Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow конс-корон arrow КОНСТИТУЦІЯ
   

КОНСТИТУЦІЯ

(лат. - устрій, установлення, положення) — 1) Нормативно виражений порядок організації і здійснення держ. владарювання. Таке визначення має формальний і, по суті, позаістор. характер. За ним К. є відповідні акги часів Давнього Риму, хартії феод, часів тощо.

Термін уперше вживаний для позначення актів держ. влади в пер іод республіки у Давньому Римі. Ці акти відрізнялися формою і порядком прийняття (за рішенням спеціально призначуваного «диктатора-конституцієдавця»). У період імперії К. називалися звичайні акти (укази) правителів, проте з часом термін взагалі вийшов з ужитку. Відродився у 18 ст., коли його почали застосовувати для характеристики держ. ладу Великобританії (з обмеженою монарх, формою правління і юридично забезпеченої особистої свободи).

Іноді висловлюються твердження про існування т. з. фактичної конституції, тобто реального порядку організації і здійснення держ. влади, факт, стосунків між д-вою і особою. З цього випливає, що існують об'єктивні конст. відносини і навіть конст. правовідносини поза межами й наслідками відповідного регулювання. Тим самим формулюється абстракція, що суперечить засадам юрид. теорії і практиці право-застосування.

2) Сукупність писаних правових актів (законів і суд. прецедентів) та джерел звичаєвого характеру (конст. звичаїв і конст. угод), які регулюють сферу держ.-політ. відносин владарювання. Змістовим аналогом такого поняття К. є поняття галузі конст. права, адже предмети й обсяги їх регулювання збігаються. Прикладом є К. Великобританії, яка за юрид. характеристиками є унікальною. Жодна з її складових не має вищої сили порівняно з іншою, що зумовлено принципом суверенітету (верховенства) парламенту. За цим принципом, зокрема, кожний наст, склад парламенту не пов'язаний рішеннями попереднього, тобто парламент не може приймати основоположних законів.

Ще на початку 19 ст. британська конст. модель розглядалась як одна з двох, реально існуючих. Звідси з'явилася класифікація К. на гнучкі (змінювані у звичайному законод. порядку) і жорсткі, зміни до яких вносяться у спеціальному, порівняно ускладненому порядку. Ця модель практично не дістала поширення, хоча зміст К. Великобританії мав значний вплив на розвиток конституціоналізму в цілому.

