комп'енське перемир'я 1940, згідно з яким 2/3 тер. Ф. було окуповано фашист. Німеччиною, Ельзас і частину Лотарінгії включено до складу Німеччини. В неокупованій зоні виник профашист. режим "Віші". 11. XI 1942 неокуповану частину Ф. зайняли нім. війська. У Ф. розгорнувся Рух Опору, який очолила ФКП. В рядах франц. Руху Опору діяли рад. люди, в т. ч. українці (див. В. Порик, "Щорс", Перше об'єднання червоних партизанів у франції, "Союз російських патріотів"). На радянсько-німецькому фронті билися французькі патріоти (див. "Нормандія — Німан"). Важливу роль у боротьбі проти нім. фашистів відіграла "Вільна Франція" (з 1942 —"Франція, що бореться"), створена Ш. де Голлем. 3^1 1943 був створений Франц. к-т нац. визволення, перетворений 1944 на Тимчасовий уряд Франц. Республіки. До вересня 1944 в умовах переможного наступу Радянської Армії майже всю територію Ф. було визволено від нім.-фашист. окупантів внутрішніми силами Опору (див. Паризьке повстання 1944) і франко-англо-амер. військами.

10.XII 1944 уряд Ф. підписав з СРСР договір про союз і взаємодопомогу. Перші післявоєнні уряди Ф. (в т. ч. 1945—46 — уряд Ш. де Голля) включали представників ФКП, Франц. соціалістичної партії та Нар.-респ. руху. В 1946 було прийнято конституцію Четвертої республіки (1946—58). Було здійснено часткову націоналізацію деяких галузей пром-сті і великих банків, дещо поліпшено становище трудящих мас. У 1947 під тиском внутрішньої і зовнішньої реакції було виведено з уряду комуністів. В 1948 Ф. приєдналася до Маршалла плану, 1949 вступила до НА ТО, підписала Паризькі угоди 1954. В 1946—54 Ф. вела колоніальну війну у В'єтнамі, яка закінчилася поразкою Ф. В 1954 франц. імперіалісти розв'язали колоніальну війну в Алжірі. Уряд Ф., разом з урядами США, Великобританії та ін. капіталістичних д-в, став на шлях проведення щодо СРСР та ін. соціалістичних країн політики "холодної вiйни". Все це змусило Рад. Союз 1955 анулювати рад.-франц. договір 1944. Ф. взяла участь в англо-франко-ізраїльській агресії проти Єгипту 1956. В 1958 внаслідок кризи режиму Четвертої республіки до влади знову прийшов уряд Ш. де Голля (з грудня 1958 — президент). У 1958 прийнято конституцію П'ятої республіки, яка надала президентові надзвичайно широкі повноваження. До 1960 в обстановці розпаду колоніальної системи імперіалізму більшість колоній Ф. в Африці здобула незалежність. Визнання франц. урядом 1959 прав алжірського народу на самовизначення викликало виступи у Ф. і в Алжірі ультраколоніалістського угруповання військ.-фашист. типу (див. О АС). Після завоювання Ал-жіром незалежності (1962) О АС було знешкоджено. Прагнучи зміцнити міжнар. позиції та забезпечити зовнішньополіт. самостійність, Ф. вийшла з військ. орг-ції НАТО (1966), активізувала співробітництво з СРСР та ін. соціалістичними країнами. Зовнішньополіт. курс, розпочатий Ш. де Голлем, був продовжений президентами Ж. Помпіду та В. Жіскар д'Естеном. У 1981 в умовах гострої екон. кризи, зростання безробіття, дальшого поглиблення класових суперечностей і класової боротьби в країні до влади у Ф. прийшов блок лівих партій (до складу уряду до липня 1984 входили комуністи). Президентом став Ф. Міттеран. Урядом Ф. здійснено націоналізацію ряду банків, деяких пром. компаній, дещо децентралізовано владу та проведено ряд ін. заходів. Ф. розвиває взаємовигідні зв'язки і контакти з соціалістичними країнами. В 60—70-х рр. між Ф. і СРСР підписано ряд основоположних документів, зокрема "Принципи співробітництва між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Францією" (1971), Декларацію про дальший розвиток дружби і співробітництва між СРСР і Ф. (1975), Довгострокову програму поглиблення екон., пром. і тех. співробітництва між СРСР і Ф. на період 1980—90 (1979) та ін. (див. Радянсько-французькі документи). Висловлюючись за мир і мирне співіснування д-в, уряд Ф. в той же час посилює зв'язки з НАТО, підтримує гонку озброєнь, розміщення амер. ракет в Європі. З 1945 Ф.—член ООН. Ф.— член Європейської ради) Європейського об'єднання вугілля і сталі, Євратому, Європейського економічного товариства, Західноєвропейського союзу.

К. О. Джеджула.

Політичні партії, профспілки. Французька соціалістична партія, засн. 1905, реорганізована 1969—71. Входить до Соціалістичного Інтернаціоналу. З 1981 формує уряд. Рух лівих радикалів, засн. 1972.

Об'єднана соціалістична партія, засн. 1960. Французька комуністична партія, засн. 1920. Об'єднання на підтримку республік и, засн. 1958. Буржуазна партія. Республіканська партія, засн. 1966. Партія великої буржуазії. Національний центр незалежних і селян, засн. 1949. Об'єднує промисловців і великих землевласників. Партія радикалів і радикал-соціалістів, засн. 1869, оформилася остаточно 1901. Буржуазна. Центр соціальних демократів, засн. 1976. Правоцентристська партія. Республіканська партія, Партія радикалів і радикал-соціалістів та Центр соціальних демократів утворюють з 1978 федерацію Союз за французьку демократію. Загальна конфедерація праці, засн. 1895. Входить до ВФП. Французька демократична конфедерація праці, засн. 1964. "Форс уврієр", засн. 1948. Входить до МКВП. Французька конфедерація християнських трудящих. Входить до Всесвітньої конфедерації праці. Федерація національної освіти. Загальна конфедерація кадрів.

К. О. Джеджула.

Господарство. Ф.—індустр.-агр. країна, одна з найрозвинутіших у капіталістичному світі. В 1982 за обсягом валового нац. продукту посідала 4-е місце серед несоціа-лістичних країн (після США, Японії та ФРН). У 1981 на Ф. припадало 6,1 % пром. виробн. і 5,7 % експорту товарів капіталістичних країн. Характерний високий рівень концентрації капіталу і виробн. поряд з широким розвитком у деяких галузях господарства (с. г., торгівля, легка пром-сть) дрібного і серед. виробництва. Великого розвитку набув держ.-монополістичний капіталізм. Зростає роль держ. сектора, в якому 1981 створювалося бл. 20 % валового внутр. продукту і було зайнято 22,3 % самодіяльного населення країни. Націоналізовано ряд великих промислових компаній та банків. Державі належить також більша частина залізничного транспорту, пошта і телеграф, канали, н.-д. заклади. Значні держ. капіталовкладення в економіку кол. колоній Ф. та країн Європейського економічного товариства. В деяких галузях (нафтова промисловість, машинобудування та ін.) значні позиції утримує іноземний капітал, гол. чин. США. Заг. криза світового капіталістичного г-ва і великі воєнні виграти призводять до погіршення екон. становища Ф. й зниження життєвого рівня широких мас трудящих. У 1982 роздрібні ціни зросли на 9,7%, збанкрутувало бл. 21 тис. компаній, число безробітних 1983 становило 9,8 % всієї робочої сили. Промисловість. У пром-сті створюється 30 % валового внутр. продукту і зайнято 24,6 % самодіяльного населення (1982). Незважаючи на відносно високі темпи розвитку важкої пром-сті після 2-ї світової війни, значне оновлення осн. капіталу в ній, розвиток багатьох нових галузей, велику роль продовжують відігравати галузі групи Б.

Паливно-енерг. ресурсами країна забезпечена недостатньо. Бл. 65 %

палива імпортується. Видобувають кам. вугілля (Лотарінгський, Північний, Центр — Південь басейни), в невеликій кількості природний газ і нафту. Більша частина електроенергії виробляється на ТЕС (працюють переважно на імпортному паливі), значна частина — на АЕС (за потужністю АЕС країна посідає 2-е місце в світі). Розробляють також родовища заліз. руди (гол. чин. у Лотарінгії), уранової руди (Ла-Крузьєр, Л'Ес-карп'є та інші родовища), бокситів (у департаментах Вар і Еро на Півдні країни); в невеликій кількості — цинк, свинець, вольфрам, золото, калійні солі, сірку, кам. сіль та ін. На базі місцевих ресурсів, переважно в місцях видобування сировини (Лотарінгія та Північний район), діють металург. підприємства, найбільші металург. комбінати (у Дюнкерку та Фосі) працюють на довізній заліз. руді. Виплавляють якісну сталь

(Ле-Крезо, Сент-Етьєн), алюміній (Гардан, Салендр, Ногер та ін.), мідь (Ле-Пале), свинець і цинк (Нуайєль-Годо, Ліон, Вів'є), нікель (Гавр), кобальт, вольфрам тощо. Основні центри атомної пром-сті — Ле-Буше під Парижем, П'єрлат, Маркуль. Найрозвинутіша галузь пром-сті — машинобудування. За випуском автомобілів (гол. центри — Париж, Монбельяр, Ліон) та продукції авіакосмічної галузі (у т. ч. військ. та цивільні літаки, вертольоти, двигуни, ракетна й космічна техніка; осн. центри — Париж, Тулуза, Бордо) Ф.— на одному з провідних місць у капіталістичному світі. Значне суднобудування (Нант, Дюнкерк, Марсель). Виробляють також локомотиви і вагони, верстати, трактори, електротех. устаткування, електронну апаратуру, с.-г. машини та ін. Більшість підприємств електротехнічної та електронної пром-сті зосереджена в Парижі. Ф.— значний виробник зброї, в т. ч. на експорт. Хімічна та нафтохім. (на довізній сировині) пром-сть представлена виробн. пластмас, синтетичного каучуку та смол, хім. волокна, миючих засобів, продукції воєн. хімії, мінеральних добрив, фарм. препаратів, аміаку, соди, барвників, парфюмерних виробів та ін. Осн. центри — Париж і його міста-супутники, Ліон, райони Гавра й Марселя. Найбільші підприємства по виробн. автомоб. шин та ін. гумових виробів у Клермон-Феррані і Монлюсоні. Гол. галузь легкої пром-сті — текстильна, зокрема бавовняна, вовняна, лляна, джутова, трикотажна (Париж, Лілль, Армантьєр, Рубе — Туркуен, Мюлуз, Епіналь, Труа, район Ліона та ін.). Розвинута швейна й галантерейна (Париж, який вважається "законодавцем мод"), а також взуттєва (за випуском взуття Ф. займає одне з перших місць у світі) пром-сть. Значна харчосмакова пром-сть. Ф. відома своїми коньяками, лікерами, шампанськими, бордоськими і бургундськими винами (щороку виробляється більш як 600 мли. л спиртних напоїв).

