Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow нев-нюр arrow НОРМА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
   

НОРМА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

- правило поведінки держав та ін. суб'єктів міжнародного права, що визнається ними юридично обов'язковим у відносинах між собою. Належить до позитивного міжнар. права, оскільки виникає, змінюється і перестає діяти за певних обставин. Розрізняють формальні й матеріальні джерела Н. м. п. Перші — це юрид. процедури та методи створення норм заг. застосування, що є юридично обов'язковими для адресатів. Другі — забезпечують доказ існування норм, які в разі їх доведення набувають статусу юридично обов'язкових норм заг. застосування. У системах внутр. права концепція форм, джерел виходить з конст. механізму правостворення, а статус норми права встановлюється конст. правом. Напр., закон в Україні є обов'язковим на підставі відповід. компетенції ВР України, що встановлено Конституцією. Однак такого механізму не існує щодо створення норм міжнар. права. Багато-стор. договорам, які стосуються кодифікації та розвитку норм міжнар. права, рішенням Міжнародного суду ООН і одностайно підтриманим резолюціям ГА ООН з питань права не вистачає такої ж зобов'язуючої якості, що її мають закони д-ви, бо дотримання останніх покладається на всіх суб'єктів внутр. права, як правило, з часу опублікування. На практиці відмінність між форм, та матеріальними джерелами міжнар. права є досить умовною. Певним їх еквівалентом виступає принцип, за яким заг. згода держав створює норми заг. застосування. Тому на джерела часто посилаються саме як на зобов'язуючу якість Н. м. п., а також як на джерела інформації (Я. Броунлі, Великобританія). Так, у ст. 38 Статуту Міжнар. суду ООН, яка зобов'язує Суд вирішувати передані йому справи на підставі міжнар. права, не розрізняються його форм, та матеріальні джерела, а система пріоритету їх застосування грунтується лише на послідовності викладу з посиланням на дод. засоби, хоча це не означає, що у всіх випадках пріоритетність тих чи ін. джерел права обов'язково диктується ієрархія, порядком. Ст. 38 до джерел міжнар. права відносить: а) міжнар. договори; б) міжнар. звичай як доказ заг. практики, визнаної як норма права; в) заг. принципи права; г) суд. рішення, а також доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публіч. права різних націй як допоміжні засоби для визначення прав. норм. Обов'язок Міжнар. суду — розглядати передані йому спори на підставі зазнач, джерел міжнар. права — не обмежує права Суду вирішувати справу екс екво ет боно, якщо сторони на це згодні. Матеріальні джерела міжнар. права можуть бути визначені як життєві відносини, з яких встановлюється норма, що застосовується до конкр. ситуації. Ці відносини виступають у 5 осн. категоріях або формах: звичай; договори; рішення суд. або арбітраж, трибуналів, а також комісій з примирення; юрид. праці; рішення або визначення органів міжнар. установ (Дж. Старк, США). Порівняно з джерелами, визначеними у ст. 38 Статуту Міжнар. суду як життєві відносини, тут вказуються також рішення арбітраж, трибуналів і комісій з примирення, рішення та визначення органів міжнар. організацій. Водночас у наведеному переліку матеріальних джерел відсутні відносини, що стосуються «загальних принципів права».

З огляду на зміст ст. 38 Статуту Міжнар. суду звичай вважається матеріальним джерелом, якщо серед держав існує заг. визнання певної практики як обов'язкової (Я. Броунлі). Загальновизнано, що треба розрізняти звичай (англ. custom) як такий, що відповідає прав, почуттю та правосвідомості (лат. opinio juris et necessitatis, букв. — думка права і необхідності), й звичку (англ., франц. usage), яка не віддзеркалює юрид. зобов'язання (А. Фердросс, Австрія). Відтак для створення міжнар. звичаю недостатньо простого застосування, тому критерієм його визнання є оцінка д-вами, що застосовують це правило поведінки. Отже, за певних обставин може відразу виникнути норма міжнар. звичаєвого права. Звичаєві норми становлять заг. звичаєве міжнар. право. Будь-яка його норма може бути змінена не поведінкою окр. держав, а тільки заг. зміною прав, свідомості. Однак у межах заг. міжнар. права у вузькій сфері може виникнути й місц. звичаєве право (А. Фердросс). Матеріальними джерелами звичаю можуть бути: дип. кореспонденція; політ, заяви; прес-релізи; думки офіц. юрид. радників; офіц. підручники з юрид. питань (напр., з військ, права); виконавчі рішення та практика; коментарі урядів щодо проектів, розроблених Комісією міжнародного права ООН; нац. зак-во держав; міжнар. та нац. суд. рішення; витяги з договорів та ін. міжнар. док-тів; практика міжнар. органів та резолюції ГА ООН з юрид. питань. Значення цих джерел неоднакове і багато в чому залежить від конкр. обставин. Елементами звичаю є: тривалість (у сучас. умовах ін-форм. революції існує тенденція до зменшення впливу цього елемента); однаковість, стійкість і послідовність практики; загальність практики; opinio juris et necessitatis (заг. практика, що визнається правом). Договори є другим важливим матеріальним джерелом міжнар. права, значення якого постійно зростає. Залежно від ролі договору у створенні Н. м. п. вирізняють: а) правостворюючі договори (англ. law making treaties), що встановлюють заг. норми, обов'язкові для більшості держав; б) двостор. договори, або «догово-ри-контракти», тобто договори виключно між двома або кількома д-вами із спец, питань. Правостворюючі договори встановлюють прав, зобов'язання, дотримання яких не анулює договірну обов'язковість і досягнення їх цілей не припиняє зобов'язання (Я. Броунлі). Вони створюють загальні Н. м. п. для майб. поведінки сторін у поняттях прав, приписів, і ці зобов'язання по суті однакові для всіх сторін. За Дж. Браєрлі (Великобританія), правостворюючі договори «замінюють у міжнародній системі законодавство». Вони можуть:

