Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Українська Радянська Енциклопедія arrow іон-іщ arrow ІСПАНІЯ
   

ІСПАНІЯ

— держава на Пд. Зх. Європи, на Піренейському п-ові. Омивається водами Атлантичного ок. і Середземного м. Включає Балеарськг острови (у т. ч. Пітіузькі) й Канарські острови. В адм. відношенні поділяється на 50 провінцій; 47 з них розташовані на півострові, об'єднані в 13 істор. областей. І. утримує володіння в Африці — райони міст Сеута і Мелілья на узбережжі Марокко.

Карти див. на окремому аркуші, с. 432—433.

Державний лад. І.— конституційна монархія. В 1979 після референдуму прийнято нову конституцію, яка юридично закріплює позитивні зміни, що відбулися в країні після смерті диктатора Франко. Конституція надала право голосу громадянам, які досягли 18 років, автономію нац. меншостям, встановила парламентський контроль над діяльністю уряду тощо. Глава д-ви — король. Законодавчий орган— двопалатні кортеси, що складаються з конгресу депутатів і сенату. Закони, які приймаються парламентом, підлягають затвердженню королем. Виконавчий орган — Рада міністрів (уряд) очолюється прем'єр-міністром; формується партією, що одержала перемогу на виборах у кортеси. При королі існує консультативний орган — Рада королівства. У Басків Країні створено автономний уряд.

В. Н. Денисов.

Природа. Берегова лінія розчленована мало, лише на Пн. Зх. береги порізані численними бухтами. В рельєфі переважають гори і плоскогір'я. Центр. частину країни займає плоскогір'я Мєсета, поділене гірською системою Центр. Кордільєри на дві частини: пн.— Старокастільське плато (вис. 800— 1000 м) і пд.— Новокастільське плато (вис. 500—600 м). На Пн. країни — Кантабрійські гори, що переходять на Сх. в гірську систему Піренеїв. На Пн. Сх. простягаються Іберійські гори, відділені від Піренеїв вузькою Арагонською рівниною. На Пд.— Ан-далуські гори з найвищою вершиною І.— г. Муласен (3478 м) на хр. Сьєрра-Невада. В пд.-зх. частині І. лежить Андалуська низовина. Надра країни містять поклади ртуті, піриту, заліз., мідних, свинцево-цинкових, уранових, хромових, вольфрамових і олов'яних руд, кам. вугілля, каоліну, апатитів тощо. Клімат пн. частини І. помірний океанічний. Пересічна т-ра січня від +7 до +19°, липня— від +18 до +20°, опадів 1000— 2000 мм на рік. На плоскогір'ї Месета і Арагонській рівнині — континентальний з холодною зимою (до —25°) і жарким літом (до +40°), опадів менше 500 мм. Найбільш сухими і жаркими є середземноморські — пд. та сх. райони країни. Влітку т-ра тут досягає +40, +45°. Річкова сітка досить густа, річки переважно маловодні, порожисті. Гол. з них — Дуеро, Тежу, Гвадіана, Гвадалквівір, Ебро (останні дві судноплавні). На Пн. країни поширені вологі лісові буроземи, підзолисті й торфові грунти, в центр. частині І.— сухі буроземи, у середземноморських районах — червоноземні та алювіальні грунти. На Пн. та Пн. Зх. країни і в горах — широколистяні ліси, які з висотою переходять у хвойні ліси та гірські луки. На значних площах — рослинність середземноморського типу (маквіс, гарига), на Пд.— зарості низькорослої пальми хамеропс.

Населення. Понад 70% нас. становлять іспанці. Живуть також каталонці, галісійці, баски, цигани, португальці та ін. Офіц. мова — іспанська. Пересічна густота нас.— 71 чол. на 1 км2 (1977, оцінка). 67% населення живе в містах. Найбільші міста: Мадрід, Барселона, Валенсія, Севілья, Сарагоса, Більбао, Малага.