Сільське господарство. У с. г. виробляється 5 % валового внутр. продукту й зайнято 8,5 % самодіяльного населення (1982). Ф.— найбільший у Зх. Європі виробник і експортер с.-г. продукції. Переважають дрібні й середні сел. г-ва. У виробн. товарної продукції гол. роль відіграють великі капіталістичні г-ва. Поширені оренда землі, постачально-збутова кооперація. У структурі с. г. за вартістю (бл. 55 %) переважає продукція тваринництва. Поголів'я (млн., 1982): великої рогатої худоби — 24,5, овець — 13,5, свиней — 11,5. С.-г. угіддя займають бл. 60 % тер. країни. Понад 54 % усіх с.-г. угідь — під орними землями, понад 40 % — під пасовищами й сіножатями. Гол. зернова культура — пшениця, її вирощують переважно на Пн.-Французькій низовині. Велике значення мають ячмінь і кукурудза. На бідних грунтах Центрального Французького масиву культивують жито, в дельті Рони — рис. З тех. культур найбільше значення мають цукр. буряки, льон, хміль і тютюн. Значні площі—під виноградниками, більшість їх зосереджена в районі Бордо та в долинах річок Рони, Сони, Гаронни, Дордоні і Луари. Розвинуте овочівництво й садівництво. В лісах — заготівля деревини. В 1982 було виловлено 0,75 млн. т риби.

Транспорт. Ф. має добре розвинуту трансп. сітку радіальної конфігурації з центром у Парижі. У внутр. перевезеннях переважає автомоб. транспорт. Довж. (тис. км, 1980): автошляхів — 801,4 (у т. ч. 3,9 — автострад), з-ць заг. користування — 34,5, з них електрифікованих — 7,3 (на окремих лініях пасажирські поїзди розвивають швидкість до 300 км/год), внутр. водних шляхів — 8,6, нафто- і продуктопроводів — 3,5 (1982). Тоннаж мор. Торг. флоту — 10,8 млн. брутто реєстрових т. Найбільші мор. порти — Марсель, Гавр, Дюнкерк, Нант— Сен-Назер, Бордо; міжнар. аеропорт— Париж. Зовнішня торгівля. За обсягом зовн. торгівлі, експортом капіталу, імпортом робочої сили та числом іноз. туристів (1982 країну відвідало 28 млн. іноз. туристів) Ф.— на одному з провідних місць у капіталістичному світі. Осн. статті експорту— машини і пром. устаткування, сировина і напівфабрикати, хім. товари, вироби легкої пром-сті, с.-г. продукція, товари широкого вжитку. Довозять сировину й напівфабрикати, нафту, кам. вугілля, машини і устаткування, споживчі товари тощо. Гол. торг. партнери — країни Європейського економічного товариства. На основі довгострокових урядових угод розвиваються двосторонні екон. відносини з СРСР, зокрема, у металург., автомобілебудівній, хім., газовій, парфюмерній та ін. галузях. Оборот торгівлі між обома країнами 1982 дссяг 3,5 млрд. крб. Грош. одиниця — франц. франк. За курсом Держбанку СРСР 100 франків = 9,11 крб. (вересень 1984).

О. Є. Слука.

Медичне обслуговування. За даними ВООЗ, 1976 в країні було бл. 558 тис. лікарняних ліжок (105 ліжок на 10 тис. ж.). Мед. допомогу подавали 86,3 тис. лікарів (понад 16 лікарів на 10 тис. ж.); 1975 працювало 26,3 тис. зубних лікарів і 31,5 тис. фармацевтів. Підготовка лікарів здійснюється на 33 мед. ф-тах ун-тів. На тер. Ф. розміщені відомі курорти: бальнеологічні і грязьові — Віттель, Віші, Пломб'єр-ле-Бен, Екс-ле-Бен та ін., кліматичні — Антіб, Біарріц, Дьєп, Кан, Ментона, Ніцца.

А. М. Сточик.

Освіта і культурно-освітні заклади. Структура навч. закладів, навч. програми й плани регламентовані інструкціями М-ва нац. освіти. Тер. Ф. поділено на 25 академій (навч. округів), кожна складається з департаментів. На чолі академії стоїть ректор, департаменту — інспектор академії; вони здійснюють контроль за виконанням розпоряджень центр. властей. Держ. школа відокремлена від церкви, але більшість приватних шкіл перебуває під впливом католицької церкви (1980/81 навч. р.— 16 % усіх учнів). Обов'язкове навчання 10-річне, починається з 6 років (за законом 1975 при належній підготовці дозволяється з 5 років). Воно здійснюється у 5-річній поч. школі (1980/81 навч. р.— 4,4 млн. учнів) і наступному 1-му циклі серед. освіти — 4-річному колежі з єдиною загальноосв. підготовкою, що доповнюється в двох останніх класах системою предметів за вибором (1980/81 навч. р.— 2,8 млн. учнів). 2-й цикл серед. освіти має два напрями: загальноосвітній і профес.-технічний. Повну серед. освіту здобувають у ліцеях (1980/81 навч. р.— 1,1 млн. учнів). Нинішня структура ліцею засн. на поступовій диференціації навчання, особливо яскраво вираженій у випускному класі, який поділяється на 11 секцій відповідно до профілів вузів. Випускники ліцею здобувають ступінь бакалавра. Профес.-тех. підготовка здійснюється в трирічних ліцеях тех. освіти (1980/81 навч. р.— бл. 700 тис. учнів), що випускають робітників серед. кваліфікації, або на дворічних профес. курсах, що дають майбутнім робітникам елементарну виробничу підготовку. Вищу освіту дають ун-ти й вищі школи, причому в ун-тах навчається бл. 90 % усіх студентів. Бакалаврів приймають без екзаменів, кількість студентів на 1-му курсі не лімітується, згодом значна частина їх відсівається. В 1981 було 73 ун-ти (бл. 840 тис. студентів): у Парижі, Ліоні, Марселі, Монпельє, Страсбурі та ін. При ун-тах створено дворічні технологічні ін-ти, що готують спеціалістів вузького профілю. Найбільший вуз — Паризький університет. Вищі школи (інженерні, агрономічні, комерційні та ін.) — спеціалізовані навч. заклади, прийом до яких проводиться на основі конкурсних екзаменів. Для вступу до вищих шкіл, або т. з. великих шкіл, необхідно після ліцею закінчити 2 річні класи. Найбільш відомі й привілейовані: Вища нормальна школа, Нац. політех. ін-т,

Вища практична школа, Нац. школа адміністрації, Вища гірнича школа. За академіч. рівнем і соціальним престижем вони стоять вище ніж ун-ти (1980/81 навч. р. — бл. 40 тис. студентів). Особливе місце в системі освіти Ф. посідає Колеж де Франс (засн. 1530). Найбільші б-ки: Бібліотека національна, б-ка Інституту Франції, б-ка Сорбонни, б-ка ун-ту Сент-Женев'єв, б-ка Арсеналу, всі — в Парижі, Нац. й університетська — в Страсбурі. Найвідоміші музеї містяться в Парижі та його околицях: Лувр, Версаль, Карнавале (історія Парижа), Національний музей сучасного мистецтва, Музей імпресіонізму, Гіме (мистецтво країн Сходу), Людини, природничої історії, армії; меморіальні — Родена, Бальзака, Гюго та ін., там же — квартира-музей В. І. Леніна; Фонтенбло; в Ліоні — Музей галло-римської цивілізації, у фортеці на о. Іф, поблизу Марселя — т. з. замок графа Монте-Крісто, Музей Ф. Леже під Ніццою та ін.

О. Б. Лисова.

Наука і наукові установи. Розвиток науки на тер. Ф. бере початок у ранньому середньовіччі. Центрами збирання наук. відомостей були монастирі, а з розвитком міст — ремісничі колегії. У 1253—57 засновано Сорбонну. В 13 ст. виникли перші ун-ти, серед них — Паризький університет. У 1530 створено Колеж де Франс. Розвиток науки в 16 ст. пов'язаний з іменами гуманіста Ф. Рабле, філософа М. Монтеня, хірурга А. Паре, математика Ж. Фернеля, геолога Б. Паліссі. У розвитку фіз.-матем. науки 17 ст. велику роль відіграли праці П. Гассгнді, Р. Декарта, Б. Паскаля, П. Ферма, Е. Маріотта. Цінну історико-геогр. працю про Україну видав Г. Л. Боплан (1650). Значний внесок у дослідження Пн. Америки зробив гідрограф С. Шамплен, у систематику рослин —

Ж. Турнефор. Розвиткові науки сприяло відкриття Франц. академії (засн. 1635), Паризької академії наук (1666). В 17 ст. у Ф. виникло бурж. екон. вчення — меркантилізм. Засновником класичної буржуазної політичної економії у ф. був П. Буагільбер. Ранніми провісниками франц. матеріалізму виступили просвітителі Ш. Л. Монтескье і Вольтер. Великою подією культур. життя серед. 18 ст. стало видання "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", в якому взяли участь Д. Дідро, Ж. Л. Д'Аламбер, Ж. Ж. Руссо,

НІ. Л. Монтеск'є, К. А. Гельвецій, Ж. Ламетрі, П. А. Гольбах та ін. енциклопедисти. Французький матеріалізм 18 ст. мав значний вплив на розвиток світової філос. думки. Видатним представником утопічного комунізму був Г. Бабеф. З кінця 18 ст. франц. філософія в осн. втратила свою революційність, у філос. науці запанував містико-ідеалістичний напрям. У 1795 засновано Інститут Франції, що об'єднав діяльність наук. і худож. академій. Значних успіхів було досягнуто в галузі природничих і тех. наук у 18 ст. Істотний вплив на розвиток природознавства мали праці Ж. Бюффона, Ж. Л. Д'Аламбера, Ж. Лагранжа, А. Лежандра,

Ш. Кулона. А. Л. Лавуазьє створив основи кисневої теорії горіння, було винайдено візок з паровим двигуном (Н. Ж. Кюньйо), тепловий аеростат (брати Ж. та Е. Монгольф'є); здійснено плавання навколо світу

(Л. А. Бугенвіль і Ж. Ф. Лаперуз). Ф.— батьківщина метричної системи мір, прийнятої декретом Конвенту 1795, тут виникло вчення фізіократів. У 1-й пол. 19 ст. закладено основи термодинаміки (Н. Карно), електродинаміки (А. Ампер), розроблялися теор. питання математики

(Ж. Фур'є, О. Коші, Е. Галуа), хімії (Б. Куртуа відкрив йод, Ж. Гей-Люссак — закони теплового розширення газів). П. Лаплас висунув космогонічну гіпотезу утворення Сонячної системи, І. Фізо й Ж. Фуко здійснили досліди по вимірюванню швидкості світла у воді й повітрі. О. Френель розробив теорію дифракції й інтерференції, в галузі астрономії, оптики, електромагнетизму, метеорології працював Д. Ф. Араго, астроном

У. Ж. Ж. Левер'є склав точні таблиці руху планет, вирахував положення планети Нептун та ін. Засновником єгиптології став Ж. Ф. Шампольйон, палеонтології — Ж. Кюв'є, значний внесок у кристалографію зробив

Р. Ж. Аюї. В галузі геології заслуговують на увагу праці Ж. Б. Л. Елі де Бомона. В галузі біології Ж. ІЗ. Ламарк і Е. Жоффруа Сент-Ілер висловили передові, еволюційні ідеї. Засновником вульгарної політичної економії був Ж. Б. Сей. Значного поширення набула дрібнобуржуазна політична економія. Історики епохи реставрації (О. Тьєррі, Ф. Гізо,

