Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow поп-право об arrow ПРАВО НА САМООБОРОНУ
   

ПРАВО НА САМООБОРОНУ

- право д-ви на індивід, і колект. самооборону (відповідно до ст. 51 Статуту ООН) в разі збройного нападу на неї ін. д-ви. У минулому для виправдання застосування сили однією д-вою проти іншої широко використовувалися такі категорії, як «самозбереження» (англ. self-preservation), «самодопомога» (англ. self-help) або «необхідність» (англ. necessity) і меншою мірою — «самооборона» (англ. self-defence). Ці категорії застосовувалися здебільшого в дип. мові як такі, що замінюють одна одну. Війна була закон, способом розв'язання спорів між д-вами, що не давало можливості провести між ними чітку різницю. Тому завжди існувала двозначність, які саме інтереси і права можуть вважатися законними для виправдання застосування сили на основі цих категорій і за яких обставин. Законність використання сили залишилася невизначеною і після підписання Пакту Бріана—Келлога 1928, в якому збереглося право д-ви на війну в разі самооборони або проти порушника Пакту. Історія міжнар. відносин, особливо у 19 і 20 ст., багата на приклади примус, заходів держав, коли під загрозу ставилися їх вищі інтереси. В цих випадках сила розглядалася як дозволена, виходячи з наявності певної заг. угоди, за якою в разі порушення осн. прав д-ви остання мала право застосувати силу в межах самозбереження, самозахисту або необхідності. Серед таких прикладів — справа «Кароліна» (1837), що вважалася класич. ілюстрацією превентивної дії сили у сфері самооборони та застосування принципу пропорційності її використання; напад Німеччини 1914 на Люксембург і Бельгію, що мали статус пост, нейтральних держав; агресія Німеччини 1940 проти нейтральних держав Норвегії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу і напад її 1941 на СРСР.

Самозбереження і самозахист були також аргументами застосування д-вами сили для захисту життя і власності своїх гр-н за кордоном. Такі дії мали місце навіть після Другої світ, війни. Напр., 1951 Великобританія вдалася до сили проти Ірану, який націоналізував власність Англо-іран. нафт, компанії, а 1956 Великобританія, Франція та Ізраїль застосували збройну силу проти Єгипту, який націоналізував Суецький канал. Використання сили часто набувало форми гуманітар. інтервенції, яка супроводжувалася намаганнями виправдати її самозахистом.

Поняття самооборони як законної оборони походить віз внутр. права, насамперед крим. права. Якщо в класич. міжнар. праві й практиці держав самооборона часто не відрізнялася від самозбереження, самодопомоги чи необхідності, то сьогодні можливо провести межу між самообороною та ін. використанням сили і визначити вимоги, які д-ва повинна виконати, вирішуючи діяти у сфері самооборони.

Обставини, що дають можливість д-вам законно застосовувати силу, визначаються саме у ст. 51 Статуту ООН. У ньому визнається невід'ємне право держав на індивід. і колект. самооборону, якщо станеться збройний напад на члена Організації, доки РБ ООН не вживе заходів, необхідних для підтримання міжнар. миру і безпеки. Такі заходи, вжиті як П. на с., мають бути негайно повідомлені РБ ООН і жодним чином не зачіпати її повноважень та відповідальності щодо здійснення у будь-який час дій, що їх вона визнає необхідними для підтримання міжнар. миру і безпеки. В доктрині й практиці це формулювання самооборони тлумачиться двома способами, що протистоять один одному.

