Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Українська Радянська Енциклопедія arrow тб-тел arrow ТЕАТР
   

ТЕАТР

(грец. — місце для видовищ; видовище) — рід мистецтва, який відображає дійсність у художніх сценічних образах. Як і ін. роди мистецтва, театр. мистецтво є формою суспільної свідомості, засобом ідейного й естетичного виховання мас. Т. відображає особливості розвитку, ідеали і суперечності суспільства, тісно пов'язані з його загальною культурою. Мистецтво Т. зародилося ще в ста-род. часи. Його елементи є в трудових і реліг. обрядах, в іграх, пізніше — в творчості мандрівних акторів (мімів у Римі, жонглерів, менестрелів і трубадурів у Франції, скоморохів у Київ. Русі та ін.). Синтезувавши в собі всі види нар. творчості (словесний і муз. фольклор, танець, пантоміму, декоративно-ужиткове мистецтво), Т. ще в давнину набув у різних народів самобутніх форм. З'явилися і своєрідні нац. театр. системи (зокрема, в Індії, Китаї, Тібеті, Японії та ін.), в яких безпосереднє відображення життєвих явищ поєднувалося (найбільше на Сх.) з умовним (застосування масок, особливих костюмів та гримування, символічних деталей тощо). Визначним надбанням світової культури стали класична інд. драма 2—5 ст. (Бхаса, Калідаса, Шудрака), кит. юанська драма 12— 15 ст., японський Т. но та кабукі. На розвиток європ. Т. великий вплив мав заснований на гуманістичних принципах Т. стародавніх Греції і Риму (див. Греція Стародавня, Рим Стародавній, розділ Театр), в якому стверджувалися норми громадянськості й моралі, відображалася соціальна і політ. боротьба в античному суспільстві. За середньовіччя в Зх. Європі Т. було підпорядковано ідеології феодалів і католицької церкви. Проте поряд з реліг. виставами (містерії, міраклі, мораліте тощо) розвивалося демократичне театр. мистецтво (див. Фарс, Інтермедія). Збагачені формами нар. видовищ середньовіччя, традиції античності було відновлено в епоху Відродження (комедія дель арте в Італії, театр. системи Ф. Лопе де Вега, П. Кальдерона, т. з. комедія плаща та шпаги в Іспанії, філос.-аналітичний театр У. Шекспіра в Англії). Дальшим етапом розвитку європ. сцени став Т. класицизму у Франції, заснований на нормативній естетиці Буало та раціоналістичній філософії Декарта (П. Корнель, Ж. Расін, Ж. Б. Мольєр). Йому властива канонічність форм, декламаційність, риторична патетика. У 18 ст. Т. Франції, Німеччини, Англії пов'язаний з ідеями просвітительства

(Д. Дідро, Г. Лессінг, Й. Гете, Ф. Шіллер); він вивів на сцену героя з бурж. середовища. Шаблони класицизму відкинув Т. романтизму і особливо Т. критичного реалізму. Реалізм зх.-європ. Т. багато в чому завдячує драматургії Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Б. Шоу, режисерським пошукам Мейнінгенського театру і відкриттям А. Антуана, Г. Крега, М. Рейнгардта. В розвиток Т. критичного реалізму великий внесок зробили рос. драматурги (О. Пушкін, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой,

