Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow спар-страх arrow СТРАТА
   

СТРАТА

— 1) спосіб, процедура виконання смертної кари; 2) позбавлення життя. С. може бути проста і кваліфікована (позбавляючи життя, приреченому прагнуть завдати максимум страждань).

Давній світ знав безліч способів виконання смерт. кари (за різними джерелами їх існувало понад 20). Напр., у Давній Греції були такі види С: закидання камінням, утоплення (Македонія), скидання у прірву (Спарта, Сиракузи), задушення (Спарта), отруєння {засудженому давали чашу з отрутою — в Афінах), відсічення голови. З метою залякування рабів у 7 ст. до н. е. їх розпинали на хресті. У Давньому Римі практикували такі самі види С, а Закони XII таблиць передбачали ще й спалювання на вогнищі. Також у давнину засуджених страчували через повішення, колесування, а військовополонених — через смерть на арені у двобої з дикими звірами або з ін. військовополоненим (гладіаторство) тощо. У нормат.-прав. актах Давньої Русі окремі вказівки щодо видів С. не було. Вибір способу виконання смерт. кари залежав від рішення князя, священнослужителя і грунтувався на місц. звичаях. Ще на поч. 13 ст. київ, князі і найвищі священнослужителі карали засуджених через утоплення, а за крамолу щодо правосл. віри — спалювали. Вважалося, що вогонь спопеляє «зло», яке виходить з покараного. Є згадки про застосування таких видів С: повішення (за зраду і бунт); спалювання (за реліг. злочини, злочини проти влади, чаклунство); побиття (катування); утоплення; відсічення голови мечем. Для єретиків існувала спец, процедура — спочатку відрізали язика, потім — праву руку, далі виколювали очі, відтак убивали.

У Статутах Великого князівства Литовського смерт. кара передбачалася за злочини проти д-ви, вбивство, розбій, наїзд конем на людину, що призвів до її смерті, тощо. Зокрема, застосовувалися: проста С. (відрубування голови, утоплення, повішення); кваліфікована (спалювання, четвертування, саджання на палю, утоплення зашитим у мішку разом з тваринами, закопування живим у землю тощо). Козаки, система права яких була заснована на звичаях, застосовували С. за найтяжчі злочини: вбивство, дезертирство, гайдамацтво (викрадення коней, худоби), пияцтво під час військ, походу. С. мала кваліфікований характер: закопування живим у землю, саджання на палю, повішення на залізному гаку, забивання киями біля ганеб. стовпа. У Соборному уложенні 1649, що діяло на тер. України після переходу її під протекторат Рос. держави, види С. докладно регламентувалися. До простих способів С. належали: відсічення голови, повішення, утоплення; до кваліфікованих — спалювання, залиття горла розпеченим металом, четвертування, колесування, закопування у землю по плечі, саджання на палю тощо. Утоплення застосовувалося, коли страчували велику кількість осіб; спалювання — стосовно реліг. злочинців (на полум'ї або у спеціально облаштованому дерев'яному зрубі); занурення у киплячу у воду, олію чи вино — зрадників, а залиття горла розплавленим свинцем — фальшивомонетників; четвертування призначалося за злочини проти царя, зраду, самозванство; закопування живим у землю по плечі — стосовно жінок за вбивство свого чоловіка; саджа ння на палю — щодо бунтівників і зрадників; повішення вважалося найганебнішим способом і призначалося, зокрема, зрадникам. Вибір виду С. не завжди передбачався нормою закону, здебільшого це вирішувалося судом. До початку С. засуджений отримував прощення у священнослужителя, він мав 6 тижнів для каяття, після чого допускався до причастя, а відтак його страчували. Екзекуцію здійснювали публічно, при вел. скупченні людей. Трупи або частини тіл страчених виставляли на місці С. для залякування, що, безперечно, було гол. метою покарання. За Артикулом військовим Петра І (за його царювання) передбачалася С. трьох видів: 1) розстріл; 2) відсічення голови; 3) повішення. Розстріл застосовувався до військовослужбовців. Зрадникам і бунтівникам відсікали голову мечем (раніше — сокирою). Повішення призначали злочинцям за вбивства, розбій, грабіж тощо. У 30-і рр. 18 ст. застосовувалися такі види С: відсічення голови, повішення, колесування, саджання на палю, спалювання, підвішування на гак за ребро (покараний висів униз головою до настання смерті). 1754 вийшов указ, за яким замість С. вводилися жорстокі покарання батогом, таврування чола словом «вор» і відривання ніздрів, що в більшості випадків спричинювало смерть. З 2-ї пол. 18 ст. смерт. кара використовується менше, С. зводиться переважно до розстрілу та повішення.

У рад. часи єдиним способом смерт. кари був розстріл. Він застосовувався і як покарання за злочин проти д-ви, режиму, і як спосіб по-засуд. розправи (30-і — поч. 50-х рр. 20 ст.). Лише наприкінці Вел. Вітчизн. війни 1941 — 45 для зрадників батьківщини та пособників нім.-фаш. окупантів застосовувалася смерт. кара через повішення, але до КК вона внесена не була. В КК УРСР 1960 передбачалася С. через розстріл. Цей вид С. існував до розпаду СРСР. Від моменту проголошення незалежності України (1991) смерт. кара існувала як «виняткова міра покарання» (розстріл). Рішенням КС України від 29.XII 1999 визнано, що смерт. кара суперечить Конституції України. Вона скасована як вид покарання Законом України від 22.ІІ 2000. Станом на 2003 смерт. кара скасована у 112 країнах. У тих д-вах, де смерт. кара ще існує, застосовуються сім способів її виконання:

1) розстріл — відомий з часів винайдення пороху (Пакистан, Сомалі, США, Сьєрра-Леоне);

2) повішення (Іран, Лівія, Свазіленд, США, Японія); 3) відсічення голови — здійснюється мечем (поширене лише в Саудівській Аравії); 4) отруєння газом у газ. камері (тільки у США); 5) на електр. стільці (тільки у США, а як єдиний вид С. залишається у двох штатах — Алабамі та Небрасці); 6) смертельна ін'єкція (у кількох штатах США та на Філіппінах); 7) закидання камінням (за «злочини проти моральності») — існує у країнах Азії, Африки, де діють закони шаріату.

Літ.: Фойницкий И. Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. СПб., 1889; Викторский С. И. История смерт. казни в России и современное ее состояние. М., 1912; Гернет М. Н. Смерт. казнь. М., 1913; Таган-цев H. С. Смерт. казнь. СПб., 1913; Таганцев Н. С. Русское уголов. право. Лекции. Часть общая, т. 2. М, 1994; Badinter R. L'execution. Paris, 1998; Кистяковский А. Ф. Исследование о смерт. казни. Тула, 2000; Жильцов С. В. Смерт. казнь в истории России. М., 2002.

А. А. Музика, В. М. Пуйко.