3) Осн. закон, єдиний нормат. акт найвищої сили чи кілька таких актів, які регламентують засади функціонування політичної системи суспільства, встановлюють засади державного ладу, порядок формування, організації і діяльності ключових ланок державного механізму, визначають принципи територіальної організації держави, закріплюють основи правового статусу фізичної особи, її взаємовідносин з державою. Феномен К. як осн. закону історично пов'язаний з природою та особливостями держ. владарювання, з прадавньою ідеєю держ. ладу чи устрою як основи самої д-ви і здійснення її влади (Арістотель) і пізнішою ідеєю обмеженого владарювання (середньовічна Європа). Саме поняття «основний закон» (lex funda-mentalis) вперше вжито у 16 ст. франц. авторами — т. з. монархомахами, або тираноборцями. Вони вважали, шо монарх обмежений осн. законом і не може змінювати його на власний розсуд. Проте вони не виділяли осн. закони за юрид. силою і навіть не визначали їх як спец, акти. Осн. закони розглядалися ними як сукупність заг. принципів здійснення держ. владарювання, тією чи ін. мірою відображених у праві. Визначенню осн. закону велику увагу приділяли прихильники ідеї сусп. договору в 17—18 ст., які ототожнювали відповідні поняття. Згодом К. розглядались як акти, прийняття яких вимагало проведення нар. голосування або обрання спеціально уповноваженого на це органу. В кін. і 8 — на поч. 19 ст. єдино можливими способами прийняття К. вважалися референдум і установчі збори. Наслідком ототожнення осн. закону і сусп. договору стало те, що був прийнятий ускладнений, жорсткий порівняно із звичайними законами порядок внесення змін до К. Істотне значення для з'ясування природи К. як осн. закону, акта найвищої юрид. сили мала концепція установчої влади, сформульована у 18 ст.: установча влада є первинною, з якої виникають т. з. встановлені влади, що мають вторин. характер: законодавча, виконавча і судова. Установча влада належить народові, котрий, реалізуючи її, приймає К. і визначає умови свого держ.-політ. існування. Відтак К. є форм, джерелом встановлених влад. В К. визначається порядок внесення до неї змін, що також пов'язано із здійсненням установчої влади. Ще одним результатом сприйняття концепції установчої влади є визнання різної природи й сили К. та законів. К. є актом установчої влади, і саме з цього випливають її юрид. характеристики. Звичайні закони є актами законод. влади, чим пояснюється їх змістова і форм, субординованість щодо К. як осн. закону. Концепція установчої влади знайшла вияв у класифікації К. на народні й октройовані (даровані). Народними є К., прийняті установчими зборами, шляхом референдуму або парламентом. Нерідко має місце сполучення двох з названих способів прийняття К. Напр., референдуму передують розробка і попереднє схвалення К. установчими зборами чи парламентом. За будь-яких умов, схвалюючи чи приймаючи К, парламент здійснює не законодавчу, а установчу владу. Вважається, що за таких умов депутати здійснюють не загальний, а спец, мандат, який дає їм змогу брати участь у вирішенні саме питання прийняття К. і внесення до неї змін. Наявність такого мандата прямо передбачена, якщо К. до компетенції парламенту віднесено вирішення зазначених питань. Прийняття К. парламентом, установчими зборами або шляхом референдуму потребує кваліфікованої (найчастіше у дві третини) більшості голосів його членів або учасників. Октройовані К. — це К, введені фактично одноосіб. актом глави д-ви. Такі К. характерні насамперед для країн з монарх, формою правління. Проект К. розробляється під контролем монарха (у парламентарних монархіях — під контролем уряду) без залучення колегіального представн. органу або виб. корпусу і ним же приймається. У 19 ст. октройованими були К. більшості європ. держав. Нині такий характер мають К. дуалістичних монархій. Різновидом октройованих К. є т. з. конституції вестмінстерського зразка, які були введені в кол. брит. колоніях під час проголошення незалежності. Ці К. приймалися у формі акта брит. монарха, проте за сутністю були правотворчістю уряду метрополії. Переважна більшість з них скасована. Існують ін. кваліфікації К. За часом дії виділяють постійні та тимчасові К. Останні звичайно приймаються в умовах т. з. перехідного періоду. За формою К. визначають як систематизовані й несистематизовані, або кодифіковані й некодифіковані К. Систематизованими є К., прийняті у формі єдиного акта найвищої юрид. сили. Несистематизовані складаються з кількох актів такої ж сили, кожен з них, як правило, офіційно називається конст. законом. Найвища юрид. сила К. як осн. закону виявляється насамперед у тому, що всі правові акти повинні їй відповідати, тобто бути конституційними. Виконання вимоги найвищої сили К. забезпечується механізмами її охорони, або конституційного контролю. Найефективнішим є судовий конст. контроль, здійснюваний судами заг. або спец, юрисдикції. За рішенням відповідних судів правові акти, що суперечать К., можуть бути визнані нечинними. Ще одним виявом найвищої юрид. сили К. є спец, порядок її прийняття і внесення змін, відмінний від звичайного зак-ва. При цьому саме найвища сила К. зумовлює спец, порядок її прийняття і внесення змін, а не навпаки. Верховенство К. у системі нормат.-правових актів відображається у тому, що саме в ній визначено порядок прийняття законів як наступної, першої «підконституційної» форми нормат.-правових актів у їх ієрархії. У цьому сенсі треба сприймати тлумачення К. як абсолютної, основоположної норми (Grund Norm), запропоноване видатним юристом 20 ст. Г. Кельзеном.