Ф. Міньє) створили бурж. теорію класів і класової боротьби. Ф.— батьківщина К. А. Сен-Сімона та Ф. М. Фур'є — визначних представників утопічного соціалізму, що став одним з теор. джерел марксизму. З 40-х рр. 19 ст. у Ф. почало поширюватися марксистське вчення, 1843—45 К. Маркс і Ф. Енгельс брали безпосередню участь у революц. русі в Парижі. Пропагандистами марксизму виступали

П. Лафарг, Ж. Гед та ін. 2-а пол. 19 ст. і наступні роки характерні для франц. науки вагомими досягненнями в усіх галузях знань. Значного розвитку набула медієвістика; слов'янознавству присвячені праці Е. Дені, А. Рамбо, Л. Леже. У галузі техніки — створення верстатів для текст. пром-сті (Ж. Жаккар), винайдення методу одержання литої сталі

(П. Мартен), залізобетону (Ж. Моньє), досягнення у будівництві

(А. Ейфель), винайдення кіно (брати О. і Л. Ж. Люм'єр), фотографії

Л. Ж. М. Дагер) та ін.; в галузі фізики — відкриття А. А. Беккерелем радіоактивності урану, відкриття радіоактивних елементів полонію та радію П. Кюрі та М. Склодовською-Кюрі. ПІ. Фрідель синтезував гліцерин з ацетону, Ф. Ф. А. Муассан одержав вільний фтор. В астрономії істотну роль відіграли праці Ш. Делоне і Ф. Тіссерана про рух Місяця, спектр. метод спостереження сонячних протуберанців поза затемненням, запропонований П. Жансеном. Одним із засновників наук. агрохімії став Ж. Б. Буссенго. Ж. А. Пуанкаре— автор значних праць у різних галузях математики. Роботи Л. Пастера стали визначною подією в історії біології та медицини. В цих галузях відомі дослідження Ш. Лаверана, який виявив збудника малярії, Ф. Відаля й Ш. Ніколя з імунодіагностики черевного й висипного тифів, П. Жане, Ж. [Парко — в галузі невропатології та психіатрії. Визначним представником психології кін. 19 — поч. 20 ст. став Т. А. Рібо. В галузі психофізіології відомі праці А. П'єрона, дослідження складних структур сприймання часу П. Фреса.

В сучас. Ф. значного розвитку досягнуто у фіз.-матем. науках (математики А. Лебег, Е. Борель, Ж. Адамар; фізики П. Ланжевен,

Л. де Бройль). Визначне місце в ядерній фізиці належить Ф. Жоліо-Кюрі та його дружині І. Жоліо-Кюрі. В 1948 створено перший франц. ядерний реактор. У ядерній фізиці відомі праці Ф. Перрена, А. Абрагама,

Б. П. Грегорі та ін. Великих успіхів досягнуто у вивченні проблем радіоспектроскопії й фізики магнітних явищ. Л. Неєлю 1970 присуджено Нобелівську премію.

Ведуться роботи по керованому термоядерному синтезу, ядерному магнітному резонансу, квантовій електроніці. Відомі праці франц. математиків А. Данжуа, Ж. Лере, А. П. Картана, П. Леві, М.Фреше та ін. в галузі теорії функцій і функціонального аналізу, а також узагальнюючий виклад осн. розділів математики, здійснюваний групою, яка працює під псевдонімом Н. Бурбакі. Широко відомі океанологічні експедиції Ж. І. Кусто. Ф.— активний учасник досліджень в Антарктиді. Створено значні праці, присвячені Середземному морю (Ж. Дреш, П. Біро, П. Себ), Азії (П. Гуру), Африці (Р. Капо-Рей), дослідженням з геоморфології, кліматології тощо. В молекуляр. біології найвидатніші дослідження пов'язані з іменами Нобелівських лауреатів (1965) —

А. Львова, що відкрив спадкову природу лізогенії, ф. Жакоба й Ж. Моно, які розробили концепцію механізму регуляції активності генів. У медицині широко відомі праці франц. імунологів, онкологів, хірургів. Значні досягнення франц. с.-г. науки в галузі селекції (Р. де Вільморен. Ж. Бюстарре). У тех. науках значне місце посідають розробки в галузі експериментальної ядерної техніки (установка "Мірабель"), у авіабудуванні (пасажирські літаки "Каравелла", спільно з англ. фірмами

— "Конкорд"), в енергетиці (атомна електростанція в Маркулі, 1956; одна з перших у світі припливних електростанцій в естуарії р. Ране, 1966). Ряд принципово нових конструктивних рішень у буд-ві запропонував

Е. Фрейсіне, в архітектурі — Ш. Е. Ле Корбюзьє.

З 60-х рр. проводяться космічні дослідження: створено французькі штучні супутники Землі "Астеріск-1", "Діапазон" та ін., оригінальне обладнання для автом.міжпланетних станцій (влітку 1977 в СРСР запущено франц. штучний супутник Землі "Сніг-3"). З 1966 почалося співробітництво Ф. й СРСР у галузі атомної енергетики, ядерної фізики, розробки кольорового телебачення тощо. В Ін-ті фізики високих енергій АН СРСР проводяться спільні дослідження на франц. установці "Мі-рабель", здійснено підготовку й політ 24.VI-2.VII 1982 франц.: рад. косміч. екіпажу в складі льотчиків-космонавтів СРСР В. О. Джанібекова, О. С. Іванченкова й громадянина Франції Жан Лу Кретьєна (див. т. 12, Додаток). В останні десятиліття у франц. історичній науці приділяють увагу історії матеріального житгя суспільства, історії "економічних кон'юнктур", промисловості. Розвиваються соціально-істор. психологія, істор. демографія. Досліджується історія робітн. класу й робітн. руху

(А. Кріжель), розвивається чполітологія" (А. Зігфрід). За післявоєнні роки значно посилився марксистський напрям (Ш. Парен, П. Вілар, К. Віллар, Ж. Коньйо, Ж. Дюкло, Ж. Дотрі, Е. Терсан). Вийшли колективні праці з історії ФКП, Народного фронту, Руху Опору, досліджується історія народів кол. франц. колоній. У геогр. науці дедалі частіше застосовуються кількісно-матем. методи й екон.-геогр. показники, посилюється спеціалізація в науці, відокремлюється географія населення (Ж. БожеТарньє, Ж. Вейре-Верне). У 1959 створено Центр марксистських досліджень, 1964 — Ін-т М. Тореза при ЦК ФКП. Розвиток франц. юрид. науки після 2-ї світової війни виявляє тенденцію до соціологізації й політизації. Соціологія права представлена працями

Г. Гурвича, Л. Леві-Брюля, Ж. Карбоньє. Соціальна боротьба робітн. класу сприяла розвиткові науки трудового права (А. Давід,

Г. Камерлінк). Період сучас. наук.-тех. революції у Ф. характеризується значним зростанням ролі д-ви у фінансуванні й координації наук. досліджень. Діють держ. н.-д. установи: Нац. центр наук. досліджень, Нац. центр космічних досліджень (засн. 1946), Центр досліджень з океанографії й біології моря (засн. 1946), Комісаріат з атомної енергії, Нац. ін-т мед. досліджень й охорони здоров'я, Нац. ін-т с.-г. досліджень, Академія хірургії, Нац. академія медицини, Французька с.-г. академія, Академія архітектури, Мор. академія, Франц. вет. академія та ін. Н.-д. орг-ції зосереджено, крім держ. сектора, в секторах вищої школи, приватно промисловому й некомерційному. Основний обсяг фундаментальних досліджень проводиться в секторі вищої школи: в ун-тах, Колеж де Франс. Національному центрі наукових досліджень, Вищій нормальній школі, Вищій практичній школі та ін. У приватному секторі прикладні дослідження проводять фірми: "Сен-Гобен" (хімія, атомна енергетика), атомно-промисловий концерн "Франс-Атом", "Хустон", "Мерлен-Жерен" (радіоелектроніка), "Крезо" й "Шнейдер" (пром.

реалізація атомних досліджень). Наук. роботу проводять також бл. 90 профес.-тех. асоціацій. До некомерційного сектора належать фонди: державні (Фонд наук.-тех. досліджень, Фонд екон. і соціального розвитку та ін.) і приватні (Фонд. солідарності), а також Ін-т Франції й деякі мед. установи (Асоціація К. Бернара, Пастерівський ін-т та ін.).

О. Б. Лисова.

Преса, радіомовлення, телебачення. В 1981 у Ф. видавалося понад 80 щоденних газет і 14 тис. ін. періодич. видань. Найвпливовіші щоденні газети: "Монд" ("Мир", з 1944), "фігаро" ("фігаро", з 1826), "Орор" ("Зоря", з 1944), "Парізьєн лібере" ("Вільний парижанин", з 1944), "Франс-суар"

(" Вечірня Франція", з 1941). Осн. громад.-політ. щотижн. журнали: "Нувель обсерватер" ("Новий оглядач", з 1964), "Експрес" ("Експрес", з 1953). Видання Французької компартії: газета "Юманіте" (з 1904; з 1920 — ЦО ФКП), журнал "Кайє дю коммюнісм" ("Зошити комунізму", з 1924) —теоретичний орган ФКП. Інформ. агентство — Франс Пресс, засн. 1944, автономне комерційне підприємство. Радіомовлення й телебачення перебувають у віданні 7 автономних держ. компаній. Телебачення — з 1954.

Література. До 9 ст. на тер. Ф. домінувала л-ра лат. мовою. Л-ра франц. мовою почала формуватися в 9—11 ст. в Пн. Франції. В цей час поширювався фольклор. Перші літературні пам'ятки — "Кантилена про святу Євлалію" (кін. 9 ст.), "Житіє святого Леодегарія" (10 ст.). В 10 ст. з'явилися й перші епічні поеми, творцями й поширювачами яких були жонглери (мандрівні актори). Розвивалося мистецтво менестрелів. У 12 — 14 ст. Ф. посідала провідне місце в розвитку зх.-європ. культури й літератури. їхніми центрами стали двори великих феодалів, а з 13 ст. — і міста. Л-ра все більше набувала світського характеру. В 12 ст. в Пн. Ф. склалася поезія труверів. Остаточно оформилися і були записані героїчні епічні поеми (жести), зокрема "Пісня про Роланда". Виник лицарський (куртуазний) роман (див. Куртуазна література); серед його груп і циклів — найзначніші романи про Трістана й Ізольду (див. "Трістан та Ізольда"). В містах розвивалася опозиційна до куртуазної культури л-ра, що характеризувалася практичним підходом до життя, нахилом до дидактики й сатири. В ній знаходила вираження нар. сміхова культура середньовіччя (фабліо, "Роман про Лиса" тощо). В 13 ст. виник повчально-алегоричний "Роман про Розу", розпочатий Г. де Лоррісом у куртуазному дусі й завершений Ж. де Меном у дусі міської л-ри. В містах Пн. Ф. зароджувалася драматургія як церковна (міраклі, містерії), так і світська (мораліте, фарси, соті). Перехід до Відродження відбувався в 15 ст. Найвидатніший представник франц. Перед відродження — Ф. Війон. Наприкінці 15 — в 1-й третині 16 ст. бурхливо розвивався гуманізм, формувалася ренесансна л-ра, розквіт якої припадає на серед. 16ст. її вершина — роман Ф. Рабле "Гаргантюа й Пантагрюель"; до видатних літ. явищ належить також творчість Б. Депер'є. Значного розвитку набула новелістика (зб. "Гептамерон" Маргарити Наваррської тощо). Але особливого злету зазнала ренесансна поезія, починаючи з К. Маро і кінчаючи поетами "Плеяди" (П. де Ронсар, Ж. Дю Белле, Ж. А. де Баїф,