Відповідно до першого способу Статут залишає зміст П. на с. незмінним як невід'ємне право д-ви. За такого підходу формула ст. 51 «...ні в якій мірі не зачіпає» П. на с; вона вказує на те, що зміна цього права не входила до намірів творців Статуту і не здійснена ними. І взагалі Статут визначає П. на с. лише щодо збройного нападу, залишаючи всі ін. випадки у сфері дії міжнар. звичаєвого права. Отже, самооборона продовжує бути закон, способом захисту певних суттєвих прав держав, а не тільки правом, що застосовується у разі збройного нападу. Певні міжнар. делікти можуть бути виправдані самообороною, якщо вони навіть не є застосуванням сили. Ці докази виражаються у концепції превентивної, або випереджувальної, самооборони, згідно з якою п. 4 ст. 2 Статуту ООН тлумачиться в обмежувальному дусі, як такий, що дає змогу ініціювати застосування сили, коли це стосується захисту певних суттєвих прав д-ви. Однак ООН, як правило, засуджувала таку практику: напр., силове недопущення Єгиптом у 1951 і 1954 проходження суден з товарами для Ізраїлю через Суецький канал або застосування сили Великобританією, Францією та Ізраїлем під час Суецької кризи 1956. ООН ніколи не погоджувалася з такими аргументами, приймаючи рішення, що лише збройний напад є прав, підставою для самооборони. Друге тлумачення П. на с. виходить з того, що Статут модифікував міжнар. звичаєве право на самооборону. Ця позиція ві дповідає сучасного розвитку міжнар. права стосовно використання сили і виражає підтримку ООН та більшості її членів, за висновком Я. Броунлі (Великобританія). З погляду обмежень, встановлених у п. 4 ст. 2 і ст. 51 Статуту, д-ва може індивідуально діяти у сфері самооборони, якщо має місце збройний напад. Формула ст. 51 — «ніякою мірою не зачіпає... права... на самооборону» — не може розглядатися інакше, як така, що здебільшого позбавляє п. 4 ст. 2 його значення, — вказував Г. Кельзен (Австрія). По суті, це було б поверненням до колишньої практики, коли д-ви були єдиними та остаточними арбітрами у сфері застосування сили. Д-ви ніколи не перешкоджали зміні змісту П. на с. і в дійсності модифікували його. Посилання у ст. 51 на це право як на невід'ємне або природне жодним чином не може слугувати аргументом неможливості його розвитку. В цьому плані Статут ООН не містить жодного положення, яке давало б підстави включати більшість осн. і життєвих прав держав (навіть тоді, коли ці права наражені на небезпеку або порушені) скоріш до сфери дії самооборони, ніж до підстав збройного нападу, — зазначає К. Скубішевський (Польща). Сьогодні П. на с. виражає захист «проти незаконної сили, а не проти інших порушень права» (Г. Кельзен). Збройний напад є спец, формою використання сили, яка внаслідок своєї серйозності створює ситуацію «periculum in mora» (лат., букв. — небезпека у зволіканні), що тягне за собою право на використання сили в закон, обороні доти, доки очікуються заходи з боку ООН. Сила в самообороні може бути застосована лише проти нападника, тобто проти тієї д-ви та її уповноважених, які активно підтримують її силові дії. «Сила дозволяється лише проти сили», — підкреслює у цьому зв'язку Е. X. де Аречага (Аргентина). Ст. 51 передбачає право держав на колективну самооборону, але і тут існують два підходи до тлумачення змісту і значення цього права. Перший не проводить суттєвої різниці між індивід, і колект. самообороною: П. на с. є дійсним лише для д-ви, яка захищає свої власні самост. права, і відмінність між індивід, та колект. правом полягає у тому, чи здійснюють д-ви своє П. на с. індивідуально чи спільно. Це тлумачення не відокремлює колект. самооборону, яка є спільним здійсненням індивідуального П. на с. двома або більше д-вами, від дії колект. безпеки, спрямованої на підтримання міжнар. миру і безпеки в межах визначеного регіону. Остання повинна або може бути законною, але не є самообороною, і питання про її законність не може вирішуватися лише в світлі П. на с. Воно має розглядатися як таке, що обмежує міжнар. звичаєве право, а інакше це було б поверненням до кол. практики, згідно з якою д-ви були єдиними і остаточними арбітрами у сфері застосування сили. Зміст ст. 51 виражає більш, ніж просте застосування на колект. основі індивід, самооборони (К. Скубішевський), що підтверджується практикою членів ООН. Останні уклали велику кількість двостор. та багатостор. договорів про союзи, законність яких ніколи не заперечувалась ООН. Ці договори, як правило, включали посилання на ст. 51, встановлюючи зобов'язання, згідно з яким одна сторона повинна прийти на допомогу іншій, якщо на останню буде здійснено напад третьої д-ви. В цьому плані право на колект. самооборону дорівнює праву укладати оборонні союзи і міжнар. угоди з оборон, цілями. Ці угоди є законними, якщо виконуються вимоги ст. 51. Але вони не є частиною механізму ООН для збереження чи поновлення міжнар. миру і безпеки. Оборонні союзи існують і функціонують не в межах, а паралельно з системою ООН. Отже, включення до Статуту ООН П. на с. пов'язане зі здійсненням осн. мети ООН як універс. організації, що несе гол. відповідальність за підтримання міжнар. миру і безпеки, і це право спрямоване на припинення незакон, застосування сили.

Літ.: Skubiszewski K. Use of Force by States. Collective Security. Law of War and Neutrality. В кн.: Manual of Public International Law. N.Y., 1968; Arechaga E. J. International Law in the Past Third of Century. В кн.: Recueil des Cours. 1978, t. 159. The Hague, 1979.

В. H. Денисов.

 

Схожі за змістом слова та фрази