Найвищу юрид. силу К. підкреслює і те, що на основі її норм здійснюється найбільш загальне регулювання відносин держ. владарювання. Однак іноді осн. закони містять положення, що не входять до більш-менш типового обсягу відповідного регулювання і є належними до К. лише за формою, а не за змістом. Вони включені до конст. тексту з метою надання їм більшого авторитету і сталості. Це, напр., норми ст. 99 і 100 Конституції України, де йдеться про осн. функцію Нац. банку України, завдання Ради Нац. банку України тошо, або зміст розд. 6 «Оподаткування і фінансове управління» конституції Греції 1975. Штучний зв'язок таких положень із самим призначенням конст. регулювання виявляється у тому, що у випадках скасування чи зміни К. вони зберігаються, оскільки одночасно закріплені в законах, ін. нормат.-правових актах. К. є осн. законом д-ви, хоча в науці існує підхід, за яким К. певною мірою виконує і функцію осн. закону сусп-ва. Поява такого підходу зумовлена історією конституціоналізму, в якій можна виділити три періоди. Перший охоплює кін. 18 — поч. 20 ст. К., прийняті в цей період, називаються старими, або К. першої хвилі; більшість з них уже не діє навіть формально, їх зміст було зорієнтовано нр регламентацію держ. механізму і визначення кола прав і свобод індивіда. Тому ці К. іноді називають інструментальними. Другий період припадає на роки між 1-ю і 2-ю світовими війнами. К. цього часу прийнято називати новими, або К. другої хвилі. До них були включені окр. положення, адресовані сусп-ву, що існує у формах його політ, і екон. організації. Третій період почався у повоєнні роки і продовжується донині.

Всі новітні К. мають спільні особливості. Зокрема, в них значно ширше, ніж у поперед, період, представлені положення соціального характеру. Тому ці К. іноді називають соціальними. Обсяг і значення відповідних положень у різних К. неоднаковий. В одних випадках йдеться про соціальні орієнтири і завдання д-ви, в інших — все обмежується наданням конст. текстам соціального звучання. Останнє забезпечується й тим, що новітні К. тією чи ін. мірою закріплюють т. з. соціально-економічні права і нерідко фіксують принцип соціальної д-ви. Однак навіть найбільш «соціалізовані» К. залишаються передусім осн. законами д-ви. Поява в них відповідних положень спричинена розширенням держ. функцій, зростанням потреб у правовій регламентації держ. впливу на процеси у сфері економіки та політ, системі сусп-ва. Визначення К. як осн. закону д-ви не означає одержавлення сусп. життя або тенденції до нього. Навпаки, воно засвідчує природу громадян, сусп-ва як такого, де само сусп-во і кожна особа є самоцінними і автономними, убезпеченими від всебіч. втручання д-ви, а остання є лише гол. складовою політ, організації сусп-ва і не поглинає усі його сутнісні вияви. К. як осн. закон д-ви не встановлює саму д-ву, а лише відповідно до нар. волевиявлення визначає принципи і гол. параметри її організації. Важливою політ.-правовою функцією К. у різні періоди існування конкр. д-ви є фіксація її суверенності, закріплення зміни держ. ладу або декларування наступництва держ. розвитку. К. як осн. закон д-ви визначає засади держ. політики у сфері правових взаємовідносин між д-вою та індивідом, відбиває зміни цієї політики. У федерат, д-вах К. приймаються як на рівні самої федерації, так і на рівні її суб'єктів. Відтак установча влада, що належить народу в цілому, реалізується на двох відповідних рівнях. Це об'єктивно має місце й тоді, коли К. суб'єкта федерації була введена перед прийняттям федер. К., до утворення самої федерації (деякі штати США).

4) У науці конст. права — система обмежень держ. влади, встановлена шляхом проголошення прав і свобод людини та гр-на і визначення їх юрид. гарантій. Таке розуміння К. грунтується на принципах природ, права. Воно випливає із заг. ідеї конституціоналізму як держ. правління, обмеженого осн. законом — актом

найвищої сили.

В. М. Шаповал.

 

Схожі за змістом слова та фрази