а) створювати нове загальне міжнар. право;

б) тлумачити, переглядати або кодифікувати існуюче міжнар. право, включаючи скасування застарілих звичаєвих норм, я кщо вони не стосуються категорії імперативного права;

в) встановлювати нові міжнар. інституції. До визначних правостворюючих договорів належать, зокрема, акти Віденського конгресу 1814—15, Париз. декларація 1856, Женевська конвенція про поліпшення долі поранених на полі бою 1864, Статут Ліги Націй 1920, Статут ООН 1945. До цієї категорії договорів належать і договори, які кодифікували саме договірне право: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 та Віденська конвенція про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986. До правостворюючих актів може належати також рішення міжнар. конференції у формі прийнятого нею багатостор. договору, який ще не набув чинності, але його дотримуються ті чи ін. д-ви у вигляді звичаєвого міжнар. права.

Заг. принципи права часто визнаються як третє, хоча й допоміжне, джерело міжнар. права. Ці принципи слід відрізняти від міжнар.-прав, принципів, що містяться у договірних або звичаєвих Н. м. п.

Поширеним є погляд, згідно з яким мета заг. принципів права полягає у перешкоджанні нонліквет (лат. non liquet — не ясно), тобто ці принципи мають застосовуватися, коли неможливо прийняти рішення на підставі договір, або звичаєвих норм міжнар. права. Однак ст. 38 Статуту Міжнар. суду не передбачає існування non liquet або lacunae, і в цьому разі Суд має відхилити позовне домагання.

Водночас практика як Пост, палати міжнар. правосуддя, так і Міжнар. суду довела, що в міжнар. праві взагалі не існує т. з. проблеми non liquet. У всіх випадках Суд має перевірити обгрунтування позов, домагання спочатку в договорі, потім у звичаєвому міжнар. праві й лише тоді, коли воно не охоплюється жодною з цих норм, перевірити його, виходячи із загальних принципів права. Ст. 38 тим самим уповноважує Міжнар. суд приймати до розгляду домагання, яке повинне бути відхилене при виключному застосуванні договірного або звичаєвого міжнар. права (А. Фердросс). Крім того, на практиці вирішення питання про дійсність договору часто залежить від міжнародного звичаєвого права та від заг. принципів права. Тому необхідність дотримання послідовності застосування викладених у ст. 38 джерел міжнар. права має обмежений характер.

Водночас, на думку А. Фердросса, оскільки Міжнар. суду при розробці його Статуту «не надавали повної свободи при розв'язанні правових питань, а намагалися його зв'язати принципами права, які вже були об'єктивовані, то мова може йти або про однакові принципи, що містяться у правопорядках цивілізованих націй, або про принципи, що становлять основу цих правопорядків... І це не випадкові однакові приписи права різних держав, а лише принципи права, які базуються на загальному правовому мисленні і можуть бути використані в міжнародному обігу». Цей підхід до заг. принципів права віддзеркалює визначення їх за природ.-прав, значенням. Так, Л. Оп-пенгейм вказує, що міжнар. арбітраж ще до утворення Пост, палати міжнар. правосуддя, як і після появи ін. міжнар. судів, тлумачив заг. принципи права подібно до п. З ст. 38, тобто як такі, що декларують існуюче право. «Формальне включення цієї практики до Статуту Міжнародного суду, — підкреслює він, — є важливим з точки зору відмови від позитивістської доктрини, відповідно до якої між-народ. право складається виключно з норм, на які держави дали свою згоду, і з цього випливало, що за відсутності таких міжнародні суди безсилі виносити рішення... Справа зводиться, таким чином, до сприйняття точки зору, відомої як точка зору Гроція, яка, віддаючи належне і в цілому вирішальне значення волі держав як творців міжнародного права, не відривала міжнародне право від правового досвіду і практики людства в цілому». Розвиваючи цей природ.-прав. підхід, К. Шушніг (Австрія) зазначає, що заг. принципи права є не лише основою міжнар. права, а й первісним джерелом для звичаїв, адаптованих та санкціонованих у договорах.