Е. Жодель, Р. Белло, П. де Тіар). В останній третині 16 ст. під впливом релігійних воєн у Ф. почалася криза гуманізму і культури Відродження. Відбувався перехід до барокко, що стало провідним напрямом л-ри кін. 16 — 1-ї третини 17 ст., не зникаючи й на наступному етапі. Елементи барокко проявилися в поезії Т. А. д'Обіньє, в драматургії Р. Гарньє, у філос. прозі М. де Монтеня. Л-ра барокко 1-ї пол. 17 ст. представлена ідейно неоднорідними, але художньо близькими явищами, такими, як творчість т. з. лібертинів, або "вільнодумців" (Т. де Bio, С. Сірано де Бержерак та ін.), преціозна література (В. Вуатюр, О. д'Юрфе, Мадлен де Скюдері та ін.), маринізм тощо. Одні з них виражали ідеологію феод. аристократії, інші були пов'язані з передовими ідейними рухами епохи. Водночас відбувалося формування класицизму. Першим його поетом і теоретиком на поч. 17 ст. виступив Ф. де Малерб. Розквіт класицизму припадає на серед. 17 ст. (теоретик— Н. Буало), оплотом його стає Франц. академія. Провідними жанрами були трагедія і комедія. Вершина жанру трагедії — творчість П. Корнеля. і Ж. Расіна, комедії — твори Мольєра, яким властиве нар. начало, що проявилося і в байках

Ж. де Лафонтена. Значного розвитку набула проза, представлена жанрами епістоли, промови, діалогу, трактату, мемуарів тощо. Розвивався побутовий роман (Ш. Сорель, П. Скаррон, А. Фюретьєр). У 18 ст. в основному з аристократичним суспільством була пов'язана література рококо. їй протистояла література Просвітительства, якій властиві висока громадянська активність, прагнення виховувати людей, виправляти суспільні й моральні вади. При відносній світоглядно-ідеологічній цілісності вона не була єдиною естетико-худож. системою, в ній було кілька взаємопов'язаних напрямів і течій. Один з них

— просвітительський класицизм, який виражав ідеологію третього стану. Найвидатніший його представник — Вольтер. Теоретиком і провідним митцем другого напряму — просвітительського реалізму— виступав

Д. Дідро. В 2-й пол.18 ст. поширилися сентименталізм і передромантизм. Найвидатніша постать л-ри цього періоду — Ж. Ж. Руссо. Визначальна роль у л-рі 18 ст. належала також драм. жанрам. Поряд з класицистичною драматургією Вольтера і його послідовників розвивалася міщанська драма (Д. Дідро, М. Ж. Седен, Л. С. Мерсьє та ін.). З комедіями виступали П. К. Маріво і П. О. К. де Бомарше. У прозі зростає роль роману. Традицію так званого шахрайського роману продовжили А. Р. Лесаж, А. Ф. Прево. Розквітають філософський роман і повість (Вольтер, Д. Дідро та ін.), розвивається сентиментальний роман (Ж. Ж. Руссо, Ж. А. Бернарден де Сен-П'єр та ін.). В літературі періоду франц. буржуазної революції 1789 — 94 переважав революц. класицизм. Найповніше вираження знайшов він у поезії (А. М. Шеньє, Е. А. Лебрен) і драматургії (М. Ж. Шеньє). В кін. 18 — на поч. 19 ст. все більшого розвитку набуває передромантизм, що переростає в романтизм. Уже на цьому етапі визначалися в ньому протилежні ідеологічні орієнтації — консервативна (Ф. Р. де Щатобріан) і прогресивна (А. Л. Ж. де Сталь). Розквіт романтизму припадає на період Реставрації (1814—30). Консервативна лінія продовжується в творчості А. М. Л. де Ламартіна, почасти — А. В. де Віньї. Але задає тон романтизм прогресивного спрямування, представлений насамперед творчістю В. Гюго і Жорж Санд; їм притаманне зближення з утопічним соціалізмом. Визначними поетами-ліриками були А. де Мюссе і Ж. де Нерваль. Серед прозаїків велику популярність мали А. Дюма (Дюма-батько), Е. Сю. Романтизм посідав важливе місце і в л-рі наступних десятиліть. Проте провідним напрямом уже в 30— 40-х pp. став критичний реалізм. який характеризувався антибурж. спрямованістю. Перший етап його розвитку у Ф. представлений творчістю Стендаля і О. де Бальзака. Найповніше критичний реалізм проявився в жанрі роману, але водночас він охопив і новелістику (П. Меріме) і поезію (П. Ж. Беранже). Прояви реалізму мали місце і в драматургії, проте в ній переважали розважальні п'єси, мелодрами [А. Дюма (Дюма-син), Е. Скріб, В. Сарду та ін.]. Найвизначніший прояв другого етапу критичного реалізму у Ф. (2-а пол. 19 ст.) — творчість Г. Флобера. Складністю й неоднозначністю змісту відзначається поезія Ш. Бодлера, що загалом має антибурж. спрямування. Естетські тенденції проявлялися в поетів групи "Парнас" (Ш. М. Р. Леконт де Ліль, Ж. М. де Ередіа, Т. де Банвіль та ін.). В літ. процесі кін. 19 — поч. 20 ст. посилилася поляризація прогресивних і реакційних сил. З одного боку, на грунті кризи бурж. суспільства та його культури виникали занепадницькі декадентські течії (див. Декадентство), з другого — розвивалася передова л-ра, пов'язана з робітн. і соціалістичним рухом, найяскравішим проявом її є л-ра Паризької комуни 1871 (Е. Потьє, Ж. Б. Клеман, Ж. Валлес та ін.). Провідним напрямом і цього етапу залишався критичний реалізм. У творах Гі де Мопассана, А. Доде, Ж. Ренара та ін. він продовжував традиції реалізму 19 ст., в творах А. Франса, Р. Роллана, Ш. Л. Філіппа та ін. набував нових якостей і рис, характерних для 20 ст. Жанр науково-фантастичного роману розробляв Ж. Берн. Значне місце в тогочасному літ. процесі належало натуралізму, який почав складатися ще в 60-х pp. 19 ст. Ранні його представники Е. Золя та брати Е. і Ж. Гонкур не поривали зв'язків з реалізмом, зверталися до соціальної тематики, зокрема змальовували життя простого народу. Негативні риси натуралізму виразно проявилися в творах письменників "меданської групи" (назва від будинку Е. Золя у Медані; А. Сеар, Л. Еннік, П. Алексіс та ін.). До певної міри реакцією на натуралізм був символізм (А. Рембо, П. Верлен, С. Малларме), який надалі злився з декадансом. Активізувалася також література, що була безпосереднім виразником ідеології імперіалістичної реакції (Ш. Моррас, М. Баррес та ін.). Новітній період л-ри характеризувався дальшим ускладненням літ. процесу, загостренням боротьби прогресивних і реакційних течій. У 20-х рр. піднімається хвиля модернізму й авангардизму, які претендували на провідну роль у л-рі й вели боротьбу проти реалізму (А. П. Г. Жід та його група, кубофутуриз м, сюрреалізм та ін.). Виникло також чимало проміжних явищ, у яких поєднувалися реалістичні й нереалістичні, зокрема модерністські, елементи й тенденції. Такий характер мала творчість групи унанімістів (див. Унанімізм), психологічний роман

М. Пруста та ін. Внутрішньою складністю позначена поезія

Г. Аполлінера. Проте і на даному етапі важливе місце належало представникам критичного реалізму. Після закінчення 1-ї світової війни і до початку 2-ї світової війні продовжувалася активна діяльність у л-рі Р. Роллана; Р. Мартен дю Гар створив роман-епопею "Сім'я Тібо" (1922 — 40), з'явилися нові твори Ф. Моріака, Ж. Бернаноса, А. Моруа та ін. Творчість А. Барбюса (роман "Вогонь", 1916, та ін.) поклала початок соціалістичному реалізму в л-рі Ф. В 20—30-х рр. у руслі цього напряму виступали П. Вайян-Кутюр'є, Р. Лефевр, Л. Муссінак, Л. Арагон,

П. Елюар та ін. Під час 2-ї світової війни, в умовах окупації склалася література Опору, яка об'єднувала патріотичні сили. Активну роль відігравали в ній письменники-комуністи.

В л-рі повоєнних десятиліть відбивається гострота суспільно-політ. та ідеологічної боротьби. В модерністській л-рі значне поширення набувають екзистенціалізм (Ж. П. Сартр, А. Камю, С. де Бовуар), згодом —"новий роман" (Н. Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор) і театр абсурду

(Е. Іонеско, С. Беккет та ін.), в 60-х рр. активізувався неоавангардизм (Ф. Соллерс та ін.). Як і раніше, важливу роль відіграє критичний реалізм, що відзначається широтою ідейно-тематичного діапазону, жанрово-стильовою розмаїтістю (Веркор, М. Дрюон, Е. Базен, Р. Ж. Ж. Мерль, Б. Клавель, Ж. Перек та ін.). Великою популярністю користуються твори Ж. Сіменона, який вводить серйозний життєвий зміст у жанр детективного роману. В повоєнні десятиліття на новий щабель розвитку піднімається соціалістичний реалізм, в який вливаються нові сили (А.Стіль, Е. Тріоле, Ж. П. Шаброль, П. Гамарра, П. Куртад та ін.). В 70-х рр. спостерігається зростання авторитету реалізму, звернення до нього численних митців. Франц.-укр. літ. зв'язки беруть початок з часів Київ. Русі. У франц. епічних поемах і лицарських романах 12—13 ст. трапляються численні згадки про Київ. Русь, образи руських воїнів і купців. Значний відгомін у франц. л-рі 17 ст. знайшла боротьба укр. народу з тур.-тат. навалою і особливо визвольна війна 1648—54. У 18 ст. на Україні поширювались ідеї французьких просвітителів, що знайшли своє відображення, зокрема, у творчості Г. Полетики, Я. Козловського та ін. Історію України висвітлювали в історичній прозі франц. просвітителі (Вольтер, Н. Леклерк, Ж. Б. Шерер та ін.). В кін. 18 — на поч. 19 ст. з'являється зацікавлення укр. фольклором, публікуються статті про нього й добірки перекладів. Інтерес до укр. фольклору не згасав і в 2-й пол. 19 ст., про що, зокрема, свідчить дослідження А. Рамбо. В 1-й пол. 19 ст. на Україні побували А. Л. Ж. де Сталь і О. Бальзак, що відображено в їхній творчості (автобіографічна кн. "Десятирічне вигнання" А. Л. Ж. де Сталь, "Лист про Київ" О. Бальзака). Значне місце укр. істор. тематика посіла в творчості П. Меріме (нарис "Козаки України і їхні останні атамани", дослідження "Богдан Хмельницький" та ін. праці). В останній третині 19 ст. у Ф. пробуджується інтерес до Т. Шевченка, чому сприяли статті Е. А. Дюрана, С. Арно, розділи в книзі А. д'Авріля і особливо в кн. Барона де Бея "В Малоросії" (1903).