Історія. В давнину тер. сучас. І. населяли ібери та баски (9—7 ст. до н. е.). Пд. І. колонізували фінікійці й греки (7 ст. до н. е.). В 5—3 ст. до н. е. І. заселили кельти. В 3 ст. до н. е. більшу частину І. завоював Карфаген, бл. 206 до н. е.— Рим Стародавній (повністю—в кін. 1 ст. до н. е.). Під час Великого переселення народів у З ст. в І. вторглися франки, в 5 ст.— свеви (засн. королівство на Пн. Зх.), алани й вандали. Вестготи витіснили аланів і вандалів до Африки і заснували своє королівство (серед. 5 — поч. 8 ст.). В 711—718 І. (крім Пн. Зх.) завоювали араби. В 756 засн. Кордовський емірат (з 929 — халіфат). В 1031 халіфат розпався на ряд феод. д-в. У 8 ст. почався рух Реконкісти. Центрами опору арабам (маврам) у 8—9 ст. були Астурія, Наварра, Ісп. марка, в 10— 11 ст.— Леон, Кастілія, Арагон, Каталонія. В 1139—43 здобула незалежність Португалія. В 1212 об'єднані ісп. війська завдали поразки маврам біля селища Лас-Навас-де-Толоса. В 1492 Реконкіста завершилася відвоюванням Гранади. В 12 ст. виникли кортеси — станово-представницькі установи, міські союзи — ермандади; почали складатися великі зем. володіння світських феодалів і церкви. Сел. повстання 15 ст. в Каталонії привели до скасування кріпосництва. В 1479, внаслідок династичного шлюбу фердінанда II Арагонського та Ізабелли, укладеного 1469, Леоно-Кастільське та Арагоно-Каталонське королівства об'єдналися. Було обмежено права феодалів, 1480 запроваджено інквізицію. В І. встановлювався абсолютизм. У кін. 15—16 ст. І. завоювала великі тер. у Центр. та Пд. Америці, 1504 приєднала Неаполітанське королівство й Сі-цілію, 1512 — Верхню Наварру, 1516 — Нідерланди, вела Італійські війни 1494—/559. Створивши колоніальну імперію, І. стала могутньою світовою двою. Ісп. король Карл І Габсбург 1519 став імператором "Священної Римської імперії" під ім'ям Карла V. Пожвавлення економіки в 16 ст. привело до зародження капіталістичної мануфактури. Проте приплив золота і срібла з колоній привів до революції (підвищення) цін раніше, ніж в ін. європ. країнах. Це зумовило швидкий занепад ісп. пром-сті в кін. 16—17 ст. У 1520— 22 сталося повстання комунерос у Кастілії, 1568—70 — повстання морисків. Внаслідок поразок у численних війнах кін. 16—17 ст. І. втратила мор. гегемонію (розгром "Непереможної армади" 1588), ряд тер. у Європі, внаслідок Нідерландської буржуазної революції 16 століття визнала незалежність Голландії. Повстання 1640— 52 в Каталонії та 1646—48 в Італії ослабили ісп. монархію. В результаті війни 1701—14 за Іспанську спадщину ісп. корона дісталася Бурбонам, європ. володіння І. поділили Австрія, Савойя та Англія. У 2-й пол. 18 ст. почалось екон. піднесення країни, відродились капіталістичш мануфактури. В 60— 80-х рр. було проведено кілька реформ у дусі освіченого абсолютизму, вигнано єзуїтів, обмежено феод. привілеї, запроваджено протекціонізм. У період Великої французької революції І. переживала розгул феод.-клерикальної реакції. Зазнавши поразки у війні 1793—95 проти Франції, І. потрапила під її вплив і була вимушена воювати проти Англії (1796—1808) й Португалії (1801). В 1808 почалася франц. агресія проти самої 1. Нар.-визвольна війна (герилья) переросла в першу бурж. революцію 1808—14. В 1810 було скликано кортеси (парламент); 1811 ліквідовано сеньйоріальні права поміщиків, церк. десятину, цехи, гільдії: 1812 — прийнято Кадіську конституцію;

1813 ліквідовано інквізицію. У 1814 до І. повернувся король Фердінанд VII (1808, 1814—33), який анулював демократичні реформи. Гол. силою в боротьбі проти абсолютистського режиму стала армія. Друга революція 1820—23 почалася повстанням військових у Кадісі. В 1820 було відновлено конституцію 1812, скликано кортеси, конфісковано майно частини монастирів. Але уряд лівих лібералів (1822—23) не провів агр. реформи, і сел. маси відійшли від революції. В 1823 франц. війська придушили революцію. Внаслідок війни за незалежність іспанських колоній в Америці 1810— 26 І. зберегла тільки Кубу й Пуерто-Ріко. Під час 1-ї Карлістської війни 1833—40 (див. Карлістські війни) в І. почалася третя революція 1834—43. В ході її проведено в життя декрети попередніх революцій, здійснено секуляризацію церк. земель, прийнято конституцію 1837 (двопалатні кортеси одержали законодавчу владу). І. стала конституційною монархією.

В 40-х рр. почався пром. переворот, засн. перші робітн. орг-ції. Четверта революція 1854—56 почалася з військ. повстання 28.VI 1854. Уряд блоку лівих і правих лібералів (1854—56) провів у кор-тесах ряд прогресивних законів. У 1854 в Барселоні засн. робітн. орг-цію Союз класів, яка 1855 провела перший в історії країни заг. страйк. Внаслідок держ. перевороту 1856 до влади прийшла права партія Ліберальний союз (засн. 1854). Нар. виступи було придушено, революц. завоювання скасовано.