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнар. суду, суд. рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів використовуються Судом як допо-між. засіб для визначення приписів права. Тому суд. рішення не може спиратися на окр. попереднє рішення або доктрину. Але воно може бути використане для встановлення ще недостатньо забезпеченої Н. м. п., тобто для з'ясування сумнівних приписів права (А. Фердросс). Це випливає зі ст. 59 Статуту, згідно з якою Суд застосовує право, а не творить його і, отже, не розглядає свої власні рішення як per se (лат. — самі по собі) зобов'язуючі. Міжнар. співтовариству держав важко розглядати такі рішення як обов'язкові прав, прецеденти. Суд, однак, використовував свої попередні рішення як керівні стосовно права, зокрема з метою застосування конкр. норми, і як заг. практики він дотримувався лінії або серії своїх поперед, рішень та думок, які мали под. спрямованість, хоча ніколи не вважав себе зв'язаним будь-якою доктриною суд. прецеденту. Суд також намагався додержуватися практики свого попередника — Пост, палати міжнар. правосуддя. Водночас Міжнар. суд продемонстрував, що він вважає себе вільним «розвивати» міжнар. право, не будучи зв'язаним тягарем поперед, практики та авторитету. Щодо юрид. праць, представлених найбільш кваліфікованими фахівцями у сфері міжнар. права, то вони вважаються доказами права, які заслуговують на довіру (Дж. Старк). Певну роль у створенні Н. м. п. можуть відігравати суд. рішення держав. Вони розглядаються як вагомі прецеденти або навіть як зобов'язуючі джерела права. На думку судді Верх, суду США С. Маршалла, «рішення судів кожної країни демонструють, як право націй у даній справі розуміється в цій країні й буде братися до уваги в процесі засвоєння норми, що має переважати в цій справі». Крім того, рішення судів держав з одних і тих самих питань можуть безпосередньо вести до створення звичаєвих норм міжнар. права. Так, певні норми права екстрадиції та визнання держав походять від однакових рішень нац. судів.

Рішення міжнар. арбітраж, трибуналів, зокрема Пост, третейського суду і Брит.-амер. змішаного претензійного трибуналу, також сприяли розвиткові міжнар. права, доповнюючи або з'ясовуючи право з таких важливих сфер, як тер. суверенітет, нейтралітет, юрисдикція і сервітути д-ви, її відповідальність. Гол. відмінність між третейським і суд. рішенням полягає не в нормах права, які вони застосовують, а в способі добору суддів, гарантуванні виконання ними своїх обов'язків, їх незалежності від сторін та у факті, що суд. трибунал керується фіксованими нормами процедури замість норм для кожного випадку (ad hoc). Чимало спорів між д-вами або між д-вами та індивідами розглядалося і комісіями з примирення, які пропонували свої думки щодо їх розв'язання. Хоча в більшості випадків визначення таких комісій не є зобов'язуючими, їх доповіді мали певне значення як джерела права, бо в них часто містилися оцінки Н. м. п. Ці визначення деякою мірою можна порівняти з тими рішеннями міжнар. арбітраж, трибуналів, що сприяли розвитку міжнар. права.

Літ.: Оппенгейм Л. Междунар. право, т. 1. мир. Полутом 1. М., 1948; Фердросс А. Междунар. право. М., 1959; Schuschnigg К. International Law. В кн.: An Introduction to the Law of Peace. N.Y., 1959; Starke J.G. An Introduction to International Law. London, 1963; Brownlie J. Principles of Public International Law. Oxford, 1973; Корецкий В. M. «Общие принципы права» в междунар. праве. В кн.: Корецкий В. М. Избр. труды, кн. 2. К., 1989; Евинтов В. И. Іеждунар. сообщество и правопорядок. К. 1990.

В. Н. Денисов.

 

Схожі за змістом слова та фрази