Тісні стосунки з франц. культурою і л-рою підтримувала Марко Вовчок, яка, зокрема, перекладала твори багатьох франц. письменників рос. мовою (Ж. Верна, Еркмана-Шатріана та ін.). На Україні значної популярності набули твори О. Бальзака, Е. Золя, Гі де Мопассана,

А. Франса та ін. З поч. 20-х рр. .20 ст. до вивчення укр. л-ри й мови вдаються відомі славісти Л. П. М. Леже, А. Мазон, A. Мейє та ін. Новий етап розвитку франц.-укр. літ. взаємин настав після Великої Жовтневої соціалістич. революції. Він характеризується численними перекладами франц. авторів [зібрання творів Е. Золя, Гі де Мопассана, А. Франса, видання антології "Сузір'я французької поезії" (т. 1—2. К., 1971)]. Особливо значний внесок в поширення франц. л-ри на Україні зробили М. Рильський, М. Терещенко,B. Підмогильний, Д. Паламарчук та ін. У Ф. зростає інтерес до укр. л-ри, насамперед до творчості Т. Шевченка (вийшла збірка його поезій у перекладі Е. Гільвіка). Видаються також переклади творів укр. рад. письменників О. Довженка, Ю. Яновського, О. Гончара та ін.

Д. С. Наливайко.

Архітектура. На тер. Ф. від часів неоліту та бронзи збереглися численні мегалітичні споруди. Після завоювання цієї території Римом Стародавнім в містах будували кам'яні храми (храм у Німі), театри (амфітеатр і театр в Арлі), арки тріумфальні (в Сен-Ремі), цирки й акведуки (в Німі). До ранньосередньовіччя належить ряд пам'яток Меровінгського мистецтва (5—8 ст.) та "Каролінгського відродження" (8—9 ст.). В 10—12 ст. поширився романський стиль. У цей період сформувалося середньовічне франц. місто з нерегулярною забудовою та вузькими вулицями: будували храми й монастирі (абатство Клюні, 10 ст.; собор Нотр-Дам-ла-Гран у Пуатьє, 11—16 ст.; церква Сент-Етьєн у Кані, бл. 1064—77), а також замки (Жізор, 1161—84), що відбивали стилістичні напрями місц. шкіл — нормандської, Пуатьє, провансальської, бургундської, овернської та ін. У 2-й пол. 12 ст. зародилася готика. В цей період перебудовувалися й укріплювалися старі міста, виникали нові з прямокутною сіткою вулиць, щільною забудовою, соборними та ринковими площами. Гол. громад. спорудою став собор — 3—5-нефна базиліка з трансептом, високим і просторим інтер'єром, з З перспективними порталами та готичною розою в центрі (церква абатства Сен-Дені, 1137—44; Паризької богоматері собор; собори в Сансі, бл. 1140, Шартрі, 1194— 1260, Реймсі, 1211—1311; капела Сент-Шапель у Парижі, 1243—48). При будівництві замків велику увагу приділяли функціональним вимогам житла (Каркасон, 1240 — 85; П'єрфон, 1390—1420). З 2-ї гіол. 15 ст. почав формуватися стиль франц. Відродження, який набув самобутньо-нац. форм. Будувалися замки-палаци (Фонтенбло, з 1527; Шамбор, 1519—40; Шенонсо, 1515—55) та величні палацові ансамблі (Лувр, 1546— 74, арх. П. Леско; Тюїльрі, буд-во почато 1563, арх. Ф. Делорм; обидва — у Парижі). Особливого розвитку досягла архітектура Ф. у 17 ст., коли домінуючим стилем став класицизм. У цей період Париж прикрасили геометрично правильні, єдині за стилем площі (Дофіна, Вогезів, Перемог, Вандомська); було споруджено регулярні за композицією палаци (Пале-Руайаль, 1629—36, арх. Ж. Лемерсьє), громад. будівлі (Будинок інвалідів, 1671—76, арх.

Л. Брюан, з Собором інвалідів, 1680—1706, арх. Ж. Ардуен-Ман-сар; будинок Сорбонни з церквою, 1629—54, арх. Ж. Лемерсьє), величні тріумфальні арки (брама Сен-Дені, 1672, арх. Ф. Блондель), мости. Заміські замки перетворилися на комплекси палацових і службових приміщень з регулярними "французькими" парками (Воле-Віконт, арх.

А. Ленотр, Л. Лево; іл. див. на окремому аркуші до ст. Садово-паркове мистецтво, т. 9, с. 448—449; Версаль, арх. Л. Лево, Ж. Арду-ен-Мансар, А. Леноїр та ін.). У 1-й пол. 18 ст. у Ф. деякий час був поширений стиль рококо (арх. Ж. Бофран, Ж. М. Оппенор, Ж. О. Месоньє). У 2-й половині 18 ст. у стилі класицизму споруджували нові типи міських ансамблів (площа Згоди, 1755— 63, арх. Ж. А. Габрієль), громадських (Пантеон, 1758—90, арх. Ж. Ж. Суфло; іл. див. на окремому аркуші до ст. Архітектура, т. 1, с. 224—225; Класицизм, т. 5, с. 96—97)та житл. будинків. Споруди періоду наполеонівської імперії будували в парадному, тріумфальному дусі, в т. з. стилі ампір (церква Мадлен, поч. 19 ст., арх. П. Віньйон; іл. див. до ст. Ампір, т. 1, с. 166; тріумфальна арка на площі де Голля, 1806—37, арх. Ж. Ф. Шальгрен; Вандомська колона, 1806—10, арх. Ж. Б.. Ле-пер, Ж. Гондуен; всі — у Парижі). В серед. 19 ст. у Парижі велися великі містобудівні роботи (під керівництвом арх. Ж. Е. Османа), в кін. 19 — на поч. 20 ст. частково реконструйовано ін. міста (Ам'єн, Нант, Орлеан, Тулуза та ін.). У 2-й пол. 19 ст. буд-во велося в дусі еклектизму (театр "Гранд-Опера"; базиліка Сакре-Кер, з 1875, арх. П. Абаді; обидві — в Парижі). З'явилися нові типи громад. і тех. споруд — криті ринки, універсальні магазини, б-ки, депо (б-ка Сент-Женев'єв, 1843—50; Нац. б-ка, 1861—69; обидві — в Парижі, арх. А. Лабруст; Ейфелева башта; палац Лоншан у Марселі, 1862—69, арх. Т. А. Есперандьє). На рубежі 19 і 20 ст. зводили будівлі у стилі модерн (готель "Кастель Беранже" в Парижі, 1897—98, арх. Е. Гімар). На поч. 20 ст. сформувалися гол. риси нової архітектури — функціональна та конструктивна зумовленість форм, широке застосування бетону, скла, сталі. В 1903 в Парижі за проектом арх.

О. Перре було споруджено перший у світі залізобетонний будинок. Серед споруд: вілла Савой у Пуасі поблизу Парижа (1929— 31, арх.

Ле Корбюзьє), шкільний комплекс ім. К. Маркса у Віль-жюїфі поблизу Парижа (1931—33, арх. А. Люрса) та ін. Після 2-ї світової війни 1939—45 відбудовували зруйновані міста (Гавр, за проектом арх. О. Перре). З серед. 50-х рр. у житловому будівництві утвердився принцип створення житлових масивів з вільним компонуванням будинків (житловий будинок на 1600 ж. у Марселі, 1947—52, арх. Ле Корбюзьє; житл. комплекс Мурене у деп. Атлантичні Піренеї, 1958—60, арх. Р. Кулон та ін.; "Ле-Куртільєр" поблизу Парижа, 1959—61, арх. Е. Айо). На творчість франц. архітекторів 60—70-х рр. великий вплив мали споруди арх.

Ле Корбюзьє (капела Нотр-Дам-дю-О в Роншані, 1950—54, та ін.), в яких внутр. простір підпорядкований складній гармонії ірраціональних співвідношень. У спорудах 70-х рр. широко застосовуються легкі алюмінієві та сталеві конструкції, навісні панелі, різних форм склепіння та оболонки. Серед споруд: Виставочний зал Нац. центру пром-сті й техніки в Парижі (1958, Р. Камело, Ж. де Маї, Б. Зерфюсс, інж.

Н. Есквіллан), будинок ЮНЕСКО в Парижі (1953—57, арх. М. Брейєр,

Б. Зерфюсс, інж. П. Нерві; іл. див. на окремому аркуші до ст. Архітектура, т. 1, с. 224—225), Будинок радіо (1959—63, арх. А. Бернар), житл. будинок у парку "Іль-верт" у Греноблі (1953—67, арх. Р. А. Анже та ін.), комплекс Мен-Монпарнас у Парижі (1973, арх. Е. Бодуен та ін.), Музей Мегг у Сен-Поль-де-Вансі поблизу Ніцци (70-і рр. 20 ст., арх. Ж. Л. Серт), Нац. центр мистецтва і культури ім. Ж. Помпіду у Парижі (1977, арх. Р. Піано, Р. Роджерс та ін.), житл. комплекси у Парижі — Італі (буд-во розпочато 1968, арх. фірма "Ательє містобудівного оновлення"), Дефанс (з 1976, арх. Е. Айо) та ін. Іл. див. також до статей про окремі міста Ф. та франц. архітекторів.

Ю. С. Асєєв.

Образотворче мистецтво. Пам'ятки первісного мист. на тер. Ф. належать до доби палеоліту. Всесвітньо відомі поліхромні настінні розписи у печерах Дордоні, Ар'єжа. До періоду енеоліту можна віднести алеї менгірів (напр., Карнак). Іноді на таких каменях трапляються схематичні зображення людей, орнаменти. У 2—1 ст. до н. е. поширювався вплив рим. мистецтва, що поєднувався з місц. традицією (мистецтво кельтів). Історія власне франц. мистецтва починається з епохи середньовіччя. Собори, що були центрами реліг. і міськ. життя, оздоблювали скульптурами, фресками, вітражами. Романська скульптура, перш за все рельєфи (собори Сен-Лазар у Огені, Сен-П'єр у Муассаку), відзначаються орнаментальністю. Ці ж риси притаманні монументальному живопису (фрески церкви Сен-Савен-сюр-Гартамп, поч. 12 ст.) і мініатюрі ("Псалтир Людовіка Святого", 1254—70). З часом образи стали більш конкретними, життєвими (скульптури 13 ст. у соборах Шартра, Реймса, Страсбура). В надгробках (Карла V, 14 ст.; Філіппа По, 15 ст.) з'явилися чітко виражені портретні риси. Готичні вітражі (собор у Шартрі, 13 ст.; Сент-Шапель у Парижі, 13 ст.) витісняють стримані за кольоровою гамою романські фрески. В мініатюрі відчувається прагнення до зображення реального середовища, зокрема пейзажів (брати Лімбурги, "Розкішний часослов герцога Беррійського", 15 ст.). У період Відродження (2-а пол. 15—16 ст.) мистецтво Ф. набуває світського характеру. Поряд з художниками, що прибули з Італії (Леонардо да Вінчі, Андреа дель Сарто, Б. Челліні), у Франції працювали місц. майстри: Ж. Фуке, члени родини Клуе,

Ж. Гужон, Ж. Пілон. Вагомим був внесок французьких живописців і рисувальників у історію портрета. Суворо-урочисті портрети 15 ст.