А. Чехов, М. Горький) та діячі сцени (М. Щепкін, П. Мочалов, О. Мартинов, М. Єрмоло-ва). Вершиною вітчизняного реалістичного Т. дожовтневого періоду було глибоко психологічне і соціально активне мистецтво МХТ (з 1920 — Московський художній академічний театр), очолюваного К. Станіславським і В. Немировичем-Данченком. Велика Жовтн. соціалістична революція створила необхідні умови для піднесення й розквіту театр. мистецтва. Соціальна єдність народів Рад. країни визначила розвиток багатонац. Т. і взаємозбагачення театр. культур рад. республік. На основі комуністичної ідейності і партійності, плідного використання кращих традицій мистецтва минулого у рад. Т. виробився найпрогресивніший метод відображення дійсності — метод соціалістичного реалізму. Цьому сприяла діяльність МХАТу, Малого театру та ін. театр. колективів країни, в т. ч. театрів братніх республік СРСР, режисерські відкриття К. Станіславського, В. Немировича-Данченка, В. Мейєрхольда, Є. Вахтангова, О. Таїрова, К. Марджанішвілі, О. Ахметелі, Л. Курбаса, Г. Юри, М. Охлопкова, Ю. Завадського, Г. Товстоногова, Ю. Мільтініса, К. Ірда (див. Режисерське мистецтво). Значний внесок у розвиток соціалістичного реалізму в Т. роблять театр. діячі країн соціалістичної співдружності. Значний вплив рад. Т. зробив на прогресивних митців зарубіжних країн (Б. Брехт, Ш. Дюллен, Ж. Віллар, Ж-Л. Барро, П. Брук, Е. де Філіппо). Рад. Т. зміцнює зв'язки між народами, виступає проти занепадницьких ідей модерністського бурж. театр. мистецтва. Укр. Т. бере початки з нар. обрядів, трудових пісень, ігор. У 16— 18 ст. поширюється шкільний театр [вистави в братських школах (Львів та ін.) і Києво-Могилянській академії; див. Київська академія]. Поряд з виставами реліг.-дидактичного характеру тут ішли спектаклі на істор. сюжети з елементами соціальної сатири. Найбільше були пов'язані з дійсністю вставні комедійно-побутові сценки, т. з. інтермедії, в яких виводилися нар. типи. В 17—19 ст. поширився нар. ляльковий Т. демократичного і сатиричного спрямування — вертеп. У 1751—53 існував Розумовського Кирила театр. У кінці 18 — на поч. 19 ст. у поміщицьких маєтках Д. Ширая, І. Хорвата, Г. Тарновського та ін. виникли кріпацькі балетні та оперно-драм. трупи, які наслідували зразки придворного рос. Т. (див. Кріпацький театр), а також дворянські аматорські драм. гуртки прогресивного напряму, в яких брали участь І. Кри-лов, В. Капніст, В. Гоголь, М. Гоголь, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Н. Кукольник та ін. Наприкінці 18 ст. в Харкові (див. Харківський вільний театр), а на поч. 19 ст. в Києві, Одесі, Полтаві виникли міські професійні Т., будувалися театр. приміщення. З вистав "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник" І. Котляревського у Полтавському вільному театрі почався розвиток укр. професійного театру. В ЗО—70-х рр. на Україні діяв ряд рос.-укр. профес. театр. труп І. Штейна, Л. Млотковського та ін. Видатні актори М. Щепкін, а згодом К. Соленик, Л. Млотковська, І. Дрейсіг утверджували на сцені реалізм, актинію пропагували укр. та рос. класичну драматургію. Велике значення для формування укр. Т. мали драматургічна творчість і театр.-естетичні погляди Т. Шевченка. В Галичині (входила до складу Австро-Угорщини) аматорські театри з'явилися в 40-х рр. 19 ст., а профес. укр. Т.— 1864 (див. Театр товариства "Руська бесіда"). У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. укр. Т. досяг високого мистецького рівня. Незважаючи на адм.-цензурні утиски з боку царського ряду на Україні (див. Емський акт 1876, Валуєвський циркуляр 1863 та циркуляри 1881, 1883, зокрема про заборону вистав і перекладів п'єс укр. мовою) і колоніальну політику Австро-Угорщини в Галичині, на сценах укр. театрів ставили п'єси укр. мовою (твори М. Старицько-го, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, Панаса Мирного, І. Франка). В них глибоко і реалістично відтворено нар. життя. У кін. 19 — на поч. 20 ст. діяли театр. трупи М. Л. Кропивницького, трупи М. П. Старицького, Садовського М. К. трупа, перший стаціонарний Театр Миколи Садовського (див. також Українські театральні трупи другої половини 19 — початку 20 століття). На Закарпатті та Буковині ді яли напівпрофесійні театри. Після поразки бурж.-демократичної революції 1905—07 укр. Т. зазнав кризи. У ряді укр. труп знизилися мистецькі критерії, виявилися ознаки епігонства. Реалістичні традиції відстоював лише Театр М. Садовського (Київ). Він збагатив репертуар уперше поставленими укр. мовою творами рос. класики, п'єсами Ю. Словацького, Г. Запольської, операми Б. Сметани, С. Мопюшка, а також творами представників укр. нової драматургії (С. Васильченка, Б. Грінченка, Л. Яновської, О. Олеся та ін.). Значну роботу в пропаганді рос. і зарубіж. класичної спадщини в 80—90-х рр. 19 — на поч. 20 ст. проводили київ. Театр "Соловйов" (1891—1919), Харківський міський театр (1895—1910), театр. трупа Російського драматичного товариства (1879—89) у Києві, антреприза в Одесі, пересувні рос. драм. колективи на Україні, польс. експериментальна театр. Студія (1916—18). Новий етап розвитку укр. Т. почався після Великої Жовтн. соціалістич. революції. Утворилися численні аматорські і профес. колективи, що вели значну пропагандистську роботу. Загальне методичне керівництво здійснював заснований 1919 у Харкові Всеукр. театр. комітет (ВУТЕКОМ; див. Театральний комітет). Широко організовувались масово-агітаційні видовища (див. Агітаційний театр). Діяли й новостворені профес. театри: "Молодий театр", Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка, "Кийдрамте", Театр імені М. Заньковецької (тепер Львівський український драматичний театр імені М. Заньковецької), "Березіль" (тепер Харківський український драматичний театр імені Т. Шевченка), Одеська держдрама (тепер Одеський український музично-драматичний театр імені Жовтневої революції), театри юного глядача в Харкові (засн. 1920), Києві (засн. 1924), рос. театри — в Києві (1926, тепер Київський російський драматичний театр імені Лесі Українки), Одесі (1927, тепер Одеський російський драматичний театр імені А. Іванова), Дніпропетровську (1927, тепер Дніпропетровський російський драматичний театр імені М. Горького) та ін. Нові театри, наслідуючи реалістичні традиції укр. колективів і засвоюючи досвід ін. театр. культур. насамперед російської, шукали нових сценічних форм [напр., експерименти в галузі масових композицій (т. з. театр. плаката) здійснював театр "Центростудія", засоби метафоричності та сценічної умовності в театрі "Березіль" пов'язані з пошуками Л. Курбаса, М. Терещенка, В. Василька та ін.]. Значних успіхів досяг укр. рад. театр у 20—30-і рр. з розквітом укр. рад. драматургії (М. Куліш, І. Дніпровський, Я. Мамонтов, І. Микитенко,

