Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow вин-вій arrow ВІЙНА
   

ВІЙНА

— стан, у якому д-ви застосовують одна проти одної усі форми тиску з дотриманням дії законів та звичаїв ведення війни (jus in bello). Останні є частиною міжнар. гуманітарного права, що застосовується у період збройних конфліктів. У стані В. відносини між д-вами (двома і більше) характеризуються насильством (Г. Гроціії), що є наслідком розриву мирних відносин (А. Фердросс). Однак розрив дип. відносин між д-вами ще не означає В. При визначенні стану В. важливо насамперед встановити не обсяг насильницьких дій, а факт: чи ведуться вони при збереженні в основному мирних зв'язків між сторонами, що знаходяться у спорі, чи при одночасному розриві мирних відносин або після їх розриву. Поняття В. не обов'язково включає ведення воєн. дій. Стан В. може мати місце, якщо д-ва після оголошення В. захоплює за правом В. на своїй суверен, території майно супротивника, здійснює допустимі за гуманітарним правом дії щодо його гр-н та ін. акти, не ведучи при цьому воєнних дій. Напр., під час 1-ї і 2-ї світ, воєн д-ви Центр. Америки перебували у стані В. з Німеччиною, хоча не вели проти неї жодних воєн. дій. Відповідно до заг. міжнар. права В. могла починатися її оголошенням або факт, відкриттям воєн. дій. 3-я Гаазька конвенція про відкриття воєнних дій 1907 зобов'язувала її учасників не розпочинати В. «без попереднього та недвозначного повідомлення, яке має бути висловлене у формі мотивованого оголошення війни або ультиматуму з умовою оголошення війни». Д-ва, яка вступала у В. з недотриманням зазначених норм, визнавалася винною у порушенні міжнар. права.

У минулому широко практикувалися такі дії, як примус, анексія іноз. території, домагання політ, поступок, репресалії, т. з. мирні блокади, воєнне вторгнення, колект. інтервенція, офіц. війна тощо. Легально утворювалися і діяли «оборонні та наступальні союзи» держав. У міжнар. практиці В. розглядалася як процес, позбавлений стандартів справедливості і несправедливості. Встановлення відмінностей між справедливими і несправедливими В., так само як і протизаконність агрес. війни, спершу було справою лише філософів, теологів та юристів. Але визначені ними відмінності не відповідали жодній ознаці позитивного права націй і належали, особливо в 16—17 ст., до сфери природного права. У ті часи офіц. В. була засобом здійснення права на війну (jus ad bellum) і навіть виконувала функцію насильницького насадження нового порядку, як це сталося у ході Тридцятилітньої війни 1618—48, що завершилася Вестфаль-ським миром 1648. А з кінця 18 ст. і до 1-ї світ, війни (1914—18) В., за міжнар. правом, вважалася допустимим засобом розв'язання спорів-

