Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow Ф arrow ФОРМАЛЬНИЙ ДОКАЗ
   

ФОРМАЛЬНИЙ ДОКАЗ

- доказ, значення якого встановлюється за зовнішніми, форм, ознаками відповідно до передбачених законом умов. В історичній ретроспективі система форм, (законних, легальних) доказів була тісно пов'язана з інквізиц. та розшуковим крим. процесом.

У Росії, напр., ця система отримала закріплення у зак-ві часів Петра І, а згодом і у Зводі законів Російської імперії. Тогочасний крим.-процес. закон поділяв усі Ф. д. на повноцінні та неповноцінні (досконалі та недосконалі). «Кращим» повноцінним (досконалим) доказом вважалося зізнання обвинуваченого, яке ще називали «царицею доказів». До повноцінних (досконалих) доказів відносили також: особистий огляд; показання, які збиваються між собою, двох свідків, допитаних під присягою; висновок медичних чиновників та деякі письмові док-ти. За наявності досконалого доказу суддя мав винести обвинувальний вирок незалежно від того, переконаний він у винності підсудного, чи ні. Неповноцінними (недосконалими) доказами вважалися: показання одного свідка, обмова обвинуваченого іншим обвинуваченим, непрямі докази, сліди злочину, повальний обшук (збирання відомостей, що характеризують особу обвинуваченого). Поєднання кількох недосконалих доказів винності обвинуваченого прирівнювалося до досконалого доказу і теж зобов'язувало суддю винести обвинувальний вирок. Зізнання обвинуваченого, як правило, здобувалося із застосуванням фіз. насильства (катування), яке займало провідне місце в системі Ф. д.

Коли досконалих доказів з якихось причин не було, їх замінювало певне поєднання кількох недосконалих доказів. Підрахунок недосконалих доказів вівся арифметичним методом шляхом їх складання [напр., показання одного свідка (1/2) + непрямий доказ (1/2) = 1]. Якщо ж у справі не була отримана необхідна для засудження сукупність недосконалих доказів, суд, не виправдовуючи обвинуваченого, залишав його «під підозрою». Така побудова системи Ф. д. забезпечувала легке отримання обвинувальних вироків незалежно від винності обвинуваченого або ж призводила до того, що багато невинних несли на собі тавро запідозрених у вчиненні злочину. Елементи Ф. д. можна знайти і в сучас. правових системах. Зокрема, в деяких законод. актах Великобританії містяться такі вимоги: особа може бути засуджена за держ. зраду тільки за наявності, як мінімум, показань двох свідків (закон про державну зраду 1795); забороняється засуджувати за наклеп при наявності лише показань одного свідка і відсутності ш. доказів (закон про наклеп 1911); обвинувачення у перевищенні швидкості має бути засвідчене показаннями одного свідка і будь-яким іншим (як мінімум) доказом (закон про дорожній рух 1984).

Літ.: Фойницкий И. Я. Курс уголов. судопроизводства, т. 1. СПб., 1996; Владимиров Л. Е. Учение об уголов. доказательствах. Тула, 2000; Гуценко К. Ф., Головко Л. В., Филимонов Б. А. Уголов. процесс запад, гос-в. М, 2001.

П. В. Прилуцький.