Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow І arrow ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ
   

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ

— самост. наукова та навч. юрид. дисципліна, що досліджує і висвітлює історію виникнення та розвитку теор. знань про політику, державу, право, тобто вивчає процес пізнання людьми явищ політики, д-ви і права на різних етапах історії у різних народів, починаючи з ранньої державності і дотепер. Предметом І. п. і п. в. є д-ва, право й політика в їх ідеол. відображенні у формі вчень, теорій, ідей, поглядів. Конкр. виразниками політ., держ.-правових вчень, теорій, ідей, поглядів є певні особи — філософи, юристи, політ, і держ. діячі. Серцевиною І. п. і п. в. є вчення, основоположниками і творцями яких є мислителі — особи (портретний метод), які зафіксували своє ставлення до д-ви, права й політики у формі вчення, теорії — цілісної системи поглядів зі стійкими, лог. зв'язками.

Вчення про д-ву - це логічно пов'язана система теор. положень про неї, її форми, завдання, зміст діяльності, про походження, сутність, механізм дії, характер влади тощо. Вчення про право — це логічно пов'язані систематиз. уявлення про правові інститути, співвідношення права і закону, правовідносини, права людини, законодавство, законність тощо. Отже, в центрі уваги І. п. і п. в. — концептуально оформлені і логічно цілісні вчення, що акумулюють і відображають думки, інтереси певних станів, класів, груп, прошарків сусп-ва. Політ, і правове вчення важливо відрізняти від ідей, поглядів на д-ву, право, політику. Останні можуть бути в істор., літературозн. та ін. дослідженнях. Що ж до політ.-правової теорії (вчення може складатися з кількох теорій), то вона передбачає оперування стрункою системою фундам. категорій, спец, дослідження їх співвідношення одна з одною та з соціально-політ. і правовою практикою.

У вузькому значенні — теорія, вчення, знання, які мають певну (умовну) структуру: конкр.-істор. і теор. частини. Конкр.-істор. частина — це погляди на сучасні для мислителя чинне зак-во, право, д-ву, політику, в яких він конкретизовано відображає інтереси свого кола, стану, класу. Теор. частина — це загальнометодол. моменти вчення, обгрунтування конкр.-істор. поглядів, їх теор. оформлення із запровадженням теор. понять, які мислитель вважає провідними і визначальними. Між цими частинами вчення існує діал. єдність і взаємозв'язок, що не виключає їх відносну самостійність. Завдяки цьому теор. категорії, ідеї, формули виходять за межі свого конкр.-істор. змісту і поповнюють теор. арсенал людського пізнання, що розвивається (напр., поділ права на публічне і приватне, відомий з часів Давнього Риму, було сприйнято наст, поколіннями юристів; теорія правової д-ви, теорія поділу влади тощо).

І. п. і п. в. — теор.-істор. наука, яка має одночасно теор. та істор. профілі. Вона оперує тим же колом юрид. понять, що й теорія д-ви і права, тобто категоріальний апарат у них тотожний. Але заг. теорія д-ви і права вивчає заг. закономірності явищ д-ви і права, аналізує держ.-правові інститути та їх принципи, а предметом І. п. і п. в. є походження, становлення і зміст осн. категорій науки про д-ву і право. Напр., у теорії д-ви і права вільно користуються поняттям «суверенітет держави». А І. п. і п. в. роз'яснює, що це поняття виникло в 16 ст. у Франції і пов'язане з ім'ям Ж. Бодена, та простежує, як це поняття розвивалося упродовж століть і дотепер. На відміну від теорії д-ви і права , яка подає результати наук, пошуку у вигляді теор. узагальнень (що таке д-ва, право, закон тощо), І. п. і п. в. вивчає процес нагромадження людством теор. знань про д-ву і право, збагачення теор. уявлень про держ.-правові інститути, їх механізми дій, принципи тощо. І. п. і п. в. є немов істор. частиною теорії д-ви і права. Але оскільки жодна теорія, якою б вивершеною та об'єктивною вона не була, не дає остаточного знання про предмет, то й сучасна теорія про д-ву і право змінюється, збагачується і в широкому розумінні стає складовою частиною І. п. і п. в. Так, маркс.-лен. теорія д-ви і права стала частиною І. п. і п. в.

В І. п. і п. в. перехід від однієї теорії до іншої — закономірне явище. Одна теорія дає поштовх до розвитку іншої або відкидає попередню. Але без знання поперед, теорій жоден вчений, жоден політ, мислитель не може обійтися: він повинен використати теор. багатство поперед, поколінь, відмовитися від негат. минулого, щоб його покоління мало майбутнє. Спадкоємність — це розвиток від історії до сучасності, від однієї сучасності до іншої. Крім того, теорія д-ви і права вивчає закономірності та особливості єдності і взаємозв'язку конкр. держав, держ. установ, правових інститутів тощо у хронол. послідовності, а І. п. і п. в. вивчає ідеї про д-ву, право, політику тих же істор. періодів, на фоні тієї держ.-правової діяльності, в якій вони виникли і сформувалися. Звідси і методи І. п. і п. в.: конкретно-історичний і логіко-теоретичний. Конкр.-істор. метод розкриває І. п. і п. в. з усім розмаїттям фактів, подій, що змінюються у хронол. послідовності. Лог.-теор. метод відображає істор. процес в абстр., теоретично-послідовній формі. Оскільки на кожному етапі історії минуле і сучасне співвідносяться як «історія — сучасність», то в аксіологічному аспекті існує діалектичний зв'язок історичного і логічного. Істор. метод не можна відривати від логічного, як і логічний — від історичного. Принцип діалектич. єдності історичного і логічного є методол. основою дослідження як закономірностей виникнення і розвитку вчення, так і закономір. підсумків його істор. руху на певному етапі. Історичне і логічне діалектично з'єднує у собі істор.-порівняльний метод і метод порівняльного правознавства. В І. п. і п. в. порівняння є синхронним і діахронним. Синхронне порівняння передбачає виявлення об'єктивних закономірностей формування однотипних або схожих ідей у вчених, політ, мислителів різних країн того самого істор. періоду. Діахронне порівняння передбачає вивчення у межах певної країни або регіону генези та еволюції теор. уявлень про д-ву і право впродовж певного істор. періоду. Важливою при такому підході є проблема спадкоємності, нов'изни у розвитку ідей і теорій. Головне в інтерпретації, оцінці політ, і держ.-правових вчень — не суто класовий підхід (один з прийомів пізнання), а загальногуманіст. підхід, що передбачає пріоритет прав людини. Розкриття ідей про держ. устрій, демократію, самоврядування, нац. свободу, права людини, право і закон можливе лише шляхом проникнення у діалогізм минулої політ., держ.-правової думки, який є необ-хід. умовою і діалогізму та відкритості власного мислення.

О. Ф. Скакун.

 

Схожі за змістом слова та фрази