Головна
Українська Радянська Енциклопедія
Енциклопедичний словник-довідник з туризму
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 
Головна arrow Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. arrow Т-тов arrow ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
   

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

- одна з базових юрид. наук і загальнотеор. навчальних дисциплін. Предметом Т. д. і п. є основні заг. закономірності виникнення, розвитку та функціонування держ. і правових явищ (сутність держави, форма д-ви, тип д-ви, функції д-ви, механізм д-ви, сутність права, форма права, система права, правові відносини, суб'єктивні права, правопорушення, застосування норм права, механізм правового регулювання тощо).

Основні заг. закономірності є фундам. і універсальними закономірностями, оскільки вони одна ково притаманні різним д-вам та їхнім правовим системам. Так, закономірностями сучас. розвитку д-ви є: збільшення обсягу загальносоціальних справ, які виконує д-ва; активне входження до міжнародних організацій та міждерж. об'єднань, додержання принципів і норм міжнародного права; посилення орієнтації на забезпечення прав людини; новий підхід до співвідношення функцій д-ви і права, що відповідає принципу верховенства права; нове співвідношення д-ви і сусп-ва, за яким д-ва створює умови («правила гри») для розвитку громадянського суспільства і безпосередньо не втручається у його діяльність; гнучкість у видозмінах і сполученнях інститутів д-ви. Т. д. і п. вивчає не тільки закономірності, а й результати їх дії у вигляді тих або ін. сторін прав, реальності, тобто опосередковані дії закономірностей (напр., невідворотність відповідальності — прав, принцип, зумовлений такою закономірністю д-ви, як застосування засобів юрид. відповідальності). Оскільки випадковості супроводжують розвиток різних держав та їхніх прав, систем, то при розгляді закономірностей беруться до уваги й випадковості.

