(франц. idealisme, від лат. idea, грец. — вигляд, образ, основа) — заг. позначення філос. напрямів, що визнають первісним, початковим ідею (дух, свідомість), а матерію (емпіричну реальність) розглядають як вторинне, похідне, як втілення ідеального начала. В наук, ужиток термін «ідеалізм» увійшов у 17 ст.
Розрізняють дві осн. форми І.: об'єктивний і суб'єктивний. Перший трактує духовне начало як незалежне від індивід, свідомості (Платон, Ф. В. Й. Шеллінг, ?. В. Ф. Гегель); другий — бере за висхідний пункт свідомість у її суб'єктивно-психол. визначеннях (Р. Де-карт, Дж. Берклі, Д. Юм, Й. Г. Фіхте), тобто за основу дійсності приймається особовий чи безособовий заг. дух, якась надіндивід. свідомість, або знання про світ зводяться до змісту індивід, свідомості. Серед найвпливо-віших правових концепцій 20 ст., що грунтуються на різних формах ідеаліст, філософії, провідне місце посідає психол. теорія права, вчення про природ, право — неотомізм, неокантіанство, неогегельянство.
Див. також Ідеалізм правовий.
Літ.: История полит, и правовых учений. М., 1995.
В. I. Тимошенко.
