Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow орг-ощ arrow ОСНОВНІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ДЕРЖАВ
   

ОСНОВНІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ДЕРЖАВ

— встановлені в міжнародному праві права та обов'язки держав, що мають визначальне значення для їх існування та належ, функціонування у міжнар. співтоваристві. Тісно пов'язані з основними принципами міжнародного права і часто зумовлюються ними. Виникнення доктрини осн. прав держав ряд учених (В. М. Корецький та ін.) пов'язує з доктриною природ, прав, в якій вбачають джерело їх зародження та обгрунтування. Більшість правознавців, що дотримувалися класифікації Е. де Ваттеля та ін. прихильників природ.-прав, підходу, розглядали певні права держав як основні, суттєві та абсолютні, на доповнення до яких існували інші, вторинні, права похідного або відносного характеру. Основні права безпосередньо випливали з принципів суверенітету та незалежності, які становили наріжний камінь усієї будови міжнар. права. Вони включалися до договорів, узагальнювалися у наук, працях, і в результаті з'явилися різні переліки таких прав. Одні з них грунтувалися на відмінностях осн. прав держав, і відповідно формулювалися такі права, як право на існування, право на рівноправність та право на територію; інші ж визначали різні осн. права держав, виходячи з первіс. права на існування.

У рамках природ.-прав. традиції існувала тенденція надавати осн. правам держав абс. характеру, тобто розглядати їх як такі, що мають остаточний і невід'єм. характер. Прихильники цього підходу проводили аналогію між правами людини та правами д-ви. На такому розумінні осн. прав держав грунтувалася, зокрема. Декларація прав та обов'язків держав 1916 Амер. ін-ту міжнар. права. Друга група вчених визначала осн. права держав, керуючись приписами та постулатами, які упродовж останніх понад 300 років розглядалися як суттєві умови членства в міжнар. співтоваристві. Зазвичай д-ви вважають себе такими, що володіють осн. правами, які стали частиною міжнар. права у даний період. Третя група вчених взагалі не визнавала поділу прав держав на основні й другорядні, абсолютні й відносні, первісні й вторинні. Юристи позитивіст, традиції зверталися лише до фактів міжнар. життя та членів міжнар. співтовариства, не вважаючи необхідним звертатись до доктринальних концепцій у дискусіях про поточну практику держав. Права д-ви розглядалися як існуючі, якщо вони були визнані такими, і д-ва могла вимагати лише з'ясування того, який звичай містив те чи ін. право або якими договорами встановлювалися такі права. Згода була основою міжнар. права. Якщо члени міжнар. співтовариства демонстрували свою мовчазну згоду або висловлювали свою згоду щодо обстоювання певних прав д-вами, то цього було достатньо.