Обидва об'єкти Т. д. і п. — д-ву і право — вивчають у їх нерозривній єдності та взаємозв'язку. Д-ва і право становлять єдність соціальної цілісності й поділу, служать формами реалізації управління у соціально диференційованому сусп-ві, зумовлюють одне одного, перебувають у відношеннях взаємопроникнення. Разом з тим при наук, дослідженні й викладанні як навч. дисципліни Т. д. і п. умовно поділяють на теорію д-ви і теорію права. Це дозволяє окреслити і зрозуміти специфіку кожної з них. Т. д. і п. виникла в результаті поступової диференціації та інтеграції юридичних наук відповідно до потреб суспільної практики, вивчення закономірностей правової дійсності. Вона не зразу сформувалася з такою назвою і змістом. У працях мислителів Давнього Сходу, Греції, особливо Риму було покладено початок теоретичним уявленням про д-ву і право: закон розглядався як мірило справедливості, а від правителів вимагалося узгодити з ним своє правління. Саме рим. юристи розробили ряд загальнотеор. термінів, понять, конструкцій і принципів, які використовуються і понині. Положення класиків рим. юриспруденції (Гай, Г. Модестін, Ю. Павло, Е. Папініан, Д. Ульпіан) сприймалися на рівні закону. Теор. категорії про д-ву і право епохи Середньовіччя, хоч і були забарвлені в реліг. тони, не застигли у своєму розвитку, про що свідчать концепції трьох елементів держ. влади і видів законів, запропоновані Томою Аквінським. Епоха Відродження породила нові підходи до пояснення проблем д-ви і права, що знайшли вияв у працях прихильників теорії природ, права 17—18 ст., які теоретично обгрунтували першість права перед д-вою (І. Кант), право людини на «життя, свободу і прагнення до щастя» (Т. Джефферсон), відповідність законів природ, праву і сусп. договору (Я. П. Козельський). Прихильники позитивіст, теорії права (т. з. аналітичної юриспруденції: П. Лаванд, К. Бергбом — Німеччина; Дж. Остін — Англія) зосередилися на аналізі діючого права, його конкр. приписів і форм, дали узагальнення прав, матеріалу, отриманого окр. галузями права (кримінального, цивільного, кримінально-процесуального, цивільно-процесуального); виробили ряд понять (об'єктивне право, суб'єктивні права, застосування права та ін.). У Зх. Європі, Росії, Україні теорія д-ви і права склалася у 18—19 ст. в ун-тах на основі даних таких наук і навч. дисциплін, як енциклопедія права та філософія права. Одним з перших підручників, що використовувався в Україні й Росії, була «Універсальна енциклопедія права» Г. Гунніуса (1675). Потім в Україні вийшли книги К. О. Неволіна «Енциклопедія законознавства» (т. 1—2. К., 1839—40), М. К. Ренненкампфа «Нариси юридичної енциклопедії» (К., 1868). «Теорія права» є нім. поняттям, уживаним у конт.-європ. правовому регіоні. Воно введене нім. правознавцем А. Меркелем у 70-х рр. 19 ст. у значенні чинної системи прав, норм, а не ідеальних першооснов права, які були основою філософії права. Це поняття не властиве англо-амер. прав, думці, де оперують поняттям «юриспруденція». Т. д. і п. поєднала найкраще з енциклопедії права і філософії права, а також заг. вчення про право з вченням про д-ву. Однією з таких праць є курс лекцій з теорії д-ви і права рос. проф. М. М. Коркунова (1908). Т. д. і п. як наука активно розвинулася у 20 ст. і визначила структуру, зміст і обсяг її викладання як навч. дисципліни. Певний внесок в її розвиток зробив укр. учений Б. О. Кістя-ківський («Нариси з методології соціальних наук і та загальної теорії права», 1916). У процесі вивчення «загальної юриспруденції» (теорії права) відбувся перехід від порівн. аналізу змісту прав, норм і понять до дослідження структури, функцій прав, норм і прав, систем. Фахівці в галузі теорії права у Зх. Європі Г. Кельзен і Л. Дюгі заснували «Міжнародний часопис теорії права». Тематика публікацій була присвячена проблемам, які є загальними для різних прав, систем: природа права, співвідношення д-ви і права, права і сусп-ва, фундам. поняття і методи теорії права. Нині Т. д. і п. використовує досягнення як галузевих юрид. наук, так і ін. сусп. наук, виконує інтегруючу функцію: по-перше, забезпечує взаємодію різних наук у дослідженні права; по-друге, поєднує результати їхніх досліджень з елементами філософії права. Місце Т. д. і п. у системі юрид. наук визначається тим, що вона: є загальнотеоретичною і методологічною, базовою щодо інших юрид. наук; об'єднує та використовує дані й висновки юрид. наук для глибших загальнотеор. узагальнень; досліджує осн. закономірності й тенденції розвитку д-ви і права в цілому; виробляє заг. поняття, принципи, на які спираються ін. юрид. науки. Т. д. і п. виконує такі осн. функції: онтологічну — пізнання і пояснення явищ та процесів держ. і прав, життя сусп-ва;

евристичну— глибинне пізнання осн. закономірностей держ.-прав, буття і відкриття нових закономірностей («нарощення» знань); прогностичну — передбачення дальшого розвитку д-ви і права на основі адекват. відображення його об'єктив, закономірностей та випадкових явищ. До ін. функцій Т. д. і п. відносять: методологічну — формування поняттєвого апарату системи юрид. наук; ідеологічну — вироблення фундам. ідей про шляхи прогресив. розвитку д-ви і права;

політичну— вплив на формування політ, курсу д-ви та забезпечення його науковості;

прикладну— вироблення рекомендацій для практ. вирішення завдань держ.-прав. будівництва.

