Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow А-акт arrow АВТОНОМІЯ УКРАЇНИ
   

АВТОНОМІЯ УКРАЇНИ

17-18 ст. - форма укр. державності у складі Моск. царства (пізніше — Рос. імперії). Нац.-визв. війна 1648—54 не привела до постання суверенної Укр. держави. В силу історичних обставин після Переяславської угоди 1654 Україна потрапила під зверхність Росії. Однак ще майже півтора століття вона зберігала певну самобутність державно-правового укладу. В літературі юридичний статус України-Гетьманщини після 1654 визначали по-різному: як звичайної інкорпорованої провінції (І. Ро-зенфельд); як авт. території у складі Росії (Б. Нольде); як території, об'єднаної з Росією під владою моск. царя шляхом персональної (Р. Лащенко, В. Сергеевич) або реальної (М. Дьяконов, О.Попов) унії; як васальної д-ви під сюзеренітетом (протекторатом) моск. царя (М. Грушевський, М. Кор-кунов, В. М'якотін, В. Пічета, М. Слабчен-ко, С. Юшков); як незалежної д-ви, що лише уклала військ, союз з Москвою (В. Липинсь-кий); як васальної д-ви де-юре і незалежної де-факто (А. Яковлів). Сучасні дослідники здебільшого схиляються до визначення статусу України того часу лише як сюзеренітету (протекторату) моск. царя над Україною, часто вживають терміни «Козацька держава», «Козацька республіка» тощо. Слушна й думка, що укр. державність у роки Нац.-визв. війни тільки складалася і не мала завершеного вигляду, а згодом дедалі більше обмежувалася рос. царатом, і тому можна говорити не про самостійну укр. державність, а лише про широке самоврядування укр. земель. Україна була історично першою державно-етнічною територією, що увійшла до складу Рос. д-ви не як безправна завойована земля, а на певних умовах, із забезпеченням істотних прав і привілеїв. Самоврядування (автономія) України грунтувалося на юридичних умовах, які було закріплено у «Березневих статтях» Б. Хмельницького, затверд, і уточнених трьома цар. грамотами від 27.1 II 1654: «Про прийняття України до складу Російської держави», «Гетьману і всьому Війську Запорізькому про збереження їхніх прав і вольностей», «Б. Хмельницькому про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву».

В цих актах однозначно стверджувалося, що «під рукою» рос. царя Україна зберігає низку досить вагомих прав: право Війська Запорізького самостійно обирати гетьмана і козац. старшину, влада яких мала поширюватися на всю Гетьманщину, право гетьм. уряду безпосередньо зноситися з іноз. д-вами (крім Польщі й Туреччини); право на власну систему військ.-адм. управління, яке водночас виконувало функції місц. влади; право «судитися від своїх старших за своїми правами», тобто мати незалежні від цар. чиновників судові органи відповідно до тих традицій, що склалися в Україні; право користуватися не рос. законодавством, а тими нормами, що діяли в Україні до возз'єднання; право самоврядування міськ. населення (магдебурзьке право). Ці права не мали абс. характеру — рос. цар затверджував обраного гетьмана, контролював прибутки і видатки гетьм. казни, дип. зносини тощо. За несприятливих політ, обставин прерогативи гетьм. уряду ще більше обмежувалися на користь самодержавства. Так, 1660 було скасовано право на самост. зовнішньополіт. зносини, а з 1687 гетьман уже не міг зміщувати ген. старшину без санкції цар. влади. З ін. боку, всупереч умовам угоди Україна тривалий час не сплачувала податків до цар. казни, не отримуючи натомість платні для козаків, тобто мала фактично власний бюджет — «військовий скарб», самост. податкову систему і навіть митну територію.

Автономія України - leksika.com.ua
Автономія Укра
їни - leksika.com.ua

Авт. права стосувалися у повному обсязі тільки Лівобережної України. Слобідська Україна хоч і підпорядковувалася гетьманові, однак фактично цар безпосередньо зносився зі слобід, полковниками; право і судоустрій тут майже не відрізнялися від російських. Запоріз. Січ з часом набула подвійної автономії: і від царя, і від гетьмана, жила за власними січовими звичаями. Ідея самоврядування (автономії) була провідною у політ, теорії і практиці України 17—18 ст. Непорушність «малоросійських прав» підтверджувалася при обранні гетьманами Ю. Хмельницького (1659), І. Брюховецького (1665), практично в усіх договірних статтях та ін. аналогіч. актах 2-ї пол. 17 ст. і 1-ї пол. 18 ст. Подібні норми містили навіть укази Петра І, спрямовані на обмеження самоврядування України. З ін. боку, в цей період було чимало спроб розірвати васальні зв'язки України з Росією [Гадяцький договір 1658 І. Виговського з Польщею, Слободищенський трактат 1660 Ю. Хмельницького з Польщею, Бучацький мирний договір 1672 П. Дорошенка з Туреччиною, угода П. Іваненка (Петрика) з Кримом 1691 тощо]. Однак в усіх зазначених випадках ішлося про ту саму автономію, тільки «під рукою» ін. володаря. Вийти у своїх домаганнях за межі самоврядування України спромігся лише І. Мазепа.