(Ж. Фуке) в 16 ст. замінюються декоративними, проте не втрачають при цьому повноти реалістичних характеристик (Ж. Клуе). У 1648 було утворено Королівську академію живопису і скульптури, яку після об'єднання з Королівською академією архітектури 1695 реорганізовано в Академію красних мистецтв. Мистецтво 1-ї пол. 17 ст. різноманітне. Класицизм, який досяг у творчості Н. Пуссена апогею, сповнений віри в сили розуму, пройнятий ідеями високої моралі, піднесеної любові.

Піднесене уявлення про людину знайшло відображення в реалістичних портретах Ф. де Шампеня. Реалізм у франц. мистецтві 1-ї пол.

17 ст. виділився в окремий напрям; його представники: графік

Ж. Калло, живописці Ж. де Латур, брати Ленен. У 2-й пол. 17 ст. класицизм набуває офіц. характеру, втрачає прогресивні риси й відверто служить прославленню короля Людовіка XIV (картини

Ш. Лебрена). Найзначнішою пам'яткою мистецтва 2-ї пол. 17 ст. є Версаль, в ансамблі якого проявився синтез архітектури, скульптури, живопису, садово-паркового й ужиткового мистецтва. Біля джерел франц. мистецтва 18 ст. стоїть А. Ватто. Під його впливом працювали й майстри рококо, пов'язані з дворянсько-аристократичними колами, і живописці третього стану. Хоч стиль рококо найповніше розкрився у декор.-ужитковому мистецтві, він вплинув і на живопис (Ф. Буше, О. Фрагонар, Ж. М. Натьє) і на скульптуру (Ж. Б. Лемуан, ранні твори Е. М. Фальконе). Демократичні ідеали епохи найповніше відображено в творчості Ж. Б. Шардена, М. К. де Латура. Сентиментально-повчальний напрям проявився в творчості Ж. Б. Греза. Ідеали громадськості знайшли втілення у творах скульпторів Фальконе, Ж. А. Гудона. На мистецтво кін. 18 — 1-ї пол. 19 ст. великий вплив справили ідеї франц. революції 1789—94. Цими ідеями пройнята творчість Ж. Л. Давіда. Його учні А. Гро, Ф. Жерар відійшли від принципу громадянськості і перейшли до відвертого прославляння Наполеона І, як, зрештою і сам Давід. франц. романтизм був тісно пов'язаний з прогресивними ідеями епохи, пройнятий історизмом, громадянськістю позицій, гуманістичним пафосом (Т. Жеріко, Е. Делакруа, Ф. Рюд). Романтизм вплинув на творчість багатьох митців 1-ї пол. 19 ст., серед яких чільне місце посідає Ж. О. Д. Енгр, який дотримувався у своїх істор. картинах доктрин класицизму. Спираючись на реалістичні традиції, демократичний реалізм у серед. 19 ст. посів провідне місце. Темі праці й побуту простих людей присвятили свою творчість О. В. Дом'є, Ж. Ф.Шлле, Г. Курбе та ін. Новою віхою у розвитку реалізму стали твори Е. Мане й Е. Дега. В 70-х рр. 19 ст. до них приєднались імпресіоністи (див. Імпресіонізм) К. Моне, К. Піссарро, А. Сіслей, які зробили великий внесок у розвиток пейзажу. Пошуки барбізонців (див. Барбізонська школа) у зображенні природи продовжили Т. Руссо, Ж. Дюпре, Ш. Добіньї, а також К. Коро. О. Ренуар використовував імпресіоністичну техніку при створенні жанрових сцен і портретів.

У кращих творах художників-постімпресіоністів (див. Постімпресіонізм) П. Гогена, П. Сезанна і В. ван Гога та неоімпресіоністів Ж. Сера і П. Сіньяка відчувається вірність великим традиціям нац. мистецтва. Видатними графіками кін. 19 ст. були А. Тулуз-Лотрек, який реформував мистецтво плаката, і Т. А. Стейнлен, у творчості якого відображено життя пролетаріату Ф. Наприкінці 19 ст. всебічно розкрився талант

О. Роде-на, який вивів франц. скульптуру з стану затяжної кризи. Його учнем був Е. А. Бурдель. Суперечності, що намітилися у франц. мистецтві наприкінці 19 ст. і розвивалися в умовах кризи бурж. суспільства, вилились у 20 ст. в гострі конфлікти, різні модерністські напрями (фовізм кубізм, після 1-ї світової війни — сюрреалізм, після 2-ї світової війни — абстрактне мистецтво).

Проте творчість найвідоміших живописців і скульпторів Франції 20 ст. (П. Боннара, Е. Вюйяра, А. Матісса, А. Марке, А. Дерена, Р. Дюфі, Ж. Брака, Ф. Леже, М. Утрілло, А. Майоля, Ш. Деспйо та ін.), незважаючи на всю свою суперечливість, містить яскраво виражене прагнення протиставити модернізмові мистецтво, пов'язане з життям і людиною. Для творчості Ф. Леже, А. Марке, П. Пікассо характерна активна позиція в боротьбі прогресивних сил проти фашизму і загрози війни. На поч. 20 ст. великий внесок у художнє життя Ф. зробили майстри т. з. паризької школи, які створили свій варіант "ліричного експресіонізму"

(А. Модільяні, Ж. Пасхін, М. Шагал, X. Сутін та ін.). З піднесенням демократичного руху після 2-ї світової війни тісно пов'язана творчість неореалістів (А. Фужерон, Б. Тасліцький, Ж. Люрса), які виступали в 40—50-х рр. 20 ст. У післявоєнний час широку популярність здобули малюнки Ж. Еффеля. В серед. 50-х рр. поширилися різні модерністські напрями — абстрактний експресіонізм, абстрактний сюрреалізм (X. Е. Хартунг, П. Сулаж), ташизм (Н. де Сталь). Вплив поп-арта і "оп-арта" виявився гол. чин. у скульптурі (В. Вазареллі) й плакаті. На рубежі 50 і 60-х рр. 20 ст. з'явилося концептуальне мистецтво (І. Клайн). У 70-х рр. поширився гіперреалізм. У 40—70-х рр. значного розвитку набув політ. плакат (Р. Савіньяк, П. Колен, Ш. Лупо).В скульптурі зберігалися реалістичні життєстверджуючі тенденції франц. пластики кін. 19 — поч. 20 ст. (Ж. Бернар, М. Жімон, Р. Влерік). Однак такі майстри, як

Р. Дюшан-Війон, А. Лоран, Ж. Ріш'є, Н. Габо, пізніше А. Ж. Адан,

Ж. Тенглі та ін., продовжували працювати в модерністських традиціях. Гуманістична лінія франц. скульптури простежується в творах

Ж. Саландра, П. Морле, Ф. Сальмона, Ж. Бец, Б. Мужена. Твори франц. образотворчого мистецтва зберігаються в багатьох музеях України, зокрема в Київ. музеї зх. і сх. мистецтва, Львів. картинній галереї, Одес. музеї зх. і сх. мистецтва та ін.

У Ф. в різні часи жили і працювали М. Башкирцева, С. Костенко,

М. Пимоненко, І. Похитонов, П. Нілус, О. Архипенко, М. Глущенко,

І. Кавалерідзе, Р. Турін, М. Андрієнко-Нечитайло, К. Редько,

Л. Крамаренко, М. Сельська, Г. Смольський та ін. В різні роки у

Ф. експонувалися твори укр. художників К. Білокур, М. Глущенка,

О. Данченка, М. Дерегуса, В. Касіяна, Т. Яблонської та ін. На тер.

Ф. споруджено пам'ятники Герою Рад. Союзу В. Порику (1967, м. Енен-Льєтар, скульптори Г. Кальченко, В. Зноба, арх. А. Ігнащенко),

Т. Шевченкові (1978, Париж, скульптор М. Лисенко, арх. Ігнащенко),

П. Пікассо (1984, Тулуза, скульптор М. Грицюк) та ін. Іл. див. на окремому аркуші, с. 448—449, а також до ст. Давід Ж. Л., т. З, с. 80—81; Цом'є О., т. З, с 272—273; Живопис, т. 4, с. 120—121; Імпресіонізм, т. 4, с. 120—121; Роден О., і. 9, с. 336—337; Сезанн П.,т. 10, с. 144—145, до ст. про окремих франц. художників.

Н. М. Калитіна.

Музика. Франц. нар. муз. мистецтво різноманітне. З ним тісно пов'язана творчість менестрелів і жонглерів. У 10 ст. склалися канони католицької літургії (меса). В 11—13 ст. поширилося муз.-поетичне мистецтво трубадурів і труверів. У період Раннього Відродження (14 ст.) розвинулося багатоголосся. Муз. естетика цього періоду виявилась у творчості композитора і поета Г. де Машо та композитора і муз. теоретика Ф. де Вітрі. В 15—16 ст. поліфонічну музику писали композитори Г. Дюфаї, Жоскен Депре, Й. Окегем, К. Жанекен, К. Гудімель, К. де Сермізі, О. Лассо. За часів абсолютизму великого значення набуло муз.-театр. придворне мистецтво. В 1581 у Луврі було поставлено перший балетний спектакль "Комедійний балет королеви"

Ж. де Больє та Ж. Сальмона (балетмейстер Б. ді Бельджойозо). Перші нац. опери ("Пастораль", 1659, і "Помона", 1671) створили поет П. Перрен і композитор Р. Камбер. У 1671 в Парижі відкрито "Королівську академію музики"— постійний оперний театр, для якого писали твори Ж. Б. Люллі (17 ст.), Ж. Ф. Рамо (18 ст.) та ін. Розвивалася нац. школа інструм., зокрема клавесинної, музики (творчість Ф. Куперена, 18 ст.). У 2-й пол. 18 ст. балет виділився у самостійний вид мистецтва (балетмейстери Ж. Ж. Новер, Ж. Доберваль).