І. Кочерга, О. Корнійчук, М. Ірчан, Ю. Яновський, Л. Первомайський). Переборюючи впливи бурж. ідеології, долаючи схематизм агіт. вистав, укр. Т. дедалі повніте зображав правдиві картини нової рад. дійсності, багатогранні людські характери. Цьому сприяло, зокрема, засвоєння Станіславського системи. Ідейною основою укр. рад. Т. став метод соціалістичного реалізму. Зріс худож. рівень театр. колективів, висунулася велика плеяда обдарованих акторів, згодом нар. артисти СРСР Д. Антонович, А. Бучма, О. Воронович, В. Добровольський,

М. Крушельницький, О. Крамов, В. Магар, І. Мар'яненко, Д. Мілютенко, Є. Пономаренко, О. Сердюк, М. Романов, Н. Ужвій, Ю. Шумський,

Г. Юра, В. Яременко, нар. артисти УРСР Г. Борисоглібська, Л. Гаккебуш, Л. Бугова, В. Високов, В. Любарт, Л. Мацієвська, П. Нятко, К. Осмяловська, І. Твердохліб, С. Федорцева, В. Чистякова та ін. У 20— 30-х рр. утворюється мережа робітничо-селянських пересувних театрів, перейменованих згодом на робітничо-колгоспні театри (в Харкові, Одесі, Кіровограді, Запоріжжі, Охтирці, Лохвиці та ін. містах); засновуються нові стаціонарні колективи: Харківський театр Революції (тепер Чернів. укр. муз.-драматичний театр ім. О. Кобилянської), Запоріз. укр. муз.-драматичний театр. Полтав. укр. муз.-драматичний театр. Донец. укр. муз.-драматичний театр та ін. Укр. театр. колективи виникають в ін. республіках: Держ. укр. театр РРФСР в Москві (1924—34; див. Український театр РРФСР), Театр "Жовтень" (1930—32) у Ленінграді, Казах. укр. муз.-драм. театр з базою в м. Уральську (1936—41; див. Музично-драматичний український театр Казахської РСР) та ін.

Під час Великої Вітчизн. війни та в повоєнні роки зміцнів зв'язок укр. Т. з життям народу, поглибилося його публіцистичне начало, розвинулися аналітично-психологічний та героїко-романтичний стильові напрями. З 2-ї пол. 50-х рр. укр. Т. дедалі глибше по-філософськи осмислює життєві процеси, звертається до засоби умовності, метафоричності. Репертуар сучасних Т. складається з творів укр. драматургів (0. Корнійчук,

М. Стельмах, О. Левада, О. Коломієць, М. Зарудний та ін.), письменників братніх республік, п'єс вітчизн. та світової класики, прогресивних зарубіжних драматургів, насамперед митці" країн соціалістичної співдружності. Серед відомих митців 60— 80-х рр.: режисери — нар. артисти СРСР Ф. Верещагін, В. Грипич, нар. артисти УРСР О. Барсегян, Я. Геляс, С. Данченко, Г. Кононенко, Б. Мешкіс, С. Сміян, засл. діяч мист. УРСР В. Оглоблін, актори — нар. артисти СРСР А. Гашинський,