Першим наступом позит. міжнар. права на необмежену свободу суверен, держав вдаватися до воєн, дій було укладення арбітраж, договорів, які забороняли починати такі дії без поперед, розгляду спорів сторін в арбітражі, а пізніше — без дотримання процедури примирення. Дальше обмеження було встановлено 2-ю Гаазькою конвенцією 1907, яка, йдучи за доктриною Драго—Портера, заборонила застосовувати збройну силу для стягнення боргів за договірними зобов'язаннями, якщо держава-боржник не перешкоджатиме мирному вирішенню спору через арбітраж. Нідерл. юрист, професор Лейденського ун-ту Ван Валленховен 1913 висунув пропозицію щодо приборкання агрес. воєн через створення «міжнародних збройних сил», здатних запобігти або придушити цей «міжнародний злочин». Усвідомлення катастрофічних наслідків для людства 1-ї світ, війни спонукало д-ви до широкого міжнар. співробітництва і пошуку надійних засад збереження миру. Першою такою спробою стала Ліга Націй, Статут якої (ст. 10, 11, 15—17) створив процедурний механізм для запобігання майб. війнам та застосування колект. дій з метою припинення війн у разі виникнення. Нові норми, однак, не заборонили всіх воєн: попередня ідея відмінності між різними видами В. (зокрема, між справедливими і несправедливими В.) знову взяла гору і була перенесена у нову відмінність між законною (офіційною) та незаконною В. і поглинута нею. Характеристика В. як законної і незаконної не пов'язувалась більше з мотивами справедливості; встановлювався осн. принцип, за яким до розгляду спору у Лізі Націй В. як протидія неправомірному акту забороняється за будь-яких обставин (ст. 12). Членам Ліги Націй заборонялося також вступати у В. з ін. членом Ліги, який виконує третейське рішення або підкоряється одностайній постанові Ради Ліги. До неї прирівнювалася доповідь Асамблеї Ліги, прийнята голосами всіх членів Ради Ліги та більшістю голосів ін. членів організації, за винятком сторін, що спорять. За Статутом Ліги Націй (ст. 10) не допускалася В. з метою відторгнення території члена Ліги (загарбницька В.) чи зведення його до становища залежної д-ви. Норми заборони В., встановлені Статутом Ліги Націй, були розвинені у Пакті Бріа-на—Келюга 1928 (Паризькому пакті), який заборонив вдаватися до В. «як знаряддя національної політики». Отже, заборонялася не будь-яка В., а лише В. як знаряддя нац. політики. Під дію пакту не підпадали колект. заходи Ліги Націй, оскільки вони були знаряддям «не національної, а міжнародної політики» (А. Фердросс). Окрім того, у пакті нічого не було сказано про право на самооборону, що зберігалося як само собою зрозуміле, але не як наступальний вид самозахисту, а лише як стан крайньої необхідності. Внаслідок недосконалості принципів діяльності Ліги Націй, зокрема процедури прийняття рішень її Радою та Асамблеєю, і невизначеності поняття агресії В. залишалася практично можливою. Невдовзі окр. держави — члени Ліги розв'язали ряд arpee. В., що переросли у 2-у світ, війну. Це стало моральним крахом Ліги Націй. Враховуючи недоліки Ліги Націй та нечіткість норм міжнар. права про заборону В., Статут ООН заборонив членам Організації застосовувати силу при вирішенні спірних питань, надавши це право виключно Раді Безпеки, яка уповноважена здійснювати необхід ні заходи для підтримання або відновлення міжнар. миру і безпеки (ст. 42). Статут ООН зберіг право членів Організації на індивід, і колект. самооборону, але тільки в єдиному випадку: «якщо станеться збройний напад на члена Організації, доти, доки Рада Безпеки не вживе заходів, необхідних для підтримання міжнародного миру і безпеки». Більше того, «заходи, вжиті членами Організації при здійсненні цього права на самооборону, повинні бути негайно повідомлені Раді Безпеки і ні в якому разі не повинні зачіпати повноважень і відповідальності Ради Безпеки, згідно з цим Статутом, відносно здійснення в будь-який час таких дій, що їх вона визнає необхідними для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки» (ст. 51). Водночас Статут ООН встановив беззастережний обов'язок сторін, які беруть участь у спорі, «продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки», вдаватися лише до мирних засобів розв'язання спорів (ст. 33). 1974 Генеральна Асамблея ООН прийняла «визначення агресії», в якому за основу ідентифікації агресора взято критерій першості (або ініціативи) у здійсненні акту агресії. Отже, за Статутом ООН оголошення і ведення В., незалежно від будь-яких обставин і причин, є незаконним актом, що визнається агресією, і тягне відповідальність д-ви, винної у таких незаконних діях. Ці положення стосуються і факт, відкриття воєн, дій, але ідентифікація у таких випадках агресора є дуже складною, насамперед щодо встановлення фактич. обставин агресії.

У контексті Статуту ООН слід розглядати і право народу на самовизначення у стадії його реалізації, тобто коли існує чітко виражена воля народу здійснити це право і коли ця воля наштовхується на опір д-ви, шо призводить до загрози миру і безпеці. Право на самовизначення є найсуперечливішим принципом сучасного міжнар. права. Юрид.

зміст його практично невизначений. Складна практика застосування сучас. норм міжнародного права про заборону В. аж ніяк не стосується зобов'язань воюючих сторін неухильно дотримувати у збройних конфліктах гуманіт. норм міжнар. права незалежно від того, чи такі конфлікти є міжнародними чи внутрішніми типу громадянської війни. Нюрнберзькі принципи суд. переслідування та покарання воєнних злочинців європ. країн «Осі Берлін — Рим» 1945, підтверджені та розвинені наст, міжнар.-правовими нормами, передбачають крим. відповідальність осіб за скоєння злочинів проти миру і людства, воєнних злочинів і злочинів проти людяності. «Холодна війна», що тривала після 2-ї світ, війни в умовах біполярного світу, не сприяла ефективному застосуванню положень Статуту ООН щодо заборони В. І хоч ядерна зброя певною мірою була стримуючим фактором для запобігання черговій світ, війні, протистояння д-в призвело до численних локальних війн і в жодній з них міжнар. співтовариство не спромоглося ідентифікувати агресора та покарати винних. Це пояснюється, зокрема, тим, що відтепер ніхто не оголошує В., оскільки така дія автоматично підпадає під визначення агресії. Воєнні дії розпочинаються як факт разом із взаємними звинуваченнями сторін у першості їх відкриття. Тому в усіх офіц. міжнар. документах замість терміна «війна» вживається термін «збройний конфлікт», що більше відповідає реаліям ведення воєн, дій. Окрім того, існують істотні розбіжності щодо оцінок застосування права на самооборону як звичаєвої норми міжнар. права. Статут ООН підняв на виший щабель правову заборону В., позбавивши її будь-якої законності. Тому поділ на законні і незаконні війни, що існував ще за Ліги Націй, остаточно втратив своє юрид. значення, оскільки будь-яке ведення воєн, дій поставлено під контроль Ради Безпеки, у т. ч. випадки, пов'язані із застосуванням права на самооборону. Тільки ООН має право вживати заходів воєн, характеру для запобігання загрозі миру і безпеці та припинення збройного конфлікту, який почався.

Літ.: Фердросс А. Междунар. право. М., 1959; Fenwick Ch. G. International Law. N. Y., 1965; Verzijl J. H. W. International Law in Historical Perspective, v. 1. Leyden, 1968; Schwarzenberger G., Brown E. D. A Manual of International Law. London, 1976; Междунар. право. M., 1995.

В. Н. Денисов.

 

Схожі за змістом слова та фрази