В методології Т. д. і п., як всієї юриспруденції, відбувається рух до методол. плюралізму, що передбачає: розширення кола раціональності, а не обмеження тільки аналіт. методиками; уявлення про методологію як про спосіб поєднання та уніфікації методів і їх інтерпретації; визнання можливостей різних методів та їх використання для оптимізації результатів пізнання. Загальними можна вважати діалектичний і синергетичний методи та системний підхід. Діалект, метод дає можливість усебічно проаналізувати явища — виявити їхні генезис, еволюцію, ознаки, зміст і форму; з'ясувати значення для періоду функціонування, перспективи розвитку; врахувати фактори матеріальні (матеріаліст, діалектика) і духовні, культурно-моральні (ідеалістич. діалектика). Метод соціальної синергетики (нова, пост-некласична методологія) виступає на тій стадії, коли ще не сформувалися категорії і поняття, тобто ще не настала дія діалект. методу. Синергет. метод сприяє виявленню нелінійності процесів розвитку явища (напр., правової системи), розгляду його в ракурсі зіткнення організованих і самоорганізованих процесів, інтересів, поглядів. Він використовується для розкриття сутності політ.-прав, процесів, що мають тривалі строки розгортання, де особливого значення набувають невеликі впливи на макрорівнях. Розуміння розвитку як взаємодії соціального порядку і соціального хаосу дозволяє синергет. методу поряд із закономірними при-чинно-наслідковими зв'язками врахувати і випадкові зв'язки, що виникають у процесі самоорганізації різних систем, їхню взаємодію з «навколишнім середовищем». Визначальним у пізнанні явищ д-ви і права є системний підхід, бо вимагає розглядати явища як системи у внутр. зв'язках її елементів один з одним і зовні — з елементами ін . системи, у пізнанні різноманіття цих зв'язків. Властиві систем, підходу методол. можливості структуралізму дозволяють фіксувати, встановлювати нові грані в прав, сфері, виявляти те, що завжди перебувало в зоні «умовчання», розглядалося як даність, але не досліджувалося, напр. двоїста, об'єктно-суб'єктна природа закону. До окремих (конкретних) методів можна віднести формально-догматичний, соціологічний, герменевтичний, компаративістський, аксіологічний, синтез інституц. та аксіологічного підходів. Традиційно вживаний у Т. д. і п. форм.-догматичний метод є необхідним для вивчення «догми» права, його зовнішньої і внутр. форми. Завдяки зв'язаності з правилами логіки і мови цей метод допомагає сформулювати визначення юрид. понять, зробити їхній опис, класифікацію і систематизацію. Він забезпечує логічну стрункість і несуперечність викладу прав, норм; наявність необхідних внутр. елементів при формулюванні понять, а також виведення з них логічних наслідків. Соціол. метод полягає у дослідженні д-ви і права не на рівні абстр. категорій, а на базі конкр. соціальних фактів і містить такі засоби, як аналіз стат. даних і різноманітних док-тів, соціально-прав. експеримент, опитування населення тощо. Герменевт. (пізнавально-процедурний) метод допомагає: досягти ясності у вживанні термінів, узгодженні сфер їх вживання, порівняти знання про об'єктив, стан предмета пізнання із суб'єктив. світом людей, які беруть участь у правовідносинах; виявити і роз'яснити внутр. зміст (тлумачення) прав, док-тів, вчинків учасників правовідносин. Компаративіст, (порівняльно-правовий) метод передбачає зіставлення юрид. понять, явищ і процесів та виявлення між ними подібності й відмінностей. Порівняння дає змогу класифікувати держ.-прав. явища, з'ясувати їхню істор. послідовність, генет. зв'язки. Аксіол. підхід до аналізу держ.-прав. явищ сприяє розкриттю змісту осн. політ.-правових цінностей — таких, як справедливість, легітимність, легальність, безпека, правопорядок, законність тощо. Застосування даного підходу дає можливість зрозуміти, що ефективність правовідносин у сусп-ві залежить від здатності й бажання їх учасників не порушувати взяті на себе зобов'язання. Методол. синтез інституц. та аксіологічного підходів («новий інституціоналізм») виходить з розуміння значення єдності інститутів, форм, структур, правил і процедур, з одного боку, та цінностей, на основі яких члени організацій приймають рішення і будують свою поведінку, — з іншого. Синтез цих підходів допомагає простежити органіч. зв'язок моральності й порядку.

Літ.: Заг. теорія д-ви і права. К., 1997; Общая теория г-ва и права, т. 1-2. М., 1998; Харт X. Л. А. Концепція права. К., 1998; Алексеев С. С. Право. Опыт комплекс, исследования. М., 1999; Бержель Ж. Л. Общая теория права. М., 2000; Рабінович П. М. Основи заг. теорії права та д-ви. К., 2001; Скакун О. Ф. Теорія д-ви і права. X., 2001; Заг. теорія д-ви і права. X., 2002; Кельман М. М., Мурашин О. Г. Заг. теорія права. К., 2002; Черданцев А. Ф. Теория гос-ва и права. М., 2002.

О. Ф. Скакун.

 

Схожі за змістом слова та фрази