В 1856—68 посилився робітн. рух. В 1857, 1861 й 1863 відбулися сел. повстання. П'ята революція 1868—74 почалась 18.ІХ 1868 повстанням флоту в Кадісі. Після втечі королеви Ізабелли II уряд ліберального блоку запровадив заг. виборче право, осн. бурж.-демократичні свободи, 1869 було прийнято конституцію. В 1868 засн. ісп. групу Інтернаціоналу 1-го. В 1869 діяло бл. 200 робітн. орг-цій (більшість — під впливом бакунізму). Реакційне дворянство почало 2-у Карлістську війну 1872 —76 з метою зупинити революцію. В 1873—74 встановлено респ. правління (ліворесп. уряд Ф. Пі-і-Маргаля). В січні 1874 владу захопив ліберальний блок, який підготував реставрацію Бурбонів (грудень 1874). Склався союз великої буржуазії і зем. аристократії. Розвиток капіталізму в с. г. пішов "прусським" шляхом. В економіку проникав англ. і франц., згодом нім. капітал. У 1879 засн. Ісп. соціалістичну робітн. партію (ІСРП). Внаслідок поразки в іспано-американській війні 1898 І. втратила Кубу. Пуерто-Ріко, Філіппіни, о. Гуам. Ісп.-франц. угодами 1904 й 1912 було поділено тер. Марокко (завоювання Пн. Марокко І. тривало до 1926). В 1909 й12 прокотилася хвиля антивоєн. страйків. У 1913 Каталонія добилась обмеженої автономії. В роки 1-ї світової війни 1. дотримувалася нейтралітету. Під впливом Великого Жовтня 1918—20 нової сили набрав робітн. і нац. рух у Каталонії, Галісії, Басконії, пожвавився респ. рух (1909 ІСРП уклала пакт про спільні дії з бурж. республіканцями). В 1920 засн. Компартію І. (КПІ). Після держ. перевороту 1923 було встановлено військ.-монархічну диктатуру ген. Прімо де Рівери (до 1930), розпущено кортеси, політ. партії (крім ІСРП), ін. орг-ції Опозиційний рух привів до скасування диктатури, 1930 відновлено конституцію 1876. 17.VIII 1930 бурж.-респ. партії створили Революц. к-т, який підтримала ІСРП. Респ. повстання 1930 було придушено, проте в І. посилювався революц. антимонархічний рух. На муніципальних виборах 12.IV 1931 перемогли респ. кандидати. 14.ІХ почалась іспанська революція 1931—39. Внаслідок поразки демократичних сил у нац.-революц. війні 1936— 39 і падіння республіки в І. було встановлено фашист. диктатуру ген. Ф. Франка (березень 1939 — листопад 1975). Було скасовано закони періоду республіки, розпущено всі політ. партії, крім фашистської (Іспанська фаланга), репресовано революціонерів, ліквідовано класові профспілки (створено урядові "вертикальні синдикати" 1939—77). Бл. 500 тис. іспанців емігрували. Під час 2-ї світової війни І., проголосивши "нейтралітет", відправила проти СРСР "блакитну дивізію" (20 тис. солдатів). З 1943 франкізм намагався пристосуватись до змін у між-нар. обстановці. З 1945 в уряді І. брали участь католики (спочатку — "Католицька дія", з 1957 — орден "Опус деї") та монархісти. Незважаючи на терор, 1946 піднялася нова хвиля страйків. До 1949—50 тривав партизанський рух. У 1950 І. одержала допомогу за Маршалла планом. З 1953 має воєнні угоди з США. На її тер. розміщено амер. військ. бази. У кін. 50-х рр. І. стала індустр.-агр. д-вою з серед. рівнем розвитку. Значно зміцніли позиції держ.-монополістичного капіталу. В 1956 КПІ висунула програму створення Нац. антифашист. фронту для боротьби проти франкізму мирним шляхом. В І. сформувалась бурж. опозиція фашист. режиму. В 1962 відбулась ісп. загальнодемократична конференція в Мюнхені, страйки охопили 26 пров., було створено робітн. комісії (профспілки) на противагу "вертикальним синдикатам". Соціальна криза 1962—63 змусила диктатуру вдатися до політики часткової "лібералізації" (1963—69), проте режим не зміг нейтралізувати опозиційні сили, які 1971 підписали угоду про спільність дій. В атмосфері терору поч. 70-х рр. посилився страйковий рух. У 1974—76 пожвавився процес консолідації анти-франкістських сил. Після смерті диктатора Ф. Франко 1975 главою д-ви став король Хуан Карлос І. Демократична координація (1976—77; об'єднання осн. партій опозиції, в т. ч. КПІ) відіграла значну роль у демократизації країни. В заг. страйку в листопаді 1976 взяли участь 12 млн. чол. У 1976 легалізовано більшість партій Демократичної координації, 1977—КПІ, робітн. комісії. 15.VI 1977 проведено перші з 1936 парламентські вибори, в яких взяли участь 100 партій і 18 коаліцій. На виборах до парламенту 1.ІІІ 1979 більшість одержав Союз демократичного центру. В 1977 дістала самоврядування Каталонія, 1978 — Басків Країна. І. втратила свої колоніальні володіння: 1956 — Пн. Марокко, 1968 — Екваторіальну Гвінею, 1976 — Західну Сахару. В 1970 І. уклала торг. угоду з ЄЕТ, 1976 — амер.-ісп. договір про дружбу і співробітництво. З 1955— член ООН. З 1977—член Європейської ради. В 1977 між І. та СРСР відновлено дипл. відносини (встановлено 1933, перервано 1939); 1978 укладено угоду про торг.,1979 — про культур. і наук.-тех. співробітництво. Н. Є. Індутна.

Політичні партії, профспілки. Союз демократичного центру, засн. 1977 на базі коаліції поміркованих бурж. партій. Правляча. Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП), засн. 1879. Входить до Соціалістичного Інтернаціоналу. В 1978 до ІСРП увійшла Соціалістична нар. партія, засн. 1964. Комуністична партія Іспанії (КПІ), засн. 1920. Народний альянс, засн. 1977. Неофранкістська партія. Робітничі комісії, засн. 1962. Перебувають під значним впливом КПІ. Загальний союз трудящих, підтримує ІСРП. Діють також Національна конфедерація праці, Єдиний синдикат та ін. профспілкові об'єднання.

Н. Є. Індутна.

Господарство. І.— індустр.-агр. країна, яка за рівнем пром. виробн. посідає 8-е місце в капіталістичному світі (1978). За виробн. і експортом деяких продуктів субтропічного садівництва І. належить одне з перших місць у світі. В 60-х рр. у країні здійснено ряд заходів, спрямованих на раціональну перебудову пром-сті, зокрема в напрямі створення мішаних (за участю нац. монополій) і держ. компаній. Значні позиції в економіці І. (особливо у важкій пром-сті) утримує іноз. капітал. На держ. підприємства припадає бл. 20% пром. виробн. Заг. криза капіталістичної економіки 70-х рр. охопила майже всі галузі г-ва країни і призвела до значного скорочення виробн. На кін. 1977 було зареєстровано понад 770 тис. безробітних, ціни за рік зросли на 26,6% , вартість життя — на 26,4%. Промисловість. Частка пром-сті у валовому нац. продукті становить 41%, у ній зайнято бл. 40% самодіяльного населення. Провідна роль належить важкій пром-сті. Розвинута гірничодобувна галузь. За обсягом видобутку піритів і ртуті І. посідає провідне місце у капіталістичному світі. Видобувають також залізну, свинцево-цинкові й уранову руди, вугілля. З галузей обробної пром-сті найрозвинутіші машинобудування й металообробка, особливо судно-, автомобіле-, тракторо- і верстатобудування. Гол. судноверфі розташовані в Більбао, Сан-тандері, Кадісі, Картахені та Барселоні; автозаводи — у Мадріді, Барселоні, Вальядоліді, Віго. Розвивається радіоелектронна й електротех. пром-сть. Осн. райони чорної металургії — пров. Біскайя, Сантандер, Астурія, Валенсія, кольорової — пров. Кордова, Хаен, Мурсія, Ов'єдо, Сантандер, Гіпускоа, Біскайя (виплавка свинцю, цинку, міді, алюмінію). Підприємства хім. та буд. матеріалів пром-сті. Нафтопереробка (на довізній сировині) зосереджена в портових містах Ла-Корунья, Сан-та-Крус-де-Тенеріфе, Ескомбрерас (район Картахени) та ін. Традиційними є текст. й харч. пром-сть. Осн. райони виноробної пром-сті — провінції Каталонія, Арагон, Андалусія і Нова Кастілія (1977 вироблено 25 млн. гл вина). Електроенергетика базується в основному на ГЕС, діє три АЕС. Осн. пром. центри — Барселона, Мадрід, Більбао, Ов'єдо.