Прагмат. позицію щодо визнання цих прав займали уряди держав. При цьому невел. д-ви більш настійливо наполягали на осн. правах, що, природно, пов'язувалося з їхнім бажанням захистити себе від зазіхань великих держав. Але й останні час від часу зверталися до аргументів, що грунтуються на осн. правах, коли предмет обговорення вважався ними важливим. Осн. права були правами, за які варто боротися, правами, стосовно яких д-ва не могла зробити поступки без втрати свого престижу. На поч. 20 ст. д-ви намагалися кодифікувати ці права, орієнтуючись на істор. декларації прав людини. Перші такі зусилля були зроблені в рамках міжамер. регіон, співтовариства. Так, у межах проекту «Основні права та обов'язки американських республік» 1916 Амер. ін-т міжнар. права прийняв уже згадану Декларацію прав та обов'язків держав, яка призначалася для Міжнар. комісії юристів, що зібралася 1927 в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія). На основі цього проекту комісія розробила і представила на Гаванську конференцію амер. держав 1928 проект Договору про д-ви, їх існування, рівноправність та визнання. Але проект зазнав невдачі через опозицію США до абс. форми доктрини неінтервенції, включеної до нього. 1933 на Конференції амер. держав у м. Монтевідео (Уругвай) була прийнята Конвенція про права та обов'язки держав, в якій її учасники погодилися з тим, що: політ, існування держав є незалежним визнанням; д-ви юридично рівноправні; осн. права д-ви сприймаються так, як вони існують; д-ва не має права на втручання у внутр. та зовн. справи ін. д-ви; гр-ни та іноземці перебувають під однаковим захистом, і іноземці не можуть вимагати інших або більших прав, ніж мають гр-ни; спори регулюються мир. методами; тер. придбання не визнаються. Ряд цих принципів підтверджено на Конференції 1936 в м. Буенос-Айресі (Аргентина) та Конференції 1938 в м. Лімі (Перу). Більш деталізованими є права та обов'язки членів Організації американських держав (ОАД). Гл. II Статуту ОАД підтверджує 12 принципів, якими керуються у своїх відносинах члени Організації, а гл. III, що має назву «Основні права та обов'язки держав», частково повторює принципи, проголошені в поперед, міжамер. док-тах, і спеціально у більш конкретній формі викладає застосування таких прав, як заг. заборона інтервенції і звільнення від неї шляхом здійснення заходів, ужитих для підтримання миру і безпеки. Статут ООН, хоча й не формулює кодексу прав та обов'язків членів Організації, однак встановлює у своїх вступних статтях ряд принципів міжнар. права, що можуть бути віднесені до такого кодексу. Так, у ст. 2 проголошується, що «Організація засновується на принципі суверенної рівності всіх її членів» (п. 1). Вони мають «добросовісно виконувати» взяті на себе за Статутом зобов'язання (п. 2); вирішувати спори мир. засобами (п. 3); утримуватися від загрози силою чи її застосування у своїх взаємовідносинах (п. 4); допомагати ООН у будь-яких діях, ужитих відповідно до її Статуту (п. 5); не втручатися у справи, що є внутр. компетенцією держав (п. 7). Кожний з цих обов'язків супроводжується відповід. правами стосовно ін. держав. На своїй 1-й сесії у 1949 Комісія міжнародного права ООН розробила проект Декларації про права та обов'язки держав, що складається з 14 статей, сформульованих у світлі нового розвитку міжнар. права та в гармонії зі Статутом ООН. 4 статті містять перелік осн. прав держав і 10 статей — осн. обов'язків. Це такі осн. права держав, як право на: незалежність; юрисдикцію над власною територією; рівноправність; невтручання у внутр. справи. Обов'язки держав сформульовані так: дотримання договорів; поважання прав індивіда; мирне врегулювання спорів; незвернення до війни або використання сили; недоторканність іноз. території та невизнання тер. придбань силою; додержання принципів визнання держав; дотримання суверенітету; незаподіяння шкоди осн. правам держав; поважання прав, якими користуються ін. д-ви, тощо. ГА ООН у своїй резолюції від 6.XII 1949 запропонувала цей проект Декларації «увазі держав — членів Організації і юристів усіх країн», звернувшись до них з проханням подати свої відгуки та міркування. Однак на цей заклик ГА уряди не відгукнулися. Саме поч. 50-х рр. 20 ст. характеризувався посиленням протистояння кол. союзників у Другій світ, війні — США і СРСР і виникненням між ними та в цілому між Заходом і Сходом «холодної війни», в умовах якої існували принципові розбіжності щодо тлумачення осн. принципів міжнар. права, а отже, й О. п. та о. д., що власне й не дало змоги кодифікувати їх в єдиному універсальному міжнар. акті. Певною компенсацією цього можна вважати прийняту 1970 ГА ООН Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970. Принципи цієї Декларації розглядаються міжнар. співтовариством держав як заг. принципи міжнар. права і можуть одночасно вважатися О. п. та о. д. з таким же статусом, тобто обов'язковими для всіх суб'єктів міжнар. права. Це підтверджується і висновком самої Комісії міжнар. права, яка в своїх «Зауваженнях щодо проекту Декларації про права та обов'язки держав» заявила, що «статті проекту Декларації проголошують загальні принципи міжнародного права». Отже, міжнар. співтовариство надає вел. значення визнанню універсальності О. п. та о. д., які, будучи суттєвими для підтримання мирних відносин між суверен, д-ми, віддзеркалюють життєві міжнар. реальності. Міжнар. право визнає існування О. п. та о. д. через членство країн у міжнар. співтоваристві, незалежно від будь-якого особливого акта в праві.

Літ.: Fenwick Ch. G. International Law. N.Y., 1965; Ver-zijl J. H. W. International Law in Historical Perspective, v. 1. Leiden, 1968; Корецкий В. M. Проблема «основных прав и обязанностей государств» в междунар. праве. — Декларации прав и обязанностей государств. В кн.: Корецкий В. М. Избр. труды, кн. 2. К., 1989.

В. Н. Денисов.

 

Схожі за змістом слова та фрази