Україні різною мірою вдавалося зберігати ті права, що забезпечували їй особливий політ.-правовий статус. Наступ рос. самодержавства насамперед був спрямований проти самостійності гетьм. влади. Крах державницьких намірів і дій І. Мазепи став приводом для цар. адміністрації, щоб поставити гетьм. уряд у цілковиту залежність від Москви. З 1708 обрання та усунення гетьмана могли здійснюватися лише за згодою царя, а з 1709 при гетьмані постійно перебував цар. резидент, який контролював діяльність укр. влади. У 1722 після смерті І. Скоропадського цар. уряд заборонив вибори нового гетьмана. Наказним гетьманом призначено П. Полуботка, а для контролю за ним було спеціально утворено Малоросійську колегію. Без її санкції гетьман не міг видати жодного універсалу або розпорядження. 1727 під час загострення рос.-тур. відносин, аби поліпшити стосунки з козац. старшиною, Малорос, колегію було скасовано, а гетьманом обрано Д. Апостола. Проте його влада була істотно обмежена, цар. чиновники суворо контролювали дії гетьм. адміністрації. По смерті Д. Апостола (1734) нові вибори гетьмана не проводилися, а було утворено т. з. правління гетьманського уряду, до якого входили рос. чиновники й представники козац. старшини. Воно проіснувало до 1750, коли гетьманом, з дозволу цар. уряду, було обрано К. Розумовського. Остаточно гетьманство скасовано 1764. Відтоді ліквідацією залишків самоврядування в Україні зайнялася відновлена Малорос, колегія. До неї входили 4 представники рос. армії та 4 представники козац. старшини. Президентом колегії було призначено військ, діяча П. Рум'янцева. Малорос, колегію ліквідували 1786, коли на Україну було повністю поширено систему адм. управління Рос. імперії. Долю гетьманства розділив і військ.-адм. устрій України. Полки, сотні і курені як адм. одиниці існували в Слобід. Україні до 1765, а в Лівобережній — до 1781. Замість них було запроваджено поділ на намісництва, а невдовзі — на губернії і повіти, які мали всі типові для Росії органи місц. управління та самоврядування. З 1754 бюджет Гетьманщини контролювався цар. урядом, митні кордони Росії з боку України було перенесено до тур. і польс. кордонів, а внутр. мито взаємно скасовано. Досить довго зберігалася автономія судоустрою України. Реформування його на рос. кшталт почалося після поширення 1781 на тер. України «Установлення про управління губерніями» 1775. Проте 1796 було видано цар. указ «Про відновлення в Малоросії правління і судопровадження відповідно до місцевих прав і давніх обрядів». Відмінності в судоустрої України в основному були ліквідовані у 30-х pp. 19 ст., хоча деякі незначні особливості залишилися і після цього. Ще довше залишалися чинними давні джерела права України: Литовський статут 1588, численні збірки магдеб. права, акти гетьм. влади тощо. Відносна автономія прав-ного укладу відображена у ряді спроб кодифікувати законодавство України, результатом чого стало створення відомих правових пам'яток: «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), «Суд і розправа в правах малоросійських» (1750), «Екстракт малоросійських прав» (1767), «Екстракт з указів, інструкцій і установ» (1786), «Збірник малоросійських прав» (1807) та ін. Лише 1831 указом Миколи І було скасовано магдеб. право по всій Україні, крім Києва, де воно зберігалося до 1835. Після створення «Зводу законів Російської імперії» в Україні в 1840—42 було скасовано дію Литовського статуту і поетапно запроваджено загаль-ноімп. зак-во, в якому на згадку про колишню автономію збереглися деякі спец, правові норми для Чернігів, і Полтав. губерній. Ліквідацією ост. атрибутів самоврядування України стало перетворення козац. полків Слобідської (1765) і Лівобережної (1783) України на регулярні частини рос. армії. 1775 було знищено Запоріз. Січ. 1783 в Україні, де в результаті визв. змагань народу феод.-кріпосн. система була значно ослаблена, остаточно оформилося кріпосне право за рос. зразком, а 1785 укр. шляхта дістала права рос. дворянства.

Досвід 17—18 ст. став цінним джерелом для розвитку автономіст, концепцій, сприяв утвердженню ідеї держ. незалежності України.

Літ.: Нольде Б. Автономія України з істор. погляду. К„ 1995. /. Б. Усенко.

 

Схожі за змістом слова та фрази