Сільське господарст-в о. Частка с. г. у валовому нац. продукті становить 14%. Більшість землі належить поміщикам, які здають її в оренду. Збереглися великі латифундії. Провідна галузь — рослинництво, на яке припадає бл. половини вартості с.-г. продукції. В обробітку —71% площі країни. Гол. експортні культури — маслини, виноград і апельсини, за збором яких І. посідає відповідно 1-е і 3-і місця в капіталістичному світі. В 1977 зібрано 2,7 млн. т цитрусових, вироблено 324 тис. т оливкової олії. Для внутр. споживання вирощують (збір, млн. т, 1977) пшеницю—4, ячмінь — 6,7, кукурудзу — 1,54, рис—0,4, цукр. буряки (тис. т)—8, картоплю — 5,6. Поголів'я (млн., 1977): великої рогатої худоби — 4,5, свиней — 9, овець — 15,6. У 1977 виловлено 1,6 млн. т риби.

Транспорт. Заг. довжина з-ць — 19 тис. км, асфальтованих шляхів — 140 тис. км (1976). 90% об'єму зовн. торг. перевезень здійснює мор. транспорт. Тоннаж мор. торг. флоту — 7094 тис. брутто реєстрових т (1977). Гол. мор. порти: Більбао, Картахена, Барселона, Кадіс, Хіхон. Зовнішня торгівля. Бл. 60% експорту І. становлять продукти с. г. Вивозять також судна, автомобілі, верстати, енергосилове устаткування, мінеральну сировину, продукцію взут. і текст. галузей. Імпортують нафту й нафтопродукти, машини й устаткування, продукцію хім. пром-сті, чорні метали, вугілля, деревину. Осн. торг. партнери — країни Європейського економічного товариства, США, країни Лат. Америки. Частка країн РЕВ у зовнішньоторг. обороті — бл. 3%. Грош. одиниця — песета. За курсом Держбанку СРСР 100 песет=0,99 крб. (серпень 1979).

Є. І. Лагутіна.

Медичне обслуговування. У 1975 в І. було 185,2 тис. лікарняних ліжок (1 ліжко на 190 ж.), з них понад 60% у держ. лікувальних закладах. В 1976 було 64,6 тис. лікарів, в т. ч. непрацюючі (18 лікарів на 10 тис. ж.), 3,7 тис. зубних лікарів і 19,3 тис. фармацевтів. Значна кількість лікарів практикує приватно. Лікарів готують на 19 мед. факультетах вузів. Численні курорти, особливо приморські. Головні з них Сан-Себастьян, Валенсія, Барселона.

Освіта, наукові та культурно-освітні заклади. Відповідно до закону, прийнятого 1970, в І. запроваджено 8-річне обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. У 1975 30% поч. і 80% серед. шкіл були приватні. Поч. школа — 4-річна (вік учнів — 6—10 років). Серед. школа — 7-річна (вік учнів — 10—17 років). У 1974/75 навч. р. в І. було понад 2 тис. серед. шкіл (792,2 тис. учнів). Функціонують профес.-тех. й тех. та комерційні школи підвищеного типу. В 1974/75 навч. р. в І. налічувалося 1596 таких навч. закладів (456,4 тис. учнів). Викладачів поч. школи готують у 3-річних пед. уч-щах, середньої —в ун-тах. В І.— 410 вищих навч. закладів (1976/77 — 399, 5 тис. студентів), зокрема 25 ун-тів, 8 тех. ун-тів, З політех. ін-ти. Ун-ти: Саламанк-ський університет (засн. 1134), у Барселоні (засн. 1430), Севільї (засн. 1502), Мадріді (засн. 1508), Ун-т заочної освіти (засн. 1972), ун-т у Більбао (засн. 1968) та ін. Наук. дослідження в країні організовує й координує Вища рада наук. досліджень, створена 1939. Академії: Королівська ісп. у Мадріді (засн. 1713); Королівська академія юриспруденції й законодавства в Мадріді (засн. 1730); Королівська нац. медична академія (засн. 1732); Королівська академія наук і мистецтв у Барселоні (засн. 1764); Королівська академія моральних і політ. наук у Мадріді (засн. 1857) та ін. Функціонує ряд н.-д. ін-тів. В І.— 57 великих б-к, серед них — Нац. б-ка (засн. 1712) та університетська у Мадріді, б-ка Каталонії в Барселоні. Музеїв — 90, найбільші: музей Прадо (засн. 1819, має одне з найбагатших зібрань картин), Нац. археол. (засн. 1867) в Мадріді, худож. музеї в Барселоні, Кордові, Валенсії, Севільї.

В. П. Латинська.