Класичним зразком нового демократичного музичного мистецтва 18 ст. була комічна опера "Сільський чаклун" Ж. Ж. Руссо (1752), традиції якого розвивали композитори Е. Дуні, Ф. А. Філідор, П. А. Монсіньї, А. Е. М. Гретрі. Опери К. В. Глюка сприяли виникненню нового оперного стилю, в якому втілилися естетичні ідеали третього стану. Революція 1789— 94 зумовила затвердження нових жанрів і форм франц. музики. Створювалися патріотичні і революц. пісні ("Після 14 липня" Ф. Ж. Госсека, "Марсельєза", "Карманьйола" та ін.), монументальні муз. спектаклі і вокально-симф. твори Госсека, Е. Н. Мегюля, Гретрі, "опери порятунку" Л. Керубіні. В 1793 в Парижі відкрито Нац. муз. ін-т (з 1795 — консерваторія музики і декламації). В 30—40-х рр. 19 ст. Париж став одним з центрів світової муз. культури. Розквітла оперна, балетна і симф. творчість композиторів романтичного і реалістичного напрямів А. Буальдьє, Ф. Обера, Дж. Мейєрбера, Г. Берліоза. Утвердився романтичний балет (творчість балетмейстера Ф. Тальйоні і танцівниці

М. Тальйоні; постановка 1841 балетме стерами Ж. Кораллі та

Ж. Перро балету "Жізель" А. Адана). Всесвітньо відомими стали франц. скрипкова (Дж. Б. Віотті, П. Байо, П. Роде, Р. Крейцер), вокальна (Д. Арто, А. Нуррі, Ж. Л. Дюпре) та ін. школи. В Парижі творили музиканти з ін. країн, зокрема піаністи і композитори Ф. Ліст і Ф. Шопен, співачки П. Віардо-Гарсіа і М. Малібран. У 2-й пол. 19 ст. посилилися реалістичні тенденції, зокрема в опері. В цьому жанрі працювали Ш. Гуно ("Фауст", 1859, "Ромео і Джульєтта", 1865), А. Тома ("Міньйон", 1866, "Гамлет", 1868), Л. Деліб ("Лакме", 1883), Ж. Массне ("Манон", 1884, "Вертер", 1886), К. Сен-Санс ("Самсон і Даліла", 1876). Вершиною оперного реалізму у французькій музиці була творчість Ж. Бізе ("Шукачі перлин", 1863, "Кармен", 1874). Оперети писали Ж. Оффенбах, ф. Ерве, Ш. Лекок, Р. Планкет. Розвиткові французької симфонічної музики сприяла організація "Народних концертів класичної музики" (1861) і Нац. муз. т-ва (1871). Серед композиторів цього періоду — С. Франк, Г. Форе, Е. Шоссон, Е. Дало. В муз. житті Ф. часів Паризької комуни видатну роль відіграв композитор і фольклорист Ф. Сальвадор-Данієль — директор консерваторії і муз. комісар Комуни. В 1888 П. Дегейтер написав музику до "Інтернаціоналу". Із занепадом романтизму (70 — 90-і рр.) балет деградував. Його відродження пов'язане з Російськими сезонами в Парижі, а також з діяльністю трупи Російський балет С. Дягілєва [1911—29; М. Фокін, Л. Мясін, Б. Ніжинська, Дж. Баланчин, С. Лифар (1930—59 очолював трупу Паризької опери)]. На межі 19 і 20 ст. в муз. культурі Ф. зародився новий напрям — імпресіонізм (К. Дебюссі, частково М. Равель), після 1-ї світової війни 1914—18 посилилися тенденції неокласицизму, експресіонізму, конструктивізму. В 20-х рр. 20 ст. виникла творча співдружність франц. композиторів "Шістка" (А. Онеггер, Д. Мійо, Ф. Пуленк, Ж. Орік, Л. Дюрей, Ж. Тайфер), 1935 — Нар. муз. федерація, що згуртувала навколо себе передових діячів муз. культури (А. Руссель, Ш. Кеклен та ін.), творча група "Молода Франція" (О. Мессіан, А.Жоліве, І. Бодріє, Данієль-Лесюр).

У роки фашистської окупації передові музиканти в своїй творчості відображали настрої народних мас (пісні Опору; "Чотири пісні страждаючої Франції" Оріка, "Патріотична кантата" Пуленка). Серед сучас. прогресивних композиторів — Ж. Косма (ораторія "В краю шахтарів"), С. Ніг (симф. поема "Про полоненого поета", присвячена Назиму Хікмету), Ж. Ж. Дамаз. Широко відомі виконавці: диригенти Ш. Мюші, П. Паре, А. Клюїтенс, Ж. Мартінон, І. Маркевич; піаністи

А. Корто, М. Лонг, Р. Казадезюс, М. Ааз; скрипалі Ж. Тібо, 3. Франческатті, Ж. Неве; віолончелісти П. Фурньє, М. Тортельє, С. Марешаль; органісти Ш. Турнемір, Ш. Відор, М. Дюпре; співаки Д. Дюваль, Ж. Креспен, Ж. Жіроду; шансоньє А. Брюан, М. Шевальє, Е. Піаф, Ж. Беко, Ж. Греко, Дж. Дассен, М. Матьє. Серед балетмейстерів — Р. Пті, М. Бежар, Ф. Адре; артистів балету — І. Шовіре, Р. Жанмер, Л. Дейде, Ж. Ам'єль, Н. Тібон, Г. Тесмар, А. Алабіс, Ж. П. Бонфу, Ж. Пілетта. В Парижі працюють театри "Гранд-Опера" (тут виступали укр. співаки І. Алчевський, С. Крушельницька, О. Мишуга, П. Цесевич та ін.), "Театр Націй" (засн. 1954), 5 симф. оркестрів, у т. ч. Паризький оркестр (засн. 1967), консерваторія, "Схола канторум" (засн. 1894), Академія грамплатівки ім. Ш. Кро, Нац. муз. комітет Ф. Серед відомих балетних труп — "Балет Єлісейських полів" (1945—51), "Балет Парижа" (1948 —67), "Балет 20 століття" (з 1960), "Сучасний балет Парижа" (з 1955), "Балет Марселя" (з 1972). У Ф. проводяться Міжнар. конкурси: скрипалів і піаністів їм. М. Лонг— Ж. Тібо, вокалістів — у Тулузі (у ньому, зокрема, брали участь укр. рад. співаки А. Кікоть, Н. Куделя, Б. Руденко, 3. Христич), диригентів—у Безансоні, Міжнар. балетний фестиваль. У Парижі — Міжнародна музична рада при ЮНЕСКО.

На Україні гастролювали симфонічний оркестр Нац. радіо і телебачення Ф. під керуванням А. Клюїтенса; диригент І. Маркевич; співаки

Ш. Азнавур, Ж. Брассенс, Дж. Дассен, Ж. Греко, Ш. Трене; піаністи

Ж. Еймар, Ф. Парро, К. Ельфер; скрипалі М. Оклер, М. Бруссіно; балерини 1. Шовіре, Л. Дейде та ін. У Ф. виступали капела "Думка", Ансамбль танцю УРСР, Ансамбль пісні і танцю КВО, солісти Київ. театру опери та балету. Українські рад. митці С. Турчак і Л. Венедиктов поставили у Ф. опери "Борис Годунов" і "Хованщина" М. Мусоргського (Ніцца). Композитори М.Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, В. Фемеліді, Г. Верьовка обробляли франц. революц. пісні.

М. П. Загайкевич.

Театр. Джерела франц. професійного театру в нар. карнавалах, виступах мандрівних акторів — жонглерів і вагантів. У 9 ст. виник жанр церк. театру — літургійна драма. Збагачуючися реалістичними елементами, вона перетворилася на напівлітургійну драму (13 ст.). У містах розвинулися жанри середньовічної реліг. драми — міракль (13 ст.) та містерія (14 ст.), мораліте й фарс (15 ст.). В 1548 в Парижі збудовано перше театр. приміщення "Бургундський отель". У 1599 тут почала діяти перша трупа акторів-професіоналів. У 17 ст. у франц. театрі утвердився класицизм. В 1634 в Парижі відкрився театр "Маре". Посиленню реалістичних тенденцій сприяла режисерська та акторська діяльність драматурга Ж. Б. Мольєра, що працював у театрі "Пале-Руайаль". У 1680 в Парижі створено театр "Комеді Франсез", в якому сформувалися такі актори, як А. Лекуврер, М. Барон, І. Клерон, М. Дюменіль, А. Лекен. Тут ставили твори П. Корнеля, Ж. Расіна, Вольтера, П. Бомарше, Ж. Б. Мольєра. Діяли також ярмаркові театри, з 60-х рр. 18 ст.—т. з. "театри бульварів". Революція кін. 18 ст. значно активізувала театр, життя. Актори одержали громадян. права (1791 прийнято "Декрет про свободу театрів"). Ідеї просвітительства, риси революц. класицизму дістали найповніше розкриття в творчості актора Ф. Ж. Тальма. Напередодні революції 1848 героїчна тема з великою силою прозвучала в мистецтві Рашель.

У 1-й половині 19 ст. у театральному житті Ф. утверджувалися романтизм і реалізм. Ініціаторами боротьби за нове, прогресивне мистецтво стали "театри бульварів"— "Амбігю комік", "Порт-Сен-Мартен", "Жімназ" та ін., в репертуарі яких були твори В. Гюго, О. Дюма-батька, А. де Віньї, О. де Бальзака. Виразниками естетики романтичного театру були М. Дорваль, П. Бокаж, Фредерік-Леметр, Ж. Б. Дебюро. В дні Паризької комуни 1871 відродилися прогресивні тенденції театру Ф., однак політична реакція, що настала після падіння Комуни, викликала глибоку ідейну й творчу кризу театрів. У творчості трагедійних акторів С. Бернар (зокрема, гастролювала на Україні 1881, 1909), Ж. Муне-Сюллі переважали риси академізму і стилізації. Реалістичні традиції зберігалися в комедії і драмі (Ф. Е. Го; Б. К. Коклен, зокрема, гастролював на Україні 1882, 1889). Проти віджилих театр. традицій виступив режисер і актор А. Антуан (засновник "Вільного театру", 1887, і "Театру Антуана", 1897). У його театрах йшли п'єси Е. Золя, Л. Толстого, Г. Ібсена, Г. Гауптмана.

В кін. 19 — на поч. 20 ст. виникли експериментальні театри — Художній театр (засн. 1890), "Творчість" (1893), Театр мистецтв (1910), "Театр старої голуб ятні" (1913), в репертуарі яких були п'єси Г. Ібсена,

Й. А. Стріндберга, М. Горького, М. Метерлінка, драматургів-модерністів. Провідні актори кін. 19 — поч. 20 ст.: Г. Режан, Л. Гітрі, Ф. Жем'є,

Ш. Дюллен, Л. Жуве. В 1893 у Ф. гастролювала українська Трупа Г. Й. Деркача. Після 1-ї світової війни поглибилася диференціація серед театр. діячів ф. У репертуарі "театрів бульварів" переважали розважальні вистави. Проти комерційного театру вели боротьбу режисери, що належали до т. з. групи"Авангард". В 1926 було створено театр "Картель", навколо якого згуртувалися режисери Ш. Дюллен, Л. Жуве, Ж. Пітоєв,

Г. Баті. В репертуарі цих театрів — твори Ж. Б. Мольєра, У. Шекспіра,

А. Чехова, Б. Шоу, А. Салакру, Ж. Жіроду, Ж. Ануя. В 1920 почав діяти у Парижі Нац. нар. театр, актор і режисер якого Ф. Жем'є прагнув здійснити на його сцені принципи нар. театру, розроблені Р. Ролланом. Широко розвивається самодіяльний робітн. театр. У 1932 створено "Федерацію робітничого театру Франції", згодом — "Союз незалежних театрів Франції".

Після закінчення 2-ї світової війни у Ф. почався швидкий процес відродження театрального мистецтва. З 1970 театр "Комеді Франсез" очолює П'єр Дюкс, за ініціативою якого в репертуар включаються, крім нац. класики, і п'єси сучас. авторів; з 1983 теагр очолює Ж. П. Венсан (театр гастролював у СРСР 1954, 1973). В 1951 засновано Нац. нар. театр (ТНП), який очолив Ж. Вілар (з 1963 очолював Ж. Вільсон, з 1971 — Р. Планшон). В його репертуарі твори В. Гюго, А. Мюссе, Ж. Б. Мольєра, У. Шекспіра, Арістофана, Б. Брехта, А. Чехова. Театр став центром передового демократичного мистецтва (гастролював в СРСР 1956, 1961, зокрема в Києві — 1978). У 1968 відкрито міський театр Парижа — "Театр де ля Білль" (реж. Ж. Меркюр). У театрі "Одеон" 1958—68 працювала трупа " Компані Мадлен Рено—Жан Луї Барро" (гастролі в СРСР 1962, 1976). У Ф. діє ряд приватних театрів: "Ательє" (заснований Ш. Дюлленом, 1921, 1940—73 ним керував А. Барсак, з 1973 —

П. Франк; гастролі в СРСР 1965, 1971), театр "В'є коломб'є" (гастролі в СРСР 1960). В 60-х рр. виникли театри робітн. передмість Парижа: "Театр де ла Коммюн" у Обервільє, "Театр Жерара Філіпа" в Сен-Дені, "Театр Ромена Роллана" у Вільжюїфі.

