Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow Л arrow ЛІВИЦЬКИЙ
   

ЛІВИЦЬКИЙ

(Левицький) Андрій Миколайович [31.ІІІ (12.IV) 1879, с. Ліпляве, тепер Канівського р-ну Черкас, обл. —17.1 1954, м. Карлс-руе, Німеччина] — укр. правознавець, держ. і громад, діяч. Закін. 1903 юрид. ф-т Київ, ун-ту.

Від липня 1903 служив у Лубенському окруж. суді мол. кандидатом на суд. посади, в лист. 1905 став присяжним повіреним округу Харків, суд. палати. У 1913— 17 був мировим суддею 3-ї дільниці Золотоніської суд.-мирової округи. Брав активну участь в укр. нац. русі, був одним з провідних членів Рев. укр. партії (РУП, з 1901) і Укр. с.-д. роб. партії (УСДРП. з 1906). З 1903 очолював осередок РУП у м. Лубнах, а 1905 — коаліц. комітет соц. партій та бойову дружину (громад, самооборону). Як один з організаторів т. з. Лубенської республіки був заарештований у січні 1906, незабаром утік з-під варти. У жовтні 1907 заарештований удруге і засуджений 1909 у Києві військ, окружним судом до тюрем, ув'язнення, але згодом виправданий апеляц. інстанцією. Від березня 1917 — золотоніський повітовий, а з серпня 1917 — полт. губ. комісар рос. Тимчасового уряду. Посаду губ. комісара зберіг і після переходу влади до Укр. Центр. Ради. Делегат І Всеукр. селянського з'їзду. Як представник ЦК Сел. спілки з серпня 1917 став членом УЦР. У січні 1918 — член делегації УЦР на переговорах у м. Бресті. В травні 1918 гетьм. владою усунений з посади

Лівицький А.М. - leksika.com.ua

губ. комісара. Надалі працював юрисконсультом Центр. Укр. кооп. к-ту. Під час антигетьм. повстання (лист. — груд. 1918) виконував обов'язки пов. і губ. комісара на Полтавщині. За часів Директорії — один з організаторів і делегатів Трудового Конгресу України. У січні — лютому 1919 тимчасово керуючий М-ва внутр. справ і товариш міністра юстиції; з квітня 1919 — міністр юстиції і заст. голови Ради нар. міністрів УНР в урядах, очолюваних Б. М. Мартосом та І. П. Мазепою. Водночас (з серпня 1919) — керуючий М-ва закорд. справ, а з жовтня 1919 — глава лип. місії УНР у Польщі. Був одним з ініціаторів укладення Варшавської угоди 1920, після якої у травні 1920 у новому уряді на чолі з В. К. Прокоповичем знову став міністром юстиції і заст. голови РНМ. У жовтні 1920 очолив уряд УНР, яким керував в еміграції (з перервою у 1921—22) до травня 1926. Був головою Укр. правничого т-ва у Варшаві. Після вбивства С. В. Петлыюри очолив з 1 .VI 1926 Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі як Голова Директорії та Гол. отаман війська УНР. Відтоді Л. прийнято вважати Президентом УНР в еміграції, хоча формально презид. посада з'явилася лише після реорганізації Держ. Центру в червні 1948. Після Другої світ, війни Л. переїхав з Варшави до Німеччини, де жив до кінця свого життя.

Літ.: Держ. Центр Укр. Нар. Республіки в екзилі. Філадельфія - К. - Вашингтон, 1993; Коротенко В. До біографії Андрія Лівицького. В кн.: Полтавська Петлюріана. Полтава, 1993; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Укр. Центр. Ради. К., 1998.

І. Б. Усенко, Л. В. Федоренко.

 

Схожі за змістом слова та фрази