Преса, радіомовлення, телебачення. В 1975 в І. виходило 115 щоденних і 132 ін. газети заг. тиражем бл. 7,5 млн. примірників, понад 5 тис. різних періодичних видань заг. тиражем понад 40 млн. примірників. Найбільші щоденні газ.: "А Бе Се" (з 1905), "Діаріо де Барселона" ("Барселонська газета", з 1792), "Діаріо баско" ("Баск-ська газета", з 1934) — органи монархічних кіл; "Йа" ("Вже", з 1935), "Алькасар" ("фортеця", з 1936), "Коррео де Андалусіа" ("Андалузька пошта", з 1899) — католицькі; "Паіс" ("Країна", з 1976) — ліберальна; "Сосьяліста" ("Соціаліст", з 1886) — орган Ісп. соціалістичної робітн. партії. Видання Компартії І.: щоденна газ. "Мундо обреро" (з 1931), теор. і політ. журнал "Нуестра бандера" ("Наш прапор"); газ. "Еускаді роха" ("Червона Басконія") та "Еускаді обрера" ("Робітнича Басконія"). Інформ. агентство ЕФЕ засн. 1939 як акціонерне товариство. Радіомовлення — з 1919, телебачення— з 1956 (під контролем держ. служб Національне радіо І. і Національне телебачення І.).

О. В. Ткачов.

Література в І. розвивається ісп. (кастільською) мовою й мовами нац. меншостей. Зародження л-ри в І. збіглося з визвольною боротьбою ісп. народу (Реконкістою) проти араб. завойовників і створенням нац. д-ви. Усна творчість нар. співців (хугларів) стала початком ісп. л-ри. "Пісня про мого Сіда" (бл. 1140) — найвеличніша пам'ятка ісп. героїчного епосу. У л-рі серед. віків особливе місце посідає вчена церк. л-ра. Родоначальником реліг. поезії був Г. де Берсео. Важливу роль у створенні кастіль-ської прози відіграв король Альфонс X Мудрий (1221—84). В середньовічній л-рі І. виділяються романи "Книга про Аполонія" (12—13 ст.), "Книга про Александра" (кін. 13 ст.), "Лицар Сіфар" (бл. 13 ст., опубл. 1512). Помітним явищем в іспанській літературі 14 ст. стала кн. "Граф Луканор" (1328—35) X. Мануеля, якій притаманні гуманістичні мотиви. Останній визначний поет середньовіччя і провісник епохи Відродження — X. Руїс. Реалізм його "Книги благої любові" вплинув на наступний розвиток ісп. л-ри. В 15 ст. розвивалася нар. творчість. Ліричними віршами в нар. дусі прославився І. Лопес де Мендоса (маркіз де Сантільяна). Видатним ліричним поетом був Хорхе Манріке. В епоху Відродження в ісп. л-рі письменники-гуманісти вивчали нар. творчість. Гарсіласо де ла Вега запровадив у ісп. поезії форми італ. ренесансної поезії. В прозі поширився лицарський роман (Г.-О. Родрігес де Монтальво, Ф. де Рохас). Почала формуватися ісп. нац. драма (X. дель Енсіна, X. Вісенте, Л. де Руеда). Розвивається поезія (громадян., інтимна й філос.). В прозі — пасторальний (X. Мон-темайора), "маврітанський" і "шахрайський" романи [анонімна повість "Ласарільйо з Тормеса", 1554; роман "Життєпис пройдисвіта Гусмана де Альфараче" (1599

— 1604) М. Алемана-і-де-Енеро; "Історія життя шахрая на ймення Паблос" (1626) Ф. де Кеведо-і-Вільєгаса та ін.]. Творчість М. де Сервантеса — вершина ісп. Відродження. Його роман "Дон Кіхот Ламанчський" (ч. 1—2, 1605—15) — своєрідна енциклопедія ісп. життя 17 ст. Драматург Л.-Ф. де Вега Карпйо завершив створення ісп. нац. театру. До його школи належали Г. де Кастро, X. Руїс де Аларкон-і-Мендоса, Тірсо де Моліна. В 17 ст. поглибилася криза гуманізму, що відобразилося в ісп. л-рі. В поезії Л. де Гонгори-і-Арготе традиції нар. поезії суперечливо поєднувалися з тенденцією до аристократиза-ції мистецтва. Криза гуманістичних ідеалів помітна в творчості Ф. де Кеведо-і-Вільєгаса, Л. Велеса де Гевари. В той період у драматургії провідну роль відігравав П. Кальдерон де ла Барка та його школа.

На л-ру 18 ст. вплинув франц. класицизм. Представники ісп. класицизму — І. де Лусан, Б.-А. Нассаро, А. де Монтіано, Т. де Іріарте, Н.-Ф. Моратін та ін. У 18 ст. в І., як і в ін. європ. країнах, розгорнувся просвітительський рух (Б. Фейхоо, Г.-М. де Ховельянос та ін.). У 20-х рр. 19 ст. розвивається романтизм, прогресивний напрям якого представляли М.-X. Кінтана, X. де Еспронседа, М.-X. де Ларра та ін., консервативний — X. Соррілья-і-Мораль, Г.-А. Беккер. Критичний реалізм в ісп. л-рі почав розвиватися з серед. 19 ст.: Р. де Месонеро Романсс, Ф. Кабальєро, Х.-М. де Переда, П.-А. де Аларкон (останній в кінці життя перейшов на консервативні позиції), засновник реалістичного психологічного роману X. Валера, найвидатніший прозаїк-реаліст 19 ст. Б. Перес Гальдос. У 80-х рр. поширились ідеї натуралізму, теоретиком якого була Е. Пардо Басан.

