Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow зат-зміш arrow ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО
   

ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО

- система санкціонованих д-вою звичаїв правових, які є джерелом права у певній д-ві, міцевості або для певної етнічної чи соціальної групи. Утворюється шляхом пост, дотримання упродовж тривалого періоду звичаїв нормативного характеру, відображає правову культуру і правову свідомість народу, а водночас й інтереси панівних верств сусп-ва. В богослов'ї термін вживається також у контексті «звичаєве право церковне».

Сформоване на основі звичаїв, які існували ще у додерж, період, 3. п. було досить поширене у рабовласн. і ранньому феод, сусп-вах. У практиці багатьох народів застосовувалися кровна помста, принцип таліону, прадавні шлюбні обряди тощо. Найдавніші пам'ятки права більшості держав, зокрема т. з. варварські правди, були записами або зводами 3. п. З появою писем. нормативних актів 3. п. перетворюється на допоміжне джерело, яке застосовується у разі відсутності належного законод. акта, а з утворенням і розвитком централіз. держав сфера застосування його дедалі звужується. Згодом ідея законності, розвинута у ході бурж. революцій, обумовила офіц. заперечення ролі 3. п., але наприкінці 19 ст. відбулася своєрідна реабілітація звичаю як джерела права, насамперед цивільного права. В цей час остаточно оформилася теор. конструкція санкціонування звичаю д-вою, зачатки якої містилися ще в працях давньорим. юристів. Основою для застосування 3. п. були визнані: пряме посилання у текстах нормат. актів, або т. з. мовчазна згода, неявне відсилання до звичної, усталеної практики. Тобто 3. п. розглядалося як підзаконне, похідне і дод. джерело права. Від серед. 20 ст. настійним стало прагнення звільнити 3. п. з-під «опіки закону», теоретично обгрунтувати рівність і незалежність його як джерела права. Аргументом на користь такого підходу стали окр. рішення судів, що грунтувалися на звичаях, які суперечили положенням законів. Водночас у рад. юридичній доктрині роль 3. п. категорично і послідовно заперечувалась.

Неоднозначне ставлення до 3. п. у різні іс-тор. періоди обумовлено насамперед його архаїчним, консервативним характером, що не сприяє радикал, змінам і одночасно може слугувати утвердженню стабільності сусп-ва, захисту традиц. правового ладу від невиправданих змін або накидання чужозем. правових норм. Невизначеність і розпливчастість 3. п. робить можливим свавільне його застосування суддями та посад, особами. З ін. боку, гнучкість і еластичність 3. п. за певних умов має позит. значення. Нині 3. п. досить широко використовується лише в ряді країн Африки та Азії (переважно з числа кол. колоній), а також є джерелом міжнародного права.

3. п. в Україні сягає своїм корінням правових звичаїв Київської Русі, осн. частину яких згодом було записано у «Руській Правді» та ін. актах князівського зак-ва, які скоріше фіксували звичаєві норми, ніж творили нові. «Руська Правда» і неписане право, що доповнювало її, зберігали свою силу і після монголо-татарської навали у Галицько-Во-линському князівстві та у Великому князівстві Литовському в перший період його правової історії. З появою Литовських статутів 3. п. не втратило свого значення. Перший Литовський статут (1529) прямо вказував, що за умови відсутності законод. регулювання слід керуватися звичаями. Дещо негат. ставлення до 3. п. було зафіксоване в Другому Литовському статуті (1566), який орієнтувався виключно на писані джерела. Така позиція виявилася нежиттєвою, і в Третьому Литовському статуті (1588) було підтверджено роль 3. п. як допоміж. джерела. Крім того, Лит. статути усіх трьох редакцій кодифікували чимало норм, які походили від прадавніх правових звичаїв. Можливість використання 3. п. передбачали і поширені в Україні збірки магдебурзького права. Виключно на підставі 3. п. діяли копні суди. Пізніше Запорізька Січ стала місцем виникнення великої кількості правових звичаїв, які в сукупності склали нове поняття — козацьке право. Це право не знало писаних джерел і пропонувало за будь-яких обставин керуватися нормами 3. п. та здоровим глуздом. Суттєву вагу мали норми 3. п. на етапі входження України до складу Московської д-ви, коли цар. уряд офіційно визнав збереження «давніх прав», у т. ч. 3. п. як своєрідну гарантію автономії України. Польсько-литовська судова система була скасована, а нові суд. органи орієнтувалися виключно на «давні права», які лише згодом стали уточнюватися у нормах гетьм. зак-ва. У наст, спробах кодифікувати чинне в Гетьманщині право всі підготовлені проекти, починаючи із славнозвісної пам'ятки «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), віддавали належне 3. п. України, використовуючи його як одне з джерел кодифікації, а також закріплюючи можливість його застосування для регулювання певних відносин у галузі шлюбно-сімейного і спадкового права та в деяких ін. випадках.