В кінці 60-х рр. посилилась активність молодіжних театрів ("Театр Бюль", "Великий магічний цирк", "Театр дю солей"), які відроджують традиції вуличних театрів, прагнуть перетворити свої вистави на яскраві театралізовані видовища з використанням елементів політ. театру (вистави режисера А. Мнушкіної "1789", "1793", "Золотий вік"). Працюють також театри: "Компані дю Котюрн" у Ліоні (гастролі в СРСР 1974, зокрема в Києві), Новий нац. театр у Марселі (гастролі в

СРСР 1979) та ін. Провідні актори і режисери 50—80-х рр.: Ж. Вілар,

Ж. Філіп, Ж. Л. Барро, Д. Сорано, Ж. Вільсон, М. Рено, С.І Флон,

А. Барсак, П. Шерро, Р. Планшон, Ж. Меркюр, П. Брассер, Р. Оссейн, актор-мім М. Марсо (гастролі в СРСР 1968). Поряд з прогресивними демократичними тенденціями в розвитку театру помітне захоплення модернізмом (постановки п'єс т. з. театру абсурду). Іл. див. також до ст. Театр, т. 11, с. 448—449.

І. Г. Посудовська.

Кіно. Перший у світі публічний сеанс кінематографа, винайденого братами Л. Ж. і О. Люм'єр, відбувся в Парижі 28. XII 1895. Важливий внесок у розвиток техніки кінознімання і становлення кіно зробив реж. Ж. Мельєс (створив першу кіностудію). В 10-х рр. 20 ст. популярність здобула серія кінокомедій за участю М. Ліндера, а також гостро авантюрні стрічки Л. Фейада. В 1919— 22 створено ряд антивоєн. фільмів: "Я звинувачую" (реж. А. Ганс), "Земля" (за Е. Золя) та"Арлезіанка" (за А. Доде), обидва — реж. А. Антуан. У цей же період виник напрям "Авангард", представникам якого притаманні пошуки кінематографічної виразності. Водночас значні картини було створено режисерами реалістичного спрямування Ж. Фейдером ("Кренкебіль", 1922), Ж. Ренуаром ("Нана", 1926, та "Маленька продавщиця сірників", 1928),

Р. Клером ("Солом'яний капелюшок", 1927). На поч. 30-х рр. кіновиробництво Ф. перейшло на масовий випуск звукових фільмів. У цей час провідна роль у франц. кіно належала режисерам-реалістам, у творах яких проявилися соціально-критичні тенденції: "Під дахами Парижа" (1930), "Свободу нам" (1932; обидва — реж. Р. Клер), "Сука" (1931), "Тоні" (1934; обидва — реж. Ж. Ренуар), "Нуль за поведінку" (1932), "Аталанта" (1934; обидва — реж. Ж. Віго) та ін. В серед. 30-х рр. виникли група "Жовтень", об'єднання "Вільне кіно", пов'язані з рухом Народного фронту. Досягненням французького кіно цього періоду стала творчість Ж. Ренуара ("Велика ілюзія", 1937, та "Марсельєза", 1938),

Ж. Дювів'є ("Дружна компанія", 1936), політ. сатира Р. Клера ("Останній мільярдер", 1934). Творча співдружність поета-сценариста Ж. Превера та реж. М. Карне визначила спрямованість фільмів "поетичного реалізму" — "Набережна туманів" (1938), "День починається" (1939). Всесвітньо відомою стала акторська школа франц. кіно: Ж. Габен, Л. Жуве, Ж. Л. Барро, Ф. М. Сімон, М. Морган, Фернандель, Д. Дарйо.

В роки 2-ї світової війни створювалися фільми, які закликали до боротьби з окупантами. Підпільним визвольним комітетом франц. кіно (створений 1943) було випущено фільм "Визволення Парижа" (1944). У 1945 М. Карне здійснив постановку фільму "Діти райка" (за сценарієм

Ж. Превера). У 1946 був створений фільм "Битва на рейках" (реж. Р. Клеман), присвячений подіям 2-ї світової війни і учасникам Руху Опору. У французькому кіно 40— 50-х рр. знаходить відображення тема післявоєнного життя: "Антуан і Антуанетта" (реж. Ж. Беккер), "Адреса невідома" (реж. Ж. П. Ле Шануа), "Світанок" (реж. Л. Дакен). Створювалися фільми, які підіймали морально-етичні проблеми ("Всі ми убивці", реж. А. Кайат). Визнання дістали екранізації франц. класики: "Пармський монастир" (реж. Крістіан-Жак), "Червоне і чорне" (реж. К. Отан-Лара; обидва — за Стендалем), "Тереза Ракен" (реж. Карне) та "Жервеза" (реж. Клеман; обидва — за Е.Золя). Серед акторів 50-х рр.— Ж. Філіп, Бурвіль, Ж. Маре, Д. Робен, С. Сіньйоре, Н. Курсель, А. Еме,

Ж. К. Паскаль, С. Реджані. В умовах кризи кіновиробництва виник напрям "Нова хвиля" (провідні режисери — Ф. Трюффо, Ж. Л. Годар,

К. Шаброль, К. Лелуш, А. Рене), який вплинув на розширення зображальних засобів кіно. Проте невдовзі він втратив прогресивне значення. Фільми 60-х рр.— "Загін" (реж. А. Гатті), "Чи горить Париж?" (реж. Р. Клеман), "Нормандія — Німан" (реж. Ж. Древіль, спільне франко-рад. виробн.) — розкривали тему антифашист. боротьби. Створюються фільми-мюзикли "Шербурзькі парасольки" та "Дівчата з Рошфору" (обидва — реж. Ж. Демі). Після 1968 посилюється політ. проблематика франц. кіно (фільми К. Соте, І. Буассе, Б. Поля), порушуються соціальні питання ("Слідчий і вбивця", реж. Б. Таверньє). Франц. школа комедії в післявоєнний час представлена фільмами Ж. Таті, Крістіан-Жака та ін. Популярність здобули короткометражні стрічки А. Ламоріса, документальні "фільми-есе" К. Маркера, соціологічні фільми Ж. Руша. В 70—80-х рр. поряд з фільмами розважального характеру виходили фільми соціальної спрямованості: "Розпещені діти" (1977), "Тижнева відпустка" (1980; обидва — реж. Таверньє), "Останнє метро" (1980, реж. Ф. Трюффо), "Знедолені" (1982, реж. Р. Оссейн). Відомі франц. актори 60—80-х рр.: Ж. Моро, Б. Бардо, М. Владі, Ж. Л. Трентіньян,

Ж. П. Бельмондо, К. Денев, А. Делон, А. Жірардо, Р. Шнайдер, Е. Юппер, І. Аджані, Ж. Депардьє, Ф. Нуаре, П. Рішар, П. Деваер, Л. де Фюнес. Великий внесок у дослідження історії й теорії кіно зробили кінознавці

Л. Муссінак, Ж. Садуль, А. Базен та ін. Працівників кіно готує Ін-т вищої кіно-освіти (з 1943). З 1946 щороку (крім 1948, 1950) проводиться Міжнар. кінофестиваль у Кані.

Іл. див. на окремому аркуші, с. 448—449. Л. І. Брюховецька.

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Твори: т. 7. Маркс К. Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.; т. 8. Маркс К. Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта; т. 17. Маркс К. Громадянська війна у Франції; т. 22. Енгельс Ф. Селянське питання у Франції і Німеччині; Ленін В. І. Повне зібрання творів: т. 16. Уроки Комуни; т. 21. Принципові питання виборчої кампанії; т. 44. Про тези з аграрного питання Французької комуністичної партії; История Франции, т. 1 — 3. М., 1972 — 73; Джеджула К. О. Історія Франції. К., 1954; Манфред А. 3. Очерки истории Франции XVIII—XX вв. М., 1961; Манфред А. 3. Традиции дружбы и сотрудничества. Из истории русско-французских и советско-французских связей. М., 1967; Советско-французские отношения во время Великой Отечественной войны 1941—1945. Документы и материалы, т. 1—2. М., 1983; Витвер И. А., Слука А. Е. Франция. Экономическая география. М., 1958; Франция. М., 1973; Арсеньев Э. А. Франция: проблемы и политика. М., 1978; Актуальные экономические и социальные проблемы Франции. М., 1982; Франция. М., 1982; История французской литературы, т. 1 — 4. М.— Л., 1946—63; Черневич М. Н. [та ін.]. История французской литературы. М., 1965; Обломиевскнй Д. Д. Французский классицизм. М., 1968; Великовский С. И. Поэты французских революций. 1789—1848. М., 1963; Трущенко Е. Ф. Социалистический реализм во французской литературе. М., 1972; Обломиевский Д. Д. Французский символизм. М., 1973; Якимович Т. К. Французская драматургия на рубеже 1960—1970-х годов. К., 1973; Андреев Л. Г. Современная литература Франции. 60-е годы. М., 1977; Анисимов И. И. Французская классика со времен Рабле до Ромена Роллана. М., 1977; Реизов Б. Г. Французский роман XIX века. М., 1977; Наркирьер Ф. С. Французский роман наших дней. Нравственные и социальные искания. М., 1980; Якимович Т. К. З художнього світу Франції. К., 1981; Брунов Н. Дворцы Франции XVII и XVIII веков. Л., 1938; Аркин Д. Е. Архитектура эпохи Французской буржуазной революции. М., 1940; Соловьев Н. К., Турчин В. С, Фирсанов В. М. Современная архитектура Франции. М., 1981; Петрусевич Н. Б. Искусство Франции XV — XVI веков. Л., 1973; Каптерева Т., Быков В. Искусство Франции XVII века. М.,1969; Кожина Е. Ф. Искусство Франции XVIII века. Л., 1971; Раздольская В. И. Искусство Франции второй половины XIX века. Л., 1981; Яворская Н. В. Пейзаж Барбизонской школы. М., 1962; Бродский В. Я. Художники Парижской коммуны. М., 1971; Калитина Н. Н. Французская пейзажная живопись. Л., 1972; Яворская Н. В. Современная французская живопись. М., 1977; Чего-даев А. Д. Статьи об искусстве Франции, Англии, США 18—20 вв. М., 1978; Моран А. История декоративно-прикладного искусства от древнейших времён до наших дней. Пер. с франц. М., 1982; Шнеерсон Г. Музыка Франции. М., 1958; Шнеерсон Г. Французская музыка XX века. М., 1970; Тепер Е. М. Франция. Рекомендательный указатель литературы. М., 1975; Садуль Ж. Всеобщая история кино, т. 1-4, 6. Пер. с франц. М., 1958—82; Французское киноискусство. Сборник статей. М., 1960; Юткевич С. Франция — кадр за кадром. М., 1970; Базен А. Что такое кино? Пер. с франц. М., 1972.

франція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.uaфранція - leksika.com.ua

 

Схожі за змістом слова та фрази