Кін. 19 — поч. 20 ст. позначилися глибокою кризою усієї соціально-політ. структури І., що відобразилось у творах письменників "Покоління 1898 року" (ідейно-культурна течія). Очолював цю групу філософ і письменник М. де Унамуно. До неї належали А. Мачадо-і-Руїс, Х.-Р. Хіменес, Р.-М. дель Вальє Інклан, X. Бенавенте-і-Мартінес та ін. Романіст В. Бласко Ібаньєс дотримувався в основному традицій критичного реалізму. На розвиток ісп. л-ри 20-х рр. значно вплинула Велика Жовтн. соціаліс-тич. революція, загострення класової боротьби після 1-ї світової війни 1914—18. У той час почав творчий шлях ісп. поет і драматург ф. Гарсіа Лорка. В період бурж. республіки (1931—36) і особливо в роки нац.- визвольної війни 1936—39 прогресивні письменники згуртувалися навколо Комуністичної партії, а згодом — навколо Нар. фронту (Ф. Гарсіа Лорка, І. Асеведо, С.-М. Арконада, X. Ардеріус, М.-Д. Бенавідес, Р. Альберті, М. Ернандес, X. Еррера Петере, А. Касона та ін.). Після встановлення фашист. режиму в І. 1939 ісп. л-ра переживала кризу. Багато письменників емігрувало. З поч. 50-х рр. опозиція прогресивних письменників франкізмові посилилася. Вони висували гострі соціальні проблеми, реалістично відображали життя народу (Б. де Отеро, Г. Селайя, Е. де Нора, X. Гойтісоло, К.-Х. Села та ін.). Традиції критичного реалізму 19 ст. розвивають прозаїки Х.-А. Сунсунегі, Р. Фернандес де ла Регера. Багато письменників створюють гостросоціальні твори про життя простих людей (Л. Лопес Салінас, X. Лопес Пачеко, X. Гойтісоло, X. Гарсія Ортелано, Р. Санчес Ферлосіо, М. Делібес, Л. Гойтісоло-Гай, А. Феррес та ін.), Х.-М. Хіронелья і Х.-Л. Кастільйо-Пуче в своїх романах зробили спробу об'єктивно оцінити події нац.-революц. війни. Д. Медіо, А.-М. Ма-туте поєднують правдиве зображення життя з тонким психологізмом. Гуманістичні принципи відстоює у своїй філософ. Ліриці B. Алейксандре. С.-М. Арконада,

C. Гонсалес-Гутьєррес, А. Ерраїс-Комас, X. Матеу та ін. перекладали ісп. мовою твори Т. Шевченка. Укр. мовою перекладено твори прозаїків М. де Сервантеса, В. Бласко Ібаньєса, А.-М. Матуте та ін., поетів Л. де Гонгори-і-Арготе, Ф. Гарсіа Лорки.Р. Альберті, М. Ернандеса, А. Мачадо-і-Руїса, Х.-Р. Хіменеса, К. Альвареса та ін. Див. також Баскська мова. Каталонська мова.

Р. Ф. Естрела-Льотс.

Архітектура. На тер. І. збереглися мегалітичні поховання, залишки циклопічних кам. стін Таррагони (6 ст. до н. е.) та ін. міст, рим. театри, храми та ін. Від пам'яток арабської культури залишилися мечеть у Кордові (785—9 ст.; іл. див. на окремому аркуші до ст. Арабська культура, т. 1, с. 224—225), палаци Альгамбра й Хенераліфе в Гранаді. З 2-ї пол. 11 ст. в архітектурі І. формувався романський стиль (собор у м. Сантьяго-де-Компостела, бл. 1080— 1211). В розвитку іспан. готики не було стилістичної єдності. Собори в Бургосі, Толедо й Леоні нагадують французькі. Більш самобутні церкви Каталонії (собор у Жероні, 1325—1607) та громад. споруди — біржі ("лонхи") в Пальмі (1426—51). В районах, бідних на камінь (Арагон, Валенсія), поширився т. з. стиль мудехар — споруджувалися мавританські за формою й декором будівлі з рисами готичного, а пізніше — ренесансного стилю (собор Ла Сео в Сарагосі, 1119—1550; мінарет "Ла Хіральда" в Севільї, 1184—94, закінчено 1568). В 15 ст. розвивався нац. стиль ісп. Відродження—платереско, для якого було характерним багате скульптурне оздоблення (колегія Санта-Крус у Валья-доліді, 1487—91, арх. Е. де Егас; палац Каса де лос Пікос у Сеговії, 16 ст.). До серед. 17 ст. утверджується простий і строгий стиль "ерререско", названий за ім'ям придворного арх. Х.-Б. де Еррери, який збудував палацово-монастирський ансамбль Ескоріал. В 17— 18 ст. розвивалося ісп. барокко з пишним декором (храм Ла Пасьйон у Вальядоліді, 1666, арх. Ф. Беррохо). У 2-й пол. 18 ст. під впливом франц. та італ. мист. поширився класицизм (арх. В. Родрігес, X. де Вільянуева). Для архітектури 19 ст. характерні еклектика і стиль модерн. У 1928 в Барселоні було створено "Групу іспанських архітекторів та інженерів для сприяння прогресові сучасної архітектури", творчість яких грунтувалася на принципах функціоналізму (Університетське містечко, 1931, арх. М. Лопес Отеро; іподром, 1935, інж. Е. Торроха, обидва — в Мадріді). З 50-х рр. поряд з функціоналізмом набули поширення органічна архітектура та бруталізм (житл. будинок у Сітхасі, 1969).