З поширенням на Україну рос. загальноімпер. зак-ва давні укр. права збереглися у вигляді окр. норм «Місцевих законів Полтавської та Чернігівської губерній», що містилися у Зводі законів Рос. імперії. Рос. Статут цив. судочинства (1864) допускав використання 3. п. у спадкових, родинних та земельних правовідносинах, щодо яких не було відповідного законод. регулювання. Окр. випадки застосування 3. п. при вирішенні питань, пов'язаних з користуванням громад, пасовиськами і лісами, деякими аспектами труд., шлюб, і спадкових відносин, мали місце навіть на поч. 20 ст. Аналогічно обмежене застосування норм 3. п. допускалося на укр. землях Австро-Угорщини. Характерними рисами укр. дорев. 3. п., на думку дослідників, слід вважати його яскраву обрядовість та фіксацію у вигляді правових формул, які згодом перетворювалися у народні приказки. Після повалення рос. царату і австр. монархії звернення до «дійсно народного права» стало одним з політ, гасел нової доби. В часи Української Центральної Ради, Гетьманської держави 1918, Директорії УНР і Західноукраїнської Народної Республіки окр. норми зем., шлюб.-сімейного та спадкового права свідомо відтворювали норми 3. п., які вважалися такими, що найбільше втілювали риси нац. права. За рад. влади спершу допускалася допоміжна роль 3. п. у деяких цив., зем. та ін. правовідносинах, з'явилась навіть концепція «революційного звичаєвого права» академіка О. О. Малиновського. Але згодом осн. джерелом рад. права стали нормативні акти і 3. п. майже повністю втратило своє значення, використовуючись лише у сфері міжнар. права та при регулюванні деяких відносин у торг, мореплавстві і в ряді ін. випадків. Об'єктом пост, наукового вивчення 3. п. стало у зв'язку з утвердженням на поч. 19 ст. ідей історичної школи права, з наст, розвитком історії держави і права та етнографії юридичної. Істор. школа права поклала в основу свого праворозуміння походження права з «народного переконання» або з ідей, безпосередньо пов'язаних з «народним духом», а в 3. п. вбачала найкращий вираз нар. правосвідомості і ключ до розуміння «народного духу». Тому 3. п. було проголошено найважливішим джерелом права, воно зайняло чільне місце у теор.-правових та істор.-юрид. дослідженнях. 3. п. стало також об'єктом пильної уваги етнологів, етнографів, соціологів, деяких політиків, які сподівалися знайти у нормах 3. п. основу для розбудови всієї правової системи «у дусі народної правди».

Погляди істор. школи ще в 19 ст. спростували дослідники, які справедливо вказали, що 3. п. від самого початку було правом сильного. Загалом з питань походження, характеру, змісту і застосування 3. п. на кінець 19 ст. лише в російськомов. виданнях було опубл. кілька тисяч наук, праць (у т. ч. укр. авторів), які враховано у циклі бібліогр. покажчиків, складених Є. І. Якушкіним. В укр. науці ідея 3. п. традиційно пов'язувалася з нац. і держ. самобутністю України, що в умовах імпер. влади мало не лише історико-пізна-вальне, а й політ, значення. Ґрунтовні дослідження 3. п. опублікували П. П. Чубинський, П. С. Єфименко, О. Я. Єфименко, О. Ф. Кістя-ківський, О. І. Левицький, а у 20 ст. — О. О. Ма-линовський, А. Е. Кристер, О. С. Доброе, М. М. Товстоліс, І. Ю. Черкаський, Б. О. Яз-ловський та ін. співробітники Комісії для виучування звичаєвого права ВУАН. Спільними зусиллями кількох поколінь укр. учених зібрано, записано і досліджено правові звичаї народу. На основі порівн. аналізу їх (зі 3. п. ін. країн) учені дійшли висновку про високий рівень правової культури наших пращурів.

Разом з тим мала місце і певна ідеалізація 3. п. Трактуючи звичай лише як народне, незалежне від д-ви джерело права, дослідники не враховували, що тільки з санкції д-ви той чи ін. звичай може піднестися до рівня правового. В ряді праць не розрізнялися звичаї взагалі і правові звичаї. Після здобуття Україною держ. незалежності (1991) спостерігається певне зростання інтересу вчених і практиків до проблем 3. п., у програмах деяких політ, орг-цій навіть з'явилися заклики повернутися до «звичаєвого державного права України».

Літ.: Добров О. С. Правоутворення без законодавця, ч. 1. Звичаєве право. В кн.: Праці Комісії для виучування звичаєвого права України, в. 2. К., 1926; Малиновський О. О. Рев. рад. звичаєве право. Там же, в. 3. К., 1928; Зивс С. Л. Источники права. М., 1981; Онищенко Н. Н. Становление и развитие источников сов. права на Украине. К., 1988; Яковлів А. І. Звичаєве право. В кн.: Українська культура. Лекції за ред. Дмитра Антоновича. К., 1993.

І. Б. Усенко.

 

Схожі за змістом слова та фрази