Н. Доценко, О. Кусенко, П. Куманченко, Ю. Мажуга, А. Роговцева,

Л. Тарабаринов, нар. артисти УРСР Н. Гурська, 3. Дехтярьова,

Ю. Жбаков, П. Загребельний, В. Івченко, Л. Кадирова, В. Маляр,

Л. Калачевська, Л. Кушкова, Є. Лисенко, Ж. Мельников,

Т. Мірошниченко, П. Міхневич, А. Носачов, С. Олексенко, К. Параконьєв, М. Протасенко, Ф. Стригун, Б. Ступка, Ю. Ткаченко, В. Туз, Г. Янушевич та ін., сценографи Д. Івницький, Д. Лідер, Є. Лисин, М. Френкель та ін. Мистецькі кадри готують Київський інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого, Харківський інститут мистецтв ім. І. П. Котляревського, студії при театрах. Театральний процес в УРСР висвітлює загальна і спеціальна преса (журн. "Український театр", газ. "Культура і життя"). Велику методичну допомогу подає театрам Українське театральне товариство. Т.— це просторово-часове, синтетичне (ввібрало ін. роли мистецтв), одночасно авторське і виконавське мистецтво. Основою драматичного Т. є література, насамперед драматургія (визначає зміст вистав і особливості стильового розв'язання їх), музичного Т. — музика (набирає структури муз. драматургії). Драматургія набуває сценічних форм за допомогою акторського мистецтва (драм. гра, декламація, вокал, пантоміма, танець, у деяких народів — цирк), за допомогою сценографії та костюмів створює середовище, де відбувається дія (див. Театрально-декораційне і кіно декораційне мистецтво, Театральний костюм, Театральна музика), і режисерського мистецтва, що забезпечує єдність задуму, художню і стильову цілісність вистави. Сучасний Т. використовує окремі елементи кіномистецтва, телебачення, радіо, здобутки новітньої техніки. Одним з важливих принципів Т. є умовність — певна невідповідність зовнішніх рис сценічної дії її життєвим першоосновам, це досягається використанням засобів метафоричності, символіки, гротеску, гіперболи, фантастики. Своєрідність Т. полягає в тому, що дія на сцені, незважаючи на попередню підготовку, відбувається щоразу немов би вперше, розгортається безпосередньо перед глядачем (а не знята на плівці, як у кіно), між актором та глядачем встановлюється двосторонній зв'язок. Завдяки цьому Т. набуває особливого емоційного впливу. Безпосередність сприйняття театр. твору робить глядача свідком і немовби співучасником дії. Ця особливість свідомо акцентується у деяких різновидах Т. (т. з. "театр присутності", хепенінг), є наслідком спільної творчості драматурга, композитора, колективу театр. закладу (режисер-постановник та його помічники, художник, трупа акторів, диригент і оркестр, численні працівники виробн. цехів — декораційного, костюмерного, бутафорського, реквізиторського, взуттєвого, столярного, слюсарного, а також електрики, радисти тощо). Т. як рід мистецтва поділяється на види: драматичний Т., музичний Т. (опера, балет), музично-драматичний (поєднує ознаки двох перших), оперета; театр ляльок, тіньовий театр. пантоміма; до них примикає театр одного актора. Види Т. мають різноманітні структурні варіанти, жанрові модифікації. Так, драматичний Т. ставить трагедію, комедію, драму і багато їхніх різновидів. Драма буває соціальна, сімейно-побутова, психологічна, камерна, історична, лірична тощо. Комедія поділяється на соціальну, сатиричну, побутову, ліричну, комедію характерів або ситуацій, водевіль, фарс та ін. Деякі Т. мають жанрову спеціалізацію (Т. сатири, комедії, драми та комедії, водевілю, малих форм) або орієнтуються на певне коло глядачів (Т. молодіжний, Радянської Армії або Флоту, юного глядача; ці види Т. з'явились у рад. час). Т. належить до видовищних мистецтв, куди, зокрема, входять цирк, масові видовища (див. Театралізовані свята), кіномистецтво, телевізійне мистецтво (телевистава). Щороку 27.ІІІ відзначається Міжнародний день театру. Див. розділ Театр у статтях про рад. республіки, про окремі країни, міста. Іл. див. на окремому аркуші, с. 448— 449, а також до статей Театрально-декораційне і кінодекораційне мистецтво, с. 208—209", Театральний костюм, с. 320—321.

Літ.: Восточный театр. Л., 1929; Дмитрова Л. Підручна книга з історії всесвітнього театру, в. 1. X., 1929; Про мистецтво театру. К., 1954; Станіславський К. С. Моє життя в мистецтві. К., 1955; Саксаганський П. К. Думки про театр. К., 1955; Волошин І. Джерела народного театру на Україні. К., 1960; Український драматичний театр. т. 1 — 2. К., 1959—67; История западноевропейского театра, т. 1 — 6. М., 1956-74; Авдеея А. Происхождение театра. Л. —М., 1959; Театральная энциклопедия, т. 1—5. М., 1961—67; История советского драматического театра, т. 1 — 6. М., 1966 — 71; История русского драматического театра, т. 1—6. М. 1977 — 82.

Ю М. Бобошко.

 

Схожі за змістом слова та фрази