Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow Л arrow ЛАБАНД
   

ЛАБАНД

(Laband) Пауль (24.V 1838, м. Бреслау, тепер Вроцлав, Польща — 23.111 1918, м. Страсбург, тепер Франція) — нім. правознавець, професор з 1864. Навч. в ун-тах Бреслау, Гейдельберга, Берліна. Працював у Кенігсб. ун-ті: приват-доцент (з 1861), екстраординарний (з 1864), ординарний (з 1866) професор. З 1872 — професор Страсб. ун-ту. 1880 був призначений членом держ. ради землі Ельзас-Лотарингія. Наук, діяльність раннього Л. позначена інтересом до історії нім. зак-ва. З цього питання він написав низку праць: «Внески в ознайомлення зі Швабським зерцалом» (1862), «Магдебурзько-Бреславські систематичні судові засідання» (1863), «Джерела магдебурзького права» (1869). У 1869 видав ґрунтовну працю «Майново-правові позови за саксонськими правовими джерелами Середньовіччя».

Надалі Л. займався переважно держ. правом. У праці «Бюджетне право у визначенні прусської конституції» (1871) він виступив проти звичних тоді поглядів на проблеми бюдж. права. Праця Л. «Фінансове право Німецької імперії» (1873) стала основою його головного фундам. твору «Державне право Німецької імперії» (т. 1—3, 1876—82), яка відіграла важливу роль у розвитку науки публіч. права. Л. належать також заслуги у справі опрацювання торг, права; з 1864 був одним з авторів «Zeitschrift fur das gesamte Handelsrecht» («Журналу загального торговельного права»). Співзасновник журн. «Das Archiv fur offentliches Recht» («Архів громадського права») та «Deutsche Juristenzeitung» («Німецької юридичної газети»).

Л. — основоположник і найяскравіший представник панівної на той час у галузі держ. права форм.-логічної школи, яку називають ще «лабандівською». Ідеї школи вчений виклав у «Державному праві Німецької імперії». У ній він виступив прихильником теорії, що конструює д-ву як юрид. особу. Л. рішуче став на бік відомого нім. правознавця К. Гербера (1823— 1891), який виводив правоздатність д-ви з її волездатності і бачив у монархові та ін. держ. установах не представників позбавленої дієздатності фіктивної особи, а органи, за допомогою яких д-ва виявляє свою самост. волю і діяльність, що відрізняється від волі і діяльності її окр. членів. Нім. юриспруденція, перейшовши від старої патримоніальної доктрини до нового вчення про д-ву як ідеальний суб'єкт держ. прав, зберегла т. з. монархічний принцип, тобто уявлення, згідно з яким монарх, попри конст. обмеження, залишається єдиним носієм суверенітету. Послідовне проведення цього погляду вступило в опозицію до положень новітніх конституцій, за якими законод. влада здійснюється спільно монархом і нар. представництвом. Л. знімає цю суперечність шляхом дотепного розмежування двох моментів у понятті закону: правової норми, що становить його зміст, і наказу держ. влади, який озброює цю норму обов'язковою силою. Парламент бере участь тільки у встановленні змісту закону; повеління ж, яке робить цей зміст загальнообов'язковим, виходить виключно від монарха, тільки він перетворює актом своєї волі необов'язковий ще законопроект в обов'язковий для всіх закон. Для Л. слово «закон» має подвійне значення. Закон у матеріальному значенні цього слова означає юрид. норму, правоположення; закон у форм, значенні — акт держ. влади, який відбувався за участю нар. представництва в спец, формах ініціативи, обговорення, санкції і публікації. Обидва моменти не пов'язані необхідно між собою. Закон у форм, значенні може містити в собі правоположення — і тоді обидва значення поняття «закон» збігаються. Але у формі закону може знаходитись юрид. угода, адм. інструкція та ін. Паралельно поняттю закону роздвоюється і протиставлене йому поняття урядового розпорядження. Воно означає або одностор. акт уряд, влади, який може бути за своїм змістом правоположенням, тобто бути матеріальним законом, або акт управління у матеріальному значенні, акт застосування права. Л. уперше застосував поділ закону на формальний і матеріальний до прусського бюдж. права. Як і О. Бісмарк, він вважав, що законне управління можливе і без бюджету. Виходячи з того міркування, що більша частина бюджету включає в себе доходи і видатки, які й так обов'язкові в силу існуючих законів, Л. доходить висновку, що бюджет за заг. правилом має змістом не якісь нові правоположення, а просто кошторис очікуваних доходів і видатків, або, інакше кажучи, повідомлення про факти. Звідси випливає, що якщо постанова конституції, яка потребує щоріч. встановлення бюджету у формі закону, чомусь не може бути виконана, то це ще не позбавляє уряд можливості законного фін. управління.

Літ.: Гос. право Германии, т. 1—2. М., 1994.

С. А. Черниченко.