Образотворче мистецтво. На тер. І. збереглися палеолітичні розписи (печера Альтаміра в Астурії), розписи й керамічні вироби часів неоліту, кельто-іберійська скульптура ("Дама з Ельче", 5 ст. до н. е.), найраніші пам'ятки мистецтва феод. епохи — керамічні вази, ювелірні вироби вестготів. Історія власне ісп. мист. починається з часів Реконкісти. У той період створювалися мініатюри в рукописах, розфарбовані дерев'яні статуї, розписи. Високого розвитку досягло декоративно-ужиткове мист. (різьблення на камені й дереві, ісп.-маврітанська майоліка, 14—15 ст.). В 15 ст. мист. І. переживало значне піднесення (скульптори М. Мільян, Д. Формент; живописці Альфонсо з Кор-дови, X. Хакомарт, А. Фернандес). Посилюється увага художників до реальної дійсності, хоч поряд з цим велике місце в їхній творчості належало містично-ре-ліг. сюжетам (живописець Л. Моралес). Реалістичні тенденції особливо виявилися в портретному живописі, який розвинувся в серед. 16 ст. (Хуан Пантоха де ла Крус, А. Санчес Коельйо). Нац. мист. І. розквітло в останні десятиріччя 16 ст. Реалістичні тенденції ісп. образотворчого мист. на зламі 16 і 17 ст. особливо виявилися в творчості майстрів, що працювали в Севільї та Валенсії (живописці Ф. Еррера Старший, Ф. Рібальта, Ель Греко, X. Роелас; скульптори X. Мартінес-Монтаньєс, П. де Мена, А. Кано). В 17 ст. остаточно сформувалася школа ісп. нац. живопису, що зайняла одне з провідних місць в розвитку європ. мист. (живописці X. Рібера, Ф. Сурбаран, Д. Веласкес). У 2-й пол. 17 ст. в творчості деяких художників-реалістів простежувалися риси певної ідеалізації та декоративізму (Б.-Е. Мурільйо). Наприкінці 17— у 18 ст. працювали і майстри академічного напряму. Нове піднесення нац. реалістичного мист. (2-а пол. 18 — поч. 19 ст.) пов'язане з творчістю Ф. Гою. Ідеї визвольної боротьби знайшли відгук у творчості майстрів класицистичного напряму X. Мадрасс, X. Альвареса. В кін. 19 — на поч. 20 ст. в бурж. колах поширилося салонне мист. (М. Фортуні), поряд з яким зберігалися реалістичні тенденції (живописці X. Хіменес Аранда, А. Хісберт; скульптори М. Блай-і-фабрегас, М. Бенедіто Вівес). На поч. 20 ст. широкого розвитку набули різні формалістичні течії: кубізм (Маноло, X. К'яро), сюрреалізм (С. Далі, Т. Гаргальйо). Реалістичні й демократичні тенденції мист. І. знову посилилися в період нац. революції 1931—39, а пізніше в творчості художників-антифашистів, борців за мир (П. Пікассо). В роки нац.-революц. війни 1936—39 провідними галузями мист. були графіка і плакат. Реалістичні традиції зберегли в своїх творах пейзажисти Б. Паленсія, А. Дельгадо. В сучас. мист. І. міцніють демократичні тенденції.

Л. П. Логвинська.

Музика. Ісп. нар. музика і танці емоційні, динамічні, з багатою і своєрідною ритмікою. Популярні в І. та за її межами нар. танці болеро, хота, фанданго, сегідилья, качуча та ін. Муз. інструменти: струнні — гітара, скрипка та ін.; ударні — тамбурин, барабани тун-тун і пандерета, кастаньєти; духові — флейта флювіоль, волинка — гайта гальєга та ін. Найдавніші письмові пам'ятки профес. муз. творчості належать до 5—8 ст. В 15—16 ст. розквітло нац. мистецтво. Розвивався типовий для ісп. музики стиль романсу (романсеро) та вільянсикос (сільс. пісня) — композитори X. де Анч'єта, ф. Пеньялоса, X. дель Енсіна; поширювалася інструм. музика (Л. Мілан, Е. де Вальдер-рабано, М. де Фуенльяна); високого рівня досягла поліфонія (К. Моралес, Ф. Герреро, Т.-Л. де Вікторія, X. Васкес, X. Наварро). Розвивалися світські форми музичного театру: еклоги (16 ст.), специфічний оперний жанр сарсуела (17 ст.), лірична муз. комедія тонадилья (18 ст., Л. Місон, П. Естеве-і-Грімау, Б. де Ласерна, М. Гарсіа). Серед композиторів 18 ст.— А. Солер, В. Мартін-і-Солер, Р. Карнісер, Ф. Соре. У 1-й пол. 19 ст. було відкрито консерваторії та оперні театри в Барселоні й Мадріді. В 1867 засн. мад-рідський театр "Сарсуела". Період нового піднесення нац. муз. культури І. пов'язаний з іменами Ф. Педреля, І. Альбеніса, Е. Гранадоса, М. де фальї. Високого рівня досягло в 20 ст. виконавське мистецтво (піаністи X. Туріна, Р. Віньєс; скрипалі П. Сарасате, X. Манен; віолончелісти П. Касальс, Г. Касадо; гітаристи Ф. Таррега, А. Сеговія; вокалістиМ. Гай, Е. Ідальго, К. Супервіа та ін.). Під час нац.-революц. війни 1936— 39 в І. поширилася масова пісня (автори С. Бакарісе, Е.-К. Чапі, К. Паласьйо). Серед сучас. композиторів — О. Еспла Тріай, Е. та К. Альфтер, Г. Піталуга, П. Соросабаль.

До ісп. нар. музики зверталися рос. композитори М. Глинка, О. Даргомижський, М. Балакірєв, М. Римський-Корсаков, П. Чайковський, О. Глазунов, укр. композитори Я. Степовий, В. Гомоляка та ін. У 1843 в Києві гастролювала мадрідська балетна трупа. В 1979 в Мадріді вперше серед рад. театр. колективів виступав Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка.

