Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow Л arrow ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ
   

ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ

Іван Павлович (27.Х 1919, Відень, Австрія — 25.IV 1984, Едмонтон, Канада) —укр. історик і публіцист, доктор наук з 1945, професор. Навч. на юрид. ф-ті Львівського (1937—39), на ф-ті зовн. відносин Берлінського (1940-41) ун-тів, а також у Кардовому ун-ті в Празі (1942-44). У 1946-51 набував знань в Ун-ті міжнар. досліджень (Женева) та Колумбійському ун-ті (Нью-Йорк). Займався наук, роботою. З 1956 — професор коледжу у Філадельфії, Американського ун-ту у Вашингтоні. У 1971-84 -професор історії Альбертського ун-ту в Едмонтоні (Канада). Один із засновників Канад. ін-ту укр. студій (1976). Л.-Р. — представник державницької наук, школи. Досліджував проблеми укр. державотворення — від аналізу конкр. істор. матеріалу про функціонування д-ви за часів Київ. Русі, правових засад козац.-гетьм. державності, юрид. статусу УРСР у складі СРСР до вивчення генези державницької компоненти в укр. нац. свідомості в новий і новітній періоди історії українства, зокрема у правових поглядах укр. дисидентів рад. часів. Держ.-правові аспекти історії укр. нації Л.-Р. трактував, розглядаючи їх: 1) в європейському державо- і націотворчому контексті та в геополіт. контексті «Схід — Захід»; 2) крізь призму політ., культур., екон. та ін. взаємин українців з найближчими сусідами (росіянами і поляками) та стосунків з представниками тих численних нац. меншин, питома вага яких у заг. кількості населення укр. земель упродовж століть була знач

Лисяк-Рудницький І.П. - leksika.com.ua

ною; 3) у системі координат «історичних» і «неісторичних», «державних» і «недержавних» народів та їхніх істор. прав; 4) з позицій не лише «зовнішнього спостерігача», а й «ізсередини», ретельно аналізуючи світовідчуття і світосприйняття укр. інтелектуальної еліти; 5) методом пост, верифікації, деміфологізації сутності істор.-політ. явищ, подій, процесів, де укр. нація виступала як об'єкт або як суб'єкт.

Досліджуючи державотв. традиції українців, Л.-Р. акцентує увагу на «західному первні» в укр. нац. типі, на тому факті, що Київ, д-ва поєднала східну, греко-візант. релігійну й культурну традиції з переважно зх. сусп. і політ, структурою. Волелюбний, європейський своєю суттю дух притаманний, за твердженням вченого, і укр. держ. організаціям пізніших часів. Галицько-Волинська д-ва 13—14 ст. еволюціонувала до феодалізму. «Дозрілий» феодалізм із властивим йому «феодальним парламентаризмом» Л.-Р. вбачав у Литовсько-Руській д-ві 14—16 ст. Відтак логічним для вченого був і той факт, що у 19 ст., коли Україна була політично асимільована Росією, саме укр. земля стала своєрідним джерелом, що живило всерос. лібералізм і конституціоналізм. Л.-Р. був переконаний, що якби вистояла відроджена 1917 самост. укр. державність, то вона стала б тим політ.-правовим простором, на якому культивувалися б зх. конст. форми. Велику увагу Л.-Р. приділяв здобуткам і прорахункам укр. державотворення під час нац.-визв. змагань 1917—20. Ретельний аналіз політики та законотворчості Центр. Ради підвів Л.-Р., з одного боку, до критики її планів у розв'язанні соціально-екон. проблем, а з іншого — дав змогу високо поцінувати її заходи стосовно нац. меншин, адже вони допомогли розвіяти страх останніх перед Укр. д-вою, сприяли налагодженню співпраці. Найб. досягненням у цьому напрямі був закон про нац.-персональну автономію. У ході нац.-визв. руху еволюціонувало державницьке мислення українців, що найяскравіше виявилося, на думку Л.-Р., у переході від федераліст, концепції укр. державності до самостійницької, що було ще одним вагомим здобутком українства в цілому. У дослідженнях, присвячених політ.-правовим особливостям життя укр. нації, Л.-Р. аналізує природу укр. рад. державності, а відтак обстоює думку про те, що УРСР була позбавлена багатьох атрибутів і функцій самост. д-ви, вважалася суверенною д-вою лише номінально. Рад. Союз був своєрідною іпостассю Рос. імперії, але цей факт замасковувався наднац. назвою та квазіфедерат. структурою. . Особливу увагу Л.-Р. спрямовував на вивчення політ, думки і, зокрема, того її сегмента, який відображав ступінь осмислення рад. українцями та укр. еміграцією перспектив укр. державотворення. Погляд ученого зосереджується на інтелектуал, спадщині В. К. Липинського — засновника державницької школи в укр. історіографії. В. К. Липинський для Л.-Р. був, поряд з М. П. Драгомановим, великим політ, мислителем, який спромігся державницьку думку українців підняти на новий щабель, першим сформулював проблему легітимності влади. Однак, аналізуючи монарх, концепцію В. К. Липинського шодо перспектив монархізму в Україні, вчений дійшов висновку, що перспективи для реставрації укр. монархії «треба оцінити як нульові». Неприйнятною для укр. перспективи, на переконання Л.-Р., є й політична концепція Д. І. Донцова, що грунтується на ірраціоналізмі та волюнтаризмі. Л.-Р. піддає критиці і рух інтелектуал, політ, дисидентства в Україні 1960-х рр., представники якого були «нетерпимі» й відкидали громадян, права, плюраліст, характер д-ви, владу закону та представн. уряд зх. типу. Характеризуючи укр. дисидентство 70-х — поч. 80-х рр., Л.-Р. називав його платформу «демократичним патріотизмом», відзначав, що ідея влади закону є для укр. дисидентів провідною. В цілому оцінював дисидентство як значне явище в житті нації, акцентував значення боротьби за людські і нац. права, яка відповідає тенденціям загальнолюд. поступу в дусі свободи. Автор праць: «Вклад Галичини в українські визвольні змагання» (1948), «Українська революція з перспективи сорокаліття» (1959), «Проти Росії чи проти радянської системи» (1961), «Україна в еволюції радянської системи» (1963), «Україна між Сходом і Заходом» (1966), «Між історією і політикою» (1973), «Четвертий універсал та його ідеологічні попередники» (1977), «Політична думка українських підрадянських дисидентів» (1981), «Націоналізм і тоталітаризм» (1982), «Історичні есе» (т. 1—2, 1994) та ін.

Тв.: Істор. есе, т. 1-2. К., 1994.

Літ.: Потульницький В. А. Теорія укр. політології. К.. 1993; Його ж. Нариси з укр. політології (1819—1991). К., 1994: Пріцак О. Іван Лисяк-Рудницький як учений і «комунікатор». В кн.: Лисяк-Рудницький І. Істор. есе, т. 1. К., 1994.

М. С. Кармазіна.

 

Схожі за змістом слова та фрази