Театр. Театр. дійство з давніх часів було органічною частиною життя й побуту народу І., його обрядів, карнавальних свят, в яких активну участь брали нар. актори — хугларн. Церква переслідувала ці видовища, пропагуючи літургійні драми, містери, міраклі. В 16 ст. виник профес. театр, родоначальником якого був драматург і актор Л. де Руеда. Наприкінці 16 ст. створювалися перші постійні театри — коралі в Мадріді, Севільї, Валенсії, Барселоні, Гранаді та ін. містах, для яких писали п'єси М. Сервантес, Л.-Ф. де Вега Карпйо, Тірсо де Моліна. У 18 ст. розвивався придворний театр, який наслідував естетику франц. класицизму. Риси нар. театру збереглися в малих жанрах—сарсуелі, сайнеті, тонадильї. На поч. 19 ст. виникла романтична драма. Відкривалися нові театри: "Еспань-йоль" (1849), "Бельяс Артес" (1865). На поч. 20 ст. відбувалося становлення критичного реалізму в творчості акторів-реформаторів Ф. Діаса де Мендоси та М. Герреро. В роки Республіки (з 1931) ісп. театр зазнав значної перебудови. Виникли студентські колективи: "Ла Баррака" (1931—39), яким керував Гарсіа Лорка і "Театр педагогічної місії" (1931—39), очолюваний О. Касоною. Видатний режисер того часу — Рівас Черіф, актори — М. Ксіргу, Я. Мембрівес та ін. Було створено революц. театр "Носотрос", ставилися п'єси Горького, Брехта. В роки нац.-революц. війни організовано пересувні трупи "Геррільяс де театро" та "Моно асульйо", які виступали на фронті. За часів франкістського режиму росла опозиція з боку передових діячів театру, виник рух "нова хвиля". Сучасні театри: в Мадріді — Нац. театр ім. М. Герреро, "Лар-ра", "Еспаньйоль", "Еслава", "Реколетес", "Гойя" та ін.; в Барселоні— "Талья", "Барселона", "Атенео", "Кальдерон"; театри в Севільї, Валенсії, Гранаді. Провідні діячі театру: X. Тамайо, Х.-Л. Алонсо Мільянес, X. Осуна, А. де ла Toppe, К. Лука де Тена, А. Марсільяк та ін. Акторські кадри готують спец. відділення Мадрідської та Барселонської консерваторій, а також школа драм. мист. (Мадрід).

І. Г. Посудовська.

Кіно. Перший худож. фільм створено 1905. В 1906 засн. першу кінофірму "Іспано фільмс" у Барселоні. Провідні режисери 20-х рр.— Б. Перохо, Ф. Рей. Перший звуковий фільм — "Вода у грунті" (1934, реж. Е. Ардавін). Серед соціально значущих кінотворів 30-х рр.— документальний фільм "Земля без хліба" (1932, реж. Л. Бюнюель). Після встановлення франкістської диктатури випускалася переважно комерційна кінопродукція. Критикою ісп. дійсності пройняті картини: "Ласкаво просимо, містер Маршалл!" (1953, реж. Л. Берланга, за сценарієм X. Бардема та М. Міури), "Смерть велосипедиста" (1954) і "Головна вулиця" (1956, реж. обох — X. Бардем), "Калабуч" (1956), "Пласідо" (1960), "Кат" (1963, реж. усіх— Л. Берланга), "Вірідіана" (1961, реж. Л. Бюнюель), "Бродяги" (1961), "Полювання" (1965), "Нагодуй ворон" (1977, реж. усіх — К. Саура), "Дев'ять листів Берті" (1966, реж. Б. Патіно), "Кінець тижня" (1977), "Сім днів у січні" (1979, обидва—реж. X. Бардем, золоті призи Моск. кінофестивалю). Серед відомих акторів — X. Містраль, ф. Рабаль, А. Баутіста та ін. В 1. проводяться міжнар. кінофестивалі, найвідоміший — у Сан-Себастьяні. Іл. див. на окремому аркуші, с. 448—449.

Є. Н. Махтіна.

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Революція в Іспанії. Статті і кореспонденції 1854-1873. К., 1938; Испания 1918-72 гг. М., 1975; Баранова Т. Н., Лукьянова Л. И. Испания: истоки и современные тенденции оппозиционного движения. М., 1977; История фашизма в Западной Европе. М., 1978; Альта-мира-и-Кревеа Р. История Испании, т. 1 — 2. Пер. с исп. М., 1951; Лагутина Е. И., Лачининский В. А. Страны Пиренейского полуострова. Л., 1977; Авилова А. В., Веденяпин Я. С. Экономика Испании. М., 1978; Смирнов А. А. Средневековая литература Испании. Л., 1969; Ясный В. К. Бегство в действительность. Современный испанский роман. М., 1971; Тертерян И. А. Испытание историей. Очерк испанской литературы XX в. М., 1973; Плавскин 3. И. Испанская литература XVII — середины XIX века. М., 1978; Испанская поэзия в русских переводах. 1792—1976. М., 1978: Никитюк О. Д. Кордова. Гранада, Севилья — древние центры Андалусии. М., 1972; Малицкая К. М. Испанская живопись XVI — XVII веков. М., 1947; Левина И. М Искусство Испании XVI—XVII веков. М.. 1965; Оссовский А. В. Очерк истории испанской музыкальной культуры. В кн.: Оссовский А. В. Избранные статьи, воспоминания. М., 1961; Мартынов И. И. Музыка Испании. М., 1977; Игнатов С. Испанский театр XVI — XVII веков. М. —Л., 1939.

Іспанія - leksika.com.uaІспанія - leksika.com.ua

Іспанія - leksika.com.uaІспанія - leksika.com.uaІспанія - leksika.com.uaІспанія - leksika.com.ua

Іспанія - leksika.com.uaІспанія - leksika.com.uaІспанія - leksika.com.uaІспанія - leksika.com.ua

Іспанія - leksika.com.ua

 

Схожі за змістом слова та фрази